Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Всі публікації щодо:
Винниченко Володимир

Між двох сил (Скорочено)

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Микита Іванович Сліпченко

Гликерія Хведоровна, його жінка

Софія

Христя

Марко їхні діти

Тихон

Арсен

Панас Антонович, чоловік Христини

Семянніков, Грінберг - лідери большевиків

Микола Петрович Білянкевич

Сініцин - большевик

Подкопаєв - большевик

Сорокін - большевик

Красногвардійці, селяне, робітники.

Діється в одному з великих провінціяльних міст на Україні в початку 1918 року.

ДІЯ ПЕРША

Велика кімната. Вона одночасно служить і за їдальню, і за робітню, кабінет і вітальню. Ліворуч від глядача ближче до рампи теслярський варстат. Тут же дошки, струменти теслярські; над варстатом до стіни поприбивані полиці з пофарбованого дерева. Біля варстату стоїть невеличка шафа для книжок, яку допіру роблять.

Далі по лівій стіні полиці з книжками. Між варстатом і полицями з книжками двері в другі кімнати. В задній стіні велике італійське вікно. Крізь його видно будинки міста. Біля вікна зліва стоїть стіл до писання, фотель. Справа буфет. В стіні, що праворуч, другі двері до сіней. Попід сею стіною стоїть широка турецька канапа. Над нею старовинний український килим і портрет Шевченка у великому рушнику. Посеред кімнати стіл, покритий білою вишиваною скатіркою.

Скрізь на стінах портрети українських письменників, так само прибраних рушниками.

ДІЯ ДРУГА

Там же. Того ж вечора. В хаті темно, тільки на стіні, низько над верстатом Панаса, горить електрична лямпа з густим синім абажуром.

Крізь темне вікно видно вогні городських будинків. Чути приглушену тріскотню кулеметів і рушниць. Поміж цим один за одним чуються вибухи гармат — то ближче, то далі. З кожним вибухом в городі блимає світло, немов од блискавки, потім за цим грохіт розриву.

Панас. (З молотком і долотом в руках, зігнувшись, стоїть спиною до вікна над дошкою і вибиває. Не співає.)

Софія. (Стоїть біля вікна й неодривно дивиться на город.)

X р и с т я. (Лежить, згорнувшись, у куточку канапи й за кожним вибухом здригується, сідає, озирається, непокоїться, знов згортається в клубочок, нарешті не витримує й повним муки, плачу й страху голосом скрикує.) О Господи! Коли ж це скінчиться? Сім годин уже це страхіття! Я не можу! Я не можу. О! Знов! О прокляті большевики, бодай вас Бог побив!

Новий вибух такої сили, що брязкотить посуд у шафі.

X р и с т я. (Присідає, стає на коліна й ховається за бік канапи.) Софіє! Та не стій же там. Я боюсь дивиться на тебе. Софіє! Одійди!

Софія. (Як вибухає, здригується й машинально одступає від вікна, але зараз же знов підходить і дивиться.)

Затихає. Тільки зрідка здалеку чути вистріли рушниць.

Софія. Здається, кінець.

Входить Гликерія Хведоровна. (Голова їй зав’язана мокрою хусткою, стомлено говорить.) Дітоньки. Не сидіть ви тут, мої рідні. Тут таке велике вікно, що бомбі легко влетіти. Перейдіть у колідорчик, пересильте там, там усе ж таки затишніше.

Софія. (Зараз же підходить до неї, ніжно обіймає й жартовливо виговорює.) А ви чого, мамуню, ходите? Чого? Вам лежать треба. Ходімте, ходімте. Вже перестали.

Гликерія. Тай ви, дітки, ідіть звідси. Христе, Панасику.

Панас. Нічого, мамо, ми затулимо вікно газетою, то бомбі не видно буде, куди летіть. Лежіть собі спокійно.

Гликерія. Ох, побачить вона! Ох, послідні дні настали... Боже ж мій, Боже ж мій! Де ж це наші? Може, й на світі вже немає? Змилуйся, царице небесна...

Софія. (Злегка веде.) Ходімте, мамо, ходімте. Як голова болить, то ходить не можна. Треба лежать. А ми підемо в коридорчик. Ходімте. (Веде матір.)

X р и с т я. Може б, ти перестав хоч стукати. Мені все здається, що це тут стріляють.

Панас. Пішла б ти справді в коридорчик, там немає вікон і менше чути.

X р и с т я. Я сама там боятимусь, ходім і ти.

Панас. Мені треба кінчить оцю поличку...

X р и с т я. Ах, я знаю, що тобі треба, чого ти одси-лаєш мене в коридорчик.

Панас. На тебе гарматні вистріли погано впливають, дитинко.

X р и с т я. Зате на тебе дуже гарно. Я знаю.

Входить Софія.

Софія. Христе, перейшла б ти, справді, в коридорчик,— ти тут тільки нервуєшся.

X р и с т я. Я боюсь там сама, ходім зо мною.

Софія. От тобі й маєш, чого ж там боятись? Там не достане ні одна куля.

Панас. (Упускає на землю долото. Од стуку його Христя й Софія здригуються.)

Софія. Ах, Панасе Антоновичу! Охота вам, їй-богу, в такий час... Ну, невже вам хоч не цікаво принаймні, що там робиться?

Панас. Хіба вам не видно й не чути, що там робиться?

Софія. Ну невже ж вам не цікаво, хто кого перемагає?

Панас. Абсолютно не цікаво. (Стукає.)

Христя. (Підбігає до його.) Покинь стукати! (Нерву ється.)

Панас. Христю, не хвилюйся. Що з тобою?!

Христя. Як ти можеш стукати тут, коли там помирають люди, коли твої брати... Як можна так?!

Панас. (Спокійно.) Тільки так і можна... (Раптом, не стримавши себе, вибухає несподіваним гнівом.) Тільки так і можна! Чуєш ти?! Тільки так можна й треба. Треба-а! Чуєш?!

Христя. (Злякано, тихо.) Чого ж ти на мене кричиш?

Панас. (Тим же голосом.) Запам’ятай твердо: тільки так і можна!

X р и с т я. (Вибухнувши плачем, вибігає з хати.)

Панас. (Вражено, зніяковівши.) От тобі й маєш.

Софія. Навіщо ж ви її образили?

Панас. І на думці не мав ображати її. Стрілянина знов вибухав, ще з дужчою силою. Гарматні розриви чуються раз по раз, майже без перерви, утворюючи страшний грохіт. На фоні цього гуркоту стають частішими стріли кулеметів і рушниць. В городі займається пожежа. Крізь вікно видно велике сяйво, дим і величезні язики полум’я.

Панас. (Обкладає молоток і долото й підходить до вікна.) Одійдіть, Софіє Микитівно. (Бере її за руку.)

Софія. (Мовчки визволяє руку й злегка одпиха його.)

Панас. Я вас прошу... Не будьте ж хоч тепер такою, як... чотири роки тому. Софіє!

Снаряд вибухає з великою силою недалеко. Зараз же куля з дзвоном розбиває шкло в вікні. Панас і Софія разом одскакують од вікна вбік за шафу. Софія машинально хапається за Панаса, шукаючи в його захисту.

Панас. (Сильно обнімає її, потім раптом гаряче, жагуче цілує.)

Софія. (Якийсь мент стоїть в його обіймах непорушно, потім одкидається назад, вдивляється в Панаса.)

Панас. (Хоче підійти до неї.)

Софія. (Мовчки помалу, але рішуче крутить головою.)

Панас. (Зупиняється. Далі повертається й іде до вікна, стаючи посередині його.)

Софія. (Строго, сердито.) Панасе! Одійдіть...

Панас. (Мовчки стоїть, не повертаючись.)

Софія. (Підходить і стає також.)

Панас. (Бере її з силою за руку й одводить до канапи. Сам переходить до варстату і сідає там, схиливши голову на руки.)

Софія. (Сидить в кутку канапи, одкинувши голову на спинку й заплющивши очі.)

Стрілянина потроху зменшується й затихає.

Софія. (Ворушиться, встає і дивиться в вікно.) Ще десь горить.

Панас. (Не рухається.)

Софія. (Помалу підходить до його й зупиняється. Тихо.) Панасе!

Панас. (Сидить так само.)

Софія. (Ніжно, але рішуче бере його голову одною рукою й одхиляє назад. Пильно дивиться якийсь час йому в очі, не приймаючи руки з чола його, й тихо питає.) Що ж то було там? (Хитає головою до шафи.) Нервовість?..

Панас. (Мовчить і дивиться на неї.)

Софія- Спомин?

Панас. (Не відповідає.)

Софія. Жарт?

Панас. А у вас що було?

Софія. (Приймає руку з лоба й посміхається.) Стара історія. Невже ви ще й тепер боїтесь „загубить своє першенство і владу мужчини?“ Це ж, нарешті, скучно і смішно, мій друже. Що було чотири роки тому принаймні боляче, то тепер... просто смішно. Добре, я вам перша скажу, щоб покінчить з самого початку: у мене був просто страх кулі. Якби тут стояв Марко, я зробила б те саме. А про останнє треба вже у вас питать.

Панас. (Встає й посміхається.) Та й питать не треба: так ясно і вам, і мені. (Береться за молоток.)

Софія. (Якийсь мент мовчить.) Правда, мені не зовсім ясно, але коли...

Панас. (Сміється.) Ну, не ясно. Ну так не варт про такі дрібниці й говорить... Здається, кінчилась уже „битва русских с кабардинцами“?

Софія. (Різко одходить од його. Іде до вікна й дивиться. Раптом пускає електрику й різко до Панаса.) Ви всі тут такі шовіністи й запальні оборонці старого ладу, як батько й Марко?

Панас. (Здивовано якийсь мент дивиться на неї.) Для чого ви засвітили?

Софія. Хочу. Одповідайте. Чи й на це запитання у вас нема відповіді?

Панас. Де ж ви бачили тут „оборонців старого ладу“?

Софія. Он вони! (Показує на вікно.) Чуєте, як б’ються з тими, хто хоче знищить той лад?

Панас. А-а? Так ви, значить, з тих, що нищать старий лад?

Софія. А ви гадаєте, що кожна хоч трошки чесна, щира людина, не засліплена диким націоналізмом, може не належати до тих? Що можна стругати дошки в той час, коли перевертається все життя, коли руйнуються всі гидоти, в яких ми бовталися досі? Ви гадаєте, що багато є таких боягузів, які в такий мент можуть ставати в позу філософського песимізму й прикривати ним свою дійсну натуру?

Панас. Як казати по щирости й серйозно, то таких нещирих і нечесних людей є тепер багатенько. Так мені здається, Софіє Микитовно.

Софія. Господи! А я їхала сюди і думала, що хто, а наші не можуть бути оборонцями того зла, якого так зазнали за своє життя. Я думала: ну нехай в Росії буржуазія, панство боронять своє панування. А хто у нас на Україні? Ми ж так любимо говорити, що ми „народ робітників і селян“, кого ж ми от-там (киває на вікно) так люто боронимо? Ну, та нехай батько, Марко, нехай тисячі обдурених не знають, що вони роблять, нехай своїми власними руками держать і не пускають ярма з своїх бідних темних ший. їм буде прощено. А ви? А ви? Ви ж поет, ви художник, ви соціяліст. Ви ж колись мучили мене за те, що я не була „громадянкою“, як ви казали, що, будучи українкою, я не цікавилась політикою і хотіла бути актрисою. Ви ж самі мені давали книжки про соціялізм, ви ж мене вчили ненавидіть цей лицемірний, несправедливий, грабіжницький і злочинний буржуазний лад. Хіба не правда?

Панас. Правда.

Софія. Так що ж ви тепер, тепер, коли инчі нищать, руйнують, топчуть цей проклятий лад, що ж ви стружете отут-о? Чому ви не там? (Хапає себе за голову, з непорозумінням.) Господи! Я не розумію, що ж це робиться?! Як же це може бути таке. Як можна бути проти, та ще як! Проти того, що хочуть большевики. Як ви, ви не розумієте, що це ж величезна подія всіх віків, усього світу? Що це переворот всіх цінностей, що це зоря нового життя? Цілком нового, на инчих підвалинах, справедливих, розумних, прекрасних. Як ви не бачите всієї естетичної грандіозної краси цього? Господи! Ну, нехай обиватель, нехай буржуй ґвалтує, що одбирання в його награбленого ним є грабіж. Але як ви не розумієте, що це ж саме одбирання творить нове життя, нову мораль, красу, нові відносини людей, вільні, здорові, гарні? Як це може бути, виясніть мені, що батько, Марко, що тисячі наших робітників, рабів нещасних, що вони цього не розуміють і б’ються з тими, хто несе їм визволення? Я наче в кошмарі. Я не думала, що буде така бо-ротьба. Яка ж сила штовхає їх на таке злочинство проти себе, проти таких же, як і вони? Яка сила держить вас отут-о, за цим дурним верстатом?

Панас. (З цікавістю.) І невже ви серйозно вірите в можливість цього... нового життя?

Софія. При чому тут віра? Я хочу, я бажаю цього всіма силами моєї душі. Хіба цього не досить? Хіба не досить, що весь народ, всі, хто працює, хто покривджений, хто упосліджений, всі хочуть цього? Цього мало? Хто ж може стати проти народу? Хто? Де та сила? (Раптом ступає до Панаса, щиро, жагуче.) Ну, Панасе, забудем всі особисті наші непорозуміння. Я говорю з вами не як... я говорю з вами як ваша учениця. Ви перший примусили мене думати про такі речі. Я не знаю ніяких партій, програм, я не большевичка, не меньшевичка, ніхто, я просто служу як людина, яка хоче... буть чесною і хоче добра як собі, так і своїм близьким. Ви розумієте мене? Ну, так я вас питаю всім серцем своїм: чому ви не з тими, що б’ються там за добро ваших близьких, за щастя, може, всієї людськости? Чому?

Панас. (З мукою беручи її за руку.) Знаєте що, Софіє: не мучте мене. Ради Бога, не мучте. Досить з мене одного. Я не можу вже думать про це. Я нічого не хочу. Я вже не соціяліст. Я... Ну, знаєте що: не будемо лучче говорить про це.

Софія. Але чому ж? Чому? Ради Бога! На вулиці під вікнами внизу вибухають вистріли- Кулі поціляють в вікно, шибки з брязкотом падають додолу.

Софія. (Інстинктивно кидається до Панаса.) Панас. (Тягне її до землі й сам лягає.) Лягайте! Лягайте!

Вистріли не перестають.

Панас. (Швидко повзе до електричного ґудзика й гасить світло.) Вони стріляють на світло. Лежіть. Стихає. Чути на улиці топотіння багатьох ніг, крики, глухіші вистріли.

Панас. (Прислухається.) Хтось одмикає двері... З сінешних дверей хутко входить Арсен.

Арсен. (З рушницею в руці. Голова обв’язана білим, на білому виступила кров. Він похитується і важко дихає. Помітивши Панаса, скрикує.) Хто це? (Наставля рушницю.)

Панас. Це я, Арсене. Це я. (Світить світло.) Що з вами? Ви ранені?!

Арсен. Це нічого. Дурниця... Тато прислав сказать...

Софія. (Підбігаючи, тривожно.) Арсене! Хлопчику! Що в тебе? Ранено? Господи! Іди сядь, ляж... Панасе, дайте води, швидче!

Арсен. (Кладучи рушницю на канапу.) Та нічого нема. Не треба, так собі, вдряпнуло. Я на хвилинку. Мушу зараз... знов іти. Я тільки сказать... (Не хоче сідать.)

Входить Христя. (Побачивши Арсена, кидається до його.) Що? Що таке? Ти ранений?

Арсен. (Нетерпляче.) Ай, дайте мені спокій. Тато прохав сказать, що ми всі живі й здорові. От і все. Щоб ви не турбувались. І... я б... води випив.

Софія. Зараз, зараз. Я подам. Та присядь. (Кидається до карафки з водою й подає йому. В той же час пильно слухає, що каже Арсен.)

Арсен. (Сідає.) Я трохи втомився. Швидко йшов. За мною гналась ціла юрба большевиків.

Христя. Ну, а хто ж перемагає? Хто то так страшно стріляє? Наші?

Арсен. І вони, і наші. У їх нема гарматчиків-наводчиків. Вони платять по тридцять карбованців у годину наводчикам. Десь взяли масу грошей.

Христя. Масу грошей?

Софія. На, голубчику, пий.

Арсен. (Жадно п’є.) Дякую.

Софія. Може, ще?

Арсен. Ні, дякую. Треба йти.

Софія. Та спочинь трохи. Встигнеш. Розкажи нам трохи. Хто ж перемагає?

Арсен. Я не знаю. Вони, здається, мають піддержку. Ми одступаємо з цього району.

Христя. Одступаєте? Чого?

Арсен. Ну, я не знаю. Вони стріляють з усіх вікон, з дахів, з льохів. Зайняли пошту, телеграф, банк.

Софія. Он як! (Погляда на Панаса.)

Панас. (Стоїть, спершись спиною до верстату, ніби байдуже слухає.)

Христя. Як же ви їм позволили зайнять?! У вас же військо, гарнізон.

Арсен. Ну да, гарнізон. Курінь запорожців об’явив нейтралітет. Полк кошового Сірка так само. А полк Сагайдачного увесь перейшов на бік большевиків.

Панас. (Кашляє, зміняє позу.)

Христя. Полк Сагайдачного?! Отой самий, що так урочисто присягався на...

Арсен. Отой самий. Та ще як, сволочі, зрадили. Ми вибили большевиків з жіночої гімназії. Знаєте де?

Ну, а тут недалеко казарми Сагайдачного полку. Ми, значить, рахували на те, що з’єднаємось з ними й очистимо зразу ввесь район. І сагайдачники ввесь час нас кликали. Ну, ми вже підходимо до казарм. Большевики втікають. Ой, як утікали! Не дай Бог. Там їх полягло! Ну, нічого. Сагайдачники виставили жовто-блакитний прапор, махають. Ми, розуміється, і на думці нічого не мали. Входимо в двір. А двір там такий півкруглий. Тільки ввійшли, тут як пальнуть вони з усіх вікон на нас. Ми...

Христя. Хто?! Сагайдачники?!

Арсен. Атож. Ну, а коли сагайдачники зрадили, то, розуміється, ми мусили одступать. Як би не сагайдачники, ми б їх рознесли! Це ж банди хуліганів. Убили наших там масу. Там і мене оце...

Панас. (Раптом зривається з місця і з вибухом люті грозить кулаком у вікно.) О, прокляті поганці! Оттак завжди, завжди, на протязі всієї нашої проклятої нещасної історії. Свої вбивають, свої, паршивці! (До Арсена, рішуче.) Давайте сюди вашу винтовку, патрони, все.

Арсен. Нащо?!

Панас. Ви зостанетесь вдома, ви ранені, а я піду замість вас. Христю, дай мені піджак і шапку. В тій хаті. Давайте патрони.

Арсен. Та як же...

Христя. Панасе! Що ти хочеш...

Панас. Христе, я тебе прошу принести мені піджак і шапку з тої кімнати. Коли твоя ласка. Чуєш?

Арсен. (Підводиться.) Почекайте. Але ж ми можемо вдвох піти. Я вам зараз достану руш... (Хитається й хапається руками за Панаса і Софію.)

Софія. Арсику, любий!.. Він зомлів. Христю, дай води, швидче ради Бога. Панасе, держіть з того боку. Кладіть на канапу. Арсику, хлопчику!.. Це рана його. Піддержуйте, я подивлюсь рану. Треба перев’язать. Христе, швидче води. Може, є йод, карболка або якась инча дезинфекція.

Христя. Є йод.

Софія. Давай швидче. Води налий у глибоку тарілку. Та швидче, Христе. (Розмотує в той же час пов’язку з голови Арсена.) Нічого собі „вдряпнуло“, така маса крови. Держіть, Панасе, держіть. Арсику, дорогий мій, бідний... От, Господи! Ах, яка ж рана! Христю, Бога ради, швидче ж. Серветок дай, серветок. Дві, три, чотири.

X р и с т я. Зараз, зараз. Ах, Боже мій. (Хапа з буфету глибоку миску, карафку з водою, слоїк з йодом і біжить з цим до канапи. Підставля стілець і ставить все це на його, хапається, тривожно дивиться на Арсена. Знов біжить за серветками. Подає Софії.) На, на. Може, рушник?

Софія. Налий води в тарілку і влий туди йоду.

X р и с т я. Багато йоду?

Софія. Ну, щоб добре жовта вода стала. Не бійся, лий.

X р и с т я. (Готує воду.) Зараз. Зараз... (Підставляє стільця з водою.) Так нічого? Чи ще?

Софія. Добре, добре. Серветку. Ах, бідний хлопець. (Промива рану.) Здається, череп не зачепило, але всю шкуру знесло. Арсику, милий!

Арсен. (Розплющує очі, ворушиться.) Що таке?

Софія. Нічого, нічого, любий. Треба твою ранку перев’язать. Посидь так.

Арсен. Мені по... погано... (Умліває знов.)

Софія. Знов умлів. Крови загубив багато.

Панас. Може, покласти його? Йому так легче буде.

Софія. Ну, давайте, тільки обережно, будь ласка. Так, так... Піддержуйте разом і голову, Христю, ти краще візьми його ноги й обережненько поклади на канапу. Оттак... Так... Ну, от. Подушку треба.

X р и с т я. Зараз. (Біжить у другу кімнату, по дорозі дивлячись у вікно, за яким глухо чується стрілянина.)

Софія. (Промиває рану.) Підставте стільця з водою сюди ближче. Дайте ту серветку. Вийміть ще серветок.

X р и с т я. (З подушкою.) А там все стріляють. Горить ще з одного боку. Вся та кімната аж жовта. Треба тихше, щоб мама не почула. Вона, здається, нарешті заснула. (Тим часом підкладають подушку під голову Арсенові.)

Софія. Ну, здається, промила.

Христя. (Заглядає.) Господи! Яка рана! Арсик! Бідний! О, проклятої душі большевики! Боже, що ж це буде?

Панас. Ну, я більше не потрібний?

Софія. Ні.

Панас. (Обережно одв’язує з Арсена пояс з патронами.) Вибачайте, я пояс його...

Христя. Хтось у сінях гомонить! (З страхом дивиться туди, за нею всі.)

Входять Сліпченко й Марко.

Христя. Тато й Марко! Слава Богу!

Сліпченко. Арсен дома? (Злякано.) Що він?..

Софія. Нічого, злегка ранений. Зомлів.

Сліпченко. А, та сама рана? На голові?

Марко. (Хмарно ставить рушницю біля дверей у куток і сідає за столом.)

Сліпченко. (Ставить рушницю там же і п’є просто з карафки. До Панаса, що виймає з-під Арсена пояс.) Що це ви робите? Не тормосіть його.

Панас. Мені патрони його потрібні.

Сліпченко. На якого біса?

Панас. Потрібні.

Сліпченко. Може, до большевиків підете добивать нас?

Христя. Він з вами хоче.

Сліпченко. А-а? Надумався? Ну, та пізно. Ми виступаємо з города. Зайшли попрощаться. Виганя кацапня з рідної хати! Продали свої синки, продали, зрадили, наплювали самі собі в душу... Ай, Боже! Ай, Боже! Що з такими робити? Що робить з ними? На вогні пекти? Різать на дрібні шматки? І Тихон же з ними!

Панас. Так як виступать, то виступать. Нема чого

сидіть. Ходімте!

Сліпченко. (Мовчки дивиться на його.) А дома ж хто зостанеться? Покинемо саме жіноцтво?

Панас. Ну, лишайтесь ви.

Сліпченко. Мене й Марка розстріляють сеї ж ночі. Перший Тихон викаже.

Софія. Ах, тату, як можна таке говорити?

Сліпченко. Не тільки викаже, а сам розстріляє.

Марко. (З гнівом б’є кулаком по столі й устає.) Якби не полк Сагайдачного! На ранок ми б їх на трісочки рознесли.

Сліпченко. (До Панаса.) Самий вірний, свідомий, самий кращий полк... зрадив! Всі большевики. Не треба їм України, не треба їм волі, нічого не треба, дайте їм волю грабувать, насилувать, нищить. А большевики ж це дають, скільки хочете. Розбили ж тюрму і випустили всіх уголовників. Озброїли їх і пустили по городу. Ну?

Софія. Це не може бути.

Сліпченко. Та як не може бути?! Піди подивись: тюрма порожня. „Не може бути“! Через що ж не може?

Марко. (Ходить по хаті, підходить до вікна, знов до стола.) А мама де?

X р и с т я. Спить. У неї дуже боліла голова.

Сліпченко. Ну, то й не треба будить. Скажете, що були. Та ми скоро вернемось. Це чорта вже з два! Каменя на камені не лишимо. Вивішаємо падлюк до кореня. Кацапа як не винищити до ноги, то й ради з ним нема! Ну, будем прощатись. Ви, Панасе, зоставайтесь з жінками. Треба ж кому-небудь.

Панас. (Спокійно, але рішуче.) Ні, не зостанусь. І не кажіть. Я йду зо всіма.

Сліпченко. Гм!.. Як же вони...

Панас. Проживуть цей час без нас. Гроші мають. Що ж робить?

Голосний дзвінок. Всі змовкають і повертаються до дверей.

Сліпченко. Хто б це міг буть?

Марко. Чи не Хомчук забіг за нами? Пора, тату. (Швидко йде в сіни.)

Сліпченко. Гм! Дивно, дивно. Хто б це міг бути?

Через який мент чути дужий крик. Топотіния ніг. В кімнату вбігають большевики з револьверами і рушницями в руках. Деякі в салдацькій одежі, деякі в штатській. Декотрі обмотані „лентами“ з набоями. Збоку в деяких висять шаблі. Всі вони кричать „Руки вверх“! „Руки вверх“! І ціляться на всіх. Всі підводять руки догори. Сліпченко зробив був рух до своєї рушниці, але зупинився і також підняв.

Слідом за юрбою вводять Марка з піднятими догори руками в супроводі трьох большевиків з револьверами і рушницями.

1-й большевик. (До Сліпченка.) А-а, вот он, старый пес! Попался, стерва? А кто еще тут есть? (До Панаса.) Ты кто?

2-й большевик. Да што їх розпитуваться много-Усіх на одну шворку та й гайда!

3-й большевик. (До Панаса.) Ты — кто, я спрашиваю?

Панас Хіба ви не бачите?

1-й большевик. (Дивиться на варстат.) Рабочий?

Панас. Робочий.

1-й большевик. (Побачивши Арсена.) А-а, раненый вильный козак?

Софія. Это не вильный козак. Это гимназист. Его ранила пуля через окно. Посмотрите. Он сидел дома. Мальчик.

2-й большевик. А ти хто ж така, заступниця?

Софія. (Мовчки оглядає його з ніг до голови й од-вертається.)

1-й большевик. Подожди, товарищ. Невинных не трогать.

3-й большевик. Ну, скорее, нечего! Сказано, этих двух. Черт с ними, с другими. Ну, марш за нами.

Серед большевиків. Идем, идем! Надо скорее. Украинцы захватить.

Софія. Куди ж ви ведете їх?

2-й большевик. А тобі какое дело? Хочеш з ними? Ходім!

1-й большевик. (До Сліпченка.) Ну, идем! Ведите того.

Софія. (До 1-го.) Послушайте, товарищ, куда вы ведете их?

Марко. Та що ти питаєш їх? Хіба ти не бачиш, з к и м ти говориш?

Серед юрби. Та што там за разговори?

— Марш! Веди їх!

— Да прикончить здесь и баста!

— Стреляй их всех, буржуев!

1-й большевик. Товарищи! Помнить, что мы не разбойники! Слышите? Перваго сам застрелю! (До Софи.) Это ваш отец и брат?

Софія. Да.

1-й большевик. Мы их арестовали за контррево-люционное выступление против рабочих и крестьян. Они будут судимы революционным трибуналом.

Софія. Мне можно следовать за вами? Я знакома с товарищами Гринбергом и Семянниковым. Я сегодня приехала из Петрограда. Вы можете отвести их к товарищу Грицбергу?

2-й большевик. Та што за разговори такі? Там гайдамаки набіжать, а ми тут з буржуями мармалади... веди їх к чортовій матері, а то тут же перестреляю всіх, як собак.

1-й большевик. Ну, идем! (До Софії.) Следовать можете. Но... я Вам не советую.

Сліпченко. Прощайте, діти! Мамі там ска... (Його штовхають у спину прикладом, і він заточується й майже вибіга в сіни.)

Софія. (До Христі.) У тебе є якесь пальто? Хустка?

X р и с т я. (Ридаючи.) Там... там... у... сінях... на вішалці... а хустка на... скрині...

Софія. Добре...

Панас. Чекайте, я з вами! (Біжить у сусідню кімнату, вибігає й прибігає у сіни з шапкою й піджаком, на ходу одягається.)

X р и с т я. (Голосно ридає.)

Коли в сінях стихає, в кімнату обережно входить Білянкевич. Він немов винюхує, озирається, усе розглядає. Зупиняється і, скоса дивлячись на вікно і прислухаючись, ледве помітно вдоволено посміхається.

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

Велика кімната, канцелярія. Канцелярські столи, шафи, етажерки. На стіні великий портрет Шевченка-В стіні ліворуч вікна на двір. В задній стіні двоє дверей. Одні ближче до вікон, другі в передпокій. В стіні праворуч також двері в другі покої. В кімнаті страшенний розгардіяш: шибки повибивані, долі валяються подерті папери, канцелярські книжки, порозливано чорнило, деякі стільці й столи побито, перекинуто. Біля дверей передпокою стоїть на варті красногвардієць. На столах, підклавши книжки під голову, сплять двоє других красногвардійців. Біля вікна стоять инчі двоє й дивляться на двір. Надворі чується залп.

1-й красногвардієць. Готово! Пришили. Больше не встанеть, сукин сын.

2-й красногвардієць. Носом так и клюнул в стенку.

1-й красногвардієць. Стой! Ведуть офицера! А-а, чортова душе, трусишся? Ач-ач, як ноги підгинаються. О, о, хапається за бариньку, за бариньку. А тій якого чорта там нада?

2-й красногвардієць. Жена, должно быть. Видишь, просит... Жалко, стало быть.

1-й красногвардієць. Жалко? А нас чом не жаліла, як вони по мордах нас били та розстрілювали? Нехай тепер... А-а, руки хапає цілувать. Так її, прикладом, падлюку. Верно, оттак, ногою. До стенки ставай, чого там руки цілувать. Правильно. Умліла. Оттак краще. Вартовий. Крикни им, Корниенко, чтоб... Куда? Куда? Сюда нельзя. (Хоче спинить Софію, яка швидко входить.)

Софія. (Показуючи папірця.) У мене пропуск. Сюди має зараз прийти товариш Грінберг. Мені його треба бачить.

Вартовий. А ви кто будете? Из украинцев или наших?

Софія. І з українців, і з ваших.

Вартовий. Гм! Чудно. Таких мы вон куда отправляем. (Хитає в напрямі вікон.)

Софія. Не знаєте, хутко має прибути товариш Грінберг?

Вартовий. Я твоего дурацкого языка не понимаю, говори по-человечески!

Двері в задній стіні ліворуч одчиняються. Звідти виходить офіцер, за ним С і н і ц и н, одягнений в штатське, молодий, білявий, в синій косоворотці.

С і н і ц и н. (Голосно.) Свободен! Двух провожатых! Провожатые!

1-й красногвардієць. (Починає будить тих, що сплять.) Провожатые, вставай. Слышь?

Офіцер. (Сяє від радости.) Благодарю вас, товарищ! Не беспокойтесь, пожалуйста, я и без провожатых.

С і н і ц и н. (Сердито.) Провожатые! Спят, черт бы их побрал. Провожатые!

Провожать (Встають, похмуро чухаються, беруть рушниці й кажуть офіцерові.) Ну, идем! В середину становись, куда лезешь! (Виходять.)

С і н і ц и н. (До вартового.) Следующего! Много их еще там?

Вартовий. Есть порядочно. Вот тут какая-то. (Показує на Софію.) Товарища Гринберга хочет видеть.

С і н і ц и н. Вам товарища Гринберга? Пропуск есть?

Софія. Єсть. (Показує папірець і хоче подать.)

С і н і ц и н. (Маха рукою.) Не надо. Подождите. Он сейчас должен приехать. (Вартовому.) Следующего. (Іде до себе.)

Вартовий. Сейчас. Закурить надо. (Закурює.)

1-й красногвардієць. (Сміється.) А той офицерик зрадів, що свободен. Я, каже, і без провожатих. А того й не знає, що тут-то й вся штука в провожатих. От вони його проведуть, куда надо, і буде вже свободен. (Дивиться в вікно.) Ану, чи вже вивели до стєнки?

2-й красногвардієць. Сейчас выведут.

Вартовий. (Гукає в двері до передпокою.) Следующий! Живо!

З передпокою впихають молодого хлопця, гімназиста. За ним, видираючись з рук красногвардійців, вбігає мати його, жінка років 38—40,

ще не стара.

Вартовий. (Одпихаючи її.) Куда? Куда? Нельзя! Какого черта пускаете, сволочи? Нельзя, говорю.

Мати. (Хапаючи його за руки, трусячись, напівбожевільно угодливо посміхаючись.) Я нічого, я нічого.

Я постою тут. Это мой сын. Он гимназист. Коля, проси прощения. Проси прощения. Колечка, синочек мой единственный!

Вартовий. Да нельзя, я вам говорю. Ну, народ...

Гімназист. (В одчаю.) Мамо, ідіть додому!.. Не треба...

Мати. (Злякано.) Коля, замолчи, замолчи! Вы, господа, то есть товарищи! Не слушайте его, не слушайте. Он участвовал в любительских спектаклях и потому говорит по-малороссийски.

С і н і ц и н. (На порозі.) Ну, что ж следующій? Что здесь?

Вартовий. Да вот, эту женщину сюда пустили опять.

Мати. (Кидаючись до Сініиина, хоче схопить його руки.) Не слушайте, не слушайте! Он только в любительских спектаклях. Это мой Коля. Он не виноват. Колечка, проси прощения. Коля, не стой так непочтительно! Он боится, он только боится...

Гімназист. Ах, мамо!

Мати. Коля, молчи! Молчи, Колечка! Они тебя отпустят. Ты ж ничего, только в спектаклях, вы ж его отпустите, правда?

Гімназист. Нехай розстрілюють! Я їх не боюсь. Хай живе вільна самостійна Укр...

Мати. (Люто кидаючись до його.) Мовчи, тобі кажу! Сказився ти?! Що ти робиш?! Господа, он так, он...

Сіиіцин. Э, к чорту там! Свободен, двух провожатих. Следующего.

Мати. (Радісно.) Свободен?! Колечка, чуєш: свободен! Спасибо, ой, спасибо ж вам! Хай вас Бог...

Сініцин. (Злісно до вартового.) Выпровадить их и следующего!

Вартовий. (До матері і гімназиста.) Ну, уходите! Скорее! (В одчинені двері.) Двух провожатых, свободен. Следующего.

Мати. (Ведучи за руку сина.) Спасибо, товарищи, спасибо! Идем, Колечка, идем! (Виходить.) Скорее, скорее, Колечка.

1-й красногвардієць. Еге, „идьом, Колечка“. Іди, іди, там тобі покажуть „свободен“.

2-й красногвардієць. А, видно, заядлый хохленок. Самостийна Украина. Вот, увидит он самостийну.

1-й красногвардієць. (Регоче навмисно грубим голосом, перекривляє гімназиста.) „Хай живе вільна, самостійна Україна“. І вигадали ж, буржуї прокляті.

Поддєлуються под мужицький разговор і думають, що ето комусь інтересно.

Вартовий. (У двері до передпокою.) Ну, что ж там опять, черт бы вас... Что там? Скорее! Входить залізнодорожник, молодий, лице бліде, з жахом в очах. Вартовий. Сюда. (Проводить до других дверей.) 2-й красногвардієць. Вильный козак, должно быть.

Надворі вибух залпу. Красногвардійці дивляться в вікно.

1-й красногвардієць. О! офицер уже „свободен“. Тільки одною ногою подригує, як жаба. Так його за ноги, до купи. Прикладом би ще по голові, а то, сука, ще оживе.

2-й красногвардієць. Пущай оживает, их в общую яму всех... Одну уже зарыли, душ сорок. Некоторые еще дышали.

1-й красногвардієць. Та ну? Дышали?

2-й красногвардієць. Один дуже стонал. Ничего, всех засыпали.

Вартовий. А один, сукин сын, хитрый, притворился мертвым. Его, значит, хотели оттянуть в сторонку. А он, это, как вскочит, весь в крови, морды не видно, побили прикладами. Да как кинется до наших, да зубами. Впился, как бешеная собака, оторвать нельзя. Его бьют винтовками, а он уже без памяти впился зубами и висит. Так, подлец, и помер. Кусок тела вырвал.

1-й красногвардієць. От проклята душа! Оттак вони нашого брата повсігда. Помира, а таки вирве в тебе шматок тіла.

Сініцин. (Виходить, за ним залізнодорожник.) Свободен. Больше не водить. На два часа перерыв.

Вартовий. Свободен без провожатых?

Сініцин. Без. (Виходить в двері до передпокою.)

Залізнодорожник. (З тим же переляканим лицем за ним.)

Вартовий. Ну, свободны и вы, товарищи.

1-й красногвардієць. Ну, только мы тоже без провожатых. (Сміється й бере свою рушницю.)

2-й красногвардієць. (Також бере.) Ох, да и спать же буду! Устал, как пес. Три ночи ни на минуту не спал.

1-й красногвардієць. Яз неделю вже не сплю. Та й ще не спав би з неделю, аби передушить усіх буржуїв. Вичистить до ноги, щоб і духу їхнього не пахло. Чисто всіх, з дітьми, з жінками...

2-й красногвардієць. Чтоб и на расплод не осталось? (Поглядають на Софію.)

1-й красногвардієць. Атож! А тих українців дак не то що розстрілювать, а просто живими всіх у яму й засипать. От вам самостійна Україна, от тепер одді-ляйтесь од Росії. Верно! Другого способу на їх нема. Надворі залп. Жіночий приглушений крик. Всі кидаються до вікна. Софія також. 1-й красногвардієць. Ага, самостійного гімназистика „ослободили“. А та, а та що виробляє!

Вартовий. Помешалась... Поет, смеется. Ах, ти... вишь беда какая вышла. Бедная!

1-й красногвардієць. Та й її слід би тоже... Що їх жаліть? Вони нас жаліли? От нехай тепер самі покуштують. Усіх вирізать, проклятих!

2-й красногвардієць. Дда-а... Тронулась умом. Надо было отпустить малаго.

1-й красногвардієць. Куда пустить?! Кого? Варняка чортзна-що. З тих малих повиростають великі, то вони нам покажуть. Ходім лучче! (Виходять.) Вартовий і 2-й красногвардієць ідуть за ним.

Софія. (Сама. Дивиться у вікно. Потім непокійно ходить по хаті. Хоче йти до дверей у передпокій, але роздумує і рішуче сідає чекать. Надворі чується знов залп. Софія схоплюється, хоче бігти до вікна, але зупиняється й сідає.)

Г р і н б є р г. (Входить задиханий, але оживлений, в підняттю, простяга обидві руки Софії, швидко підходить до неї.) Ради Бога, извините, товарищ, что задержал вас. Невозможно было вырваться. Здравствуйте, дорогая! С победой, с торжеством пролетарского дела!

Софія. (Вітається.) Я до вас у важній справі. Я не хотіла вам по телефону...

Грінберг. Ну да, ну да... Конечно. Ну? Что? А? Жарко было ночью? А? А как они, мерзавцы, удирали! А? Это было прямо-таки великолепно. Мы их били, как куропаток. Да ведь банды хулиганов, жуликов. Ну, вы не очень волновались ночью? Ваш дом не пострадал? Я думал о вас и, представьте, делал все, что мог, чтоб снаряды не летели в вашу сторону. Я даже...

Софія. (Нетерпляче.) Я дуже дякую вам, але я хочу попрохати вас...

Грінберг. Знаете что, товарищ: говорите по-русски, ей-Богу, теперь как-то не до этого. Вы меня извините, но момент слишком важный и торжественный, что ли, чтоб...

Софія. (Різко.) Хорошо. Я буду говорить так, как вам хочется.

Грінберг. Не так, как мне хочется, а...

Софія. Дело в том, что ночью при мне на квартире красногвардейцы арестовали моего отца и брата. Они находятся здесь, в этом штабе. Их хотят расстрелять.

Грінберг. Вашего отца и брата? За что? Ведь они, вы говорили, рабочие.

Софія. Да, но они украинцы. Вільні козаки.

Грінберг. Вильные козаки? Гм! Они здесь?

Софія. Да. Я насилу упросила подождать с казнью до вашего прихода.

Грінберг. (Стурбовано.) То есть как? В каком смысле?

Софія. Я сподіваюсь, що ви їх визволите.

Грінберг. Ах, товарищ, да оставьте вы хоть в эту минуту ваше украинофильство. И как вы, право...

Софія. (Тихо, зціпивши зуби.) Я ошиблась. Я надеюсь на вашу помощь.

Грінберг. В качестве кого они арестованы?

Софія. В качестве врагов, конечно. Что за вопрос?

Грінберг. (Різко.) Я понимаю. Но они кто: офицеры, солдаты, вольные казаки, гайдамаки?

Софія. Вольные казаки. Я ведь сказала вам.

Грінберг. Вольные казаки? Так что ж я могу сделать? Я ничем не могу помочь. Мы издали приказ: всех „вильных“ казаков расстреливать. Это злейшие враги рабочих. Провокаторы, изменники, разбойники! Это негодяи, которых всех до одного...

Софія. Товарищ, я говорю с вами о своем отце и брате! От огульной характеристики вы могли бы воздержаться.

Грінберг. Извиняюсь. Очень извиняюсь. Я понимаю ваше положение. И мне очень-очень досадно, что именно вам я не могу помочь. Именно вам. Но согласитесь сами, товарищ, я иначе не могу. Почему освободить вашего отца и брата и не освободить всех? Потому что они ваши родственники? У меня самого — брат контрреволюционер. Но если его поймают, я не буду стараться освобождать его. Борьба. В социальной войне нет ни отца, ни матери, ни братьев. Братья — все социально угнетенные, враги — все угнетатели. Я понимаю, вы как женщина... И потом стоящая далеко по своему социальному положению от борющихся низших классов.

Софія. Ах, причем здесь женщина, социальное положение?

Грінберг. Да при том, что нужно иметь мужество в борьбе, товарищ. И нужно быть близким к борющимся, чтобы уметь ненавидеть и интересы их ставить выше родственных связей. Если бы вы были в наших рядах, вы даже не подумали бы о том, чтобы просить за двух... контрреволюционеров, хотя бы они были родственниками. Но вы, конечно, в другом положении... И я, понятно, не могу быть в претензии. Наоборот, вы оказали нам такую услугу, которая...

Софія. Во имя чего же я оказала ее, как вы думаете?

Грінберг. Да, конечно, симпатии ваши...

Софія. Перестанем об этом. Значит, вы решительно отказываетесь помочь мне?

Грінберг. Я не могу этого сделать, товарищ, поймите вы это. Я нарушу свой долг, совершу подлость, измену. Ведь я просто не имею физической возможности выпустить их. Товарищи не дадут все равно, я должен обмануть их, солгать. Поймите, что вы требуете невозможна го.

Софія. Значит, их расстреляют? Так, как тех? (Хитає головою на вікно.)

Грінберг. Я не знаю, за что их арестовали; может быть, выяснится... Но я лично...

Софія. Хорошо. Довольно. Я понимаю, что вы не можете.

Грінберг. Но уверяю вас, что не могу. Напрасно вы...

Софія. Да верю я! Что же мне делать. Господи?! Ведь не могу я, поймите, не могу я...

Грінберг. Я вас понимаю, я понимаю. Но бывают такие положения, когда...

Входять Гликерія Хведоровна і Христя.

Гликерія Хведоровна в темній великій хустці, в пальто, Христя в чепурненькій шапочці.

Грінберг. Куда? Куда? Кто такие? Зачем?

Софія. Это ко мне. Мать и сестра.

Христя. (До Грінберга схвильовано.) Нам сказали, что вы приехали,— мы пришли... Вы, вероятно, от сестры знаете... Мы вас умоляем.

Гликерія. (Падає навколюшки перед Грінбергом.) Господин, помилуйте, зжальтеся, кормильці ж вони наші.

Грінберг. Товарищ!.. Сударыня, что вы, что вы! Встаньте. (Хоче піднять, але Гликерія Хведоровна хапає його за ноги, благаючи: „Помилуйте! Не встану“.) Позвольте, сударыня... (До Христі.) Да помогите же, подымите...

Христя. Мы вас умоляем. Спасите их.

Грінберг. (До Софії.) Товарищ, да поднимите же вашу мать, что же это такое?

Софія. (Мовчки, тісно стуливши губи, хмарно дивиться вбік.)

Грінберг. Сударыня, встаньте, я вас прошу. Поймите же, что я не могу так... О, Господи! Но не могу же я, я права не имею.

Христя. Мы вас умоляем, вы можете.

Грінберг. А, черт возьми! (Одсувається од Гликерїі Хведоровни, вона повзе за ним. Тоді він рішуче, сердито повертається й виходить в двері до передпокою.)

Христя. (Підводить Гликерію Хведоровну.) Встаньте, мамо... Встаньте, годі. Буде з нас... Навалялись в ногах Софіїних приятелів... (До Софії.) О, сестро. Бог тобі цього не простить! Невинно дивишся? А хто ж з оцим самим шепотівся учора та щось йому передавав? Га? Хто успіху їм бажав? А-а, чула я вчора, та не знала, що то за успіх, а то б... Ага? А хто з отим паршивцем Тихоном наслав на тата й Марка большевиків учора? Не ти? Проклята! Приїхала? Продала всіх нас і втекла сюди, сидиш...

Гликерія. (Плаче.) Годі, доню, ходім... Бог з ними.

Христя. А що заплатили тобі? Наші сльози, кров нашу? Що взяла за батька та брата? Га?

Софія. (До Гликерії Хведоровни.) Мамо, ради Бога, не вірте їй! Мамо, вона...

Христя. А за всю Україну що взяла? Ух, ти, поганка! Своїми руками задушила б тебе. (Раптом грізно, жагуче.) Оддай же нам батька й брата! Оддай зараз же! Іди до своїх полюбовників, кажи, щоб зараз же випустили їх! Іди!

Гликерія (До Софії.) Доню!.. Ти з ними ближче знакома, попроси їх, ублагай, дитино, рятуй таточка свого і братіка рідного. Доню моя, ой, доню ж моя, що ж ти з нами робиш! (Ридає.)

Софія. Мамо!.. Я благала, я просила... Я ж усю ніч бігала, шукала...

Христя. Кого шукала? Оцього Юду?

Софія. Я, мамо, буду ще... Я все зроблю... Входить красногвардієць з рушницею, з бомбою за поясом.

Красногвардієць. (До Христі й Гликерії Хведоровни.) Ану, пожалуйте. Вас просять вийти зцюдова. Скарєй.

Христя. О, прислав оборонить тебе од нас!

Г л и к е р і я. Ходім, доню. Ходім шукать ще кого-небудь.

Красногвардієць. Пожалуйте, пожалуйте.

Гликерія. (Софії.) Прощай, доню... Ти ж прийдеш додому?

Христя. її дом тепер тут.

Софія. Прийду, мамо, прийду... Я останусь тут, щоб... визволити їх... Мамочко! (Обнімає Гликерію Хведоровну. Ридає.)

Христя. Годі, лицемірко, пусти, а то нас ще твій оцей приятель застрілить...

Софія. (Випускаючи матір.) Ой, Христе, як ти... страшно жорстоко і люто мстишся!

Христя. Я мщуся? За що? За батька і Марка? Так, я готова тобі...

Софія. Ні, Христе, за инче... Ти...

Красногвардієць. Ну, довольно, господа, довольно. Сказано раз, і нема чого тут... Виходьте.

Христя. (Рішуче.) Ходім, мамо!.. (Виходять, за ними красногвардієць.)

Софія. (Сама, швидко, схвильовано ходить по хаті, тикаючись у всі кутки й не знаходячи собі місця. Зупиняється й мовчки стогне, гнівно ламаючи руки.) Входять: Грінберг, Сємянніков, Сорокін, Подкопаєв. Сорокін, маленький, років ЗО. у френчі, гостренька борідка, пенсне. Ввесь час без потреби тонко, іронічно посміхається. Подкопаєв високий, років 37, короткі вуса, підстрижені, еспаньйолка; також у френчі, ніс м’ясистий, качиний, вигляд царського поліцейського пристава, ходить рішуче, твердо, з виразом переможця і начальника. У всіх за поясами револьвери, шаблі, у Сорокіна ще ручна граната, а у Подкопаєва через груди стрічка з набоями, а в руці рушниця без багнета.

Входять, голосно балакаючи, сміючись. Прямують до Софії.

Грінберг. (До Подкопаєва і Сорокіна.) Вот, товарищи, позвольте познакомить вас с товарищем, которому мы обязаны нашим таким быстрым и полным успехом. В истории революции имя Софии Слепченко займет выдающееся место.

Подкопаєв. (Клаца острогами й перший ступає до Софії.)

Грінберг. А это наш командующий особым отрядом, товарищ Подкопаєв.

Подкопаєв і Софія мовчки потискують один одному руки, далі Софія вітається з Сорокіним.

Грінберг. А это прибывший сегодня комиссар из Петрограда, товарищ Сорокин.

Подкопаєв. (До Софії.) Позвольте и мне, уважаемый товарищ, как лицу, на котораго возложена военная сторона освобождения пролетариата, принести вам свою искреннюю благодарность за оказанную вами помощь. Конечно, народ рано или поздно низверг бы все равно подлых грабителей, но... чем раньше это случилось, тем оно, е... конечно, лучше. Благодарю, товарищ.

Сорокін. И тем более ценна услуга, чем полнее победа. А победа полная. Вы можете чувствовать полное удовлетворение.

Софія. (Не посміхаючись.) Спасибо, товарищи, вы преувеличиваете мою услугу.

Сємянніков. (Здоровається й посміхається, як до старої знайомої.) Надеюсь, теперь то мы будем чаще встречаться?

Софія. Да, конечно.

Сємянніков. Если позволите, товарищ, спросить: вы не приняли бы теперь более близкаго участия в нашей работе? Нужда в преданных, культурных, социалистических силах, как вам известно, громадная. Мне кажется, что вы...

Софія. О, благодарю вас, товарищ. Я не знаю. По крайней мере, не сейчас. Я должна еще переговорить по одному делу с товарищем Гринбергом. Если позволите?

Подкопаєв. О, пожалуйста, пожалуйста. Мы тем временем устроим наше летучее заседание. Туда можно? (Показує на двері в сусідню кімнату.)

Грінберг. Конечно. Можно. Устраивайтесь там, товарищи, я сейчас.

Подкопаєв. (Дивиться на портрет Шевченка.) А почему эта контрреволюционная икона висит здесь до сих пор? Убрать ее к черту оттуда! (Рушницею сильно б’є по рамі й збиває портрет на землю. Протикає багнетом лице, настромлює, крутить і одкидає в куток.) Эта хохлацкая морда мне надоела, наконец. Везде торчит.

Софія. Товарищ!..

Грінберг. (Глянувши на Софію.) Товарищ Подкопаєв, зачем вы? Ведь это Шевченко.

Подкопаєв. Да, конечно, Шевченко, черт бы его... (Помітивши щось на товаришах.) А? Что? В чем дело?

Сємянніков. Товарищ Подкопаєв, вероятно, ошибся. Он думал, что это портрет какого-нибудь совре-меннаго их деятеля.

Подкопаєв. Я не понимаю, товарищи, в чем дело? Современный, несовременный, поэт, учитель, офицер, черт бы его драл, раз он националист, он враг народа и пролетариата. Я заявляю откровенно, что с национализмом, с этими Шевченками, автономиями, федерациями, самостийностями и прочей буржуазной дрянью буду бороться беспощадно.

С о р о к і н. Ну, ладно, ладно, идемте на заседание. (Підхоплює Подкопаева під стан і, сміючись, веде в кімнату.)

Подкопаєв. (Ображено.) И отлично видел, что Шевченко. Важность какая. И везде прикажу снять эту мерзость со стен.

Семянніков. Ну, ну, товарищ, полно горячиться. (Підпиха його в спину. Всі заходять в сусідню кімнату.)

Грінберг. Как неофит, он слишком прямолинеен. Ви, товаришко, не звертайте уваги. Людина він хороша, чесна, але трохи... некультурна і грубовата. Що зробиш? Ви хотіли, здається, поговорити зі мною на самоті? Я до ваших послуг.

Софія. Да, я хотела поговорить еще, но... после этого...

Грінберг. Але ж, товаришко, це ж людина військова, неосвічена, бувший капітан. Невже ви гадаєте, що ми всі поділяєм його погляди? Але ж ви самі добре знаєте, що іменно ми проголосили принцип „полнаго самоопред-вленія вплоть до отдвленія“. Федеративная Советская Республика. Ми перші вітали Українську Республіку. І тепер, розуміється, тим паче. Ну, як ви можете, їй-богу...

Софія. (Мовчить і прижмуреними очима тоскно дивиться в вікно.)

Грінберг. Ну, товаришко... Ах, як це досадно...

Входить Панас. Грінберг. Вам что угодно?

Панас. (Одягнений у потерте пальто, з-під якого видно чоботи, в картузі, має вигляд робітника. В піднятому стані, весь час криво посміхається.) Товариш Грінберг? Дуже приємно. Якраз до вас.

Грінберг. Извините, товарищ, я сейчас очень занят. Панас. Я бачу, я бачу. Але я в такій самій справі. Соціалізм і контрреволюція, товаришу. Треба спасать. Я маю контрреволюціонерів, яких треба зараз же арештувать.

Грінберг. В таком случае... Только, пожалуйста, товарищ, поскорее...

Панас. О, це дуже скоро. Це мій батько. Він живе недалеко звідси на селі і балакає по-українському. З самого малечку балакає, заядлий контрреволюціонер...

Грінберг. Что это, глупая шутка?

Панас. Боже борони! Як можна?

Софія. Панасе Антановичу, для чого це?

Панас. (Ніби тепер тіл ьки помітив її.) Ах, и вы здесь, мадам? Очень приятно. Вы можете засвидетельствовать, что мой отец настоящий контрреволюционер. Во всяком случае, ничуть не хуже вашего. Не правда ли? А между тем вашего сейчас расстреляют, а мой ходит на свободе и угрожает социализму на Украине. Я, как старый социалист...

Грінберг. Послушайте, вы — или пьяны или сумасшедший? Что вам?

Панас. Боже мій, товаришу. Як же не бути п’яним? Як не бути п’яним? І правильно сказали, товаришу, іменно сумасшедшій.

Софія. Панасе Антоновичу, я вас прохаю...

Панас. Сейчас, мадам, сейчас уйду, как вы нетерпеливы. Позвольте же и мне совершить такой же подвиг, какой вы совершили. (До Грінберга.) І крім того, у мене є ще дві тітки, старі контрреволюціонерки, селянки, також балакають по-українськи, живуть у другому селі. Читають українські книжки.

Грінберг. Если вы немедленно не уберётесь отсюда вон, я вас прикажу расстрелять. Слышите вы?

Панас. Господи Боже мій! А я ж чого сюди прийшов? Я ж не договорив вам, я ж ще сам контрреволюціонер. І жорстокий, попереджаю вас, контрреволюціонер. Не тільки читаю, але й пишу по-українському. От спитайте цю даму. Чого ви посміхаєтесь? Вітаючи всім серцем пришествіе в особі большевиків соціалізму, а не можу допустить, щоб жив такий контрреволюціонер, як я. Куди прикажете мені стати до стенки? Туда? Туда? Туда?

Грінберг. (До Софії.) Что он — больной, что ли? Кто он такой?

Софія. Панасе Антоновичу, можна вам два слова сказать?

Панас. С удовольствием, мадам, с удовольствием. Только, пожалуйста, поскорее, мы с товарищем должны окончить наше дельце.

Виходить Семянніков. з порога кличе:

— Товарищ Гринберг. На минутку можна вас? Извиняюсь, товарищи.

Грінберг. (Швидко йде до його, й обидва зникають у сусідній кімнаті.)

Софія. Що це значить, Панасе?

Панас. Что именно, мадам?

Софія. (Різко.) Все. Ця комедія, це „мадам“, російська мова зо мною. Що це значить?

Панас. Вам не нравится выражение „мадам“; но ведь это из почтения, мад... , ну, сударыня, если хотите. Единственно из почтения к вам. С особой, которая родного отца и брата принесла в жертву великой святой идее, я не могу иначе говорить, как на языке благородном, на языке наших освободителей, несущих нам светоч.-

Соф і я. Дійсно, ви од страху, видно, зовсім збожеволіли.

Панас. Как не збожеволеть, мадам, как не збожево-леть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих подлых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке — и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы — и к стенке. И как же не благоговеть перед вами, как не... не божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевитский, российский, самый настоящий. Позвольте преклониться перед вами. (Низько вклоняється.)

Софія. (Мовчить.)

Панас. Что прикажете передать на том свете вашему контрреволюционному батюшке и братцу? Прощание? Или сожаление о их глупости? Что же вы молчите? Извольте хоть словечко произнесть.

Софія. Чого вам треба од мене? За що ви мучите мене? За що?

П а н а с. (Люто.) Чого треба? Випустіть батька вашого і брата! Чуете? Не смійте їх убивать!..

Софія. Як же я їх випущу? Як? Скажіть. Ну, скажіть, що мені зробить, я все зроблю. Піти з бомбою, з револьвером визволять їх? Ходім. Давайте.

Панас. Пізно з бомбами. Вимагайте від ваших товаришів випустить їх.

Софія. Я вже вимагала, просила, благала. Мама навколюшках стояла перед ними.

Панас. Знаю. А ви стояли і мовчки дивились, як мама ваша повзала перед паршивцем, перед... жуліком, шарлатаном.

Софія. Я думала, може, це поможе...

Панас. Хе!.. Не помогло? Прислав красногвардійця вивести їх?

Софія. Він не може випустить. Це була б зрада, порушення обов’язку...

Панас. (Сміється.) Яка моральна чистота! Ану, дайте йому тисячу карбованців, побачите, чи злякається він зради?.. Ану, запропонуйте йому свою любов, чи побоїться він порушення обов’язку? О, мерзотники!

Софія. Ви мелете чортзна-що. Говоріть же, як визволить, ну, говоріть!

Панас. Я ж говорю, якого ж вам ще чорта: дайте йому хабаря, грошима, тілом своїм, чим хочете, і він випустить. Гроші, може, од вас посоромиться взять, але тіло... можете бути певні.

Софія. Ви це серйозно?!

Панас. Що саме серйозно: чи згодиться? Анітрішки не сумніваюсь.

Софія. Ви по собі судите?

Панас. О, на жаль, про Грінбергів я сміло можу по собі судить. Тільки між мною та ними та ріжниця, що я зроблю і не буду вже заводить тепер соціалізму, а вони роблять й заводять. Вони сміливіші.

Софія. І ви, іменно ви пропонуєте мені це зробить?

П а н а с. А ви ж пропонували своїй матері повзати перед ним навколюшках? Ви вважали це можливим? Невже ви думаєте, що вашій матері було це так само легко, як вам кокетувать з ним?

Софія. Добре. Я це зроблю. Дякую за пораду. Чуєте: я це зроблю.

Панас. І можливо, навіть не без приємности зробите. Ко всеобщему удовольствию.

Софія. Можливо.

Панас. Та не тільки можливо, а напевно. Та признайтесь, що ви й самі вже про це трошки думали.

Софія. Ну, розуміється, думала. Тільки сумнівалась, чи згодиться він. Мені здавалось це трошки негарним, але ви роз’яснили, і я сама бачу, що в цьому нічого негарного нема.

Панас. Так, нема: буржуазні забобони. А потім можна буде разом і соціялізм заводить на Україні.

Софія. Звичайно. Революція повінчає, гарно й оригінально. А життя батька і брата — це непоганий подарунок молодого. Як ви гадаєте?

Панас. (Люто.) Не смійте глузувать з вашого батька і брата! Ви розумієте, що це цинізм? Ви не достойні імена їх вживать.

Софія. (Хапаючись за голову.) Ох, ідіть швидче звідсіля! Ідіть... А то я не знаю, що буде.

Панас. К стенке? Я готов, мадам, я готов давно. Будь ласка, прошу: кличте Грінберга.

Софія. (Упавши головою на стіл, глухо, болюче ридає.)

Панас. (Довго мовчки дивиться на неї.)

Софія. (Раптом затихає, потім зразу підводиться, різко до Панаса.) Чого вам треба? Ідіть собі геть. Забирайтесь. Я з вами не хочу балакать, ви мені гидкі.

Панас. (Якийсь мент дивиться на неї, потім рвучко повертається й виходить.)

Софія. (З одчаєм і мукою шепоче.) Ох, Боже ж мій! Ох, Боже ж мій! (Кусає хустку, щоб не ридать.)

Входить Грінберг. (Озирається, шукає очима по хаті, питає.) Что, ушел уже этот странный господин? Кто он такой?

Софія. (Зразу міняючи вираз лиця.) Да, ушел. Я вас задерживаю?

Грінберг. О, пожалуйста. Будь ласка. Я до ваших послуг. Но, може б, ви були ласкаві говорить зо мною по-українськи. Я, коли не схвильований, то з приємностю. Ви вибачайте...

Софія. Я хотіла тільки от про що попрохати вас: задержати хоч на кілька днів кару над моїм батьком і братом.

Грінберг. Гм. Задержать? Не знаю, чи зможу я. Гм. (Морщиться, міркує.)

Софія. (З вимушеною, кривою, кокетливою посмішкою.) Ну, а як я вас дуже-дуже попрохаю? Ви постараєтесь, правда? Ваш же вплив такий величезний, що... Адже тільки одстрочка, кілька днів...

Грінберг. Бачите, товаришко, я скажу вам одвер-то: для вас я готов на що вгодно, але... але даже мій вплив, який, я того не скриваю, довольно значительный, в данном случае вряд ли. Видите ли... Будем говорить, как свои люди: у нас нет никакой дисциплины. Я могу приказать, но исполнить... Даже постановления совета депутатов и то далеко не всюду исполняются. Каждый сам себе начальник. И часто поневоле приходится отдавать только такия приказания, которыя приятны и желательны самим исполнителям, а нежелательных по возможности избегать. И я не знаю, як у даному разі... Я дуже боюсь. Гм!

Софія. Господи! А так хочеться з щирим серцем порадіти з нашої перемоги, віддатись цьому почуванню всією душею, без перешкод. І,— ви ж розумієте,— для мене це неможливо. Нехай це буржуазний, старий пережиток, але... це вище моїх сил.

Грінберг. О, я розумію, розумію. Звичайно.

Софія. Хотілось би всю увагу оддать новим товаришам, познайомитись з вами ближче і навіть, якщо тільки я на що-небудь придатна, то разом працювать на користь спільній справі...

Грінберг. (Радісно.) Нет, в самом деле, вы согласились бы?

Софія. Господи, розуміється. З радостю. Але в такому стані, знаючи, що там твої батько й брат... (Замовкає й поглядає на Грінберга.)

Грінберг. Гм. Але під яким предлогом? Почему этих, а не других? Почему не всех? От перші вопроси, які зададуть.

Софія. Ах, Господи. Стільки вопросів про все можна задать. Ну, зададуть, ну, відповісте що-небудь. Адже смерть цих людей нічого не дасть вам, а без неї ви дасте мені можливість жити, вірити, оддати все життя на справу. Ну, хочете так: беріть моє життя взамін життя батька й брата? Хочете? Я буду в вашому повному й необмеженому розпорядженню. Треба буде на смерть послати, я готова кожної хвилини. Хочете? На що вгодно.

Грінберг. (Зиркаючи на неї.) На що вгодно?

Софія. На все, що прикажете. Повна раба ваша. От уявіть собі рабу...

Грінберг. Однако, как вы любите своих родных. Если б вы так любили идею, социализм...

Софія. Но ведь я отдаю себя в ваше распоряжение именно для идеи, в интересах ея.

Грінберг. (По паузі.) Гм. Ну, а если я потребую от вас чего-нибудь не имеющего отношения к идее? Ведь вы тогда не исполните? Какая же вы раба? А? (Дивиться на неї.)

Софія. (Якийсь мент мовчить.) Але ж ви, це ви будете вимагать. А ви ж не можете вимагать нічого шкодливого для ідеї.

Грінберг. Да, конечно, я не потребую ничего шкодливаго, но... предположим, потребую чего-нибудь, не имеющаго отношения к идее, но для вас очень неприятного или даже тяжелаго. Как тогда?

Софія. Я мушу виконать.

Грінберг. (Сміється, але під сміхом ховає хвилювання.) Неужели исполните?

Софія. Коли я берусь, то исполню.

Грінберг. Ну, допустим, я предложил бы вам сегодня вечером вместе со мной где-нибудь отпраздновать нашу победу? В каком-нибудь ресторане? Ведь это для вас неприятно, тяжело, правда?

Софія. (Мовчить.)

Грінберг. (Сміючись.) Вот видите.

Софія. О, ні. Я ж вам сказала. Коли б ви взяли мое життя взамін життя батька й брата, то й то б я виконала.

Грінберг. Значит, исполните? Серьезно?

Софія. Я весь час говорю з вами серйозно.

Грінберг. (Починає швидко ходить по хаті, думаючи.)

Софія. (Хмарно слідкує за ним.)

Грінберг. (Зупиняючись проти Софії, хвилюючись.) Но вы понимаете, что я совершу подлость, исполнив ваше желание?

Софія. Великої подлости в тому, що ви не вб’єте двох людей, я не бачу.

Грінберг. Да, с точки зрения христианской. Но с точки зрения двух борющихся сторон это просто измена одной стороне. Но хорошо. Я только хочу этим сказать вот что... (Хвилюється.) Я хочу этим подчеркнуть, что если бы я согласился, то только для того, только потому, что это вы, что для вас я даже на подлость, на измену готов идти. Вы можете, конечно, отнестись ко мне с презрением, можете воспользоваться моей... ну, слабостью, что ли, но я говорю то, что чувствую...

Софія. Ні про яке „презрение“ мови не може бути. Навпаки... Ну, добре. Значить, сьогодня ми будемо святкувати нашу перемогу і визволення моїх рідних. Так?

Грінберг. (Знов починає ходити.) Подождите минуточку. (Іде до дверей, що в сіни, й гукає.) Товарищ Самуил! На минуточку. (Одступає трохи в кімнату й одво-дить Самуїла вбік, шопотом.) Вот что, товарищ Самуил, здесь находятся два вольных козака, фамилия Слипчен-ко. Есть такие?

Самуїл. Да, есть. Отец и сын?

Грінберг. Да. Так вот какая вещь. Я только что говорил по поводу их с товарищами Семянниковым, Подкопаевым, Сорокиным. Ну, и мы решили старика выпустить, а молодого... (Тихіше) к стене. Понимаете?

Так вы немедленно, сию минуту выведите молодого и... Понимаете? А потом я позову вас и при этой даме прикажу освободить обоих. Понимаете? Вы же скажете, что молодого случайно только что расстреляли. Это необходимо для дела. Слышите? Очень важно.

Самуїл. Хорошо. А молодого сейчас?

Грінберг. Сию ж минуту. (Голосно.) Ну, спасибо, товарищ, я надеюсь на вас.

Самуїл. Хорошо. (Хоче йти.)

Грінберг. Нет, погодите. (Тихо.) Но я, может, и не позову вас. Слышите. Но его надо все равно. Понимаете?

Самуїл. Да, понимаю. Хорошо. (Виходить.)

Грінберг. (Голосно.) Спасибо, товарищ.

Софія. (Під час їхньої балачки одходить на другий кінець кімнати.)

Грінберг. Ну, товаришко, здається, є маленька надія. Я ще нічого не знаю певного, але... Я хочу перш усього перевести їх у друге місце. Розумієте? Там їх не знають, і легче буде звідти випустить. Я боюсь тільки, щоб тут, поки їх можна буде перевести, як-небудь случайно не той... Ви ж розумієте, тепер такий час... Страсті у всіх розгорілись, всі знервовані. Своє життя ніпочом, а то ще ворога. От я для цього і кликав товариша того. Це мій старший товариш по тюрмі...

Софія. (Простяга руку.) Дякую вам, товаришу.

Грінберг. О, підождіть дякувати. Це справа така трудна, що я не знаю, чи вдасться її провести. Я вам зможу сказать тільки через три-чотири... (Раптом прислухується.)

Софія. Я готова чекати не то що чотири дні, а чотири місяці, скільки хочете.

Грінберг. (З посмішкою.) Але я так довго не можу чекати. Я хотів би вже сьогодні ввечері разом з вами од-празднувати щасливий кінець нашої справи. Ви нічого б не мали проти?

Софія. О, хоч у сю хвилину.

Грінберг. На жаль... треба підождать. Я між инчим уже говорив з своїми товаришами з приводу вашої справи, і мені удалось декого схилить до вас...

Софія. Правда? О, як це добре. Ах, як це добре! Ви ж розумієте, мені так тяжко було б бути, працювати з вами. Звичайно, я знайшла б сили зрозуміти, через що і як, але... чуття осталось би чуттям. І ви сподіваєтесь, що вони нічого не матимуть проти того, щоб їх звідси перевести в друге місце?

Грінберг. Да, я думаю.

Софія. (Знов потискує йому руку.) Безмірно вам дякую.

На дворі глухо вибухав залп.

Софія. (Здригнувшись.) Що це?

Грінберг. О, это ничего... Это так. Ничего.

Софія. Знов розстрілюють?

Грінберг. Нет, нет, это так, мы приказали приостановить. Не обращайте внимания. Да, так я, значить, надеюсь, что мы будем вместе работать. Я чрезвычайно рад, так как...

Софія. А чи не можна б мені хоч побачитись зараз з батьком і братом? Подати надію?

Грінберг. О, нет, нет, это невозможно. То есть, возможно, можливо, але я не раджу цього робить. Ми рискуємо провалить справу. Та підождіть трошки, і ви зовсім з ними сьогодня побачитесь.

Входить Сємянніков.

Грінберг. (До нього.) Товарищ. Подтвердите вы этому неверному, что мы сделаем все возможное по делу его отца и брата.

Сємянніков. С удовольствием подтверждаю. С удовольствием.

Грінберг. Ну, бачите? (До Сємяннікова.) А мы тут успели даже заключить маленькое условие: сейчас же после освобождения товарищ примет более близкое участие в работе.

Сємянніков. (Щиро й радісно потискуючи руку Софії.) Вот это дело! Я очень рад. Ведь у нас так мало культурных сил. Биться, стрелять мы еще так-сяк умеем, а дальше... Интеллигенция не верит нам, боится, убегает к буржуазии, саботирует, провоцирует. И тем радостнее для меня ваше участие, что вы настоящая, идейная украинка. Это прекрасно. Будем работать, товарищ. Правда?

Софія. Я з великою охотою...

Грінберг. А теперь, товарищ, идите домой и ждите отца... И брата, конечно. Да. А также несколько слов от меня по поводу празднования. Вы, вероятно, очень устали?

Софія. Безумно устала.

Сємянніков. Ничего. Теперь все отдохнем.

Софія. Значить, іти й чекати?

Грінберг. Ідіть і чекайте.

Сємянніков. И будьте спокойны.

Софія. Я, товариші, не дякую, бо... Ну, до побачення. (Іде до дверей.)

Грінберг. До побачення.

Сємянніков. До свиданья!

Грінберг. Хай живе Соціалістична Українська Республіка!

Сємянніков. Урра-а!

Софія. Дякую, товариші. (На порозі озирається, привітно з посмішкою махає рукою, киває головою і зникає.)

Завіса.В. Винниченко

МІЖ ДВОХ СИЛ

Драма на чотири дії

(Скорочено)