ПРО ВЕЛЕТА - ЛЕСЯ УКРАЇНКА

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

ПРО ВЕЛЕТА - ЛЕСЯ УКРАЇНКА

(Казка)


  Давно, в дитячий любий вік,    

в далекім ріднім краю

я чула казку. Чула раз,

а й досі пам'ятаю.


  Мені її розповідав

малий сільський хлопчина

без тенденційної мети,

бо він же був дитина.


  Ні, він розказував її

з простотою святою

(я, може, помилку роблю,

що казку в рими строю).


  Ми з ним сиділи у садку

вечірньою порою,

в той час, як захід розпалив

пожежу за горою.


  Вечірній вітер турбував

стареньку нашу грушу,

і щось таємне і жаске

нам заглядало в душу.


  Усе лякало нас: трава,

що тихо майоріла,

і гаю дальнього стіна,

що в заході горіла.


  Та навіть в груші тій старій

ми певності не мали, -

хто знав, про що її гілки

“на мигах“ промовляли?


  А найстрашніші нам були

оті ставні тополі,

що вшикувалися в ряди, -

запевне, з злої волії


  Бо все те, запевняв Лаврін,

(так приятель мій звався),

зросло на велеті тому,

що з богом позмагався.


  Той велет сильний був колись

не тілом лиш, а й духом,

всі людські пута й кайдани

зривав єдиним рухом.


  Його збороти не могла

ніяка міць ворожа,

поки на нього не прийшла

таємна кара божа.


  Чим велет бога прогнівив,

того Лаврін не відав.

Питала потім я й старих,

та жоден не повідав.


  Не встрелив велета господь

своїм ясним перуном,

а тільки сном його накрив,

немов м'якеньким руном.


  Сон, кажуть, божа благодать, -

ні, часом кара божа!

Спіткала велета у сні

пригодонька негожа.


  Ліг велет - думав, на часок,

та й спить уже століття,

землею заснітився весь

і марить про страхіття.


  Бо скористали вороги

з його важкої млості,

безкарно точать з нього кров

і трощать білі кості.


  Вже оснували тіло все

залізними дротами,

припали до глибоких ран

неситими ротами.


  Не раз до серця глибини

сягають хижі руки,

а велет спить камінним сном,

хоч терпить люті муки.


  Часами болісно у сні

наморщить густі брови,

тоді стинаються й шумлять

гаї, ліси, діброви.


  Як дошкулить несвітський біль,

він трохи ворухнеться,

по тілу корчі пробіжать,

уся земля здригнеться.


  Та не бояться вороги,

гадають: “Ет, примара!“

Але ущухне божий гнів,

минеться й божа кара.


  І встане велетень з землі,

розправить руки грізні

і вмить розірве на собі

усі дроти залізні.


  “Все, що налипло на йому,

одразу стане руба...“ -

хлоп'я спинилось. Нам обом

волосся стало дуба.


  “Коли ж він встане?“ - тремтячи,

спитала я хлопчину.

“За рік, сто рік чи за безрік,

а може, й в сю хвилину“.


  Тут раптом вихор налетів,

і дерева здригнули.

Ми, як сполохані пташки,

до хати враз майнули...


  Кохана стороно моя!

Далекий рідний краю!

Щораз згадаю я тебе,

то й казку сю згадаю.


Єгипет, 5/ІІ 1913



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.