Сходинки великого таланту (життя і творчість Павла Тичини) - твір з української літератури

Шкільний твір
ПАВЛО ТИЧИНА

Сходинки великого таланту (життя і творчість Павла Тичини) - твір з української літератури

Ти будеш жити не в ганебнім зреченні — В залізній мові, в залізнім реченні, —

такі слова написав про Павла Тичину інший поет.

Усі роки радянської влади Тичина був визнаним поетом. Його твори регулярно друкувалися, він мав найвищі державні нагороди і літературні премії, сім разів обирався депутатом Верховної Ради, був міністром освіти України у тяжкий повоєнний час і писав безліч панегіриків про всіляких „вождів народів“, про „щасливе“ життя радянських людей, римував пафосні словеса „ростимо ж ми гей“, „наші славні п'ятирічки“, „будем, будем бить“, „партія веде“ та багато іншого. Але все це не повинне затулити від нас щире золото поезії — „О панно Інно“, „Розкажи, розкажи мені, поле“, „А я у гай ходила“. У пам'яті людей залишилося й те добре, що Тичина робив для людей особисто.

Увесь офіціоз Тичинівської творчості — це спроба поета і людини вберегти себе від повторення страшної долі багатьох митців України, яких було знищено у сталінських таборах, адже і походження, і початок життєвого шляху, і професії братів могли стати причиною арешту та загибелі Павла Григоровича. Пізніше, у своїх автобіографіях, він дуже акуратно добирає слова, говорячи про сім'ю. „Батько мій з нижчого духовенства: він був сільським дячком і водночас учителем грамоти“, — особливо наголошував Тичина на тому, що батько виконував у селі роль учителя. І дійсно, Григорій Тимофійович Тичина у своєму домі збирав сільську дітвору, вчив їх різних наук, а разом із чужими навчав і своїх дітей. Він був музично обдарований, гарно співав і своїх синів заохочував до співу в церкві.

За тих часів священнослужитель міг дати безкоштовну освіту синам тільки у бурсі та духовній семінарії. Отже, троє братів — Михайло, Іван і Павло — розпочинали свій життєвий шлях по „духовній“ лінії. Пізніше, в умовах тоталітарного режиму, Павло Тичина пише: „Це тільки формально я був причетний до богослов'я, бо вже тоді не вірив у бога“. Мені здається, що це неправда. Він вірив у Бога з дитинства, продовжував вірити все життя і спокутував свій гріх перед Богом добрими ділами: допомагав вдовам і сиротам, піклувався про вчителів і школи, підтримував молодих поетів, роздавав практично всі свої гонорари і премії голодним дітям, витрачав власні кошти на шкільні бібліотеки, підручники і зошити для учнів.

І хоч би як відхрещувався Павло Тичина від свого минулого, він не міг не визнати, що багато вчителів, які викладали в духовному училищі та семінарії, прищепили йому любов до літератури, до мов, розвивали потяг до різних наук. За що б не брався Тичина — все в нього виходило. Він мав чудовий голос, добре грав на багатьох музичних інструментах, писав музику, малював, захоплювався театром, цікавився філософією і новітніми досягненнями науки, знав багато мов. Мені здається, що іноді він сам настільки дивувався своїм різнобічним нахилам і талантам, що мріяв стати новітнім да Вінчі. У щоденнику він писав: „Блищать і переливаються півтора-два боки мого алмаза. А мені хочеться (і почуваю, що міг, би зробити), хочеться трьома-чотирма сторонами розцвісти. Як Вінчі“.

Але Тичині довелося жити в країні, де єдиним генієм був неперевершений „вождь усіх народів“ — товариш Сталін. Павлові Григоровичу довелося обрати щось одне — і він зупинився на поезії.

Девізом життя Тичини були слова: „Poeta semper tito (поет завжди учень)“. Він усе життя опановував щось нове, цікавився і мистецтвом, і наукою, і технікою. Та найбільшого розквіту він досяг як поет. Уже перші збірки його творів, які були видані на початку XX століття, здобули найвище визнання. В. Елан-Блакитний назвав поета красою і гордістю нової української поезії. Рецензент і літературознавець Я. Івашкевич писав у 1922 році: „Українська література в особі Павла Тичини здобула геніальну особистість“. М. Коцюбинський належно оцінив і підтримав поетичний талант Тичини. Не провина, а біда поета була в тому, що в роки тоталітарного режиму, як сказав поет-емігрант Євген Маланюк, від його перших „Сонячних кларнетів“ одна пофарбована дудка зосталась.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.