Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас

Шкільний твір - Есе з української літератури

Перше кохання Шевченка

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх.

Так писав Шевченко вже на засланні в далекому, дикому Косаралі, пригадуючи з далекого дитинства свою

дружбу з одноліткою Оксаною. Мати поета померла, коли йому пішов десятий рік, а вона, як ми бачимо, була ще свідком початку дружби сина з сусідською дочкою Осиротіле, «обідране, трохи не голе», вбоге дитя часто переживало тяжкі хвилини: почуття безпритульності, сирітства охоплювало майбутнього великого поета, і лише зустрічі з коханою подругою були для нього хвилинами розради:

…бувало, щасливий,

Як побачить диво - твою красоту.

І один з таких яскравих моментів він одного разу, як найдорожчий спогад, відтворив у своєму вірші:

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом

Світло й радісно було на душі у тринадцятилітнього пастушка, було любо, «неначе в Бога «:

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та варто було тільки дитячій душі, зачарованій красою Божого світу, пройнятися усвідомленням сирітської самотини, і з неї зникав радісний настрій: все «почорніло», «помарніло»:

Поглянув я на ягнята -

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати -

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!

Але розрадниця була неподалік і своїми дитячими, чистими пестощами замінила сироті материнські пестощі:

…дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала…

І вмить повернулася до нього вся ясність і принадність дитячої безтурботності:

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє… лани, гаї, сади’.

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води

Але саме в ту щасливу пору, коли перші неясні поривання двох дитячих сердець стали набирати більш серйозної форми, їх розлучили: вони

… малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи.

П’ятнадцятирічного козачка Тараса повіз з собою у чужі краї дідич. Минуло кілька років тяжкого, сповненого зневаги та кривд життя, спочатку в панському передпокої, потім на горищі - в підмайстрах у малярних справ майстра, - і сталося чудо: «нікчемний замазура - за його власними словами - на крилах перелетів у чарівні зали Академії мистецтв і користувався настановами та дружньою довірою найвидатнішого художника».

Але і в цю нову, здавалося б, щасливу пору, коли, за словами одного його друга, Шевченко, «познайомившись завдяки Брюллову з найшляхетнішими петербурзькими родинами, частенько став їздити на вечори, він увійшов у моду, його запрошували, як дивину, він став гарно одягатися, в нього вселився світський біс», - і в новому, вже не ворожому, а співчуваючому середовищі, у колі блискучих друзів і в атмосфері різноманітних столичних розваг він не забув ту, яка вперше змусила битися неясним трепетом його сирітське серденько. Створюючи «Гайдамаків», він своєму безрідному Яремі дав героїнею дівчину з тим самим чарівним ім’ям, яке мала його ласкава красуня-подруга… І так само, як у Мар’яні, в Яреминій Оксані він бачив рідний, не затьмарений і після десятилітньої розлуки образ. І це було так реально, так живо, що в його розповідь мимоволі вривалися слова заздрості на адресу щасливого героя: адже Ярема -

… сирота багатий,

є з ким заспівать:

Єсть карії очі - як зіроньки, сяють,

І спогад про перше, незабутнє почуття викликав нестерпну тугу за далеким і вже безповоротним.

Таким і я колись-то був.

Минуло, дівчата…

Минулося, розійшлося,

І сліду не стало.

А яким сміливим і красивим було це перше кохання! Хлопчик-поет, який ще крихіткою-дитиною ходив з дому шукати стовпи, що підпирають світ, прикрасив і своє дитяче захоплення так само яскравою грою фантазії: в ті щасливі дні, коли підлітки

Межи мови-розмови

Цілувались, обнімались

З усієї сили;

То плакали, то божились…

- він розповідав своїй Оксані про те, як «золото і долю добуде » й буде на Україні «панувати, коли не загине», після того, як переможе її ворогів.

І, пригадуючи ці щасливі, далекі хвилини, він «з німими стінами, на чужині» ділився сльозами по відібраній долі-дівчині, з якою його колись розлучили: її

Люде одібрали, бо їм було мало.

Та все ще сподівається:

Може, ще раз зустрінемось…

А може… й не знаю.

Але ж під цю пору спогадів і ще не втрачених надій йому вже пішов 27-й рік, і однолітку його, мабуть, давно вже за селянським звичаєм віддали заміж. І, примирившись з цією не відразу й не легко засвоюваною думкою, він звертається до своєї першої - «чужої чорнобривої Оксани» з закликом хоч згадати його, закинутого на чужину, і хоч жартома згадати минуле. А воно, це минуле, зовсім не було жартом. Майбутній поет уже милувався «дивом-красою» своєї обраниці, а та з ним «усміхалась, плакала, журилась», учила його пісень і мови кохання:

Очима, душею, серцем розмовлять.

І, як музу, просив він її увінчати чоло закоханої Мар’яни, героїні задуманої ним поеми, символом першого кохання - первоцвітом весни, рястом. І молився за свою маленьку подругу. Він не знав, що з нею, яка її доля, але йому чомусь здавалося, що його Оксана нещасна. Оспівуючи її під ім’ям Мар’яни, він хотів змалювати сумну історію розбитого кохання. Багатий сотник, уявлялося йому, забирає у нього дорогу подругу. І устами старця-кобзаря він оплакував її гірку долю.

Минуло ще п’ять років, а він, виявляється, не забував Оксани: підбиваючи підсумки пережитого, він згадував і ті «добрі сльози», що …

Оксану, моя зорю,

Але прийшли-підкралися» «злії літа»: вони висушили «чадом-димом» ці добрі сльози, його муза залишила мотиви особистого характеру, і став поет співцем боротьби. І цей новий період у його творчості настав уже після того, як він дізнався про жахливу долю своєї милої - красуні Оксани. Недобрі передчуття його справдилися. Після п’ятнадцяти років розлуки з батьківщиною, уже не пастух, а відомий художник і славний поет, він відвідав, нарешті, рідну свою Кирилівку. Все було, як колись, на старому домашньому вогнищі. Біля батьківських могил з похилими дубовими хрестами, у мирному затишку тихого садочка він спитав у брата про долю своєї Оксаночки:

«Чи жива

Ота Оксаночка?» - питаю

У брата тихо я. «Яка?»

«Ота маленька, кучерява,

Що з нами гралася колись».

І почув звичайну, але страшну історію:

«Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала.

Вернулась, правда, через год,

Та що з того. З байстрям вернулась.

Острижена… Було, вночі

Сидить під тином, мов зозуля,

Та кукає; або кричить,

Або тихесенько співає

Та ніби коси розплітає.

А потім знов кудись пішла,

Ніхто не знає, де поділась,

Занапастилась, одуріла.

А що за дівчина була,

Так так що краля! і не вбога,

Та талану Господь не дав…»

І вперше в душу великого поета закрався сумнів у всемогутності Промислителя.

Відтоді доля кожної дівчинки-підлітка особливо лякала його, і, бачачи яку-небудь маленьку Мар’яночку, він зичив цій нерозквітлій квітці краще й не розцвітати, а тихо зав’янути, бо ніщо

Не заступить, не закриє

Такий незгладний слід залишило в душі поета його перше кохання.

І ніколи не зів’яне у вінку його слави ця тендітна квітка - безталанна кучерява Оксаночка, - весняний ряст, primula veris великого і такого стражденного серця!

Павло ЗАЙЦЕВ.