БОРИС ГРІНЧЕНКО
КАЗКИ (за народними мотивами)
ДВА МОРОЗИ

Ой гуляли в полі два морози,

Два морози, два рідненькі брати.

Брат старіший звався — Ніс Червоний,

А молодший — Синій Ніс на ймення.

Ой гуляють в полі два морози,

Поле чисте в кригу зодягають,

І говорить менший так до брата:

— Ой, мій братику, Червоний Носе!

Як би нам з тобою тут погратись,

Поморозити людей і звіра?

Відмовля йому мороз старіший:

— Брате мій, морозе, Синій Носе!

Якщо, брате, хочеш ти погратись,

Хочеш ти людей, звірів морозить,

То не в полі треба нам гуляти:

Поле чисте снігом скрізь укрило,

Всі шляхи позамітало в полі,

Не проїде тут ніхто, не пройде,

Краще в темний ліс мерщій ходімо!

Хоч не так просторо там гуляти,

Так же втіхи буде нам багато:

Там і люде проїздять частіше,

А що звіру — хижого усюди

В лісі ми зустрінемо без ліку:

Буде там кому, морозе брате,

Досхочу зморозити все тіло,

Зупинити кров гарячу в жилах,

Задавить дихання тепле в горлі

І з живого — криги шмат зробити.

І послухався молодший брата —

Вдвох побігли в темний ліс морози;

Біжучи, ще й граються морози:

На одній нозі стрибають жваво,

По дубках тріщать і по осиках,

Аж старий дубняк гуде та стогне

І риплять осики молоденькі.

Як стрибнуть по снігові м'якому,

Крижана кора стає на йому;

Де билиноньку з-під снігу видко,

Подмухнуть на неї два морози, —

У срібло її неначе вдягнуть.

Ось вони і чують: в темнім лісі

Задзвенів близенько й гучно дзвоник,

І в багатих санках пан пихатий

Надбіга на огирях* стрибучих,

На йому кожух ведмежий добрий,

Ще і теплая лисича шапка,

Вовчі чоботи на ноги взуто.

Другим же шляхом ріжнаті** прості

По снігу риплять собі санчата, —

То мужик у ліс по дрова їде:

На йому кожух — на латі лата,

Шапка в його вся в дірках, старенька,

Вітром буйним шапка та підбита:

Як повіє, так і провіває;

Шкарбани — не чоботи узуті,

Та ще й ті роти пороззявляли.

Синій Ніс мороз тоді і каже: —

Ну, кому ж за ким тепер нам бігти?

Я б хотів за мужиком побігти,

Бо його скоріше я дошкулю:

На йому кожух в дірках та в латах,

Шапка вітром в мужика підбита,

Шкарбани — не чоботи узуті,

Та ще й ті роти пороззявляли.

Ти ж дужчіший, то візьми ти пана,

Бо на йому — глянь! — кожух ведмежий

Ще і теплая лисича шапка

І лисича в його шапка тепла,

Вовчі чоботи на ноги взуті —

Не подужаю його я зроду!

Усміхнувсь мороз тоді старіший

(Він морозив вже багато всяких,

Тим і знав, кого дошкулить важче),

Усміхнувсь Червоний Ніс та й каже:

— Молодий ти, братику морозе,

Молодий ти, — каже, — ще невчений!

Ну, та хай вже буде так, як хочеш:

Ти біжи за мужиком убогим,

Я за паном побіжу скоріше.

Прощавай, морозе Синій Носе!

— Прощавай і ти! — йому той каже,

Засвистіли, гупнули, побігли.

От вже сонечко зайшло за лісом,

Погасає день короткий, зимній,

І тоді ізнов у чистім полі

Ізійшлись докупи два морози,

Два морози, два рідненькі брати.

І зустрілись, почали питатись,

Хто награтись за день зміг найкраще,

Поморозить зміг хто дошкульніше?

От і каже більшому молодший:

— Попохекав, мабуть, коло пана,

Поки ти дошкулить зміг хоч трохи!

Та й не диво ж: навдягав одежі

Скрізь такої, що і не пролізеш:

Де вже там його тобі дошкулить!

Засміявсь тоді мороз старіший,

Бо не вперше він уже морозив,

Засміявся він тоді та й каже:

«Ой, морозе, Синій Носе, брате!

Молодий ти, братику, невчений!

Так його допік я і дошкулив,

Що півдня він грітиметься в хаті,

Та і то ще хто й зна чи одійде.

Здивувавсь тоді мороз молодший:

— А кожух та чоботи, та шапка?

Чи вони тебе і не спинили?

Відмовля йому старіший знову:

— Та хіба від мене те пособить?

Я заліз до нього і в кожуха,

І у шапку, й в чоботи у вовчі,

Та й почав без жалю дошкуляти.

Він вже й мнеться у кожусі, й гнеться,

І ховається у тепле хутро,

Часом крекче, а то й стогне часом,

Або, міцно загорнувшись, тихо

Він сидить, не ворухнеться й трохи, --

Мабуть, дума, що його покину,

Якщо він сидітиме тихенько.

А мені ще й краще дошкуляти!

А мені цього ж то тільки й треба!

Заходивсь я коло нього добре...

І вже випустив його у хату

Тільки-тільки що живого трохи —

Буде згадувать мене довіку!

Ну, а ти з своїм же як? Награвся?

Аж зітхнув мороз молодший тяжко:

— Ой, мій брате, мій Червоний Носе!

Правду ти казав мені дурному:

Молодий мороз я і невчений!

Мужика я думав заморозить,

Аж воно інакше діло склалось:

Ще й мені він ребра поломачив.

— Як же це? — питається старіший.

— Ох, та так... Мужик по дрова їхав;

Ну, й почав був я ще на дорозі

Дошкулять його таки гарненько.

Тільки він мене і не злякався,

А ще й лається усяким словом:

«От такий-сякий мороз цей!» — каже.

Злість мене за серце ухопила:

Я почав його щипать, шпигати

Іще дужче крізь кожух той драний

І крізь шапку у дірках стареньку,

Крізь ті чоботи, що пальці видко.

Та не довго я втішавсь і грався...

Ось приїхав він, розпріг коняку,

За сокиру взявся, щоб рубати.

Ось тепер (така моя, бач, думка!)

Я його дошкулю ще дужчіше!

І заліз до його під кожух я

І почав шпигати та щипати,

А мужик сокирою махає

Та рубає дрова безупинно,

Аж тріски летять навкруг од його.

Бачу я — не можна вже сидіти

І утік мерщій я з-під кожуха.

Виліз я та й думаю-гадаю:

Як би так, щоб ще його дошкулить?

А мужик і не вважа на мене:

Де б хоч трохи мерзнути у лісі,

А йому ще так, бач, душно стало,

Що узяв, кожух із себе скинув

І в самій сорочці вже рубає.

Як побачив, так тоді й зрадів я!

— Підожди ж, мій голубе! — кажу я

Я тепер тобі накою лиха!

Був кожух увесь од поту мокрий, т-

Я й заліз у його, аж у вовну

Й заморозив так, що він зробився,

Наче дошка та тверда дубова —

Покуштуй лиш, одягай, мужиче!

Доробив мужик свою роботу,

Підійшов тоді він до кожуха, —

Я ж радію без кінця й без краю:

Ось коли вже, думка, навтішаюсь!

Як побачив же мужик кожуха,

Як почав же лаять на всі боки

Він мене тоді усяким словом!

Та й не сам я тут здобувся лайки, —

Він і батька, й матір не покинув,

І дідів, і прадідів уславив, —

Всіх зганьбив мужик, дітей, онуків!

Ну, а я собі таки гадаю:

«Лайся, лайся скільки хочеш, дурню,

А мене не виженеш, хоч лусни!»

Так не хитре ж те мужиче плем'я!

Хоч налаяв на всі боки тяжко,

Так йому було ще лайки мало:

Як ухопить він дрючину довгу

Та сучковату й товстючу дуже,

Як почне дубасити кожуха!..

Б'є та й б'є, мене ж ще дужче лає!

Ох, дізнав я там тяжкого лиха!

Тут мені давно 6 уже тікати,

Так у вовні ж я заплутавсь дуже

І ніяк я видертись не зможу.

А мужик лупцює та й лупцює,

Б'є мене без жалю, як улучить,

Та ще й каже, сміючися з мене:

«От дурний мороз цей взявсь у біса:

Мужика схотілось заморозить!..»

Ледве, ледве викрутивсь од його

І утік потерзаний, побитий...

Ох і знаю ж я тепер навіки,

Як тих клятих мужиків займати:

Досі ще увесь як перебитий!..



* Огирі — коні-жеребці.

** Ріжнаті — різновид саней.