Позакласна робота з української літератури: сценарії позакласних заходів та завдання літературних вікторин - Гальонка О. А. 2021
Літературно-мистецька вітальня «Павло і Наталя»
Розділ 1. Сценарії позакласних заходів
За мотивами «Кларнетів ніжності» Павла Загребельного і поезії Павла Тичини
Ведучий. Послухайте розмову Павла Тичини і Наталі.
Наталя. Ви читали тоді свої поезії моїм кузинам Коновал.
Павло. Гімназисточка з Києва! Та гімназисточка ж!
Наталя (сміючись). Виросла?
Павло. Ніколи не сподівався.
Наталя. Що виросту?
Павло. Не те, не те.
Наталя. Що опинюся в Добрянці?
Павло. Я теж тут випадково. Добродій Сивенький забрав мене, бо я недужий. Наталя. Що з вами?
Павло. Ет. Прохопилося, вихопилося. Що це я про себе та про себе? А ви ж... Наталя. Наталя.
Павло. Наталя — Наталочка. Ви ж тоді сміялися з моїх віршів. Еге ж — сміялися!
Наталя. Я думала Ви станете благочинним. Благочинний — і вірші.
Павло. Цур! Цур!
Наталя. А я земською учителькою. Раїса з «Лялечки» Коцюбинського.
Павло. Раїса? Гм. Та тільки з мене який же отець Василь? Ні лисини, ні туші. Наталя. «Чи ви чули, що отця Аркадія переведено на другу парафію, а отець Феоктист дістав».
Павло. Цур! Цур!
Наталя. Не вийде у нас гри в «Лялечку». Вже й Ви не благочинний, а тільки. цей плащ і клямра лев’яча.
Павло. Ет. Пусте. Студенство — молокосоство... Після семінарії чортом застебнешся — не те що левом. Я тепер у комерційному.
Наталя. Мені писала Інна Коновал.
Павло. Про мене?
Наталя. Аж у Петербург. Бо я — бестужевка.
Павло. Таки ж учителькою!
Наталя. А ви — банкіром чи все ж поетом.
Юнак (на фоні музики)
З кохання плакав я, ридав.
(Над бором хмари муром!)
Той плач між нею, мною став — (Мармуровим муром.)
Пливуть молитви угорі.
(Вернися з сміхом-дзвоном!)
Спадає лист на вівтарі — (Кучерявим дзвоном...)
Уже десь випали сніги.
(Над бором хмари муром!)
Розбиті ніжні вороги —
(Мармуровим муром.)
Самотна ти, самотний я.
(Весна! — світанок! — вишня!)
Обсипалась душа твоя — (Вранішня вишня.)
Ведучий. Була вже пізня ніч, коли Павло проводив Наталю від свого дому до її дому. попід липами, що вже шелестіли весняним листям, тулячись попід глухими дерев’яними парканами, вгадуючи протоптану в піску стежечку через темний сільський майдан, обставлений казенними будівлями.
Вони були злодіями, змовниками, зрадниками. Зрадниками кого, чого? Не світили свічки, намагалися ні стукнути, ні шелеснути, ні навіть дихати. Їм кортіло говорити, і вони пробували вимовити бодай слово, але щоразу клали одне одному пальця на уста. Запечатували.
Передсвітанкові тумани накочувалися з лісів, десь за туманами тужливо курликали журавлі, що, мабуть заблукали в темному просторі, а ці двоє тулились одне до одного, мов двоє замерзлих журавленяток, і грілися одне від одного, ставало їм тепліше і в душах, і на цьому світі. І гамували свій сердечний пал короткою обладою. Чи ж гамували?
Ведучий. І знову Павло і Наталя.
Наталя. Мені здається: десь у Тихому океані запалиться сірник — і ти відчуєш його зблиск своєю душею. Зблиск і тепло.
Павло. Я відчуваю тільки твою душу. І коли ти поряд, і коли проходиш повз мене, і коли віддаляєшся.
Наталя. Ти ще не знаєш, як подобається людям твоя усмішка. Бо ти усміхаєшся просто від безмежної доброти своєї. Як ангел. А світ же такий жорстокий; нема у ньому ні добра, ні милосердя. Ти принесеш у цей світ багато доброти і краси.
Павло. Та звідки ж? Хто я такий?
Наталя. Ти сам ще не знаєш, і ніхто не знає. Але я відчуваю це. Як? Хіба про це розкажеш? Спитай у поля, спитай у неба, спитай у сонця, спитай у вітру. Я благословляю тебе на велике! Ти, як Син Божий, маєш сповнити предначертане.
Павло. Я тільки син бідного дячка з Пісок. Тринадцятеро дітей народила моя матуся. Я — сьомий, а всіх — тринадцятеро. Я — посередині. До мене: Василь, Проня, Пелагія, Михайло, Ірина, Іван, після мене: Оксана, Євген, Кость, Олександр, Наталка, Сергій. А я — посередині.
Наталя. Ти посередині, мов та зоря.
Павло. Мила, коли маю тебе коло себе, чого мені ще треба? Коли і всі світи були з нами, бачив би тільки тебе.
Ведучий. Наталки не побачив більше ніколи, вона зникла, і він не знав: була коли-небудь чи йому приснилося?
Восени поховав рідну матусю, а взимку з Воронькова передали йому, що просила приїхати панна Коновал. Він найняв візника, їхав довго по снігу й морозу, обтріпувався, як замерзлий птах, не міг зігрітися й коло грубки, до якої всадовила його Інна, читав і перечитував страшний лист од Наталки і не йняв віри... «Прощай. Вмираю. Люблю. Наталка». Читав і перечитував, і мовчав. А в серці був крик і стогін, хтось кричав у сніги, до весни, до гаїв, до небес.
Музика. Романс Віктора Морозова «О, панно Інно...»
Я — сам. Вікно. Сніги.
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги.
О, панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги.
Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо . шепіт гаю.
О ні, то очі Ваші. — Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив.
Ведучий. Беатриче в Данте, Лаура в Петрарки, Смаглява леді сонетів у Шекспіра, Незнайомка у Блока — це для нас таке звичне й звичайне. А початки свого найбільшого Поета нового часу виводимо тільки з природи.
Не з природою наодинці був Поет, а мав коло себе живу душу, ніжну й рідну, мав свою Мадонну, свою Музу, своє Сонце.
(На фоні музики)
Квітчастий луг і дощик золотий.
А в далині, мов акварелі, —
Примружились гаї, замислились оселі.
Ах, серце, пий!
Повітря — мов прив’ялий трунок.
Це рання осінь шле цілунок
Такий чудовий та сумний.
Стою я сам посеред нив чужих,
Немов покинута офіра.
І слухає мій сум природа. Люба. Щира.
Крізь плач, крізь сміх.
Вона сама — царівна мила -
Не раз свій смуток хоронила
В самій собі, в піснях своїх.
Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, —
Мов перед образом Мадонни.
Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони, —
Узори сліз
Лише з-над хмар часом прилине
Прощання з літом журавлине —
Погасле, як грезет із риз...
Гей, над дорогою стоїть верба,
Дзвінкі дощові струни ловить,
Все вітами хитає, наче сумно мовить:
Журба, журба.
Отак роки, отак без краю
На струнах Вічності перебираю
Я, одинокая верба.