БОРИС ГРІНЧЕНКО
КАЗКИ (за народними мотивами)
СОПІЛКА

І

У хаті білій край села,

Під гаєм аж густим,

Сім'я маленькая жила:

Дідусь, бабуся з ним,

Та в них і діти ще були...

І в тій хатині всі

Вони тихесенько жили

Ще в давнії часи.

І хоч у них було дочок —

Дівчат веселих — три,

Але кохали над усіх

Найменшую старі.

І справді ж гарная була

Галюсенька у них:

Як зорі оченьки блищать

З-під брівок чепурних;

Рожеві губоньки малі,

Рум'янець на щічках,

І вся головонька була

У косах і в квітках.

Вона сміється — і навкруг

Мов сонечко сія,

Мов щастям вся оповилась

Безкраяя земля;

Вона засмутиться — й немов

І сонце примерка,

Не ті мов зробляться гаї

Й квітчастая лука...

Дитячим серденьком своїм

Любила Галя всіх:

І тата, й маму, і сестер

Любила двох своїх.

Але ж із заздрощів вони

(Хоч і ховались з тим)

Любити Галю не могли —

Було-бо заздро їм,

Що батько з матір'ю старі,

Хоч дуже люблять всіх,

А Галю жалують малу

Ще більш вони, як їх.

II

Веселе літо настає,

В гаях снують пташки,

Скрізь визирають із трави

Квітки, квітки й квітки;

Метелик в'ється по квітках;

Бджола дзвенить крилом;

Вітрець тихесенький біжить,

Цілується з листом.

— Пустіть нас, — просить Галя, — в гай,

Там співи та квітки;

Ми стиглих ягід нарвемо

І поплетем вінки.

І кажуть їй тоді старі:

— А що ж хіба? — Підіть!

Та на вечерю ягідок,

Як схочете, нарвіть.

III

Побравши глечики, пішли, —

І в гаю ось вони...

Під кожним ягоди кущем

Червоні та смачні.

І ті дві більшії сестри

Не стали їх збирать, —

Їх рвуть не в глечики вони,

А тільки все їдять.

Галюся ж, хоч од них обох

Найменшая сестра,

Але не їсть, а в глечик свій

Все ягоди збира

І дума: «Татові оце

Й мамусі я нарву».

І знов за ягідьми вона

Перегорта траву,

Шука, співаючи в гаю,

Весела й чепурна,

І тільки часом до своїх

Сестер гукне вона:

— Чи не далеко ви зайшли?..

Щоб не блукати нам!...

Ідіть до мене ягід рвать!

Чи є багато й там?..

IV

Аж ось і вечір настає,

Зіходяться вони.

У більших ягідки нема

У глечику на дні.

А в Галі повен до країв...

І каже Галя їм:

— Вже пізно, вечір настає,

Додому ми ходім,

Бо, кажуть, бігають мавки

У лісі в пізній час...

Нарвала повен глечик я, —

Чи повно і у вас?

Та сестри ягоди свої

Не хочуть показать:

— Та одчепись од нас ти геть!

Тобі навіщо знать?

Од неї нарізно пішли,

Галюсенька ж мала,

Їх серце бачачи, сама

Попереду пішла.

V

Шепоче більшая сестра

Сестрі середній: — Ось

Гляди лиш ти, коли б ще нам

Обом не довелось

І битим дома буть за те,

Що ягід в нас нема,

А Галька повний глек, дивись,

Нарвала і сама...

— Це правда, — каже сумно та:

— Хоч бить не будуть нас,

Та підлеститися вона

Повсяк уміє час,

За це і люблять так її...

І ось тепер уп'ять

На нас посваряться, — її ж

Ще будуть більш кохать.

І каже більшая: — Ану

Давай її вб'ємо

І в неї ягоди усі

Собі заберемо!

Тоді і батько, й мати знов

Любити будуть нас...

Хіба нас хто побачить тут

У лісі, в пізній час!

А дома скажемо: пішла

Од нас вона сама;

Ми думали, — вона вже тут...

Хіба її нема?

VI

Галюся йшла собі сама,

Не чуючи біди:

Потиху стали здоганять

Її вони тоді.

І не почулася вона,

Як тихо надійшли,

Відразу кинулись удвох,

Давити почали...

Вона не скрикнула й разу,

А глянула на них,

Докір німий у очах був

Журливих і ясних...

І вмерла тихо... І вони

Її сховали там,

Де кущ калиновий пишавсь,

Схилившися гіллям...

Тоді вернулися удвох

І ягоди взяли,

І кажуть вдома: — Галю ми

Шукали й не знайшли.

Старі злякались і удвох

У темний ліс пішли,

І ніч усю шукали там,

Шукали й не знайшли;

Шукали потім не один —

Багато днів її,

Та не знайшли дочки вони

В гаю, в сирій землі...

VII

В холодній ямі Галя спить,

Мина потроху час...

Ось вівці раз у гаї тім

Вівчар маленький пас

І женучи їх через той,

Через зелений ліс,

Натрапив саме він туди,

Де кущ калини ріс,

Де Галя бідная моя

Навіки полягла...

Поглянув хлопець той: струнка

Калинонька була.

І цівку вирізав з куща,

Сопілку він зробив

І грать почав, і чує він

Чудово-дивний спів:

«Ой помалу-малу, вівчарику, грай!

Та не врази мого серденька вкрай!..

Мене сестри з світу згубили,

Під кущем у лісі мене положили,

У холодній ямі мене поховали,

Ще й ногами землю зверху притоптали...»

Така-то жалібна була

Вся пісня та смутна,

Так в серце хлопчика того

Лилась немов вона,

Що він би й плакав і ізнов

Чудовий слухав спів...

Так день минув, і вечір вже...

Собою ліс покрив —

Додому вівці хлопець той

В своє село погнав,

А ідучи селом, ізнов

На тій сопілці грав.

І ось іде і грає він,

Грання смутне дзвенить —

Сопілка жалібно співа

І плаче, і квилить:

«Ой помалу-малу, вівчарику, грай,

Та не врази мого серденька вкрай!..

Мене сестри з світу згубили,

Під кущем у лісі мене положили,

У холодній ямі мене поховали,

Ще й ногами землю зверху притоптали...»

І як проходив повз двір,

Де Галин батько жив,

Почув старий дідусь тоді

Чудово-дивний спів...

І вибігає він з воріт:

— Гей, хлопче, підожди!..

Де ти таку сопілку взяв?

А дай її сюди!

І на сопілці дід заграв...

Грання сумне дзвенить —

Сопілка жалібно співа

І плаче, і квилить:

«Ой помалу-малу, мій батечку, грай!

Та не врази мого серденька вкрай!..

Мене сестри з світу згубили,

Під кущем у лісі мене положили,

У холодній ямі мене поховали,

Ще й ногами землю зверху притоптали...»

Поблід дідусь, у хату вбіг,

Сопілку жінці дав:

— Заграй, стара! Ще зроду я

Не чув, щоб хто так грав!

І баба грати почина...

Грання смутне дзвенить —

Сопілка жалібно співа

І плаче, і квилить:

«Ой помалу-малу, матусенько, грай!

Та не врази мого серденька вкрай!..

Мене сестри з світу згубили,

Під кущем у лісі мене положили,

У холодній ямі мене поховали,

Ще й ногами землю зверху притоптали...»

А сестри слухають той спів

І бліднуть, і тремтять...

І чують: батько їм велить

На тій сопілці грать.

Найстарша грати почина.

Грання смутне дзвенить —

Сопілка жалібно співа

І плаче, і квилить:

«Ой помалу-малу, ти, сестронько, грай,

Та не врази мого серденька вкрай!..

Ой ви мене, сестри, з світу згубили,

Під кущем у лісі мене положили,

У холодній ямі мене поховали,

Ще й ногами землю зверху притоптали...»

VIII

— Гей, признавайтесь ви мені! —

Дід гримає на них.

Упали, злякані, тоді

Вони йому до ніг

І на могилку повели,

Де бідна Галя спить

І де калинонька смутна

Схиляється й шумить.

Вона шумить, а з неї спів

Тихесенький дзвенить,

Немов калина та сама

І плаче, і квилить:

«Ой помалу-малу, вітре, повівай,

Та не врази мого серденька вкрай!..

Мене сестри з світу згубили,

Під кущем у лісі мене положили,

У холодній ямі мене поховали,

Ще й ногами землю зверху притоптали...»

IX

І довго плакали старі,

Припавши до землі,

І на могилі двох дочок

Навіки прокляли,

І геть їх вигнали з села...

Самі ж щодня вони

На ту могилоньку ішли

Зажурені й смутні.

Багато плакали вони —

Стомило горе їх:

Вони умерли із журби

Та з сліз своїх гірких...