Позакласна робота з української літератури: сценарії позакласних заходів та завдання літературних вікторин - Гальонка О. А. 2021

Із життєпису Леоніда Глібова
Розділ 1. Сценарії позакласних заходів

Літературно-мистецький вечір за мотивами документальної повісті «Журливий заспів» Олександра Деко, творами Леоніда Глібова

Виконавці:

Леонід Глібов — поет, байкар, учитель.

Петро Кунашевський — штатний смотритель училища м. Чорний Острів.

Соколов — учитель училища, м. Чорний Острів.

Заремба — поляк, домовласник, м. Чорний Острів.

Петропавловський — учитель російської словесності Чернігівської гімназії.

Олександр Шишацький — Ілліч — редактор неофіційної частини «Черниговских губернских ведомостей».

Ілля Лизогуб — седнівський поміщик.

Андрій Лизогуб — седнівський поміщик.

Ілько Шраг — хрещеник Андрія Лизогуба.

Ведучі, читці (юнак, дівчина), музиканти.

Пантелеймон Куліш — письменник, етнограф.

Параска Федорівна — дружина Глібова.

Дорошенко — учитель гімназії.

Ніс — оператор лікарської управи, етнограф.

Ведучий. Поділля зустріло байкаря першими осінніми дощами. Темні сувої хмар неслися з півночі, гублячі важкі холодні краплі, ніби квапилися на південь, аби там розтанути.

Ховаючись під чорною парасолькою, Глібов Леонід, Іванів син, ішов до Чорного Острова. Його доладно скроєну постать облягав добре підігнаний чорний костюм. Шия обгорнена сукняним клітчатим шарфом. Вітер шарпав парасольку, простуджено шарудів пожовклим листям, пробував вирвати з рук подорожнього вельветове пальто.

Ведучий. Невдовзі дощ ущух. Леонід Іванович ступив на стежку, що бігла навпрошки од села і за пагорком через місток зміїлася до містечка.

Люди з цікавістю дивилися на незнайомця. Дехто через низенький паркан вітався з Леонідом Івановичем.

Ведучий. На нового вчителя чекали. Високого зросту, недуже рухливий штатний смотритель училища підвівся з-за столу. Запросив сісти. Їх погляди зустрілися. Округле лице Глібова з голеною бородою і чорними бакенбардами, світлі добрі очі з смішинкою десь на самому дні сподобалися Петру Кунашевському.

Ведучий. Перше місце самостійної роботи. Як триматися вчителю-початківцю? Як рівному чи пригинатися?.. Як поставляться до прибулого з Лівобережжя, — адже тут, — на Поділлі, поширена не тільки православна, а й римсько-католицька віра? Де жити доведеться? А чи не заїсть сум вдалечині від Параски та Лідоньки?

Кунашевський тонкими довгими пальцями копирсався в документах Глібова, з цікавістю зазирав до офіційного листа куратора учбового округу і свідоцтва про закінчення Ніжинського ліцею князя Безбородька.

Картина 1. Зустріч Леоніда Глібова з директором Чорноострівного повітового дворянського училища Кунашевським у кабінеті директора.

Глібов. Добридень.

Кунашевський. Прошу сідайте. (Петро Кунашевський розглядав документи, що їх подав Леонід Глібов). Вельмешановний пане Леоніде Івановичу,будь ласка, складіть на себе формулярний список... для порядку (запропонував П. Кунашевський).

Глібов (узяв бланк і про себе вбік сказав). Як добре мені порадив тесть, Федір Бордонос, ніжинський священник, розумний і передбачливий чоловік, скласти список вдома (за деякий час список читав директор училища).

Кунашевський. Де тії тридцять десятин землиці Вашої ?

Глібов. У Полтавській губернії. Від батька лишилось. Сестри там живуть, то й користуються нею.

Кунашевський. А дружина і донька чого не з Вами ?

Глібов. У батьків своїх, у Ніжині. Дитина маленька — три роки.

Кунашевський. А Вас доля закинула сюди?

Глібов (з гіркотою в голосі). Доля закинула. Ні в Чернігівській, ні в Полтавській, ні в Київській губерніях не знайшлося вільного місця.

Кунашевський. То влаштовуйтесь у нас, Леоніде Івановичу, Я проведу Вас до домовласника, може, візьме на постій.

Глібов. Вельми Вам вдячний, пане смотрителю, але спершу б у класи зазирнути.

(Стук у двері. До кабінету зайшов учитель)

Учитель. Невже? (Здивовано)

Глібов. Так, ліцеїст.

Учитель (Соколов). Не просто ліцеїст, а Глібов — поет, байкар, любимець Тулова, знаток словесності. А я Соколов, на два роки попереду вчився. Пам’ятаєте?

Глібов. Ще б пак! Павло-балагур. (Колишні ліцеїсти обнялися).

Кунашевський (посміхаючись). А я хотів Вас знайомити. То хоч відрекомендую: новий учитель історичних наук.

Ведучий. Горбата подільська земля вкрилася сніговими заметами. Засипало вузенький Південний Буг, що народжується з маленьких джерелець. У селянських вікнах світяться підсліпуваті каганці. Хуркочуть прядки, перемотуючи волохаті конопляні куделі. Діти допомагають батькам...

Десь опівночі Глібов відкладає на стіл газету, хутко одягається. Адже тепер він не тільки вчитель історичних наук. Попечитель київського учбового округу призначив Леоніда Івановича за сумісництвом наглядачем загальної учнівської квартири. Як же там вони, його вихованці?

Ведучий. Нарешті Леонід Іванович дістався до спільної учнівської квартири. Став, наслухаючи, у передпокої. Спокійно собі хропуть учні. Він тихесенько проходить по кімнатах, піднімає з помосту ковдри. А потім знову іде в передпокій і думає думу свою...

Перший день нового 1858 року видався морозяним. Леонід Іванович пройшов вузенькою засніженою стежкою саду, що спускався до берега. Замилувався сплячими яблунями. Глібов думав про вірші, про Олександра Лазаревського, про свою майбутню книжку.

Ведучий. За кілька хвилин Леонід Іванович уже сидів за столом. Блискучий мідний самовар відбиває морозяне мереживо на вікні. А воно малює село Горби, де провів босоніж дитинство. Вдалині, ген-ген біля церкви, у натовпі Платон і Порфир Родзянки. Вони шукають очима його, Льошка, та не можуть угледіти. А він ось тут, він бачить їх. Зараз чухне. Біля запряжених коней стоїть батько. Іван Назарович приготувався везти Порфирія мабуть у Полтаву. Матері серед людей нема. Ярина Павлівна залишилася вдома з маленькими дітьми, його сестрами. Десь дома і бабуся Дар’я. Льошик дуже любить її теплі руки, що зимою пахнуть молоком та городньою землею.

Картина 2. Кімната Леоніда Глібова. Він готується до вранішнього чаю. Стукіт у двері. Заходить учитель Соколов.

Соколов. Доброго ранку! Я відчував, що пузатий самовар Зарембів уже стоїть на столі. (Гість повісив кожуха на оленячий ріг і натираючи руки сів до столу). Погрів би ти мене, Леоніде, якоюсь медовухою.

Глібов. Чаєм, будь ласка, настояним, запашним. Бадьорості надає не менше, ніж горілка. (Господар подав три чашки, блюдця, поклав яскраві палички-цукерки, став розливати чай).

Соколов. Хто третій? Може, якусь красуню чекаєш?

Глібов. Чекаю. Хіба ти не знаєш її? Чорнобрива, кароока, струнка, худенька, ніс грецький, з горбинкою, добре володіє польською.

Соколов. Годі, годі. Ці прикмети я знаю

(До кімнати заходить Заремба)

Чорнобривий, кароокий, стрункий, худий. Ніс грецький, з горбинкою (роздивляється пана Зарембу, наче вперше бачить). Ось (показує на Глібова), назвав мені всі Ваші прикмети і каже, що ви дівчина.

Заремба (дивиться на Глібова). Я хочу почути це польською.

Соколов. Не пригощає медовухою, то хай хоч поезії дасть напитися.

Глібов. А якщо байкою?

Соколов. Ще краще

Глібов (широко посміхаючись). Слухайте.

На Щуку хтось бомагу в суд подав,

Що буцімто вона такеє виробляла,

Що у ставку ніхто життя не мав:

Того заїла в смерть, другого обідрала.

Піймали Щуку молодці

Та в шаплиці

Гуртом до суду притаскали,

Хоча чуби й мокренькі стали.

На той раз суддями були

Якіїсь два Осли,

Одна нікчемна Шкапа

Та два стареньких Цапа, —

Усе народ, як бачите, такий,

Добрячий та плохий.

За стряпчого, як завсігди годиться,

Була приставлена Лисиця...

А чутка у гаю була така,

Що ніби Щука та частенько,

Як тільки зробиться темненько,

Лисиці й шле — то щупачка,

То сотеньку карасиків живеньких

Або линів гарненьких...

Чи справді так було, чи, може, хто збрехав

(Хто ворогів не мав!), — А все-таки катюзі,

Як кажуть, буде по заслузі.

Зійшлися судді, стали розбирать:

Коли, і як воно, і що їй присудити?

Як не мудруй, а правди ніде діти.

Кінців не можна поховать...

Не довго думали — рішили —

І Щуку на вербі повісити звеліли.

— Дозвольте і мені, панове, річ держать,—

Тут обізвалася Лисиця. —

Розбійницю таку не так судить годиться:

Щоб більше жаху їй завдать

І щоб усяк боявся так робити, —

У річці вражу Щуку утопити!

— Розумна річ! — всі зачали гукать.

Послухали Лисичку

І Щуку кинули — у річку.

Доволі часто я зустрічав таких «Щук» серед поміщиків та впливових чиновників. Ще бракує кількох рядків. Вам, може, й не помітно, а мені видно (почав знову розливати чай, роздмухувати самовар).

Заремба. У мене мало часу, пане Глібов. Будемо вчити польську. Соколов. Нащо йому польська? Латинь знає, німецьку знає, італійську і французьку теж трохи знає.

Заремба. Польща — велика держава. Вона такою була і — прийде час — такою буде. Якби пан учитель не мав наміру вивчати польську, я не надав би йому кімнату.

Глібов. Пан Заремба розуміє — я вивчаю польську не тому, що мені надали кімнату.

Заремба. О, так! Це Ваше бажання...

Соколов. Панове, я тікаю, бо ще натовчете мене. Вибачте.

Хто що хоче, те хай і вивчає. Я почав абісінку (пішов вдягнувши кожух).

Заремба. Чуєте?! Сміється. А я повинен терпіти.

Глібов. Він жартує, пане Зарембо.

Ведучий. Диліжанс прудко котився по вузькому шосе з Києва на Чернігів. Крислаті вікові верби зеленим шатром затінювали дорогу. Попереду виднілися церкви. Фарбовані та золочені бані, білосніжні стіни сяйно вимальовувалися в яскравому сонячному промінні.

Леонід Іванович милувався обрисами міста, і радісна тривога приймала серце. Два роки чекав він на це.

Ведучий. Паром через Десну ходив рідко. Та цього разу кучерові пощастило. Диліжанс з розгону з’їхав на дошки. Змилені коні зупинилися. Кучер із своїми пасажирами так і лишилися на місцях. Та Глібов не втримався, зіскочив на дубовий настил. Його ніби збудоражив запах свіжого медвяного сіна, яким війнув йому в лице вітер. Протиснувшись між двох возів, став біля перильця, спостерігаючи, як повільно несе темні хвилі Десна.

Паром м’яко торкнувся берега.

— Сідайте, добродію, поїдемо далі, — звернувся кучер до Глібова.

— Та тут недалеко, пішки дійду.

Ведучий. Леонід Іванович перейшов у затінок під осокорами, тихо попростував до міста. Йому треба було заспокоїтися, зібратися з думками. Почистив запилюжений костюм, поправив солом’ямного бриля, перекинув з руки в руку саквояж. Уявно готувався стати перед гімназичним начальством.

У канцелярії уже нікого не було «От і добре, — подумав Леонід Іванович, — завтра не нервуватиму, спокійніше буду розмовляти».

Картина 3. Зустріч з Федором Михайловичем Петропавловським.

Петропавловський. Добрий день.

Глібов. День добрий! (Обнялися).

Петропавловський. Ми заждалися тебе.

З тих пір, як побував у нас у Чернігові, ти змінився, постарів.

Глібов. Моя старість тільки для мене, а «Свиня», яку вписав до твого альбома, як вона, чи не старіє?

Петропавловський (сміючись)

Ні, ні! Вона зовсім не старіє

Свиня у панський двір залізла;

Посновигала там

По всім куткам,

На смітнику кісток погризла,

Полежала в багні,

Як слід Свині,

В гною куйовдилася пикою своєю...

Та із гостей ізнов прийшла

Така ж, як і була, — Свиня свинею.

От став свинар її питать:

— Що, Свинко, бачила ти в пана?

Чи хороше там гостювать?

Яка була тобі там шана?..

Я чув колись, що у панів,

Мов у царів,

Срібло та золото скрізь сяє,

Що буцімби пани так хороше живуть

Та солодко їдять і п’ють.

— Та де там воно є! —

Свиня йому мовляє. —

Брехня! Не слухай! Я ж була,

І їла, і пила,

Всі заходеньки обходила,

І смітники, і суточки,

А доброго нічого там не вздріла,

То тільки вигадки дурні!

Не хочу я нікого прирівняти,

Звиняйте, до Свині.

Ні, далебі, що ні!

Я тільки хочу щось спитати:

Траплялось на віку мені

Такеє бачити ледащо, —

Подивишся — не годне ані на що;

А як почне тебе судить,

То так оббреше, обчернить

Та рознесе таку погану славу,

Що соромно й сказать.

Так я се й хочу вас, панове, попитать:

Еге, не гріх таку прояву

Свинею величать?..

Вже не раз тут згадували тебе і твої байки. А оце недавно зустрів пристава, був на підпитку він, і знаєш — заздрить учителям: вони й розумні, й культурні, й усе знають і дітей розуму навчають.

Лише одного вчителя пристав ненавидить.

Глібов. Кого? (Посміхаючись).

Петропавловський. Тебе!

Глібов. Мене? А за що?

Петропавловський. За твої байки. Каже, байки усі в газетах читає і тепер озирається та бачить себе то Вовком, то Левом або Щукою чи Свинею. Хотів, щоб я сказав, звідкіля цей Глібов узявся, чому він заважає йому жити на білому світі.

Глібов. Якраз і хочеться, щоб кожний упізнавав себе.

Петропавловський. Я радий за тебе, Льоню, упізнають. А тут уже нікого нема. Тільки я випадково затримався. Та чого ж ми стовбичимо? До мене ходімо, Леоніде Івановичу, гостем будеш.

Ведучий. Глібов добре знав Петропавського ще з Ніжина. Розумний, спокійний юнак був другом сім’ї отця Успенської церкви Федора Бордоноса. Він дружив з Параскою, дочкою Бордоноса. А коли Леонід Глібов ще ліцеїстом одружився з Параскою, молодий учитель Ніжинської гімназії Федір Петропавловський першим поздоровив молоде подружжя. Через рік Федора Михайловича перевели до Чернігівської гімназії. Він, старший учитель російської словесності, багато зробив, щоб допомогти Глібову перебратися до Чернігова.

Ведучий. Карета, запряжена парою гнідих баских коней, підкотила до будинку шляхетного пансіону десь одразу по обіді. Кучер доповів Леоніду Івановичу, що за ним прислали Лизогуби, седнівські поміщики. Поет на мить задумався, склавши руки на грудях. Він багато чув про меценатів та колекціонерів Сіверської землі: Тарнавських, Лизогубів, Галаганів. Люблять вони зустрічатися з літераторами, брати автографи, але не вони приїздять до поетів, а ми мусимо з’являтися до них і засвідчувати повагу. Не їхати? Так не можна, бо це суперечило б звичаям громадськості...

У Седневі на них уже чекали. Хазяїн представив гостям Леоніда Івановича Глібова, потім Олександра Васильовича Шишацького.

Ведучий. Наступного дня Леонід Глібов і Олександр Шишацький пішли оглядати парк і фортецю. З Глібовим і Шишацьким прогулювалися Лизогуби, Ілля і Андрій.

Вони рушили алеєю парку. За кілька хвилин зупинилися під гіллястою липою.

Картина 4. Під липою Тараса Шевченка в парку.

Андрій Лизогуб. Сюди я приходжу щодня. У затишку гостинних гілок часто відпочивав Тарас Шевченко Ось на цій лаві він писав. (Усі присіли на лавці). Наші дружні стосунки з Тарасом і зараз не урвалися. Маємо надію побачити його ще не раз у своїй господі.

Глібов. Хотів би і я зустрітися з Шевченком.

(Пішли парком)

Ілля Лизогуб. Раніше тут дубовий частокіл стояв (показав у напрямку Валу). Недавно ми спробували розкопки робити і таки відкопали дещо. Дід Шимка місце вказав. Його дід пам’ятає рештки споруди, яка будувалася ще за часів печенігів, Юріївська церква. А поряд стояла ще древніша, її татари стерли з лиця землі. Тепер це все наше. Ось Лиса гора, як бачите, тут ніщо не росте.

Ілля Шраг. Тому вона Лисою й зветься.

Глібов. А ти, хлопчику, знаєш історію своїх місць.

Ілля Лизогуб. Добре знає, мій хрещеник.

Шишацький. Чи була у рові вода?

Ілля Лизогуб. По сусідству є озеро, з якого наливали, коли підступали вороги.

Глібов (про себе). Немало ворогів тут знайшло свій кінець, багато й наших полягло.

Андрій Лизогуб. Звідтілля, зі сходу, (показав вдалеч) лізли татари на Русь. Хмельницький відродив Україну. Ось і Тарас Григорович, коли був тут, багато говорив про це. Ех, Тарасе, друже мій, скромно тобі доводиться. Де ж бо це видано — один кріпак супроти царя йде.

Глібов. Ні, не так, не те говорите. Тарас не один. У нього є однодумці.

Серед діячів літератури, театру — і не тільки в Україні.

І вірші його живуть і житимуть, коли Тараса не стане. Що ж до кріпаків, то хто знає, що б робив цар, якби їх не було.

Шишацький (показав униз). Подивіться, уже цвіте черемшина.

Ілля Лизогуб. Сьогодні ж пошлю служниць по квіти. Ільку, нарви гостям черемшини.

Андрій Лизогуб. Багато людей захоплювалось цією красою. Навіть важко перелічити письменників, художників, музикантів, котрі побували тут. І ще не одна велика людина приїде сюди на моє запрошення.

Глібов. А кріпаки бачать цю красу?

Ілля Лизогуб. А що їм тут робити? Що кому на роду написано.

Андрій Лизогуб. Пусти всіх до парку гуляти, то панам доведеться йти хліб вирощувати.

Глібов. Воно то так. Але й кріпакові хотілося б очі підвести Усім орати — усім гуляти.

Андрій Лизогуб (братові). Мабуть, усі поети однакові.

Ілля Шраг (приніс черемшину). Леоніде Івановичу, квіти (Глібов не почув). Леоніде Івановичу!

Андрій Лизогуб. Задумався поет. Вони завжди пишуть там, де їх застає думка.

Шишацький. Давайте залишим його, хай поміркує на самоті.

Глібов. Ні, стривайте. Послухайте, що на серці лягло. Ще з Поділля задум! (Почав декламувати):

Стоїть гора високая,

Попід горою гай.

Зелений гай густесенький,

Неначе справді рай...

Під гаєм в'ється річенька...

Як скло вона блищить,

Долиною зеленою

Кудись вона біжить.

Усі (вигукнули) Чудово!

Ведучий. Але минуло ще багато місяців, поки, нарешті, всі слова вишикувались у чарівний співучий вірш. «Сповнена роздумів про швидкоплинність молодості, її неповторність, «Журба», — зазначає Б. А. Деркач, — позначена світло-мінорним, елегійним настроєм». Леонід Глібов осмислює буття людини в зіставленні з природою і тому його вірш стверджує життя.

Картина 5. Митецька вітальня у садибі Лизогубів. Виконується соната для фортепіано та віолончелі соль-мінор Іллі Лизогуба.

Соло: пісня «Стоїть гора високая»

Стоїть гора високая,

Попід горою гай,

Зелений гай, густесенький,

Неначе справді рай.

Під гаєм в'ється річенька,

Як скло вона блищить;

Долиною зеленою

Кудись вона біжить.

Край берега, у затишку,

Прив'язані човни;

А три верби схилилися,

Мов журяться вони,

Що пройде любе літечко,

Повіють холода,

Осиплеться їх листячко,

І понесе вода.

Журюся й я над річкою...

Біжить вона, шумить,

А в мене бідне серденько

І мліє, і болить.

Ой річечко, голубонько!

Як хвилечки твої —

Пробігли дні щасливії

І радощі мої.

До тебе, люба річенько,

Ще вернеться весна;

А молодість не вернеться,

Не вернеться вона!..

Стоїть гора високая,

Зелений гай шумить;

Пташки співають голосно,

І річечка блищить.

Як хороше, як весело

На білім світі жить!..

Чого ж у мене серденько

І мліє, і болить!

Болить воно та журиться,

Що вернеться весна,

А молодість... не вернеться,

Не вернеться вона!..

Дівчина (мелодекламація)

Скажіть мені, добрі люди,

В кого я вродилась:

Що на світі жила мало,

А вже й зажурилась.

Чи вийду я у садочок,—

Важенько вздихаю;

Чи співала б, чи летіла б —

І сама не знаю.

Чи вийду я до річеньки, —

І знов зажурюся.

Все дивлюся в степ широкий,

Та й не надивлюся.

За хвилею хвиля друга

Шумить і женеться,

А у мене душа тужить

І серденько б’ється.

Місяць ясний з зіроньками

Тихо розмовляє;

А у мене, молодої,

Розмови немає.

Скажіть мені, добрі люди,

Що мені робити:

Ой як мені на сім світі

Без кохання жити?

Коли б мені дали крила,

То я б полетіла,

Голубкою на рученьку

Миленькому б сіла.

Отоді б я, добрі люди,

Вас би не питала;

Жила б собі, співаючи,

І горя б не знала!

Виконуються варіації для фортепіано «Ой місяцю...» Владислава Заремби

Юнак

Летить голуб понад полем,

Спочинку не має,

І долини, і діброви,

І луги минає.

Ні в садочку вишневому,

Ні в лісі густому

Не живеться, не сидиться

Йому, молодому.

Сидить козак край дороги,

Коня попасає,

До голуба до сизого

Тихо промовляє:

— Ой куди ти, сизокрилий,

Куди поспішаєш,

Що й долини, і діброви,

І луги минаєш?

Хіба й тобі, мій голубе,

Не жалко нікого?

Хіба ніхто не кохає

Й тебе, молодого?..

Ой спустися, сизокрилий,

Оддиш ізо мною —

Полетимо в інше поле

Разом із тобою.

За горами, за ярами,

На іншому полі

Пошукаємо з тобою

Щасливої долі.

Ми знайдемо, мій голубе,

Зелені діброви,

І долини квітчастії,

І чорнії брови.

Ми знайдемо в темнім лузі

Червону калину,

І сизую голубоньку,

І гарну дівчину.

Сизокрила голубонька

Тебе приголубить,

А гарная дівчинонька

Козака полюбить.

Юнак (мелодекламація)

Чи згадуєш, дівчинонько моя,

Як згадую без тебе я

Той вечір тихий над водою,

Як сумували ми з тобою,

Що Бог нам доленьки не дав?..

В садочку соловей співав,

За гай спускалось сонце ясне,

Плескалась рибка на воді...

«От скоро й божий день погасне»,—

Сказала ти тоді

І загадалась, зажурилась,

Голівкою на рученьку схилилась, —

І на рукавця із очей

Сльоза тихенько покотилась.

Бажав я бачить світ, людей, —

Та й бачив світ, з людьми спізнався:

А все туди не раз душею рвався,

Де соловей в садку співав

В той вечір тихий над водою,

Де сумували ми з тобою,

Що Бог нам доленьки не дав.

Неначе там я щастя поховав!

Виконується «Українська рапсодія» для фортепіано Олександра Лизогуба.

Ведучий. Тривожна звістка прийшла увечері. Синенький клаптик паперу з ледве помітними широкими лініями лежав на столі. Папірець тремтів від легкого протягу, а Леонідові Івановичу здавалося, що то тремтять його руки. Руки й насправді дрижали. У нього було таке відчуття, ніби величезний камінь тисне зверху.

Ведучий. Дівчинка померла за кілька годин до Нового року. Три дні, як і велів Закон Божий, лежала покійниця. Три дні наче біла лебідонька, побивалася мати над дитиною. Леонід Іванович перший удар цього лиха прийняв у Чернігові. Приїхавши в Ніжин, він або тихо плакав, не соромлячись сліз, або заспокоював дружину.

Ведучий. Поховавши дочку, Леонід Іванович через два тижні повернувся до Чернігова. Вицвілі очі розгублено дивилися навкруги. Жвавішав тільки на уроках. З дітьми забував своє горе.

Зимового вечора, коли завмерло місто, поет надів теплу заячу шапку, довгу кожушину та валянки і став на краю урвища, що збігає до самої Десни.

Ведучий. Із-за обрію піднімалася на лісах вечірня зірка. Морозне небо трохи заспокоїло серце. І другого, і третього дня це повторилося, «Давай дружити, — в думках звертався поет до зірки, — ти виходь до мене на побачення».

Батько сумував за дочкою. У потойбічне життя не вірив, а на вишневій землі їм уже не побачитись. Йому думалось про зірочку — далеку зірочку, що вабила його яскравим миготінням. Згодом склався вірш.

Глібов

Як тільки ясний день погасне,

І ніч покриє божий мир,

І наше лихо трохи засне,

І стихне людський поговір, —

Я йду до берега крутого

І довго там дивлюся я,

Як із-за лісу з-за густого

Зіходить зіронька моя.

Багато зірочок блискучих

Розсипано по небесах,

Неначе квіточок пахучих

Скрізь по долинах та лугах, —

Одна вона усіх ясніше,

І краще всіх, і ближче всіх;

Її вітрець не поколише

У тихих небесах святих.

Горить, як свічечка убога,

Не відає й не чує, як

Отут, край берега крутого,

Сумує іноді козак.

Була у мене, молодого,

Ще ясна зіронька одна,

Та вже од вітру од лихого

Погасла, ясная, вона...

При їй жилося веселіше

І нічого було тужить,

Без неї стало і темніше,

І важче на сім світі жить.

Ой зіронько, моя ти любко!

Ще ж на світі зосталась ти:

Світи ж мені, моя голубко,

Серед мирської темноти!

Як тільки ясний день погасне,

І ніч покриє божий мир,

І наше лихо трохи засне,

І стихне людський поговір, —

Ти із-за лісу з-за густого

Зіходь на небо погулять,

Тебе край берега крутого

Щодня я буду виглядать,

На тебе, ясную, дивиться,

З тобою тихо розмовлять,

З тобою плакать і журиться,

Щасливу долю викликать...

Ведучий. Весняне квітування повернуло до життя Леоніда Івановича. Оце у Степана Носа почув, що на початку червня до Чернігова збирається приїхати Панько Куліш. Зрадів.

Повернувся одного разу Глібов з прогулянки по Валу і побачив у кімнаті Степана Носа і незнайомого чоловіка. Він сидів біля вікна і щось розказував. Параска уважно слухала ту розповідь.

— Куліш Пантелеймон Олександрович, — познайомив Степан Ніс.

Куліш довго розказував про життя української громади в Петербурзі, про літературну працю, про свої зустрічі і суперечки з Тарасом Григоровичем Шевченком.

Глібов і Степан Ніс мовчали. Вони не насмілювались у першій розмові виступати проти Куліша, але всією душею були на боці Тараса Шевченка. Тільки Параска, захоплена ерудицією гостя, раз у раз вставляла тихе і лагідне «так-так».

Ведучий. За кілька днів Леонід Іванович вранці випровадив друзів і дружину за Десну, а сам залишився на кілька годин у гімназії. Опівдні знайшов усіх в умовленому місці за річкою, на березі Магістрацького озера. В затінку густо посаджених сокорів сиділи Степан Ніс та Петро Єфименко. Вітер доносив запах сіна. Спокійно розмовляли. Глібов опустився на траву. Лежачи, дивився в далечінь блакитного неба. Білі хмаринки, неначе одинокі лебеді, пливли на схід. Долинув гучний сміх, і за хвилину підійшли Куліш і дружина Глібова.

Картина 6. На березі Магістрацького озера, розмова друзів.

Куліш. Не знаю, чи були на Січі, поети, може, й були, бо нема життя без поезії, а ось у Чернігові є поети. Ви чуєте, Леоніде Івановичу, у Чернігові є поети. Ви пам’ятаєте мій виступ в «Русском вестнике»? Я і зараз такої ж думки про Ваші вірші.

Послухайте:

Доле моя, доле моя, де ти озовися?!

Ой нащо ж ми любилися, нащо ж розійшлися!

У Вас високе призначення, Леоніде Івановичу, Ви незрівнянний ліричний поет, але життя у всіх нас гниле. Наше панське суспільство губить поетів.

Глібов. Зозуленько, ти зіронько моя, виводиш гарно так і жалібненько, аж плачу я (з іронією).

Куліш. Я знаю відповідь Зозулі, та навряд чи мені потрібна хвала.

Ніс. Годі вам. Давайте поговоримо про справи. Треба дбати про українську мову, адже вона фактично заборонена. Шевченка забороняють, чого доброго, скоро і байки Леоніда Івановича будуть заборонені.

Куліш. Є така думка в петербурзькій громаді, щоб започаткувати періодичне видання.

Ніс. Це чудово! Ніякої тобі офіційної частини, друкуй, що хочеш.

Куліш. Помиляєтесь, козаче, помиляєтесь, Ви забули, що цензура. Не що хочеш, а що дозволяють...

Глібов (мрійливо). Куди нам, бідолашним, до того Петербурга.

Куліш. Навіщо мріяти, коли навкруги така краса. Треба жити, жити. Чи так я кажу, Парасочко?

Глібов. Так, так (підтримуючи).

Глібов. Кажете жити сьогоднішньою красою! А чи маємо ми на це право, коли розпинають покріпачених селян, коли все підкорено панам та жандармам? От би і нам якусь газетку, щоб людям очі розкрити.

(Почали йти: попереду Глібов, Ніс, за ними Куліш і дружина Глібова).

Глібов. Здається, трохи Парасочка моя розважилась, бо після смерті Ліди вона зовсім була духом занепала. Я радію за неї (задоволено).

Ніс. А мені здається, що Ви сумували більше, ніж Параска Федорівна. Вибачайте, але Ви маєте не менше право на спокій.

Глібов (тихо). Оце мрію пропливти на плоті по Десні.

Куліш. То я вам за компанію.

(Пішли)

Ведучий. Після цієї прогулянки Леонід Іванович бачив Панька Куліша мало, але його присутність відчував. Він радів зміні Парасчиного настрою на краще. «Я не маю права, — думав Глібов, — силою, чи якось інакше, впливати на життя дружини. Жінка має право на особисте, тільки їй відчутне почуття.

Та якщо я не можу вплинути на світ, та хай хоч моя дружина живе не під моєю владою, а самостійно і поруч зі мною».

Добросердна Анфіса Іванівна здогадувалась про інтимні стосунки Параски Федорівни з Кулішем. Якщо Куліш не міг з’явитися сам до Параски, він надсилав листа з Анфісою Іванівною.

Так було і цього вечора. Він зайшов на кухню, поклав аркуш паперу край столу і почав швидко писати.

Картина 7. Куліш пише листа Парасці Глібовій.

Куліш. Дійсно був веселий вечір у Цвіта. Однієї Вас мені не вистачало. Тільки в мене на грудях були Ваші квіти, а в серці — Ваші слова — я не міг сумувати у Вашу відсутність. Музика зачарувала мене сильніше звичайного, тому що Ви зробили мене юним. я бачив Вас іграшкою людей, які не знали Вам ціни і, як нерозумні діти. але досить, я вже багато говорив про це. Все, що Ви витримали, все, що Ви втратили, так яскраво привиділось мені при читанні Катерини, що я перервав його, вибіг у другу кімнату і упав на софу, давши волю сльозам своїм. Тут то я переконався, як ніжно та глибоко я Вас

кохаю. Якщо вже ніколи ми не побачимось після нашої розлуки, я завжди буду любити Вас і з подякою згадуватиму журливі й разом чарівні години, які пройшли з Вами наодинці. Якщо бажаєте сьогодні їхати зі мною в сад коло одинадцяти годин, то відповідайте посланому тільки: «Добре», а якщо не бажаєте, то відірвіть клаптик цього листа і напишіть, у якому часі приїхати посидіти до Вас перед обідом, який буде в Милорадовича. Я не хочу озабочувати Вас довгою відповіддю. Я знаю, що Ви мене любите більше, ніж може сказати записка.

Ведучий. Леонід Глібов кілька хвилин був уже вдома. Слідом за ним, цією ж дорогою, несла записку Анфіса Іванівна. На слабкий стук у двері вийшов Леонід Іванович.

— Ось Вам, — зрозуміло сказала стара, втиснувши йому в руку папірця і швидко пішла геть.

— Не зрозуміла, не зрозуміла, пане Куліш, віддала Леоніду Івановичу, — повторювала Анфіса Іванівна.

Ведучий. Леонід Іванович підійшов до світла і розгорнув папірець. Пізнав почерк Куліша. З перших слів зрозумів, кому адресований папірець, — вибачився і відав дружині. Параска змочила рушника холодною водою і приклала чоловікові до лоба. Сама сіла поруч. Веселі півники, вишиті Параскою на рушнику, задерикувато настовбурчили пір’я, ніби готові були кинутися один на одного. Леонід Іванович посміхнувся «Хіба я можу, — подумав він, — уподібнитись півню і тим принизити себе, дружину, Куліша».

Параска побачила ту посмішку і зраділа:

— Тобі полегшало?

— Вже добре.

— Тоді я піду погуляю.

— Йди, йди, мені добре.

У кімнаті стало тихо. Глібов відчув пустку. Думки шматували мозок.

Картина 8. Глібов у кімнаті сам.

Глібов. Лихо одне не йде, воно веде за собою й інше. Але чи буде моя дружина щаслива «Я не знаю, де моє щастя, — говорила вона, — мені гарно з тобою, і я покохала Панька. Ви обидва для мене рідненькі. Що робити бідній голівонці?

Я бачу перед собою двох неврівноважених людей. Дружина моя хоче надмірної уваги. У них, я так бачу, однакові смаки. Хто ж поступиться? Мабуть, ніхто. Навряд, чи вони зможуть бути разом. А все ж він настирливий, як горобець. Має дружину, до чого відбивати чужу? Якби з Параски все почалося — жінці можна й перевагу віддати? Вона ж — як горлиця.

Для горлиці я склав баєчку «Горлиця й Горобець»:

Воркувала Горлиця у садку,

У куточку тихенькому, на бузку;

Жалкувала сизокрила, що вона

Незчулася, як минула і весна,

Не вгляділа, як одцвівся і садок,

І черешні, і вишеньки, і бузок;

Сумувала, що прийдеться восени

Десь шукати ще іншої сторони.

Підлабузнивсь до Горлиці Горобець,

Наче справді запорозький молодець:

— Ой послухай, голубонько, не журись,

Ти на мене, молодчика, подивись!

Чи є в світі де такії молодці,

Як ми, славні та веселі горобці,—

На все вдатні, — до любощів, до пісень? —

Цвірінькати жартуючи, увесь день!

Ти не бійся, голубонько, що зима

Посиплеться білим снігом...

То дарма! Нас з тобою теє лихо не зляка:

Перебудем під стріхою в козака.

А як гляне ясне сонце на весну —

Забудемо тую зиму навісну.

Порозтають тії білії сніги,

Покриються травицею всі луги,

Розів’ється калинонька і садок,

Розцвітуться і вишеньки, і бузок;

Заспівають усі пташки, як в раю,

Привітатимуть голубоньку мою;

А ти, серце-голубонько, не журись

Та до мене, молодчика, прихились.

— Бодай тобі, Горобчику, не брехать,

А горлицям твоїх брехень не чувать!

Не до пари голубоньці Горобець,

Хоч який він прехороший молодець:

Треба мені, сизокрилій, голубка,

Як хорошій дівчиноньці козака. —

Де не взявся сизокрилий Голубок —

Як ухопить Горобчика за чубок!

Пом’яв його, понівечив, як хотів,

Оскуб його, молодчика, та й пустив:

— Оце тобі, Горобчику, так не вчись,

До чужої голубоньки не тулись. —

Як дремене Горобчичок у садок,—

Болить його головонька і чубок.

Регочуться проклятії горобці:

— Отак наші добувають молодці! —

Засоромивсь осміяний Горобець

Та й покинув ріднесенький табунець,

Полетів він світ за очі у садки

Відшіптувать головоньку і боки.

Я вигадав, лежачи на печі,

Для вас сюю баєчку, паничі!

Ой не будьте, паниченьки — молодці,

І ви такі, як отії горобці;

Пригортайтесь, козаченьки, до дівчат —

Хіба мало є хороших бровенят?

Дівчинонька, як квіточка, з нею рай,

А чужої молодиці не займай,

Бо налетить часом сивий Голубок —

Болітиме головонька і чубок!

Ведучий. Невдовзі рання весна розвеселила поліській край. З настанням теплих днів Леонід Іванович відчував у собі прилив енергії, доброї сили. Наче й зір кращим став. Якась дивна сила розбуджувала в ньому сум за рідним «Черниговским листком». І як на те з усіх кінців країни надходили заяви передплатників.

Картина 9. Зустріч Іллі Дорошенка з Леонідом Глібовим на квартирі.

Дорошенко. Може, візьмете мене в помічники та будемо видавати газету?

Глібов. Давайте працювати разом, не гинути ж «Листкові».

Дорошенко. Коли так, брате, то давайте без потапців радитись.

Глібов. Давайте.

Дорошенко. Ми два редактора, а коштів нема ні у Вас, ні в мене. Де візьмемо кошти на видання? Я не маю бажання залазити в борги, як це Ви робили, Леоніде Івановичу.

Глібов. Будуть і борги, і вороги. Буде до біса роботи, інколи в газеті не знайдеш жодного рядка з того, що хотів би бачити.

Дорошенко. Леоніде Івановичу, а може ще когось візьмемо такого, щоб і гроші були, і поміч. Не завадить, якщо, скажімо, хтось один постійно займатиметься друкарнею.

Глібов. Кого ж брати, щоб і не пустомеля, і охочий до роботи чоловік був, і з грошима?

Дорошенко. Олександра Михайловича.

Глібов. А не сердиться він на мене за торішню відмову?

Дорошенко. Гадаю, що він погодиться.

Глібов. Треба, щоб не погодився, а захотів. І беріть на себе цю розмову з ним, бо мені незручно. Набивався Скибинський, то, може, хай би всіма друкарськими справами займався?

Дорошенко. Як би нас було четверо, робили б до пуття газету.

Ведучий. В установах ще був робочий час, і Дорошенко від Леоніда Глібова пішов у губернський статистичний комітет до Олександра Лазаревського. Той одразу погодився йти до редактора. Завернули до Скибинського і разом пішли до Глібова. Цього ж дня домовилися про все щодо випуску «Чернігівського листка».

Ведучий. Леонід Іванович і його помічники взялися писати оголошення про випуск газети в 1863 році. Коли остаточно відредагували складене оголошення, Дорошенко взяв його з собою, щоб зайти до цензора і одержати дозвіл.

Після цього редакція газети кожного дня після обіду збиралась у своїй конторі. Обговорювали матеріали, вирішували, які з них ставити в черговий номер, складати макети.

Ведучий. Для цього номера підготували початок повісті П.Куліша «Дівоче серце», байку «Мишача рада», статтю викладача Ніжинського ліцею про історичну науку на Заході, повідомлення про видання етнографічного збірника, укладеного Марковичем, та багато інших матеріалів... Та газета радувала читачів недовго. Незабаром газету перестали видавати.

Ведучий. Чернігівський губернатор мотивував. Тепер у самому Петербурзі стане відомо, що в його губернії нема належного порядку. А приховати від Третього відділу цей факт ніяк не може, і не має права.

— Чому заарештовані державні злочинці мають можливість спілкуватися у в’язничному замку? Ви навіть не знаєте, що вони передають листи своїх однодумців, — вичитував поліцмейстерові Ляшенкові князь Голіцин...

— Особисто підіть у редакцію «Черниговского листка» і, хоч зараз нема цього сліпого малоросійського байкописа, попередьте, газету не бажано видавати. Його помічникам скажіть.

Ведучий. Пекучі думки роїлися в голові Леоніда Івановича. «Отже, мене вважають причетним до справи Андрушенка — Носа. Чому ж тоді у мене не робили обшуку? Треба бути обережним, треба чекати обшуку.»

В останній день серпня прийшли робити обшук. На підлогу кидали переглянути книжки. Леонід Іванович раз у раз притискував руку до грудей. Обернувся до вікна.

Ведучий. Сонце ховалося поволі за Болдину гору, слабо освітлюючи Троїцьку дзвіницю. А господар сидів нерухомо, як п’ять годин тому, коли почався обшук.

— Доведеться написати, що найретельніший обшук не дав бажаних результатів, — металевим голосом переказав Шульговський.

Тепер треба було залишити квартиру, яку надала йому гімназія у своєму пансіоні. Але ж куди йти з дружиною? Що робити?

Похмурим видався останній день жовтня 1863 року. Важкі хмари повисли над містом. Біля пансіону гімназії, понуривши голову, стояли двоє запряжених коней. Леоніду Івановичу було жарко. Він скинув кожушок і вкладав на віз рукописи, книжки, різні папери. Власних меблів не мав. Ліжко, стіл і кілька стільців — все то гімназичне. Злидні, та хоч мороки тепер менше.

Ведучий. Леонід Іванович востаннє переступив поріг кімнати, у якій довгих п’ять років тяжко працював. За давнім звичаєм присів на хвилинку.

Так зробила вчора і Параска Федорівна, виїжджаючи до Ніжина поштовою каретою. «Часу загубив багато» — подумав поет. — Все робив для газети, для театру. І нема нічого. Тільки дві баєчки створив тут: «Мишачу раду» та «Пан на всю губу». Як жаль».

Глібов прощався з милим його серцю Черніговом.