Художнє відтворення проблем українізації в комедії „Мина Мазайло” - І варіант - 11 клас - МИКОЛА КУЛІШ - ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Найкращі учнівські твори

Художнє відтворення проблем українізації в комедії „Мина Мазайло” - І варіант - 11 клас - МИКОЛА КУЛІШ - ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Проблема українізації хвилювала багатьох патріотів України. Микола Куліш теж був одним із патріотів, вірив у те, що з часом усе зміниться, Батьківщина стане самобутньою, вільною, українською. Тому не дивно, що головною проблемою у 20-ті роки минулого століття, коли стало трохи легше жити людям різних національностей, у тому числі й українському народові, постала проблема українізації. Драматургу вдалося передати колорит епохи й показати суперечності доби.

Мина Мазайло, службовець, вирішив „влізти” у вищий світ, для чого йому потрібно було навчитися правильної російської мови. Тому він найняв вчительку „правильних проізношеній” з чудовим, на його погляд, російським прізвищем Баронова-Козино. Його син Мокій „уже збожеволів од своєї укрмови”, бо весь час ходить з українським словником, повторює слова, у всьому бачить красу українського слова, але вживає українські слова не завжди доречно. Тому його родина вирішує „врятувати” його, домагаючись цього тим, що Уля починає хлопця закохувати в себе. На жаль чи на щастя, вона закохується сама.

Батько, Мина Мазайло, хоче змінити своє прізвище на російське, можливо, Мазєнін. А Мокій мріє додати до Мазайла ще й Квач, прізвище, яке носили колись його прадіди. Його ніхто не розуміє, і він скаржиться Улі: „Бачите тепер, Улю, який я самотній?..

Родня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського”. Виходить, тут родина зіткнулася з проблемою українізації з двох боків — з боку прийняття і з боку незгоди. Мокій, який є прихильником українізації, каже: „А я, бачте, заховавсь отут із своєю укрмовою... Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте. Щоб пригодилось воно на нове будування. Бо, знаєте, вивчивши мову так-сяк, нічого з неї прекрасного й цінного не складеш...”

Зовсім іншої думки Мазайло. На його погляд, „українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша трагедія”. Його підтримує тьотя Мотя з Курська, яку лякає навіть український напис на вокзалі — „Харків”.

Кожен з родини Мазайлів має свій погляд на українізацію. Мазайло думає так: „Українізація — це спосіб створити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади”. Дядько Тарас іншої думки: „їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців. А тоді знищити разом, щоб і духу не було...”. Виходить, що вона взагалі непотрібна і тільки руйнує життя таких „історично самостійних” дядьків, як дядько Тарас з Києва й таких „інтелігентів”, як Мина.

Тьотя Мотя взагалі не розуміє, навіщо потрібна українська мова, адже, на її думку, селяни взагалі не українці. Вона розповідає, що в них у Курську ніхто не розмовляє українською мовою, а українці їй зовсім не до вподоби. Їй навіть не спадає на думку, що кожна нація має право на свою мову, на своє світобачення. Тьотя Мотя бачила в Москві в театрі „Дні Турбіних”, і там українці їй зовсім не сподобалися. Герой Альоша там сказав про українізацію:„... все це туман, чорний туман... і все це минеться”.

Мокій умовив Улю, що вона справжнісінька українка. Дівчина в це повірила. Тому вона привселюдно доводить, що у неї все українське. Це виводить із себе тьотю:„.. .прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной”. Лякає така реакція на звичайне повернення до коренів. Тому таким логічним здається фінальна сцена, коли Мині комсомольці приносять газету, де написано: „За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна...”

Ось у такому становищі опиняються усі, хто стоїть на перешкоді повернення до коренів, хто за своїми мізерними прагненнями забуває про рідну мову, а значить, і про рідну країну. Українізація, на мій погляд, виявилася добрим уроком для усіх верств населення, для усіх родин. Вона показала, наскільки по- різному ставляться навіть члени однієї родини до неї, до яких крайнощів доходять—до повного неприйняття чи „схиблення на укрмові”. Тому треба прислухатися до прохання Миколи Куліша зайняти золоту середину, не кидатися у крайнощі і при цьому знати і любити культуру свого народу.