Нові твори та імена в програмі з української літератури 7-11 класи: Посібник для вчителя - Орищин Р. Ф 2005

І. Багряний. Повість «Огненне коло»

Всі публікації щодо:
Багряний Іван

Тема. І. Багряний. Повість «Огненне коло».

Мета: ознайомити учнів з життєвим і творчим шляхом І. Багряного, розкрити проблематику повісті «Огненне коло», зокрема, висвітлити сторінки визвольної боротьби українського народу часів створення дивізії Січових Стрільців «Галичина»; осмислити основну ідею творчості І. Багряного — тріумф людської гідності в межовій ситуації боротьби і страждань серед нелюдської підневільної дійсності.

Обладнання. Портрет Івана Багряного, виставка творів письменника, книжки поета Петра Тимочка, запалена свічка, як символ невмирущої пам’яті про героїв України.

Висловлювання.

Ми є. Були. І будем Ми!

Й Вітчизна наша з нами!

І. Багряний

Ходи поліції найбільшого опору, й ти пізнаєш світ.

А пізнавши світ, ти пізнаєш себе і не понесеш ніколи

душу свою на базар, бо юна буде цінніша за Всесвіт,

і не буде того, хто міг би її купити.

І. Багряний

Людина — це найвеличніша з усіх істот.

Людина — найнещасніша з усіх істот.

Людина — найпідліша з усіх істот.

Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом.

І. Багряний

План конференції.

1. Життєвий і творчий шлях Івана Багряного (доповідь). Проблематика повісті «Огненне коло» (співдоповідь).

2. Створення та діяльність дивізії СС «Галичина» під час Другої світової війни. Надії українських юнаків на формування власної армії (доповідь). Спогади учасника бою під Бродами, вояка дивізії, тернопільського поета Петра Тимочка (співдоповідь).

3. Картини бою на сторінках повісті (доповідь). Антивоєнний пафос «Огненного кола» (співдоповідь).

Далі подаємо короткий виклад доповідей і співдоповідей.

Вступне слово вчителя.

На уроках літератури ми з вами неодноразово говорили про трагедію української літератури, понівеченої сталінізмом. Людському розуму несила уявити масштаби злочинів. Хвиля репресій знищила три чверті Українських письменників: одних було розстріляно відразу, других — заслано на Соловки, третіх — заметено колимськими снігами… Сталіністи цілком свідомо ліквідовували мозок нації — творчу інтелігенцію, вели приховану громадянську війну з народом, силкуючись поставити його на коліна; організували штучний голодомор, в результаті якого загинуло близько дев’яти мільйонів чоловік. Це, власне, держава, рівновелика Київській Русі Володимира Мономаха за часів її розквіту. І ніхто й досі не покараний за нечувані в історії людства злочини.

Проте сталіністи, як і їхні попередники, починаючи від Петра Першого — послідовного руйнівника Запорозької Січі, автономії України та її культури, виявилися безсилими перед законами життя. Душа народу — незнищенна. Не останню роль у її збереженні відігравала українська діаспора: саме завдяки їй постійно видавалися і перевидавалися твори репресованих письменників.

Не останню роль у пропаганді української літератури за кордоном відіграв Іван Багряний. У своїх художніх творах і публіцистичних памфлетах він утверджував дуже дорогу для емігранта з України істину: всупереч геноциду людина жива, Україна жива! Ніякого вакууму під диктаторським режимом, лише стиснена до неймовірності, але тим сильніша жива енергія, жива душа — жива нація.

Матеріали до конференції.

Життєвий і творчий шлях Івана Багряного.

Іван Багряний — один із найвидатніших українських письменників XX століття. Він є автором багатьох збірок поезій («До меж заказаних», «Золотий бумеранг»), ряду поем («Гутенберг», «Комета», «Собачий бенкет», «З камери смертників»), роману У віршах «Скелька» та широких прозових полотен, що становлять найвагомішу частину його творчого доробку («Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою», трилогія «Буйний вітер», перша частина якої видана під назвою «Маруся Богуславка», а фрагмент другої відомий як повість «Огненне коло», невиданий роман «Люба».) Перу письменника належать також драматичні твори — «Генерал» (комедія), «Морітурі» (драма), «Розгром» (трагедія), казки для дітей. Багато цінного з літературної спадщини белетриста втрачено назавжди (конфісковано і знищено при арештах), але немало видано за кордоном українською мовою і в перекладах — англійською, французькою та німецькою.

Іван Павлович Лозов’яга (таке справжнє прізвище письменника) народився 2 жовтня 1906 року в селі Куземин на Полтавщині (нині Сумська область) в родині сільського муляра. З 6-ти років навчався в церковнопарафіяльній школі м. Охтирка. Хоча навчання провадилось російською мовою, але вдома хлопець виховувався в українському дусі. Читав Л. Глібова, Т. Шевченка, сам писав вірші. За це його називали «мазепинцем». Пізніше навчався у вищій початковій, а з 1920 року — в ремісничій профтехшколі, звідки перевівся у Краснопільську художньо-керамічну.

Суспільне життя часів навчання не проходило повз нього. Став комсомольцем, був навіть секретарем заводського осередку цукрового комбінату. У 1924 році вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». У 1926 році опинився в Києві. Вступив до Київського художнього інституту, який закінчив, але диплома не одержав як «політично неблагонадійний». Чим же завинив І. Багряний перед владою?

По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих в журналах «Глобус», «Життя і революція», «Червоний шлях», «ПлУжанин». По-друге, входив до попутницької організації «МАРС», до якої належали ще Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д. Фальківський. Товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.

Поет тривожними нотами реагував у свої віршах на безчесну більшовицьку гру, і вже в 1931 році «був підданий совєцькою критикою остракізмові як антисовєцький автор, куркульський ідеолог». А 1932 року його було заарештовано за т. зв. «контрреволюційну діяльність», насправді ж — за любов до України. Багряного жорстоко катували, кидали до концтабору, звідки він двічі втікав. У 1937 році переховувався між Українцями Зеленого Клину, там і одружився. З 1940 року після другої втечі жив нелегально на Харківщині, а під час війни намагався пробратися на Захід, бо за ним полювало і гестапо. Пробував знайти своє місце в УПА, малював агітаційні плакати, листівки, писав бойові пісні і марші, був політичним виховником. Але порозумітися з керівництвом не зміг і згодом емігрував до Словаччини, а потім — до Німеччини.

З 1946 року перейшов на легальне становише, жив У таборі для переміщених осіб, згодом найняв приватне помешкання в Новому Ульмі, де вів активне творче і політичне життя — заснував газету «Українські вісті», організував МУР (Мистецький Український Рух), був організатором Українського молодіжного руху, ініціатором створення, а згодом і лідером Української Революційно-Демократичної партії.

Життя не милувало письменника і в еміграції: був чужим і для ворогів, і для своїх. У Німеччині його не розуміли українці-емігранти, звинувачуючи в комуністичних переконаннях. Постійно влаштовували різні провокації і шантажі. Сина Бориса від першого шлюбу на Батьківщині влада змусила звернутися до батька з викривальним радіовиступом, що обернулося для нього самого глибоким нервовим потрясінням, а для батька — критичним станом здоров’я. До речі. Багряний завжди пам’ятав про покинутих у Союзі дітей і заповідав молодшому синові Нестору «знайти свого брата Бориса Івановича і сестру Наталку Іванівну, що десь «там», і допомогти їм, якщо будуть у біді».

З часом до нажитого в радянській тюрмі туберкульозу додалися цукровий діабет і серцева недостатність. З 1948 року Багряний жив під постійним наглядом лікарів, мав часті кровотечі легенів і працював як журналіст та письменник переважно в лікарні. Прикутий до ліжка, на спеціально прилаштованій дошці написав найкращі свої прозові полотна, зокрема, і «Сад Гетсиманський». Неодноразово виходячи переможцем із двобою зі смертю, письменник вражав медперсонал і всіх, хто був поруч, неймовірною силою духу, викликав повагу та захоплення.

Але серце письменника не витримало величезної фізичної та моральної напруги. Він помер на 57 році життя теплого передосіннього вечора 25 серпня 1963 року, до останніх хвилин не випускаючи з рук пера. На столі залишився лист, звернений до друга, якого так потребував на чужині: «Друже мій! Я вже задихаюсь. Щоб уявити, якого несамовитого напруження нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерзоти, треба взяти лише до уваги, що моя душа від природи — це душа митця і поета. А отже, вона зовсім не пристосована таку мерзоту витримувати — не має панцира, та все це я витримувати мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово? Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову і йду до кінця мого призначення… Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голгофу».

У людях він цінував волелюбність, уміння зберегти власну гідність. Сам ніколи ні перед ким не плазував. Згадаймо його сміливий виклик тоталітарній владі У 1929 році поемою «Ave Maria». І. Багряний вважав, що ми «маємо виховувати людей сміливих і гордих, людей незалежних в думаннях і Устремліннях, людей діла і ризику. Людей боротьби й фанатичної твердості та затятості. Людей, здібних на жертву. Маємо виховувати людей безоглядної вірності ідеї й здібності боротися за неї до загину».

Проблематика повісті «Огненне коло».

Ідея творів Івана Багряного — тріумф людської гідності У межовій ситуації боротьби й страждань серед нелюдської підневільної дійсності. А вся його спадщина — це твори про позитивного героя в негативній дійсності, про героя у справжньому розумінні «героїчного».

У центрі нашої уваги — один із «крамольних творів» І. Багряного «Огненне коло», написаний У 1953 році. У ньому письменник чи не одним із перших в Україні спробував відтворити й осмислити трагічну подію нашої історії — крах дивізії Січових Стрільців «Галичина» у бою під Бродами 27 липня 1944 року. Вже те, шо ця дивізія була сформована німцями, накладало на неї у свідомості радянського загалу тавро «фашистських зрадників». До цього прислужилася ще й оцінка тоталітарної пропаганди, розтиражована в сотнях спеціальних досліджень.

Ось що пише, наприклад, відомий борець з «націоналізмом» К. Дмитру к У викривальному творі «Безбатченки»: «Головною метою організації дивізії було залучення українських буржуазних націоналістів до братовбивчої боротьби проти російського, українського та інших радянських народів на боці фашистської Німеччини». Цей стереотип, завдяки несвободі преси, на жаль, зберігся у свідомості більшої частини народу України. Галичина ще й досі в очах багатьох вважається землею, де згуртувалися «зрадники». Такими «зрадниками» свого часу були Іван Мазепа, Пилип Орлик, Петро Калнишевський — усі ті, хто бажав Україні волі. На щастя, свідомим людям сьогодні стає зрозуміло, ким нав’язується смертоносний для України розкол на «Захід» і «Схід».

Повість «Огненне коло» за первісним задумом мала бути частиною великого роману у чотирьох томах. Як на Україні, так і в еміграції доля дивізії СС «Галичина» до цього не була правдиво висвітлена. І. Багряний трактує неоднозначну сторінку української визвольної боротьби як велику трагедію, коли «українці в радянській формі вбивали українців У формі німецькій» (Ю. Покальчук). Тут і протест гуманіста проти жахів війни, проти тих, хто кидає цвіт української молоді на вірну загибель у нерівному бою; і правдиве зображення істинних стосунків між українцями та німцями, коли «союзники» називали дивізійників «Унтерменшами», а Українці терпіли, зціпивши зуби, аби тільки створити власні збройні сили і вийти з-під опіки арійської та сталінської рас.

Епіграфи до повісті «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто власне життя покладе за друзів своїх» (з «Нового Завіту») та «Хлопці ж бо то хлопці, як соколи!..» (зі стрілецької пісні) ніби запрограмовують твір на прославлення, увічнення пам’яті загиблих українських патріотів.

Перед нами постає вражаюча картина вселюдської бойні, хоча й зібрана автором з окремих калейдоскопічних елементів: атаки, бомбардування, відступи, втечі і скрізь — люди, їхні понівечені життя. Перед нами — страшна гримаса війни, якої не хочуть і не можуть сприймати ні розум, ні серце, навіть якщо це війна справедлива, визвольна. Тут перемагає гуманізм Івана Багряного. Саме тому «Огненне коло» можна поставити поряд із творами «На західному фронті без перемін» Е. М. Ремарка та «По кому подзвін» Е. Хемінгвея.

Письменник показує війну через її психологічне сприйняття, в основному, одним із учасників — Петром. Його почування, переживання, тривоги, уявлення — постійно в центрі авторської уваги. Це робить твір емоційно наповненішим, психологічно вмотивовує дії героїв, тому деякі суто авторські засоби (образи-лейтмотиви коней, сонця, матері з дитям) сприймаються ненав’язливо, природно.

Створення та діяльність дивізії СС «Галичина» під час Другої світової війни. Надії українських юнаків на формування власної армії.

Дивізію СС «Галичина» було створено 1943 року німецьким командуванням для боротьби з Червоною Армією. Вона складалася переважно з українців, вихідців із західних земель. Фашисти вже мали досвід використання додаткових людських ресурсів. Під кінець Другої світової війни у них було загалом 20 іноземних дивізій. Німецький історик Ганс Вернер подає цифру вихідців із СРСР, які служили в німецькому війську, — всього 968 тисяч, з них 310 тисяч росіян, 250 тисяч — українців» (Гунчак Т. У мундирах ворога. — К., 1993). У липні 1944 року головний наступ радянських військ очікувався в районі Броди — Зборів. Дивізія мала зупинити його, власне, перепинити собою наступальний рух Червоної армії на захід. Але дивізію було розбито. За приблизними підрахунками, загинуло близько 6 тисяч вояків, пощастило врятуватися 3 тисячам. Доля цього військового формування і досі залишається недостатньо вивченою сторінкою національної історії, викликає чимало суперечок.

Тривалий час комуністичною пропагандою нав’язувалася думка про те, що солдати дивізії, так само, як і воїни УПА, оунівці, були зрадниками, фашистськими прислужниками. Насправді це були українські патріоти, які хотіли звільнити українську землю від будь-якого ярма, прагнули жити У вільній, незалежній державі. Бойові дії за участю дивізії були лише частиною довготривалої та складної визвольної боротьби українців.

І. Багряний устами головних героїв повісті — Петра і Романа — говорить про дивізію як основу майбутньої української армії. Юнаки горіли, як радісна свічка надії та безмежної віри в їхнє високе, героїчне призначення, заради якого можна терпіти все: навіть приниження, навіть образливе, гірке становище «унтерменша». Юні романтики з блакитними очима одягли страшну військову уніформу з відзнаками «СС», сталевий тяжкий шолом і мусили цілі дні гупати на полігонах кованими солдатськими чобітьми. Ті ковані чоботи натирали на ногах мозолі та водяні пухирі так само, як уся солдатчина натирала болючі пухирі на юних душах. Але вони терпіли: «Нехай-но ми викінчимо вишкіл, тоді побачимо, хто з нас «унтерменш».

«Поки тисячі юнаків вишколюються, оволодівають наймодернішою технікою, беручи її хоч і з рук ворога, тим часом У жорстокому ході війни, в останньому корчі напруження всіх сил обидва вороги впадуть знесилені й вичерпані, впившись один одному в горлянку… І ось тут тоді вийдуть вони — юні, свіжі, сталево зорганізовані і здисципліновані, і розгорнуться на всю силу — дивізія розгорнеться в корпуси, корпуси в армії… Вони пройдуть по землі тріумфальним маршем, вони докінчать справу: і слід заскородять по обох ворогах, і принесуть на вістрі меча свободу своему народові та й поставлять той меч на сторожі тієї свободи на віки вічні».

Такі ж надії на власне військо плекав Увесь Український народ. Ось як випроводжали дивізію на вишкіл до Німеччини жителі Львова: «Сонячний Львів. Величезні юрбища. Люди на балконах і в вікнах будинків. А вони — військо, щойно нарекрутоване, юне, сповнене надій, сповнене жадоби небувалого подвигу за них, за всіх отих, що обсипають квітами, мерехтять до них сльозами радості, обсипають благословеннями… їхня дивізія марширує вулицями Львова. Майбутня дивізія, майбутній пострах ворога, майбутній носій немеркнучої слави, зародок великих героїчних армій… А поки що дивізія буйної молодості. Вишикувана по-військовому, молодість пружно відбиває крок.

Це все молодь, зелен-зеленісінька, цвіт землі галицької і не галицької, цвіт землі української…»

Спогади учасника бою під Бродами, вояка дивізії СС «Галичина», тернопільського поета Петра Тимочка.

«І. Багряний — не галичанин, вихований був у радянському дусі, дивізійником теж не був. Але його зацікавили ці події: у таборі для інтернованих він чув розповіді про події під Бродами. Можливо, там був хтось із дивізійників, кому вдалося врятуватися і втекти за кордон, аби зберегти собі життя, — саме так треба було робити, бо для радянської влади всі вояки дивізії були ворогами, зрадниками.

Спочатку фронт під Бродами тримати німці. На початку липня оборону прорвали. Дивізія мала тільки свою артилерію. Для багатьох із нас це був перший справжній бій. Було дуже багато жертв, близько 6 тисяч осіб. Але разом з тим і багато проявів героїзму. Тих, хто був поранений або не встиг втекти, захопили в полон. 1 серпня 1944 року полонених із Плугова відправили в Росію.

Я працював У шахті під Москвою, добуваючи вугілля. У 1947 році всіх, хто ще залишився, відвезли у Забайкалля на золотоносні шахти.

Мені було сімнадцять з половиною років. Чому ми пішли в дивізію? Ми хотіли власної держави, власної армії, яка могла б захищати свою державу. Ми вже два роки прожили під німцями, в окупації. Бачили, як вивозили сім’ї, арештовували людей. Йшла жахлива війна. У ній зіткнулися дві фашистські сили. Ми не хотіли жити ні під одним режимом. Зголосилося 80 тисяч юнаків. Український Центральний Комітет вибирав найсильніших і найдостойніших. Бродівським колегам я присвятив вірш «Ровесникам, що полягли під Бродами».

Якби Україна не пережила більшовицького режиму, голоду 20-х, 30-х років, війни, депортації, репресій, ми б нараховувати зараз близько 80 мільйонів українців. Усі роки і випробування переконати мене у тому, що народ, який не хоче годувати власної армії, годуватиме чужу. Наша трагедія якраз У тому, що ми не мали своєї держави і своєї армії.

Ви, молоді, повинні продовжити нашу справу. Збудуйте міцну і незалежну Українську державу, зміцніть власну армію, щоб вона могла захистити народ від усяких заброд».

Картини бою на сторінках повісті.

«Наспів удар з заходу. А удар із заходу — це пришестя великої бурі, що несе їм визволення і здійснення мрій. Удар з заходу — це не тільки кінець для одного ворога і його третього рейху, а це й початок кінця для другого ворога, що сплюндрував їхній край зі сходу. І от тоді-то прийде їхній «слушний час».

Але їхній «слушний час» прийшов раніше. Бо не тільки вони думали про себе, а ще хтось інший думав про них, той, хто розпоряджав їхньою долею. Комусь прийшов у голову диявольський жарт. Вирішено було зупинити шалений наступ зі сходу кров’ю цих юнаків. Вишкіл було враз закінчено… дивізію кинуто на фронт. На схід. Недовишколену, недосформовану, неекіпіровану як слід… Фактично це було кинуто не дивізію в повному розумінні того слова, а кільканадцять тисяч невишколеної, недосвідченої, незаправленої в боях молоді… Скидається на те, що їх було кинуто сюди зумисне, спеціально, щоби винищити, щоби утопити їхні мрії в їхній власній крові. Ніби ті мрії було розгадано та й не допущено до їх здійснення».

Коли ж дізналися, що їх перекидають на Україну, на рідну землю, в район Бродів, і що вони будуть боронити підступи до Львова, — настрій змінився на радісне збудження. Вони будуть боронити бодай рештки Української землі від навали зі Сходу. Не один сподівався, що їм доля приділила багато часу і вони на рідній землі встигнуть довишколитися та остаточно сформуватися в могутню бойову одиницю.

«Для ворога ця дивізія У сто разів небезпечніша, аніж цілі корпуси інших вояків, вона небезпечна, як приклад для всього населення Української землі, як наочний доказ існування волі до боротьби за свободу й організованого орудування зброєю в ім’я тієї свободи. А такий приклад може бути заразливий. Убити його — це невідклична потреба, це надзвичайно важливе завдання. Знищити за всяку ціну».

Над цим, мабуть, і ламали голови по той бік Бродів.

Фашисти залишили дивізію напризволяще, бо коли вранці вояки озирнулися — жодного німця серед них на позиції не було. Тут їх було десь 12 тисяч — приречених на смерть. Усвідомлення трагізму становища, якоїсь загальної великої помилки душило, але ще більше душило Усвідомлення їхнього безвихіддя взагалі.

Тепер почалося пекло, огненне пекло: дивізію було замкнено в огненне коло, вирватися з якого, розумів кожен, неможливо. Бомбардування тривало довго.

Батарея була розбита, але вони не відступили. Власне, самого ворога в людській подобі не видно було, лише скажене, скрегочуше залізо, десятки тонн заліза, сунули 6 тяжких танків Т-34. За танками летіла геть трава і груддя землі, як з-під лап вогнедихих драконів. Боже, яка то жаска річ страх. Страх, що паралізує волю, паралізує розум!

«Не один того дня збожеволів. Не один того дня сам застрілився або, тяжкопоранений бувши й не бачивши рятунку, а ворогові здаватись не бажаючи, або від психічної перенаснаги, не в силі всього перенести. Дострілялося цілий ряд старшин і рядових стрільців, У кого «нерви не витримали». А ще більше було вибито нещадним вогнем ворога або витолочено ворожими танками, змішано з землею.

Петро був поранений У голову. Але не вийшов з бою, не залишив товаришів. Він не був героєм, але й не був боягузом, а вже зовсім не був тим, хто сам собі життя укорочує… Він не вийшов з бою тому, що, по-перше, раненому все одно нема куди подітися — жадних санітарів, жадних рятункових засобів, жадних польових шпиталів — лише смерть від нещадного ворога. По-друге, тому, що більше всього на світі боявся полону, — для кого, для кого, а для нього полон означав би щось жахливіше за біблійне пекло. По-третє, тому, що мав волю битися до останку, до останнього зітхання. Він не був один такий. Таких було багато, що, опинившись перед ось таким бідним вибором, вибирали боротьбу до останку, і лише тяжкопоранені дострілювали самі себе. Легко поранені тримали далі закривавлену зброю в руках, якщо їм не зраджували нерви.»

Ситуація була безнадійна. Їхню дивізію, власне, рештки дивізії оточено стальним перстенем і приречено на знищення. Перстень замкнувся. Скрізь кружляє уперта чутка, що метою оточення, метою замкнення перстеня є якраз їх знищення. І ніхто не може сподіватися на жодну милість, на ніяку пощаду. А найтрагічніше те, що головніші частини вермахту вже опустили фронт і майже всі вибралися за перстень ще до того, як він замкнувся, й лишили їх напризволяще.

«Розклад окремих частин, що лишилися в оточенні, було припинено. Взяв гору не психоз жаху, а свідомість великого обов’язку. Хтось мусить протистояти ворогові. Хтось мусить тримати фронт. Бодай для того, щоби панікери, слабі духом і нервами, могли видертися й урятуватися. А ще ж є святий обов’язок перед друзями і товаришами, а особливо перед раненими. Якщо їх покинуто напризволяще, то вони мусять рятуватися самі, і мусять вирятуватися».

Про роль дивізії, ставлення до неї сучасників і нащадків І. Багряний говорить у промові Петра над однією братською могилою.

«Майбутні історики німецькі напишуть, що тут до останку, до загину стояли німецькі солдати, але то не буде правда… Доказом цього є оця братська могила, одна з незчисленних, що були й що ще будуть тут, по нас. Тут лежатимуть кості, як доказ, що до останку, до загину, тут стояли МИ. І ця правда колись Устане на увесь зріст і буде записана на скрижалях історії. Кожен цаль цієї землі тут полили своєю кров’ю МИ. Українські вояки. Та навіть коли б лишався тут останнім тільки один Український вояк, український юнак, то це би означало, що цю землю захищав до останнього подиху від навали зі сходу він, український солдат. Український невідомий, безіменний солдат. Нас тут лишилося ще кілька тисяч. Це МИ поставили чоло ворогові в цілком безвиглядній ситуації! МИ боротьбу програємо, але наші кості в цій землі довго нагадуватимуть нащадкам, що ми боролись. Це МИ боролись! Це НАШІ кості, друзі мої!

Нас переможено, але це не є правда. Нас вибито. Нас вимордувано. Нас витолочено, це так. Але нас не переможено. Бо ми не здались. МИ не здались ворогові й не піднесли руки догори.

Минуть роки, минуть десятиліття, минуть століття, про нас говоритимуть різні речі… Але ніхто ніколи не скаже, не посміє сказати, що МИ піднесли руки догори й здалися. Ні. Цього ніхто не посміє сказати!

Минуть десятиліття, і МИ воскреснемо в народній пам’яті… Нас тут так багато лягло, а ще немало ляже кістьми, шо цей шматок землі Української і ці дні, затягнуті димом і нашими воплями, лишаться в віках, як українські ще одні Термопіли…»

Антивоєнний пафос «Огненного кола».

Узявши за основу реальні історичні події, І. Багряний спробував художньо їх осмислити. Це — правдиве історичне тло для глибших Узагальнень, досить вдала спроба художньо пізнати й оцінити такі категорії життя, як життя і смерть, війна і мир, добро і зло, до того ж із позицій загальнолюдської моралі, незмінних, вічних гуманістичних вартостей. У повісті автор змальовує картину, як авіація бомбить санітарну підводу з пораненими; мішенню стає і церква, де знайшли притулок жінки, діти, старі. На окопі, на розритій землі лежить горілиць скинута з постаменту сніжно-біла скульптура Божої Матері з дитям на грудях і дивиться в «синє небо скорбними очима». Але вона забризкана кров'ю: хтось під нею шукав порятунку. У цьому світі навіть Божа Матір потребує захисту, так само, як і розмонтований, розтрощений людиною світ. Такий символічний зміст цієї вражаючої картини. Його передано через зорові образи, саме вони несуть ідейно-емоційне навантаження.

Образ матері з дитям — найтремтливіша деталь в «Огненному колі». Петрові постійно ввижається його кохана Ата з дитям біля грудей. Це ж і вона могла стати матір’ю. Його так само переслідує настирливе бажання заглянути У вічі ворогові, який стільки горя приніс на його землю. Отже, ми готові до сприйняття ворога як фатуму, як нашого прокляття на нас. Хто ж він? В останньому підбитому танкові Петро, нарешті, стрівся з тим ворогом: «Знову перевів погляд на обличчя, покладене на керунок танка. Не здаючи собі справи, простяг руку й стягнув танкістський шолом із дівочої голови… Ата! З-під шолома розсипалося її буйне волосся, підрізане по колишній студентській моді… Петро повів рукою по ніжному, шовковому волоссі, і його шорсткі пальці заплутались в тоненьких волосинках…

Ворог… Так ось він, ворог!»

Красномовна, символічна сцена, яка наголошує на абсурдності цього воєнного хаосу. Ата і Петро опиняються по різні боки воєнної межі.

Навіки роз’єднані у цьому світі, і поєднати в гармонійному примиренні їх зможе хіба що смерть. Але чи не задорога ціна саме такому єднанню людей — апокаліптичному, нелюдському, протиприродному? Це питання

І. Багряний ставить усім нам, мовби хоче, щоб людство серйозно замислилось, в яке огненне коло штовхнуло не лише себе, свою долю, а й цей світ. Петро біжить, і, певно, смерть його наздожене.

У повісті художніми образами автор передає свої болючі роздуми про те огненне коло, що оточило і знищило молодий український цвіт, в яке потрапив увесь народ, уся людська цивілізація. Це коло має і четверте кільце, найбільш вразливе для сприймана, — коло довкола людини, беззахисної дитини матері землі. «Огненне коло плаває у віччю. Все, здається, звузилося до розпеченого сталевого обруча на голові, що стискає череп, стискає мізок… Ще трішки, ще… І тоді, нарешті, прийде межа, за якою вже настане тиша, настане спокій, настане блаженство забуття, настане крах і вічна тьма». Смерть рятує від фізичного болю, від мук і страждань — до такого парадоксального висновку приходить життєлюб І. Багряний У своєму художньо-образному пізнанні невеличкого шматка великого світу, який помістився у трагедії під Бродами. І в цьому теж велика сила «Огненного кола».

Г. Р. Слюзар







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.