Позакласна робота з української літератури: сценарії позакласних заходів та завдання літературних вікторин - Гальонка О. А. 2021
Літературно-мистецька вітальня «Стояла я і слухала весну»
Розділ 1. Сценарії позакласних заходів
Виконавці: ведучі, вокалісти, музиканти (фортеп’яно, скрипка, віолончель), дівчина, юнак, Леся.
Ведучий. Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина, що ім’я її — Леся Українка. З не такої вже й далекої минувшини, проте мовби крізь серпанок легендарності, проступає до нас образ поетеси, образ ніжний і чистий. Майже ніколи — веселий, частіше — в задумі чи смутку...
Звертаючись до образу Лесі Українки, до цього феномена людської гідності, можемо бачити, якою силою здатна ставати в людині високість її помислів, значність життєвого ідеалу, безмір любові до свого народу. Ці слова належать Олесеві Гончару.
Ведучий. У листі до Михайла Драгоманова Леся Українка писала: «Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що, натура утяла мені кепський жарт.» Але не лише особистими уподобаннями пояснюється потяг Лесі Українки до музичних форм. Музика, як відомо, неперевершена там, де треба передати всю складну гаму найтонших нюансів переживань людини, всю багатогранність скороминувших душевних порухів. Вслухаймося в рядки поезії із циклу «Мелодії».
(Вірші читаються у супроводі фортеп’яно).
Дівчина.
Нічка тиха і темна була.
Я стояла, мій друже, з тобою;
Я дивилась на тебе з журбою,
Нічка тиха і темна була.
Вітер сумно зітхав у саду.
Ти співав, я мовчазна сиділа,
Пісня в серці у мене бриніла;
Вітер сумно зітхав у саду.
Спалахнула далека зірниця.
Ох, яка мене туга взяла!
Серце гострим ножем пройняла.
Спалахнула далека зірниця.
Соло: романс «Не співайте мені сеї пісні», музика Д. Січинського
Не співайте мені сеї пісні,
Не вражайте серденька мого!
Легким сном спить мій жаль у серденьку,
Нащо співом будити його?
Ви не знаєте, що я гадаю,
Як сиджу я мовчазна, бліда.
То ж тоді в мене в серці глибоко
Сяя пісня сумная рида!
Соло: романс «Горить моє серце», музика П.Гайдамака
Горить моє серце, його запалила
Гарячая іскра палкого жалю.
Чому ж я не плачу? Рясними сльозами
Чому я страшного вогню не заллю?
Душа моя плаче, душа моя рветься,
Та сльози не ринуть потоком буйним,
Мені до очей не доходять ті сльози,
Бо сушить їх туга вогнем запальним.
Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої.
Дівчина
Знов весна і знов надії
В серці хворім оживають,
Знов мене колишуть мрії,
Сни про щастя навівають.
Весна красна! любі мрії!
Сни мої щасливі!
Я люблю вас, хоч і знаю,
Що ви всі зрадливі...
Соло: романс «Стояла я і слухала весну», музика К.Стеценка
Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.
Дівчина
Хотіла б я піснею стати
У сюю хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.
Щоб геть аж під яснії зорі
Полинути співом дзвінким,
Упасти на хвилі прозорі,
Буяти над морем хибким.
Лунали б тоді мої мрії
І щастя моє таємне,
Ясніші, ніж зорі яснії,
Гучніші, ніж море гучне.
Соло: романс «Не дивися на місяць весною», музика М.Лисенка
Не дивися на місяць весною, —
Ясний місяць — наглядач цікавий,
Ясний місяць підслухач лукавий!
Бачив він тебе часто зі мною
І слова твої слухав колись.
Ти се радий забуть?
Не дивись!
Не дивися на місяць весною.
Не дивись на березу плакучу, —
На березі журливеє віття
Нагадає тобі лихоліття,
Нагада тобі тугу пекучу,
Що збратало обох нас колись.
Ти се радий забуть?
Не дивись,
Не дивися на березу плакучу.
Ведучий. Полісся... Ясноводні озера! Спокійні в погоду і грізні в бурю гаї!.. Хто не бачив тебе, рідний краю, той не знає, на що здатна і чим багата наша природа.
Ведучий. Другу добу Леся в Нечімному — ніби в казковому світі. Невеличка хатина, обвішана пучками сушених трав і калини, миліша їй од усього: клокічки — дерев’яні дзвіночки, що белемкають на шиї в худоби і не дають їй загубитися в пущі, — замінили дівчині звуки фортепіано.
Ведучий. Слухала б — не переслухала їх. Особливо коли дядько Левко і Лукаш зганяють товар до обори. Тоді така незрівнянна ні з чим розливається музика лісом, що, здається, глухий почув би її. Повітря гуде оводами, комарнею і мушкою. Вони хмарами кишать у болотяних випарах, не даючи спочинку худобі.
Ведучий. Відігнати їх можна тільки димом. На те дядько Левко і Лукаш розкладають навколо обори вогні з кизяків, а біля самої хижки всю ніч не згасає багаття. На ньому вариться страва, сушиться одяг, тут і гріється дядько Левко, ночуючи надворі біля товару.
Ведучий. А скільки коло тої ватри почуто оповідань та легенд! Уже ввижаються Лесі ті мавки, потерчата, водяники. Сам дядько здається лісовиком. Низенький, з борідкою, у постолах і полотняному одязі, — наче завітав оце до їхнього гурту після цілоденних блукань гаями, сів на зваленому дереві, посмоктує люльку й воркоче ... Немов той потічок. А от спати не хочеться.
Дядько Левко, його племінник Лукаш, малі Леся, її брат Михайло сидять біля ватри. Леся просить дядька Левка розповісти місцеву легенду.
Леся. Дядьку, а то правда, що дерево живе? Вдень я хотіла вирізати калини на сопілку, а Лукаш не дозволив «Не ріж, — каже, — йому болить». Чи то правда?
Дядько Левко. Авжеж, дитино. Не треба живого різати — є сухе. Бо лісовик розсердиться.
Леся. І що тоді?
Дядько Левко. Диви, яка цікава! Розсердитися, і все. Завалить водопої торішнім листям, дорогу перетне стовбурами. Чи ж мало цього?
Леся. А у вас із ним дружба?
Дядько Левко. Он бачите — дуб за хатою? То гордість лісу. Я врятував його. Купці вже міряли, давали гроші, та я заклявся, що поки житиму, то й він стоятиме. Відтоді й безпечно мені в лісі.
Леся. Ну, а од відьми, од водяників як бережетесь?
Дядько Левко. То вже діло інше. Одні хреста бояться, заклинання, а інші зілля не зносять духу. Під вікнами ж недарма в нас мак посіяний — од відьом захищає. А терлич навдивовижу велику силу має, коли його зібрати в ніч купальську.
Леся (про себе). Так он чого то в них терлич — росте коло порога. І кіл осиновий забитий на подвір’ї.
Михайлик. А де зимують мавки?
Дядько Левко. Та де ж? У дуплі верби старої знаходять місце. Встеляють його листом і порохном м’якеньким та й зимують.
Та ви не дуже те до серця все приймайте, бо ще присниться. Цур йому, діти. Ліпше не знати того. От розкажу вам історію. вельми повчальна, для парубків надто ж. Сільський парубок запізнався з мавкою, а мати стара — розлучниця злая — супроти того пішла, оженила хлопця на багатій вдові; жили вони в гризоті щоденній; лісові духи відомстили за мавку, напустили на селюків злидні та розорили їх. Ну йдіть собі спати, на сьогодні вже досить.
Ведучий. Лариса Петрівна сиділа біля відчиненого вікна, слухала, як шумів між листям дощ. Уже з тиждень чи більше як він унадився і плющить безперестанно — то січе, мов батогами, то кропить дрібно-дрібнісенько. Сонце, здається, назавжди розпрощалося з людьми, посилаючи їм на згадку холодне безрадісне світло. В сірій імлі потонули гори, густою сірою вуаллю запнулося місто.
Ведучий. Все ж їй подобається це дощове марево. Чому — сама напевне не знала, хоч відчувала — десь глибоко в серці таїться відгадка. Там, на самісінькім дні її зболеної душі, оцей тихий дощовий смуток якось єднався із споминами про далеке дитинство... Де вони, святі, немеркнучі дні?! Де вінки медвяних польових квітів? Де купальські пісні? ... А той ранок у Нечімному!.. Озеро, білі і жовті лілеї. ніжні переливи сопілки і тихий, трохи журливий, наче гомін лісового струмочка, голос дядька Лева. Боже!.. Щасливий, хто все своє життя не розминається з стежками свого дитинства, хто може не покидати рідну землю.
Картина. Монолог Лесі України.
Вкраїно! Красо моя, туго моя нерозрадна, де ти? Обізвися, рідна! Я вчую твій голос. Пізнаю його в шепоті вітру в пахощах чебрецю й материнки. Чуєш-бо, мене? Це я, дочка твоя, Леся, що нареклася ім’ям твоїм священним. Пам’ятаєш мене? Пригадуєш заквітчане волинське дівчатко, що вночі самотою бігало в ліс, аби завидіти мавку, що завмирало при піснях твоїх та легендах, — пригадуєш? Я не забула тебе. І не забуду. Ніколи! У найскрутніші хвилини, коли життя обертається мені лише мукою, я кличу тебе, і мені стає легше. Так повелося здавна.
Де б я не була, якою красою не милувалася, — твоя краса, краса вишневих садів і задумливих пралісів, голубоводих озер і Славути ревучого, ніколи не блідла в моїх очах. У Німеччині і Болгарії, тут, на Кавказі, і в Італії, навіть у славнім, гордім своїми творіннями стародавнім Єгипті я снила тільки тобою. Твоїм сонцем і зорями, гомінкими містами і вбогими селами, скупим щастям і великою кривдою, минулим твоїм і майбутнім.
Знаю: я мало зробила в ім’я твого майбутнього. Але ніколи задля нього не шкодувала і не шкодую сил, навіть життя. А хочеш — пісню складу в твою честь, ясну, голосну та барвисту. Вкладу в неї все, чим багаті мої серце і думка, поєднаю в ній найчистіші поривання Людини. І назову — знаєш як? — Лісовою. піснею милих наших поліських гаїв. Я так скучаю за ними.
Ведучий. «Лісова пісня» написана на основі волинських легенд. В одному з листів до матері, Олени Пчілки, Леся писала: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще здавна тую Мавку в умі держала», ще аж з того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимось лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділась мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували — пам’ятаєш ? — у дядька Лева Скулинського. Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» — я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік».
Ось Мавка і Лукаш зустрілися в березовому гаю.
Мавка
Не руш! не руш! не ріж! не убивай!
Лукаш
Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?
Я тільки хтів собі вточити соку з берези.
Мавка
Не точи! Се кров її.
Не пий же крові з сестроньки моєї!
Лукаш
Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?
Мавка
Я — Мавка лісова.
Лукаш
(не так здивовано, як уважно придивляється до неї) А, от ти хто! Я від старих людей про мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам.
Мавка
А бачити хотів?
Лукаш
Чому ж би ні?.. Що ж, — ти зовсім така, як дівчина... ба ні, хутчій як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-наськи.
А чом же в тебе очі не зелені?
(Придивляється.)
Та ні, тепер зелені. а були, як небо, сині. О! тепер вже сиві, як тая хмара. ні, здається, чорні, чи, може, карі. ти таки дивна!
Мавка
(усміхаючись)
Чи гарна ж я тобі?
Лукаш
(соромлячись)
Хіба я знаю?
Мавка
(сміючись)
А хто ж те знає?
Лукаш
(зовсім засоромлений)
Ет, таке питаєш!..
Мавка
(щиро дивуючись)
Чому ж сього не можна запитати? Он бачиш, там питає дика рожа: «Чи я хороша?»
А ясень їй киває в верховітті: «Найкраща в світі!»
Лукаш
А я й не знав, що в них така розмова. Я думав — дерево німе, та й годі.
Мавка
Німого в лісі в нас нема нічого. Лукаш
Чи то ти все отак сидиш у лісі?
Мавка
Я зроду не виходила ще з нього. Лукаш
А ти давно живеш на світі?
Мавка
Справді,
ніколи я не думала про те...
(задумується)
Мені здається, що жила я завжди. Лукаш
І все така була, як от тепер? Мавка
Здається, все така.
Лукаш
А хто ж твій рід?
Чи ти його зовсім не маєш?
Мавка
Маю.
Є Лісовик, я зву його: «дідусю», а він мене: «дитинко» або «доню».
Лукаш
То хто ж він — дід чи батько?
Мавка
Я не знаю.
Хіба не все одно?
Лукаш
(сміється)
Ну, та й чудні ви отут у лісі! Хто ж тобі тут мати, чи баба, чи вже як у вас зовуть?
Мавка
Мені здається часом, що верба, ота стара, сухенька, то — матуся.
Вона мене на зиму прийняла і порохном м’якеньким устелила для мене ложе.
Лукаш
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цілу зиму?
Мавка
Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить ліс і очерет. Верба рипіла все: «Засни, засни...»
І снилися мені все білі сни: на сріблі сяли ясні самоцвіти, стелилися незнані трави, квіти, блискучі, білі. Тихі, ніжні зорі спадали з неба — білі, непрозорі — і клалися в намети. Біло, чисто попід наметами. Ясне намисто з кришталю грає і ряхтить усюди. Я спала. Дихали так вільно груди. По білих снах рожевії гадки легенькі гаптували мережки, і мрії ткались золото-блакитні, спокійні, тихі, не такі, як літні.
Лукаш
(заслухавшись)
Як ти говориш.
Мавка
Чи тобі так добре?
(Лукаш потакує головою).
Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені, а я поколишуся.
(Лукаш грає соло мелодії № 6, 7 і 8, і не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволі озивається тихесенько на голос мелодії № 8, і Лукаш їй приграє вдруге мелодію № 8. Спів і гра в унісон).
Мавка
Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає!
(На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, Мавка, зачарована, усміхається, а в очах якась туга аж до сліз; Лукаш, завваживши те, перестає грати).
Лукаш
Ти плачеш, дівчино?
Мавка
Хіба я плачу?
(Проводить рукою по очах).
А справді... Ні-бо! то роса вечірня. Заходить сонце. Бач, уже встає на озері туман.
Лукаш
Та ні, ще рано!
Мавка
Ти б не хотів, щоб день уже скінчився?
(Лукаш хитає головою, що не хотів би).
Мавка
Чому?
Лукаш
Бо дядько до села покличуть. Мавка
А ти зо мною хочеш бути? (Лукаш киває, потакуючи). Бачиш,
і ти немов той ясень розмовляєш.
Лукаш
(сміючись)
Та треба по-тутешньому навчитись, бо маю ж тута літувати.
Мавка
(радо)
Справді?
Лукаш
Ми взавтра й будуватися почнемо. Мавка
Курінь поставите?
Лукаш
Ні, може, хижку, а може, й цілу хату.
Мавка
Ви — як птахи:
клопочетесь, будуєте кубельця, щоб потім кинути.
Лукаш
Ні, ми будуєм навіки.
Мавка
Як навіки? Ти ж казав, що тільки літувати будеш тута.
Лукаш
(ніяково)
Та я не знаю... Дядько Лев казали, що тут мені дадуть грунтець і хату, бо восени хотять мене женити.
Мавка
(з тривогою)
З ким?
Лукаш
Я не знаю. Дядько не казали, а може, ще й не напитали дівки.
Мавка
Хіба ти сам собі не знайдеш пари? Лукаш
(поглядаючи на неї)
Я, може б, і знайшов, та.
Мавка
Що?
Лукаш
Нічого...
(Програваєу сопілку стиха щось дуже жалібненьке [мелодія № 9], потім спускає руку з сопілкою і замислюється.)
Мавка
(помовчавши)
Чи у людей паруються надовго?
Лукаш
Та вже ж навік!
Мавка
Се так, як голуби.
Я часом заздрила на їх: так ніжно вони кохаються. А я не знаю нічого ніжного, окрім берези, за те ж її й сестрицею взиваю; але вона занадто вже смутна, така бліда, похила та журлива, — я часто плачу, дивлячись на неї.
От вільхи не люблю — вона шорстка.
Осика все мене чогось лякає; вона й сама боїться — все тремтить.
Дуби поважні надто. Дика рожа задирлива, так само й глід, і терен.
А ясень, клен і явір — гордовиті.
Калина так хизується красою, що байдуже їй до всього на світі.
Така, здається, й я була торік, але тепер мені чомусь те прикро.
Як добре зважити, то я у лісі зовсім самотня.
(Журливо задумується.)
Лукаш
А твоя верба?
Таж ти її матусею назвала.
Мавка
Верба?.. Та що ж. в їй добре зимувати, а літом. бач, вона така суха, і все рипить, все згадує про зиму.
Ні, я таки зовсім, зовсім самотня.
Лукаш
У лісі ж не самії дерева, —
таж тут багато різної є сили.
(Трохи ущипливо.)
Вже не прибіднюйся, бо й ми чували про ваші танці, жарти та зальоти!
Мавка
То все таке, як той раптовий вихор, — от налетить, закрутить та й покине.
В нас так нема, як у людей, — навіки!
Лукаш
(приступаючи ближче)
А ти б хотіла?..
(Раптом чутно голосне гукання дядька Лева).
Голос
Гов, Лукашу, гов! го-го-го-го! А де ти?
Лукаш
(відзивається)
Ось я йду!
Голос
А йди хутчій!
Лукаш
Ото ще нетерплячка!
(Відгукується.)
Та йду вже, йду !
(Подається йти.)
Мавка
А вернешся?
Лукаш
Не знаю.
(Іде).
Юнак
Лагідні веснянії ночі зористі!
Куди ви од нас полинули?
Пісні соловейкові дзвінко-сріблисті!
Невже ви замовкли, минули?
О ні, ще не час! ще бо ми не дізнали
Всіх див чарівливої ночі,
Та ще бо лунають, як перше лунали,
Веснянки чудові дівочі.
Ще маревом легким над нами витає
Блакитна весняная мрія,
А в серці розкішно цвіте-процвітає
Злотистая квітка — надія.
На крилах фантазії думки літають
В країну таємної ночі,
Там промінням грають, там любо так сяють
Лагідні веснянії очі.
Там яснії зорі і тихії квіти
Єднаються в дивній розмові,
Там стиха шепочуть зеленії віти,
Там гімни лунають любові.
І квіти, і зорі, й зеленії віти
Провадять розмови кохані
Про вічную силу весни на сім світі,
Про чари потужні весняні.