Всі публікації щодо:
Тичина Павло

Як дуб із вітровієм бився

Не одно уже століття

Дуб стояв, простерши віття,—

весь в корі, як у броні,

трудні роки, ночі й дні...

Знав одне лиш добре діло.

Листя дихало й раділо,

Дуб добрячим обростав —

доки й сам, як витязь, став.

Батьком був він Клену й Глоду.

Всім давав він прохолоду.

Кожен знав: хай грім гримить —

Дуб од бурі захистить.

Ось минуло ще століття...

Розгулялось лихоліття:

з півночі, з-під білих вій

хижо глянув Вітровій.

Глянув, станув, розігнався,

Дуб зелений захитався,

віттям він загомонів:

— Стережись! Встає мій гнів!

Ми ж ні в чім тобі не винні.

Ми — в землі, в своїм корінні!!! —

...Та іде на Дуба в бій

розбишака Вітровій.

— Не шматуй красу зелену!

Я — захисник В'язу й Клену.

Ти на нас не налітай! —

пропадом ти иропадай!

Вітер слухати не хоче —

Дуба рве, свистить, регоче.

Густо Гусінь наліза —

думає, що Дуб — лоза.

Ну, а Дуб стоїть, не гнеться,

силі Вітру не дається.

Тільки віттям стрепене —

Гусінь з нього вниз сипне...

Знов тут Вітер налітає,

листя на льоту хватає.

— Падай,— каже,— на ріллю,

а то Шашіль я нашлю!

Гульк! — і справді Шашіль лізе,

аж кругом все стало сизе.

Дуб тут голос подає:

— Дятлику! А де ти є?

Дятел враз себе являє,

стовбур дуба оббігає,

в Шашіль дзьобом стук та стук —

й Вітер знову мов без рук.

— Ну що, взяв? — тут Дуб до Вітра.—

Сила ти нечиста й хитра.

Ти все ждеш на смерть мою?

Я ж ось, бач, живий стою!

Ох же Вітру і досадно!

Закружляв він листопадне,

та не вдержавсь па нозі

й опинився у грязі.

Дуб трясеться, Дуб регоче:

— Що твоя ще милість хоче?

У грязюці одпочить?

Так зима вже он спішить!

Вітер мовчки тут підвівся,

кашлянув та й подавився.

Дуб із нього засміявсь:

— Ну так як — навоювавсь?

Насилав на мене Шашіль,—

а в самого в тебе кашель,

насилав на мене жах,—

сам же ледве на ногах.

Зуби в тебе випадають,

очі й брови вицвітають,

хочеш крикнуть: „Йде зима!“ —

а вже й голосу нема.

Ех ти, Вітре-Вітровію,

сам собі зламав ти шию.

Отепер іди та й плач

від самісіньких невдач.

Так промовив Дуб могутній —

і про день свій про майбутній

взяв він думати-гадать,

та ще й вітами гойдать.

1943