Немую боль в слова облечь - 11 клас - ОЛЕКСАНДР ТВАРДОВСЬКИЙ - ТВОРИ З ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Найкращі учнівські твори

Немую боль в слова облечь - 11 клас - ОЛЕКСАНДР ТВАРДОВСЬКИЙ - ТВОРИ З ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

О. Т. Твардовський — найяскравіший поетичний талант. Прийшов у велику поезію із смоленського села, із сім’ї, яка пережила драму розкуркулювання і заслання.

Про колективізацію він знав не з чуток. Картини нового колгоспного життя, яке нібито відразу стало щасливим, у літературі і мистецтві прийнято було прикрашувати. Мимоволі пригадується муляжний достаток у знаменитій кінокомедії „Кубанські козаки”, яка вийшла теж у досить суворі повоєнні роки, але показала селянське життя суцільним святом — і свято виявилося на славу. Так було й у ранньому вірші Твардовського „Гість”, де до колгоспника приїжджає одноосібник (на своєму возі зі своїм конем!), щоб подивитися: а чи варто вступати в колгосп? (Можна подумати, що ця справа була добровільною). Він сам не наважується вийняти з кошика привезений „житній із начинкою пиріг”, а хазяї йому півлітрівку ставлять, і яєчню „на всю сковороду”! Хвастається колгоспник і конями і хлібом, льоном і телятами, коровами: „А скот был сытый, плавный, чистокровный”. Цей сюжет він пізніше включить у поему „Країна Муравія”.

   Старое вино будет влито в новые мехи.

   И черные — с построек старых — бревна

   Меж новых хорошо легли в забор.

Багатозначний образ! Немов символ того, як люди старої, темної свідомості усе ж входять у нове життя. Такий образ не можна втратити і ті ж колоди „добре лягли” у текст поеми.

   И бревна старые в забор

   Меж новых улеглись.

Словом, правду життя треба було втиснути в прокрустове ложе „соціалізму”, забувши про селянську трагедію. Навпаки, треба було пригадати, як погано було біднякам від куркулів. Твардовський описав нещасливу долю дівчини, яку видали за багатого хазяїна, у котрого „худоба хоботаста, сита, чистокровна”. Чи не ця худоба опинилася на колгоспному подвір’ї? Пам’ятаєте, у „Гості” сказано так само про худобу?

Втім, хіба справа в одній лише худобі? У колгоспі людям і працюється весело (ще б — адже за „трудодні”!), і весілля гуляється від душі (де і Микиті Моргунку перепало як гостю). А на кулацькому подвір’ї, „де журавель колодязний — і той звучав з урочистістю церковною”, — у тому „немилому, нежилому раю” бідній безприданниці немає ні веселощів, ні життя, вона біжить з огидного подвір’я у чому була.

   Ты хлопотала по двору чуть свет,

   В грязи, в забвеньи подрастали дети,

   И не гадала ты, была ли, нет

   Иная радость и любовь на свете.

Про це пише він у своїй мініатюрі. Що було, то було: долею дружини у великому селянському господарстві (як і долею чоловіка) була робота від зорі до зорі — це доля ломовика. У рядках Твардовського є щирий біль і щира віра в можливість іншого, радісного життя. А чим кінчається куркульське життя? Похмуре подружжя розкуркулюють і засилають:

   И с ним одним, угрюмым стариком,

   Куда везут вас, ты спокойно едешь,

   Молчащим и бессмысленным врагом

   Подписывавших приговор соседей.

Чи не правда, у цьому дуже „ідейному” вірші, у цих „правильних” словах усе ж відчувається „німий біль” селян, яких висилають.

Та й як не бути болю? Свої односельці „підписали вирок” сусіду-куркулю як своєму ворогові. На фоні цього скрипучого возу, який відвозив до Соловків класових ворогів, особливо повинна була вражати ідилічна картина нового життя всієї Смоленщини:

   Край мой деревенский, шитый лыком,

   Ты дивишься на свои дела.

   Слава революции великой

   Стороной тебя не обошла.

   Славной жизнью, сытой и веселой —

   Новая Смоленщина моя.

Було все це. Але якою ціною. Мільйони померлих від голоду мужиків у Поволжі і на Україні. А скільки було кращих робітників заслано або розстріляно. Самі ж мужики розстрілювали мужиків. І от уже нова героїня поета горює, що батьки не дозволили їй вийти заміж по любові за пастуха, віддали за куркуля — і що тепер, як жити?

   Поздно о том говорить, горевать,

   Батьке бы с маткой заранее знать,

   Знать бы, что жизнь повернется не так,

   Знать бы, чем станет пастух да батрак.

„Життя повернеться не так” — надовго, хоча не назавжди. У цьому питанні голова колгоспу, у якого гостював Микита Моргунок, виявився поганим пророком.

У наші дні поема „Країна Муравія” своєю правдивістю і драматизмом нагадує нам про ціну, яку сплачує народ за те, що життя повертається „не так”.

   — Что за помин!

   — Помин общий!

   — Кто гуляет!

   — Кулаки!

   Поминаєм душ усопших,

   Что пошли на Соловки...

   Их везли, везли возами...

   С детками и пожитками.

От вам і знову „німий біль” у дуже оптимістичній поемі. Моторошна картина виселення людини з волі в неволю, що рівносильно майже виселенню з життя в смерть. Ні, не випадково у Твардовського зазвучала пісенька про божу пташку:

   Отчего ты, божья птичка,

   Звонких песен не поешь?

   — Жить я в клетке не хочу,

   Отворите мне темницу,

   Я на волю полечу.

Мимоволі пригадується вірш О. С. Пушкіна „Пташка”. Складено ці рядки в 1823 році, але минуло століття — і знову прийшлося писати про пташку в клітці, але вже без усякої надії. Через двадцять років наступила відлига. Правий був  І. Г. Еренбург, лід рушив — і його вже не можна було зупинити ніяким „застоєм”. Твардовський внутрішньо розкріпачився і „немую боль в слова облек”. Одна по одній пишуться поеми, про які він колись мріяти не міг: „За далечінню — далечінь”, „Тьоркін на тому світі”, „За правом пам’яті”.

У поемі „За правом пам’яті” Твардовський писав:

   О, годы юности немилой,

   Ее жестоких передряг,

   То был отец, то вдруг — он враг.

   А мать?

   Но сказано — два мира,

   И ничего о матерях.,.

З цього спогаду можна зрозуміти, як сильно була поранена душа молодого поета і сімейною, і загальною селянською трагедією, але треба визнати й інше: свій біль ще не став своєю правдою, шляхи болю і правди в 30-х роках розійшлися. Через тридцять років поет написав про батька мудрі і яскраві рядки:

   В узлах из жил и сухожилий,

   В мослах покрюченных перстов —

   Те, что — со вздохом — как чужие,

   Садясь к столу, он клал на стол.

   Те руки, что своєю волей —

   Ни разогнуть, ни сжать в кулак:

   Отдельных не было мозолей —

   Сплошная Подлинно — кулак!

За два роки до своєї смерті Твардовський відкинув усі заборони на пам’ять — оприлюднив пам’ять про селянську трагедію 30-х років.

   ... не те уже годочки, —

   Не вправе я себе отсрочки

   Предоставлять.

   Гора бы с плеч —

   Еще успеть без проволочки

   Немую боль в слова облечь,

   Ту боль, что скрыта временами

   И встарь теснила нам сердца...

Виходить, до правди пам’яті поета рухала не тільки „відлига” і реабілітація безневинно репресованих, тобто не тільки загальні обставини, але й одне суто особисте: близькість смерті, останньої межі, до котрої треба устигнути, висловити „німий біль”. Виходить, звичайна, природна смерть може сприяти справі?! Виходить, що так. І поет це знав, він писав про цей страшний зв’язок добра і зла, життя і смерті задовго до свого останнього строку:

   Не знаю, как бы я любил

   Весь этот мир, бегущий мимо,

   Когда б не убыль прежних сил,

   Не счет годов необратимый.

   Тогда откуда ты взялась

   В душе, вовек неомраченной,

   Та жизни выстраданной сласть,

   Та вера, воля, страсть и власть,

   Что стоят мук и смерти черной.

І справді: чи дорожили б ми життям, якби воно було безкінечним? Чи дорожили б ми любов’ю, якби знали, що ніколи не втратимо її? Виходить, правий поет: життя „коштує мук і смерті чорної”, тобто смерть є першоджерело любові і життя. Якби це було так, люди вже давно створили б культ смерті і вклонялися б їй. Але чому ж, як жартують французи, „усі хочуть у рай, але ніхто не хоче вмирати”? Відповідь занадто проста: першоджерелом солодощів життя є аж ніяк не смерть, а тільки і тільки любов, котру смерть обриває нещадно, коли може обірвати. Життя є любов. Де немає любові, там немає життя. Принижуючи любов, перешкоджаючи любові, вбиваючи любов — байдужістю, ненавистю, ревнощами, злістю, користю, насильством, убивством, — люди скорочують простір життя і збільшують простір смерті.

У 30-х роках життя напоказ було ясним, веселим, і мовби навіть позбавленим всякої смерті.

   Веселый и разнообразный

   По всей реке, по всей стране

   Один большой справлялся праздник,

   И петь о нем хотелось мне.

Хотілося не йому одному — багатьом життя здавалося суцільним святом. Хіба два сільських хлопці з автобіографічної поеми „За правом пам’яті”, які їхали з малої своєї батьківщини в столицю, були винятком?

Мільйони селянських хлопців і дівчат без копійки в кишені їхали в міста на навчання й одержували безкоштовну вищу освіту і професію, таке колись біднякам і не снилося.

Ось з таким настроєм проводжає в місто дочку мати:

   Целовала торопливо,

   Провожала в добрый путь:

   — Будь ученой и счастливой,

   Кем ты хочешь —

   Тем и будь...

„Ким хочеш, тим і будеш!” — от воно, щастя нового життя. Хто посміє сказати, що все це — неправда, що так не було?

Хіба батьки-матері (або дідусі і бабусі) більшості з нас, що нині живуть, не стали таким же шляхом інтелігентами в першому поколінні? Звісно ж, він виявився із цієї причини не з тими, із ким був його „німий біль”, але з тими, „кто вышел строить и месть в сплошной лихорадке буден”. Таким чином, молодий Твардовський підхопив стяг, який випав із рук Маяковського. На долю Твардовського випало стати поетичним дзеркалом трьох трагічних періодів, які потрясли світ, і велику і малу батьківщину. Він пережив і перестраждав 30-ті і 40-ві роки, повоєнні роки — і, нарешті, йому пощастило пережити, як говорили давні греки, катарсис — очищення душі. Поет такої долі мав повне право по-пушкінському гордовито, по-маяковському зухвало написати про себе:

   Вся суть в одном-единственном завете:

   То, что скажу, до времени тая,

   Я это знаю лучше всех на свете —

   Живых и мертвых — знаю только я.

   Сказать то слово никому другому

   Я никогда бы ни за что не мог

   Передоверить. Даже Льву Толстому —

   Нельзя. Не скажет — пусть себе он бог.

   А я лишь смертный. За свое в ответе.

   Я об одном при жизни хлопочу:

   О том, что знаю лучше всех на свете,

   Сказать хочу. И так, как я хочу.

Простота мови Твардовського загадкова, як простота Пушкіна. „Ця простота, влучне слово, — писав Б. Пастернак, — допомогла завоювати серця мільйонів...”.





Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.