ЛЕСЯ УКРАЇНКА

 ПРО ВЕЛЕТА

 (Казка)

  

        Давно, в дитячий любий вік,            

 в далекім ріднім краю

 я чула казку. Чула раз,

 а й досі пам'ятаю.

  

        Мені її розповідав

 малий сільський хлопчина

 без тенденційної мети,

 бо він же був дитина.

  

        Ні, він розказував її

 з простотою святою

 (я, може, помилку роблю,

 що казку в рими строю).

  

        Ми з ним сиділи у садку

 вечірньою порою,

 в той час, як захід розпалив

 пожежу за горою.

  

        Вечірній вітер турбував

 стареньку нашу грушу,

 і щось таємне і жаске

 нам заглядало в душу.

  

        Усе лякало нас: трава,

 що тихо майоріла,

 і гаю дальнього стіна,

 що в заході горіла.

  

        Та навіть в груші тій старій

 ми певності не мали, -

 хто знав, про що її гілки

 "на мигах" промовляли?

  

        А найстрашніші нам були

 оті ставні тополі,

 що вшикувалися в ряди, -

 запевне, з злої волії

  

        Бо все те, запевняв Лаврін,

 (так приятель мій звався),

 зросло на велеті тому,

 що з богом позмагався.

  

        Той велет сильний був колись

 не тілом лиш, а й духом,

 всі людські пута й кайдани

 зривав єдиним рухом.

  

        Його збороти не могла

 ніяка міць ворожа,

 поки на нього не прийшла

 таємна кара божа.

  

        Чим велет бога прогнівив,

 того Лаврін не відав.

 Питала потім я й старих,

 та жоден не повідав.

  

        Не встрелив велета господь

 своїм ясним перуном,

 а тільки сном його накрив,

 немов м'якеньким руном.

  

        Сон, кажуть, божа благодать, -

 ні, часом кара божа!

 Спіткала велета у сні

 пригодонька негожа.

  

        Ліг велет - думав, на часок,

 та й спить уже століття,

 землею заснітився весь

 і марить про страхіття.

  

        Бо скористали вороги

 з його важкої млості,

 безкарно точать з нього кров

 і трощать білі кості.

  

        Вже оснували тіло все

 залізними дротами,

 припали до глибоких ран

 неситими ротами.

  

        Не раз до серця глибини

 сягають хижі руки,

 а велет спить камінним сном,

 хоч терпить люті муки.

  

        Часами болісно у сні

 наморщить густі брови,

 тоді стинаються й шумлять

 гаї, ліси, діброви.

  

        Як дошкулить несвітський біль,

 він трохи ворухнеться,

 по тілу корчі пробіжать,

 уся земля здригнеться.

  

        Та не бояться вороги,

 гадають: "Ет, примара!"

 Але ущухне божий гнів,

 минеться й божа кара.

  

        І встане велетень з землі,

 розправить руки грізні

 і вмить розірве на собі

 усі дроти залізні.

  

        "Все, що налипло на йому,

 одразу стане руба..." -

 хлоп'я спинилось. Нам обом

 волосся стало дуба.

  

        "Коли ж він встане?" - тремтячи,

 спитала я хлопчину.

 "За рік, сто рік чи за безрік,

 а може, й в сю хвилину".

  

        Тут раптом вихор налетів,

 і дерева здригнули.

 Ми, як сполохані пташки,

 до хати враз майнули...

  

        Кохана стороно моя!

 Далекий рідний краю!

 Щораз згадаю я тебе,

 то й казку сю згадаю.

  

 Єгипет, 5/ІІ 1913