МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

ЗАВИДЮЩИЙ БРАТ - МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ - Українська література - Література для дітей

Казка з народного поля

Сердиться Марець*, вітрами бурхає,

Аж голі дерева стогнуть та гнуться;

Землю нещасну вдень дощиком мочить,


А на ніч морозом лютим стискає.

Хмари збирає з всіх закутків неба,

Що нікуди сонцю й глянуть на землю...

Ринуть веснянії води рікою,

Дороги та греблі щиро руйнують,

Мокрая ж хвища на полі й у лісі


Билинку зелену снігом вкриває...

Сердиться Марець... віщує десь серце,

Що скоро настане з світом розлука,

Й Квітню квітчастому, меншому брату,

Йому доведеться землю оддати...

Заздрість гадюкою в серце вповзає,


І він замишляє діло недобре;

Квітня квітчастого, меншого брата,

Згубити він хоче з світу безвинно;

Дума покликать до себе у гості,

Втопити, зрадивши брата у річці.

Здумав — і радісно стало лихому,


Неначе він добрее діло готує.

Зараз всі хмари роздмухав по небі,

А сам Поклонився сонцю ясному:

Просить він в сонечка помочі з неба —

Буйнесенькі стануть теж у пригоді —

Землю сушити, травицею вкрити,


Первоцвітом, рястом гаї замаїти.

Тільки що глянуло сонце на землю,

Вже й стежка біленька в'ється болотом;

Пташка щебече в повітрі прозорім,

Травиця зелена з снігу вилазить.

Бачить, що сонечко щиро працює.


Пташок посилає Марець лукавий —

Тих, що то з вірою просто летіли, —

В гостину до себе брата прохати.

Квітень, почувши запросини Марця:

— Поїду, — зрадівши, каже, — до брата! —

Й очі веселі від щастя засяли,


Бо дуже бажав він з братом зустрітись.

Зараз почав він збиратись в дорогу:

Лаштує чумацьку мажу; на нашу

Рясту, фіалок готує для коней,

А сам надягає шати зелені.

— Гов! А куди се ти, братику, їдеш? —


Хтось крикнув іззаду голосом дітським.

Квітень жахнувся та, скинувши оком,

Молодшого брата — Мая — побачив.

Май був хлопчина, на диво, вродливий;

Як небо, очиці сині-блакитні,

Шати на ньому із квітів польових,


Аж пахощі гарні віють від нього;

В пишній короні росинки перлисті

Так грають на сонці, мов самоцвіти;

Скаже він слово — то так і здається,

Що то соловейко в лузі співає.

Квітень вітається з Маєм та й каже:


— До Марця у гості, братику, їду! —

Май же відразу чогось засмутився,

Аж чорна хмара чоло покрила.

— Знаєш що, — каже, — друже єдиний!

Скажу тобі нишком дивнії речі:

Матінка наша, Весна запашная,


Було, чи головку миє та чеше

Сину — дитині найменшій, коханій,

Чи, спатоньки вклавши в постіль тепленьку

Палко цілує — заплаче гіркими

Й крізь сльози до мене так промовляє:

„Трьох породила вас мати нещасна!


Ох, трьох соколів — на горе одного:

Марець — найстарший — недобра дитина:

Він матір нехтує, в серці плекає

Злість проти брата молодшого — Квітня.

Боюсь я, дитино, лиха якого:

Сам здоров знаєш, що в Марця потуга,


Бо вітром й водою він володіє!“

Раю я, братику, будь обережним!

Як візьмеш на віз ще човен та сани,

Щоб безпечніше було у дорозі,

Тоді рушай сміло в гості до Марця!..—

Слухає Квітень розумної ради


Й на мажу складає човен та сани...

Щиро обнялись брати на прощання...

От рушили коні — й Квітень поїхав.

Разно біжать коненята ситенькі;

Дорога суха, аж курява в'ється,

Збоку зелені ниви простяглися,


Неначе оксамит, сяють на сонці.

Небо безхмарне високо синіє,

А долі первоцвіт лісом подався;

Пташка щебече в повітрі веснянім...

Ох, Боже, як любо весну стрічати!..

Радісно в Квітня тріпоче серденько,


З грудей же могутніх пісня іллється;

Полем лунає, лісами, лугами.

До неба сягають згуки чудові...

Довго вже їде так місяць щасливий.

Як от хтозна-звідки хмари узялись:

Небо вдягнули у чорнії шати,


На землю спустились дощиком й снігом.

Холод повіяв, вітри заскиглили,

Як часом холодні звірі у нетрях;

Темрява, хвища, щось падає мокре,

Пристали в болоті коні ступати.

Що се?., шумить щось в долині так грізно?..


Ось ближче... ще ближче... клекіт вже чути...

Видко, як котяться хвилі скажені, —

То річка у повідь берег поняла.

Бачить сполоханий Квітень, що лихо, —

Спускає він хутко човен на воду,

Сани з собою бере й коненята,

В руках його дужих весла аж гнуться...

Хвилями річка на човен аж скаче —

Відскакують з плюском хвилі від човна;

Криги здорові пливуть звідусюди,

А вітер із снігом в очі шмагає...


Бореться Квітень веслом з бистриною,

Між кригами в'ється вужем, сказав би;

Сили останні свої добуває

Й з розгону наскочив човном на берег...

— Годі! — сказав він, втираючи чуба...

Аж гульк — коли степ весь снігом біліє!

Вдарився Квітень руками об поли,

Та нічого діять — гірш вже не буде.

Коні впрягає у сани і їде.

В глибоких заметах брьохають коні,

Хуга замітає снігом дорогу,


Мов пекло у полі — світа не видко!

На ніч мороз як потисне страшенний:

Понівечив, лютий, ряст та фіалки,

Ті, що то Квітень взяв коням на пашу,

Й самого крізь шати Квітня доймає...

Змерз подорожній, аж труситься, бідний,


Мороз витискує душу із тіла;

К світу ж немов потеплішало трохи...

Минається сніг вже, всюди болото.

От, як зайнявся край неба на сході

Й червоними стали хмари з краєчку, —

Марець прокинувсь й пішов оглядати


Своє королівство — землю нещасну.

Став край дороги, на палицю сперся,

Сердиті в простору вирячив очі;

Пика — червона від вітру чи злості —

Засіяна густо вся ластовинням.

Свита на ньому пошарпана, в дірах,


Забовтана теж по пояс в грязюці;

Замість корони — копиця волосся,

Та й те у безладді вітер розкидав.

— Пробі! рятуйте! ох, Квітень вже їде! —

Враз крикнув з нестями Марець; а далі

Як заскрегоче від гніву зубами,

Аж вітер бурхливий зразу ущухнув.

Хмари від ляку розбіглися з неба,

І сонце братів двох зустріч осяло.

Слухає Марець пригодоньки Квітня,

Як Май йому раяв їхать в гостину.


Слухає пильно, а далі як скрикне:

— Чекай же ти, Маю, вороже клятий!

Я ж тобі, братику Маю, придбаю!

Не раз і не два ще Марця згадаєш! —

Скрикнув так грізно і, парою знявшись,

Полинув в оселю чорної хмари,


Квітню квітчастому, меншому брату,

Своє королівство — землю — лишивши...

Й досі ще Марець лютує на брата:

Залізе уранці нишком в садочок,

Квіти та зілля морозом потопче,

Аж довго Май бідний плаче росою...



* М а р є ц ь — березень.