Позакласна робота з української літератури: сценарії позакласних заходів та завдання літературних вікторин - Гальонка О. А. 2021

Сонце на вечірньому прузі
Розділ 1. Сценарії позакласних заходів

Літературно-музичний вечір за творами І.С. Нечуя-Левицького, Б.Д. Грінченка, М.В. Гоголя, М.П. Старицького.

Виконавці: ведучі, читці, музиканти, Карпо, Мотря, Мелашка, Лаврін, мати Мотрі («Кайдашева сім’я» І.С.Нечуя-Левицького), Левко, Галя («Майська ніч» М.В. Гоголя).

Ведучий. Минув день. Сонце стояло на вечірньому прузі ... Карпо накинув свитку на плечі й пішов на той куток, де жила Мотря Довбишівна. Од учорашнього дня вона не виходила в його з думки.

Довбиш був багатий чоловік; він жив на самому кінці села, там, де глибокий яр входив у ліс вузьким клином. У самому кутку того яру блищав маленький Довбишів ставочок. Над ставком стояла Довбишева хата, вся в черешнях. Од вулиці було видно тільки край білої стіни з сінешніми дверима. Густі високі вишні зовсім закривали од вулиці вікна й стіни, наче густий ліс.

Карпо йшов помаленьку, скоса поглядаючи на Довбишів двір. Перед ним блиснув вугол білої стіни, підперезаний внизу червоною призьбою; зачорніли чорною плямою одчинені двері з одвірками, помальованими ясно-синьою фарбою з червоною вузькою смужкою навкруги. Довбишева хата була нова, велика, добре вшита, з чималими вікнами. Коло вікон висіли віконниці, помальовані ясно-синьою фарбою.

Карпо став за двором і сперся на ворота. Мотря вийшла з хати з глиняником у руках. Вона збиралась мазать червоною глиною припічок. Другий глиняник з білою глиною стояв коло порога.

Ведучий. Мотря стояла під хатою проти білої стіни. Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні.

Загоріле рум’яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, у очах було розлите, щось гостре, палке, гаряче, було видно розум із завзяттям і трохи зі злістю. Сонце било на Мотрю косим промінням, освічувало її з одного боку, обливало жовтогарячий кісник на голові та червоне намисто на шиї.

Картина. Зустріч Карпа з Мотрею.

Карпо. Будь здорова, чорноброва!

Мотря. Будь здоров, нечорнобровий!

Карпо. А йди, лишень, сюди, Мотре, щось маю тобі казать.

Мотря. Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому -

зась.

Карпо. А хіба ж я рудий? То тільки собак дражнять рудими. Мотре! Чи дома твій батько та мати?

Мотря. Нема, поїхали на ярмарок. А тобі нащо?

Карпо. Так собі питаю.

Мотря. Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через наші перелази? Наші пороги для тебе дуже низькі.

Карпо. Та хоч би й високі, то перескочимо. Здорова була, Мотре! (Карпо, подав їй руку. Мотря руки не подала і підставила глиняника. Карпо взяв її за руку вище од ліктя здавив так, що Мотря крикнула на ввесь двір).

Мотря. Оцього я вже не люблю!

Карпо. Мотре! Хто тобі купив оті червоні кісники?

Мотря. Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш.

Карпо. Та покинь отого глиняника!

(Мотря сіпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землі).

Мотря. Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досі припічка не підвела, (почаламазать призьбу). Ей, встань, бо я й тебе підведу червоною глиною: будеш ще рудіший.

Карпо. Мотре! Хто це тобі купив таке гарне намисто?

Мотря. Та вже ж не ти (Карпо посунувся ще далі).

Карпо. А якби я купив тобі намисто, щоб ти сказала?

Мотря. Не знаю, що б я сказала.

(Карпо одсунувся на самий край призьби; далі вже й призьби не було).

Мотря. Вставай, бо зіпхну!

Карпо. Ану пхни, чи подужаєш?

Мотря. Тікай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюся тобі у вічі. (Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь з горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобіт, і зачепив п'ятою другого глиняника з білою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася біла стежка, неначе хто простелив од порога білий рушник. Мотря замахнулась на Карпа віхтем. Червона глина бризнула трьома кров'яними крапельками на білу Карпову сорочку). Чи ти здурів, чи ти збожеволів! Ой лишечко мені! Що ж оце буде, як мати надійдуть з ярмарку? (Карпо стояв серед двору й осміхався). Візьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це мені мати скажуть. Це ж мати купила на ярмарку вальок отієї червоної глини за цілого п'ятака.

Карпо. Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дівчата за глиняниками плачуть.

Мотря. Добрі смішки! Як візьму оцього віхтя та обмажу тобі голову, то ти більше не будеш мені глиняників перевертать.

(Мотря нахилилась, вхопила з землі віхтя з червоною глиною і вже замахнулась, щоб кинуть ним на Карпа).

Карпо. Не сердься: найму завтра музики.

(За вербами заторохтів кінський візок. Мотря опустила руку).

Мотря. Боже мій! Їй-богу, мати з батьком їдуть з ярмарку. (Карпо скочив через перелаз і пішов попід тином. Мати Мотрі заходить у двір).

Мати. А це, дівко, що таке? Чи ти п'яна, чи твереза, що поперекидала серед двору глиняники?

Мотря. Та тут ускочив у двір чийсь кабан. Як почала я ганяться за ним а він, проклятий, як дременув попід хатою, то й поперевертав обидва глиняники.

Мати. Це, мабуть, рябий Паращин кнур? Він, каторжний, скакає через тини, як собака, Чом же це ти не підвела перше припічка, та заходилась коло призьби?

Мотря. Оце, господи! Чом та чом? Якби не той каторжний кнур, бодай він луснув, я б досі все діло поробила (сказала Мотря, осміхаючись до стіни).

Музика

Ведучий. Раз перед зеленими святами Кайдаш послав Лавріна до млина. Лаврін запряг воли. Батько виніс із комори два мішки жита і поклав на віз. Мати дала торбину з харчами. ... Лаврін приїхав до млина, позносив з воза мішки, заїхав під верби, розпріг воли, поклав їм сіна, а сам ліг спати. Виспавшись добре в холодку, він скупався в Росі, пополуднував і пішов у млин. Мірошник уже насипав борошном його мішки.

Ведучий. На дворі вже починало вечоріти. Лаврін виніс мішки на віз і почав запрягати воли.

Не встиг він закласти заноса в ярмо і ненароком кинув очима за Рось: за Россю, коло скелі на долині, вкритій зеленим житом, червоніла якась велика квітка.

«Де та квітка взялася на долині, та ще така здорова?» — подумав Лаврін.

Ведучий. Коли дивиться він — та червона квітка ніби пливе межею, поміж зеленими колосками. З-під квітки виринули з колосків голова з чорними кісьми і неначе попливла понад колосками. З жита ніби випливла молода дівчина з сапою в руках. Лаврін задивився на неї й покинув запрягати другого вона. Дівчина прийшла до Росі.

Лаврін почув, що вона ніби освітила всю його душу, освітила густу тінь під вербою, неначе сонцем і побігла на гірку зіркою.

«І де ти, красо, вродилася! — подумав Лаврін. — з твоїми шовковими бровами: коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе й там упіймаю».

Лаврін махнув батогом на воли і, замість того щоб їхати додому через греблю, повернув цабе на пригірок за дівчиною.

Картина. Зустріч Лавріна з Мелашкою. Вечір.

Лаврін. Добривечір тобі, дівчино! Чи далеко звідсіль до села?

Мелашка. До якого села тобі треба?

Лаврін. До того села, звідкіля ти сама.

Мелашка. Не питай, бо швидко старий будеш. (Осміхнулась убік). Який гарний парубок, хоч і білявий, які в його веселі очі!

Лаврін. Чого це ти так хапаєшся?

Мелашка. Щоб мати не лаяли.

Лаврін. А де ж ти була?

Мелашка. Панські буряки полола за Россю, а це йду додому.

Лаврін. Та скажи—бо, дівчино, з якого ти села, чи з Бієвець, чи з Дешок?

Мелашка. З Бієвець, а тобі навіщо?

Лаврін. А хіба не можна спитати? Як тебе звуть?

Мелашка. Мелашка. Оце, який ти цікавий!

Лаврін. А як твого батька прозивають?

Мелашка. Охрім Балаш. Може, хочеш знати, як і матір звуть? (Дівчина засміялась) А ти сам бієвський?

Лаврін. Ні, я з Семигор. Мене звуть Лаврін Кайдашенко.

Мелашка. А чого ж ти їдеш з борошном не в Семигори, та в Бієвці?

Лаврін. Та це мене батько послав... .

Ведучий. У долині вже стояла під деревом густа тінь. Доріжка була така вузька, що зелене гілля вгорі сходилось докупи й закривало небо. Старі дуби й граби стояли в тіні стовпами, а на противній горі верхи дерева ще горіли на червоному вечірньому сонці.

Мелашка йшла стежкою й плуталась між високою смілкою та дзвониками. Її чорноволоса голова з маковим вінком здавалась квіткою між високою травою на окопі, між синіми дзвониками та червоною смілкою.

Лаврін не зводив з дівчини очей. Її краса так засліпила йому очі, так разом заманила серце, що вона йому здавалась не дівчиною, а русалкою.

(Мелашка заспівала пісню).

Лаврін. Нема в Семигорах ні однієї такої гарної дівчини (сказав убік).

Лаврін. Скажи мені, Мелашко, де ти живеш? Покажи мені хату твого батька.

Мелашка. Наша хата край села в яру, на Западинцях.

Лаврін. Мелашко! Як побачив я тебе над водою, то неначе з криниці погожої води напився. Твоя краса, твої чорні брови неначе моє здоров'я. Як глянув я на тебе, то наче набрався здоров’я.

Мелашка. Оце наші Западинці, а ондечки біліє наша хата!

Лаврін. Мелашко, я прийду до тебе на вашу вулицю. Чи прийти, чи не треба?

Мелашка. Приходь, але поспішай додому, бо тебе батько лаятиме.

Лаврін. А може, ти вийдеш до млина надвечір, під ту вербу, де я стояв з волами. Однак завтра неділя. Я одпрошуся в батька або прийду і батька не питаючись. Чи прийдеш, Мелашко? Бо я прийду, хоч би мене батько прив'язав.

Мелашка. Прийду.

Музика

Читець

Рясний садок і затишний я знаю

І знаю там ще вишню я одну —

Було не раз, турботний, дожидаю

Я в той садок її, мою весну.

Але ж тепер чому її немає?

Чом вишня та стоїть в самотині

І так, як перш, до мене не схиляє

Гілки свої квітущі й запашні?

Я жду її,— і в тиші одинокій

Хвилини йдуть, неначе довгі роки,

Ще треба ждать, а серце ж то не жде!

Хвилина... дві... І — ось уже я чую:

Крізь тишу ту безгучную, німую,

Мов шелест там, немовби хтось іде.

Музика

Читець

Вона! вона! я бачу — між кущами

Рукав уже сорочки забілів;

Ще мить одна — тремтячими руками

Я стан її дівочий обхопив.

Ще мить одна — злилися ми устами...

Вона прийшла, прийшла уже вона,

Найкращий квіт між пишними квітками,

Що нам дає багатая весна.

Гей, нахили свої ти, вишне, віти!

Нехай тепер ніхто, ніхто на світі

Не бачить, як я щастя повну чашу п’ю!

Нехай ніхто — ні зорі, ані люди —

Не відає, як пригорнув на груди

До себе я коханую мою!

Музика

Ведучий. Дзвінка пісня лилася рікою по вулицях села. Була та пора, коли потомлені денною працею та клопотом парубки й дівчата, гомонячи, збиралися d коло, у сяйві чистого вечора, виливати свої веселощі в пісню, що повсякчас іде в парі зі смутком. І вечір, як завжди задуманий, мрійно обіймав

синє небо, обертаючи все на неясність і далечінь. Уже й смеркло, а пісні все не вщухали. З бандурою в руках крався, вихопившись од співунів, молодий козак Левко, син сільського голови. На козакові решетилівська шапка. Козак іде вулицею, бринькає рукою по струнах і підтанцьовує. Ось він тихо зупинився перед дверима хати, оточеної невисокими вишнями. Чия ж це хата? чиї це двері? Трохи помовчавши, заграв він і заспівав:

Картина. Левко біля хати Ганни.

Левко. Сонце низенько, вечір близенько,

Вийди до мене, моє серденько!

Ні, знати, міцно заснула моя ясноока красуня (сказав козак, доспівавши пісню і підходячи ближче до вікна). Галю, Галю! ти спиш, чи не хочеш до мене вийти? Ти боїшся, певне, щоб нас хто не побачив, чи не хочеш, може, показати біле своє личко на холод? Не бійся: нікого нема. Вечір теплий. Та коли б і нагодився хто, я прикрию тебе свиткою, підпережу своїм поясом, закрию руками тебе — і ніхто нас не побачить. А якби й повіяло холодом, я пригорну тебе до серця, зігрію поцілунками, надіну шапку свою на білі твої ніженьки. Серце моє, рибко моя, перлино! виглянь на часок! Подай крізь віконце хоч білую ручку свою... Ні, ти не спиш, горда дівчино! (вимовив він гучніше і таким голосом, неначе засоромився, що дався був на зневагу). Тобі любо знущатися з мене, прощай!

Галя. Який-бо ти нетерплячий! (промовила вона до нього півголосом). Уже й розсердився! А нащо вибрав такий час: люди юрбами сновигають по вулицях. Я вся тремчу. .

Левко. О, не тремти, моя червона калинонько! Пригорнись до мене міцніше! (обійняв її, відкинувши бандуру, що висіла на довгому ремені в нього на шиї, і сідаючи разом із дівчиною біля хатніх дверей). Ти знаєш, мені ж і годину тяжко тебе не бачити.

Галя. Знаєш, що я думаю? Мені все щось ніби на вухо шепче, що тепер уже нам не бачитись так часто. Недобрі у вас люди: дівчата все поглядають так заздрісно, а парубки. Я примічаю навіть, що мати моя з недавнього часу пильніше наглядає за мною. По правді сказати, мені веселіше в чужих було.

Левко. Два місяці тільки в стороні рідній і вже знудьгувалася! Може, і я надокучив тобі?

Галя. О, ти мені не надокучив (усміхнулась). Я тебе кохаю, чорнобривий козаче! за те кохаю, що в тебе карі очі, і як глянеш ти ними, то в мене наче на душі всміхається: і весело й хороше їй; що привітно моргаєш ти чорним усом своїм; що ти йдеш вулицею, співаєш і граєш на бандурі, і весело слухати тебе.

Левко. О, моя мила дівчино! (цілує й пригортає її дужче до грудей своїх).

Галя. Стривай! годі, Левку! скажи спершу, чи говорив ти з батьком своїм?

Левко. Що? (смутно сказав він, немов прокинувшись). «Так, що я хочу женитись, а ти вийти за мене заміж — говорив!» (Та якось смутно озвалося в його устах те слово: говорив).

Галя. Та й що ж?

Левко. А що ти з ним подієш? Удав, старий хрін, як звичайно, глухого: нічого не чує, та ще й лається, що волочуся бозна-де, гульки справляю, фіглі виробляю з хлопцями на вулицях. Та не тужи, моя Галю! Ось тобі слово козацьке, що таки умовлю його.

Галя. Та тобі тільки аби слово сказати, Левку — і все вийде на твоє. Я знаю це по собі: часом і не послухала б тебе, а скажеш слово — і несамохіть роблю, чого тобі хочеться.

Глянь, он-он далеко блимнули зірочки: одна, друга, третя, четверта, п'ята... Правда ж, то ангели божі повідчиняли віконця у своїх ясних хатках на небі та й дивляться на нас? Так, Левку? Адже це вони дивляться на нашу землю? Що, коли б у людей та були крила, як у птахів, — туди б полетіти високо, високо. Ух, страшно! Жоден дуб у нас не дістане до неба. А кажуть, проте, що є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі саме проти Великодня.

Левко. Ні, Галю; у Бога є довга драбина од неба аж до землі, її становлять проти Великодня святі архангели; і скоро Бог ступить на перший щабель, усі нечисті духи полетять стрімголов і купами попадають у пекло, і тим-то на Христове свято жодної нечистої сили не буває на землі.

Галя. Як тихо колишеться вода, мов та дитина в колисці! Я пам'ятаю, мов крізь сон давно, давно, коли я ще була маленька й жила у матері, страшне щось розказували про дім цей. Левку, ти, певне, знаєш, розкажи мені!..

Левко. Бог із ним, зоре моя! Мало чого не наплетуть баби та люди нерозумні! Ти себе тільки розтривожиш, боятимешся, і не заснеться тобі спокійно.

Галя. Розкажи, розкажи, любий, чорнобривий парубче. Ні, ти, певне, не любиш мене; у тебе є інша дівчина. Я не боятимусь; я спокійно спатиму ніч. А тепер от не засну, коли не розкажеш. Буду мучитися, думати та гадати. розкажи, Левку!

Левко. Мабуть, правду кажуть люди, що в дівчатах сам дідько сидить, їхню цікавість підбурюючи. Ну, то слухай же: давно, моє серденько, жив у цьому домі сотник. У сотника була дочка, ясна панночка, біла, як сніг, як твоє личко. Сотникова жінка давно вже померла; задумав сотник женитися вдруге. «Чи будеш же ти голубити мене, як перше, батьку, коли візьмеш другу жінку?» — «Буду, доню моя; ще дужче пригортатиму тебе до серця! Буду, доню моя; ще ясніші сережки та намиста даруватиму тобі!»

Привіз сотник молоду жінку до нового дому свого. Красна була молода жінка. Рум'яна та білолиця була молода жінка; тільки так страшно глянула на свою пасербицю, що та аж скрикнула, її побачивши. І хоч би тобі слово за цілий день сказала лиха мачуха. Зайшла ніч; пішов сотник з молодою жінкою до своєї опочивальні; замкнулася й ясна панночка в себе в світлиці. Гірко їй стало; заплакала вона. Аж бачить: страшна чорна кішка крадеться до неї; шерсть на ній горить, і залізні пазури цокають по помосту. Злякалася панночка, вискочила на лаву: кішка за нею. Перестрибнула на лежанку: кішка й туди, та як кинеться їй на шию та й ну душити. Скрикнула панночка, одірвала її од себе, кинула додолу; знов скрадається страшна кішка. Туга її взяла. На стіні висіла батькова шабля. Схопила вона її та брязь по помосту — лапа з залізними пазурами відскочила, і кішка з виском зникла в темному кутку. Цілий день не виходила із світлиці своєї молода жінка; на третій день вийшла з зав'язаною рукою. Вгадала бідолашна панночка, що мачуха її відьма і що вона їй перерубала руку. На четвертий день звелів сотник своїй дочці по воду ходити, хату мести, як простій мужичці, і заказав заходити до панських покоїв. Тяжко було сердешній; та нічого не вдієш, мусила чинити батькову волю. На п'ятий день вигнав сотник свою дочку босу з дому і скибки хліба не дав на дорогу. Аж тоді заридала панночка, закривши руками біле лице своє: «Занапастив ти, батьку, рідну дочку свою! Занапастила відьма грішну душу твою! хай тебе Бог простить; а мені, безталанній, мабуть, не велить він жити на білому світі. — І от, чи бачиш ти...Глянь сюди: он там, далі від дому, найкрутіший берег! З того берега кинулася панночка в воду, і з того часу не стало її на світі.

Галя. А відьма?

Левко. Відьма? Старі баби вигадали, буцімто з того часу всі утоплені виходили місячними ночами в панський сад грітися проти місяця; і сотникова дочка стала у них за найстаршу. Якоїсь ночі побачила вона мачуху свою біля ставу, кинулася на неї і, кричачи, затягла у воду. Проте відьма й тут додумалась: обернулась під водою на одну із утоплених, та через те й уникла трійчатки з зеленого очерету, якою хотіли її утоплені бити. Ет, вір бабам! Кажуть іще, немов панночка збирає щоночі утоплених і заглядає поодинці кожній в обличчя, щоб пізнати, котра з них відьма; та й досі не пізнала. І коли попадеться з людей хто, зараз силує його вгадувати, страхаючи, що як не вчинить по її, то вона його втопить у воді. Ось як, моя Галю, оповідають старі люди!.. Теперішній пан хоче ставити на тому місці винокурню і прислав навмисне для того винокура. Та стривай, чути гомін. Це наші повертаються з вулиці. Прощай, Галю! Спи спокійно і не думай про ті бабські вигадки!

Галя. Прощай, Левку!

Музика

Читець

За гай скотилось сонце ясне,

Хмарок рожевих цілий рій

В безодні синій тане, гасне,

Мов злотосяйне пасмо мрій;

Вітрець упав; з садочка лине

Струмком живущим пишний дух,

З черемх убрання лебедине

Часами ранить срібний пух;

Вже гомін стих, туман над ставом

Серпанком хвилевим ляга;

Темніша небо... і небавом

В садочок зірка дорога

Увійде легкою ходою...

Я жду і краюся нудьгою,

Шукаю скрізь палких очей...

Ось тьохнув щасно соловей —

Її ж нема! Ідуть хвилини,

Земля, здається, аж горить...

А все нема, нема Зорини!

Я жду — і віком стала мить!

Вже ніч зліта крилом імлявим,

Осяйна безліччю лампад...

Ген місяць видом величавим

З поза тополь зирнув у сад —

Її ж нема... Я муку чую:

Холоне серце... голова,

Мов крутінь в бурю навісную,

Мене жадоба порива...

Її ж нема!.. І враз, раптово

Рученьки білі, запашні

Лягли на рамени мені...

Зайнявся дух... урвалось слово...

Вуста з вустами ізлились,

І ми на зорі понеслись,

В очах палких втопивши очі...

О ніч! О любощі співочі!

О чародійні в яві сни

На святі першої весни!

Музика

Читець

Як пишно тут! Покинув я весло,

Нехай пливе наш човен за водою...

Мов зайнялось вогняною стягою

На заході розтопленеє скло.

Ані дихне. Ген-ген туман густий

Вже огорта наміткою діброви;

З чола твого мов хвилі ті шовкові

Розсипались під промінь золотий.

Не ворушись! Твій образ у воді,

Мов намальований, хороший, як те небо

Гойдається і знаджує до себе

У глибінь ту, в безкраїни бліді!

О дівчино! Кохаю і люблю!

Спинить себе не маю більше сили, —

Хоч пригорни, хоч у прозорі хвилі

Я кинусь сам і лихо потоплю!

Ведучий. Чи знаєте ви українську ніч? о, ви не знаєте української ночі! Пригляньтесь до неї: з середини неба дивиться місяць. Безмежне склепіння небесне розійшлось, розширилось іще безмежніш. Горить і дише воно. Земля вся в срібному світлі; а дивне повітря віє і теплом, і прохолодою, і дише млостю, і розливає океан пахощів. Божественна ніч! Чарівлива ніч! Нерухомо, натхненно стали гаї, виповнені темрявою, і кинули велетенську тінь од себе. Тихі та спокійні ці стави; холод і морок вод їх похмуро оточений темно-зеленими стінами садів. Незаймані гущавини черешень та черемхи боязко простягали своє коріння в студені джерела і шепочуть іноді листям, немов сердячись та гніваючись, коли прекрасний зальотник — нічний вітер, закравшися зненацька, цілує їх. Увесь ландшафт спить. А вгорі все дише, все чудове, все урочисте. А на душі й безмежно, і дивно, і рої срібних видінь зграйно виникають у її глибині. Божественна ніч! Чарівлива ніч! І раптом усе ожило: і гаї, і стави, і степи. Котиться величний грім українського солов'я, і здається, що й місяць заслухався його посеред неба...