Всі публікації щодо:
Гончар Олесь

Шкільний твір - Есе з української літератури

Ідея духовного багатства людини у романі О. Гончара «Собор»

Варіант 1

Олесь Гончар — складна постать в українській літературі. Він не боявся відгукуватися на найсуперечливіші проблеми, які ставив час, тому його твори залишають неоднозначне враження. Складні проблеми буття людини в суспільстві знайшли своє втілення в романі «Собор», доля якого склалася непросто. Певна публіцистичність роману загострювала поставлені проблеми, тому автор зазнав гонінь за свій твір.

Роман був написаний у 1963-1967 роках. Після виходу у світ його відразу ж розкритикували, тому що порушена автором проблематика — плекання духовності, екологічне питання, осуд кар’єризму — не могла бути до вподоби багатьом функціонерам, наділеним владою. У романі вголос було сказано про численні суспільні негаразди— і в цьому його велике суспільне значення.

Тепер, коли можливість висловитися — це право кожного, актуальність проблематики все ж залишається важливою. Нові суспільні реалії не заважають бачити те найцінніше, що містить твір: вселюдський заклик до плекання соборів власних душ. А саме це чи не найактуальніше у наш прагматичний час, коли культ матеріального починає виростати до всепоглинаючих розмірів.

В усі часи люди по-різному ставилися до життя, духовних цінностей та матеріальних вигод, йшли неоднаковими шляхами до своєї мети. Але незмінно всім цим людям потрібна була віра, яких би форм не набував її символ. Без віри людина втрачає ту життєву опору, що дає сили і робить її існування осмисленим. Ця думка Гончара постійно звучить зі сторінок роману.

Не могла критика того часу не зреагувати на цю крамольну ідею твору. Тим більше, що собор фігурував у творі і як реальна культова споруда. Таким чином, і буквальність, і символічність прочитання цього образу були не до смаку ідеологічній цензурі.

Треба сказати, що ставлення до собору у романі О. Гончара є тим лакмусовим папірцем, яким автор перевіряє героїв твору на справедливість та на духовну велич. Не випадково Гончар проводить історичну паралель: махновці вдираються в собор і зустрічають на варті знаменитого Яворницького. Тут стинаються споконвічні Будівничий і Руйнівник. Один береже вічну батьківську славу і красу, предками залишену для майбутніх поколінь; другому не дають спокою лаври Герострата: знищити створене кимось і цим увіковічнити своє ім’я.

Часи міняються, а сутність боротьби залишається та ж. Висуванець Зачіплянки Володька Лобода зовсім байдужий до собору. Знести його і на цьому місці збудувати критій ринок— такий підхід до чудової історичної пам’ятки якнайкраще ілюструє мізерність Володьчиної натури. Інтереси власної кар’єри для Лободи перш за все. І читачеві не доводиться дивуватися, що така людина, яка нічим не нехтує для задоволення власних потреб, віддала батька у будинок перестарілих, щоб збутися зайвого клопоту. Варто свідомо переступити моральний закон лише один раз, щоб подібні вчинки ввійшли у звичку.

І, мабуть, лиха доля чекала би древній козацький собор, якби не чутливі до краси зачіплянці, що встали на оборону цього шедевру історичної архітектури. Але справа не тільки у дивовижній архітектурі. Йшлося про повагу до пам’яті тих, чиєю працею і вірою зведено було собор.

Іван, Віра, Микола Баглаї, сліпий Костя, танкіст у минулому, Єлька, Ізот Лобода, батько Володьки і ще багато трударів, мешканців Зачіплянки, рішуче захищають собор. Всі вони не позбавлені якихось людських вад, тому що не буває людей ідеальних. Проте всіх єднає та душевна велич, яка підносить людину понад сірістю буднів і якимось невідомим чуттям дозволяє розпізнати, що у цьому світі тлінне, а що — вічне. Всіх цих захисників собору об’єднує висловлена автором думка: ще невідомо, які собори лишимо по собі ми, тож ніхто не давав права нищити те, що лишили нам у спадок.

У високе небо стрімко здіймаються бані величного храму. Вони несуть своє сяйво понад димами металургійного заводу, що розташувався поблизу Зачіплянки. Контрастуючи своєю чистотою із цими ганебними рукотворними хмарами — прикрим наслідком людської діяльності — собор стоїть живим нагадуванням про те, що кожній людині належигь залишити свій хороший слід на землі. Гірко думати, що таким слідом може виявитися отруєння і нищення прадідівського краю.

Значно краще, якби про велич людського роду, про силу і красу його духу свідчили Собори, нетлінні храми, які давали б наснагу і плекали б гордість за предків у прийдешніх поколінь.

Варіант 2

Живе не той, хто чадить… Живе — хто іскрить!

Живіть так, молоді, щоб встигли зоставити слід після себе путящий…

О. Гончар. «Собор»

«Собор» — один із перших творів у літературі XX століття з екології в широкому розумінні слова — це і збереження архітектурних пам’яток, і народної пісні, і душі людської — а це чи не найголовніше в житті народу.

Автор торкається найболючіших проблем у сучасному житті, він засуджує цинізм, кар’єризм, байдужість до краси, жорстокість.

У назві роману втілені не тільки поняття споруди — святого храму, але й святого храму душі людської. Червоною ниткою через увесь твір проходить думка про збереження собору душі.

Дія відбувається у селі Зачіплянка, але, як і у великому місті, тут можна зіткнутися з людьми ницими і людьми з душею високого польоту. Саме їхнє відношення до собору, облупленого і в той же час величного, визначає суть кожного. Навіть ніч «…зачаклована видивом собору, заслухана німої музики його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній».

Микола Баглай — студент, «…чистий думками і непорочний діями юнак — відчуває, що собор поєднує давноминуле з сучасним, а це значить, що треба берегти витвір предків, бо це і є їхня славна душа. І коли Володь-ка Лобода, людина освічена, винахідлива, заради своєї кар’єри пропонує у соборі влаштувати холодильник, ніхто у Зачіплянці не залишається байдужим.

Вірунька, дружина Івана Баглая, заклопотана чеканням Івана з Індії, куди він поїхав ділитися досвідом у металургійній справі, обурюється неймовірно звісткою про намір Лободи. Звичайна жінка бачить щось духовно високе у присутності цієї споруди, повз яку часто проходила і не звертала уваги. Вона відчуває: не етапе собору, не стане святості душі.

Лобода вночі знімає охоронну таблицю з собору — тепер уже можна і зруйнувати його. Тут уже піднімається уся громада села на захист цієї святині. Навіть знедолена суворим життям стара жінка Шпачиха, зачіплян-ська квартальна, не позбавлена почуття прекрасного: «Забула Шпачиха, коли востаннє й свічку цьому соборові ставила, нав’ючена клунками, ніколи й не гляне вгору, на його верхи, а тут раптом збаламутилась… — При всіх же властях стояв! — галасувала зразкова квартальна.— Чого ж тепер розвалювати? Кому він поперек горла став?» Вона пропонує народному засідателеві: «Справу в суді на руйнителів заведи!» Не сподівався Микола Баглай, що доля собору так стурбує його Зачінлянку, «…собору, який перед цим був ніби в забутті і, здавалось, нікого вже не цікавив… Гадав, що тільки тобі доступна краса цього архітектурного шедевру, а інші до таких речей глухі?»

Учитель Хома Романович найтяжче переживає, бо він же вчив дітей шанувати споруджене. Та й багато хто 3 теперішніх металургів сидів за партою у Хоми Романовича, а сам він за собор «свого часу на Магадані побував». Стояв перед собором, а «очі його, задивлені в собор, пройнялись сльозою».

Не може простити рідному синові Ізот Іванович Лобода не стільки те, що Володька здав його, славетного металурга до будинку престарілих, а що син Володька перетворився на моральну потвору і завдає душевного болю не тільки батькові, а й людям. І коли дізнається Ізот Ло-бода-Нечуйвітер, що син піде на підвищення, самі губи шепочуть: «Не беріть, не беріть, хоча й з мого роду він!.. Бо як візьмете, вій вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте…» Але величність собору захоплює навіть Володьку: «Але ж красень, стсрвець».

На тлі цих подій розквітає світле кохання Миколи і Єльки, чистої, прекрасної дівчини. У неї собор викликає захоплення, вона ніби відчуває себе його часткою, навіть одягається чисто, коли має пройти біля собору. Микола і Єлька — споріднені душі у ставленні до прекрасного, високого.

Цікавий епізод розмови Миколи зі студентом Геннадієм, який питає, в чому сьогодні, року божого, сенс собору. Процесові старіння підлягає все. Хіба без нього не можеш прожити? Микола відповідає, що мистецтво не старіє: «Можна прожити і без собору, і без пісні, без Рафаеля. Без усього можна, на чому висять охоронні таблиці і на чому їх нема… Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми? Чи не стали б просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії?»

Ось таким юшкоїдом і ностає перед нами нібито цивілізований, розумний і в той же час ниций, засліплений кар’єризмом Володька. А ще нижче, до тваринного стану опускаються покидьки, які вирішили влаштувати п’яну оргію у соборі. І тут Микола натрапляє на це божевілля і намагається припинити це неподобство. Йому здається, що в собор вдерлися здичавілі пришельці з іншої планети і верещать там по-мавп’ячому, п’яно регочуть, сквернословлять. Фінка хулігана ледь не позбавила його життя. Ці недолюдки заарештовані. Хома Романович кидає у бік поскручуваних: «Оце ті, що без соборів у душі… А він, як той біблійський юнак, що вигнав сквер-нителів з храму». Багато бачив собор на своєму віку. У ньому освячували на гетьмана, катували українських невільників, а у час космонавтики і кібернетики у ньому вже й оргії почали влаштовувати і розмахувати ножем. Але зло завжди карається. Одержали по заслугах негідники. Виходили лікарі Миколу, повернули з того світу.

«Мовчить собор.

Не видно облупленості, іржі на башнях, — ніч скрадає на ньому всі травми часу…

Все він бачить і чує усе».

Собор є ніби індикатором нашої совісті. Життя перемагає, тому що у більшості є святість у душах. Недарма автор вкладає свою думку, ніби духовний заповіт, в уста учителя Хоми Романовича: «Собори душ свої бережіть, друзі… Собори душ!»