ЛЕСЯ УКРАЇНКА

 КАЗКА ПРО ОХА-ЧАРОДІЯ

  

 В тридев'ятім славнім царстві,

 де колись був цар Горох,

 є тепер на господарстві

 мудрий пан, вельможний Ох.

  

 Сам той Ох на корх заввишки,

 а на сажень борода,

 знає край і вдовж, і вширшки,

 і кому яка біда.

  

 Чи хто правий, чи неправий,

 чи хто прийде сам, чи вдвох, -  

 всіх приймає пан ласкавий,

 тільки треба мовить: "Ох!"

  

 На зеленому горбочку

 спершу він людей приймав,

 потім сів у холодочку,

 звідти голос подавав.

  

 А як з ранку та й до ранку

 стали люди обридать,

 Ох зробив собі землянку,

 Оха більше не видать.

  

 Але хто те місце знає,

 де трухлявий пень і мох,

 той приходить і волає

 або й тихо каже: "Ох!"

  

 Хоч би навіть ненароком

 теє "ох!" промовив ти,

 знай, що вилізе те боком, -  

 воріття вже не знайти!

  

 Бо затягне з головою

 трясовиця мохова

 і з душею ще живою

 під землею похова.

  

 Під землею ж там - палати,

 де вольможний Ох сидить,

 гарні, пишнії кімнати,

 срібло-злото скрізь ряхтить;

  

 дорогії самоцвіти,

 наче зорі, миготять,

 скрізь заморські дивні квіти,

 по клітках пташки сидять;

  

 золотії грають рибки

 в кришталевих скриньочках;

 і ведмеді ходять дибки

 в рукавичках, жупанках.

  

 Враз тебе там обморочать

 блиск і пахощі міцні,

 попугаї заторочать

 приказки якісь дивні.

  

 І безглузді очі втупить

 в тебе рибка, мов чига...

 Тут ведмедів гурт обступить,

 кожен лапу простяга, -

  

 той бере тебе за руку,

 той торкає за плече;

 боронь боже ворухнутись! -

 кров одразу потече.

  

 Бо крізь білі рукавички

 враз проб'ються пазурі

 гачкуваті, мов гаплички, -  

 так і вп'ються, мов щурі.

  

 Тож, коли вже раз попався, -  

 наче в пастку бідна миш, -  

 то сиди, мов прикувався,

 не рушай, мовчи та диші

  

 Вийде Ох: "Вітай в гостині!

 Чи волієш нам служить?

 Чи волієш, може, нині

 головою наложить?"

  

 Скажеш: "Я служить не згоден", -   

 зараз цок тебе в лобок,

 якщо ти носить не годен

 рукавички й жупанок.

  

 Стань на службу - подарують

 рукавички й жупанець,

 привітають, пошанують, -  

 тільки ж там тобі й кінець!

  

 Вічно будеш пробувати

 у підземному дворі,

 більш тобі вже не видати

 ані сонця, ні зорі.

  

 Де торкнешся - всюди брами

 під замком та під ключем...

 Десь далеко хтось часами

 озивається плачем.

  

 Спів на плач відповідає,

 плач на спів, так без кінця...

 Кажуть, бранка там ридає,

 жде юнака-молодця;

  

 коло неї там жар-птиця

 співом душу потіша,

 та сумна міцна темниця,

 смутна в дівчини душа.

  

 Якби хтів їй волю дати

 хто з хоробрих юнаків,

 мусить перше розрубати

 сімдесят ще й сім замків...

  

 Вже вам казка обридає?

 Що ж! хто має кладенець,

 хай замки ті розрубає, -  

 буде казочці кінець!

  

 [7.ІІІ 1906]