Українська мова та література - шкільні твори 2018 рік

І свічки мирної не варта та країна, що в боротьбі її не засвітила (за п'єсою І. Кочерги Свіччине весілля) - Творча робота з української літератури

Журавлині ключі вічності пролітають над Іваном Кочергою, над його творами. Він був людиною дивовижної душевної краси, жив лише для літератури. Був сином і співцем свого народу, бо знав його, любив, для нього творив. Герої Кочерги завжди вабили і відштовхували, їхні дії захоплювали й обурювали, їхні гасла дивували й насторожували. Письменник чесно служив улюбленому мистецтву і своєму народові. Прагнув творити добро, щоб життя навкруги було красиве та сонячне. Прагнув запалити в душах читачів вогник любові до рідної землі, патріотизму, незламності в боротьбі. Талант Івана Кочерги найповніше розкрився в драматичній поемі „Свіччине весілля“. У цьому творі письменник відкриває завісу історичного минулого українського народу.

Перед нами постає Київ шістнадцятого століття з його тісними, кривими вуличками, убогими, покритими соломою хатами. В них живуть зброярі, кожум'яки, кравці, ковалі, на долю яких випали важкі випробування. Вони тяжко працюють, гнуть спину на воєводу, а їм суворо заборонено палити свічку, заборонено навіть співати про неї. Вже сім років живе Київ без світла. Цехи не відзначають своїх свят, немає ні зборів цехових, ні вечорниць, ні гулянок. Все це робиться для того, щоб роз'єднати і знищити народ.

Але люди прагнуть щастя, світла, хочуть справжнього життя. Мирним шляхом цього добитися неможливо, тому серед київських ремісників визріває протест проти сваволі урядників воєводи. Городяни починають боротьбу, яку очолює молодий майстер цеху зброярів — Іван Свічка.

Образ Івана Свічки є найбільш вагомим у творі. Насамперед він приваблює безкорисною відданістю народній справі, ніжністю і красою своєї душі, добротою. Молодий київський зброяр є досвідченим і розумним ватажком, тому й користується незмінною повагою ремісників. Найдорожчими для нього є інтереси громади, він навіть ладен віддати життя за цю спільну справу:

Хоч не мені — для вільного народу

Колись зоря займеться світова.

Іван бачить неминучість боротьби і тому переконує свою кохану дівчину Меланку в марності сподівань на милість завойовників:

Амінь, Меласю, — тільки що ж робить,

Коли добром ніхто не дасть нам світла —

Його здобути треба — не манить,

Бо без борні нікчемні всі молитви.

Здавалося б, непосильний тягар падає на плечі красуні Меланки. Вона кидається рятувати свого коханого, якого заарештовують за опір владі. З неймовірними, надлюдськими труднощами в непогоду, сльоту приносить Меланка свічку, гине, але з того беззахисного вогника, що його так ніжно оберігала дівчина, займається визвольна боротьба, яка повинна змести владу заброд. Київські ремісники запалюють полум'я повстання, яке знищило темряву зла, неволі та неправди. Народ волею і млою зумів запалити свічку любові, яку вже ніщо не в змозі загасити:

Немає в світі бурі, щоб огонь

Могла задути вічний та правдивий.

Свічки засяяли в місті „во славу чесних всіх працівників, во славу руського народу і землі!..“ Світло і воля дісталися городянам дуже дорогою ціною. А все, що дістається нелегко, ціниться найдорожче.

У п'єсі „Свіччине весілля“ Кочерга показує, як з боротьби за право на світло розпочалася боротьба за волю, як із вогника свічки розгорілася пожежа народного повстання.

Основні мотиви „Свіччиного весілля“ свівзвучні нашій добі, що зазнала уже стільки сумнозвісних потрясінь та катастроф. Але, незважаючи на це, в душі народу росла і мужніла надія на світле майбуття. І саме завдяки цьому уже перед зорею третього тисячоліття український народ зумів запалити мирну свічку волі, єднання, братерства, що є насправді подвигом безмежної людської мужності та волелюбності.