Всі публікації щодо:
Літературознавство

ЩО В РОМАНІ „САГАЙДАЧНИЙ“ З. ТУЛУБ СПРИЧИНИЛО ДО РЕПРЕСІЙ НАД АВТОРОМ?

Така вже природа української літератури, що найкращі, найдинамічніші й найчесніші її тексти приречені залишатися за межами „головної течії“. Про них мало або й зовсім не говорять, їх не вивчають у школах, воліють не згадувати в контексті з іншими ще й тому, що вони, власне, випадають з отого контексту, ставлять незручні й проблемні питання, дошукуються історичної правди й не уникають неприємних розмов та асоціацій.

Утім, дістається не лише творам. Страждають і їхні автори. І то страждають не умовно, а цілком конкретно, по-справжньому. В радянських умовах це означало табори, заслання, замовчування й зверхність оточення – для автора, заборона й вилучення з бібліотек – для книг і творів. Всього цього вдосталь випало на долю авторки чи не найкращого історичного українського роману „Людолови“ – Зінаїди Павлівни Тулуб.

На початку 20-х років Зінаїда Тулуб задумала написати роман про П. Сагайдачного показати, яку роль відігравав Петро Конашевич-Сагайдачний. Це була унікальна і авторитетна особистість. Його було визнано головнокомандуючим усіма збройними силами Європи у боротьбі з Османською Імперією. Саме його козацтво під Хотином зіграло вирішальну роль у боротьбі з Османською Імперією.

Історичний романіст не може вільно поводитися у творенні історичних персонажів. Він повинен притримуватися історичних джерел, фактів, хоча має місце й авторський вимисел. Органічне поєднання історичної фактографії і художнього вимислу, внесення в історію свого вимислу, але вимисел цей побудувати на історії, нерозривно пов’язати з історичною розповіддю і все це подати так, щоб читач бачив перед собою, як живі, особистості, знайомі йому з історії, – першочергове завдання автора історичного роману. Ширші можливості при творенні вигаданих персонажів, але тут знову ж таки вимога – вони повинні вписуватися в рамки зображуваної епохи [2, с. 27].

Творчість Зінаїди Тулуб можна назвати суперечливою, навіть трагічною. Маючи неабиякий талант, натхнення, письменниця, вивчивши численні історичні джерела, змушена була, в угоду часові, поступатися перед історичною правдою, творити образи, використовуючи класовий підхід. Їй притаманна певна роздвоєність – не покривити перед історичною правдою і слідувати ідейним настановам соцреалізму, який не був творчим методом узагалі, оскільки він не мав жодних типологічних ознак, окрім класової характеристики тих чинників, що його формували в літературі. Це був по своїй суті антиреалізм, оскільки в основі реалізму лежить невпинний процес пізнання, а саме це і було відсутнє в цій штучній літературній конструкції [2, с. 55].

Загалом слід відзначити, що намагання письменниці створити максимально достовірні образи історичних осіб, не йдучи проти історичної правди і виконуючи водночас ідеологічні вимоги сучасності, дивовижним чином посприяло творенню розмаїтого у своїх виявах і психологічно переконливого характеру, позбавленого трафаретності і напередвизначеності.

Початкова назва роману – “Сагайдачний”. Письменниця пройшла теперішнім Кримом, щоб пізнати життя кримських татар. Вона вивчила їх побут. Особисто пройшла багатьма місцями колишніх козацьких паланок, Запорозьких січей. Надзвичайно чутливо підійшла до зображення цього періоду. Довгий час письменниця не могла видати роман в Україні. Вже тоді почалася так звана ідеологізація літератури й мистецтва. Зінаїда Тулуб не знала, що з ним робити. Раптом повертається Максим Горький у Радянський Союз – в Страну Совєтов. Вона разом із букетом квітів передає рукопис свого роману Горькому. Горький роман прочитав і посприяв тому, щоб цей твір вийшов. Але згідно з вульгарно-соціологічним підходом його назвали „Людолови“. Він несе відбиток соціального протистояння [1, с. 31].

У романі-дилогії „Людолови“ (1934-1937рр., у переробленому вигляді перевиданий 1958 р.) на багатому історичному матеріалі відтворено життя українського народу початку XVII ст. Особлива увага загострена на періоді гетьманування. Без прикрас показані знущання татар з українських селян, і козаків – з татарського населення.

Динамічну з елементами пригодницького роману розповідь пронизує головна думка: як в нелюдських умовах не втратити людяності, не опуститись до помсти жінкам і дітям ворогів.

Ідентифікація людини з культурою і воля головне питання у творі. Для цього письменниця показує різні типи людей, глибоко проникаючи вглиб їхнього нутра. Вона нікого не виправдовує і не щадить. Описує, як татари знущалися над нами, і як українці, перепливаючи Чорне море, платили їм тією ж монетою. У Зінаїди Тулуб усі людолови. Через це прозаїка не злюбили і певною мірою замовчували її ім’я [2, с. 105].

У творі показане зневажливе ставлення панів до простого люду. Зокрема зневажливе ставлення показане через образ пана Бжевського. Простий люд він називає бидлом, хлопами, блохами, свинями, хижаками. „Через це бидло ми не застанемо ані пана метриканта , ані пана підкоморія“. „Ти кажеш „пустир“, але нащо мені той пустир, коли нема в ньому хлопів? Адже без цього бидла поїдеш не далі, як у ридвані без коней“ [4, с. 45].

Для пана Бжевського простий люд, як річ, яка належить йому. Для нього хлопи – це хижаки, на яких пан полюватиме на дозвіллі. „ Про хлопів у грамоті не пишеться тому, що кожен хлоп комусь та повинен належати: або найяснішому панові крулю, або тому панові, від якого він утік в Дике Поле. А в тому, що їх там чимало, пан незабаром упевниться на власні очі“ [4, с. 55].

Пан Бжевський гордовитий і не може змиритися з тим, що йому не підкоряються. Він ставить себе вище за інших. Для нього люди без гербів і родоводу – не люди, а якась напівхудоба, створена, щоб служити шляхті, працювати на шляхту і бути німим атрибутом її існування. Поводження козаків боляче вразило його самолюбство. Це був бунт, повстання худоби, в’ючаків проти хазяйської волі. Якщо б він і досі був на чолі військового загону, Бжеський, не замислюючись, зруйнував би і село, і їх єретичну церкву і всі розсипані по степу хутори. Бжеський розумів, що сила не на його боці. Він не бажав одверто визнавати цього. Йому було майже приємно, що не він сам згоджується на поступки, а стороння особа його умовляє. Треба тільки витримати роль ображеної шляхетності.

У розмовах пана Грохольського з паном Бжевським проявляється зневажливе, вороже ставлення до України та її влади. Україну вони називають хижацьким гніздом, яке потрібно знищити, бо українці звикли відчувати себе переможцями, а тепер з’явився у них якийсь-то „легендарний герой“ гетьман Петро Сагайдачний.

Цікавим фактом є те, що З. Тулуб зображує усі сфери гетьмана Сагайдачного, що зближує його з народом. Він має просту мрію „Та я й сам уже мрію про свій куток, – задумливо проказав Сагайдачний. – Обридли походи“. Народ любить Сагайдачного як батька, козаки цінують, „ сама земля гуде його славою, і люблять його козаки, як рідного батька“ [4, с. 87]. За часів Сагайдачного збільшилося число козаків. Сагайдачний гартував козацьке військо в боях та походах, але про око залишався вірний підданець короля Зигмунда. Спирався він на старшину, але не рвав і з сіромою, бо розумів, що голота – велика сила. І голота обирала його на свого ватажка, ідучи в небезпечний, але принадний і корисний похід на турецькі й татарські береги.

Показано у творі підлабузництво, зокрема у образі Янека, який служить пану Бжевському, він п’ять довгих років старанно й сумлінно прислуговує пану, гнеться, терпить грубі жарти і знущання примхливого пана, неначе справжній челядник. Янек мріє про нове, краще життя. Замість злиденної батьківської хатини, де він, шляхтич, живе не краще від останнього хлопа, збудує він собі гарний будинок і стане не попихачем, а наближеним до одного з пишніших панів королевства.

Прозаїк дуже детально відтворює атмосферу одного бенкету: кавалери і дами, коштовності і заморські віяла, усілякі наїдки і питво на столах, але... їдять пани з мисок руками... „Недбало порозвалювалися вони на зручних лавах різьбленого дуба, червоні, спітнілі й сонні від спеки“ [4, с. 84]. От вам і панство, яке, маючи родовід, живе поза культурою. Але пишна декорація ритуальної дії зачаровує лише бідних, темних людей.

Народ живе простим життям ходить до церкви, цікавится культурним життям. Зінаїда Тулуб у творі піднесено зображує єдність, колективність народу. Вони тримаються згуртовано, з повагою ставляться один до одного.Вони завжди збираються разом, радяться, вирішують питання.

Яскравим представником народу є Данило Корж, який показаний з почуттям гумору. Він саркастично ставиться до пана Бжевського, коли той приїздить до села. „ Ой пане, погана справа! Краще їх не чіпати! Нас жменька, а вони дивляться на нас, як вовки. Якщо пан боягуз, як стара кармелітка, хай він сховається до кляштору або вбереться в салоп пані мами та й сидить собі на печі, – відрізав Бжеський, не обертаючись“ [4, с. 145].

Данило Корж впевнено говорить, що вільні козаки хлопами не були і не будуть. Він сміливо говорить пану Бжевського, що їх не можна зачіпати. „Так і запам’ятай! Зачепи нас тільки. Всі підемо геть на Низ або в такі місця, куди ще не наважується панська сила“. Водночас всі інші підтримують Данила „ – Авжеж! – загули козаки. – Ми не будемо твоїми хлопами“ [4, с. 158].

Особливо виразно показано ставлення до землі. Люди з повагою ставляться до землі, оберігають її , бо вона полита кров’ю й потом людським. „ – Ми боронили її від татар, і ми її не віддамо! – Не віддамо! – як грім, покотилося натовпом. І тяглися козацькі руки до шабель. Шапки зсунулися на потилиці. Очі блищали завзяттям“. Прості люди засуджують владу „завжди так: поки їм треба, вклоняються, чоботи лижуть, а потім за собаку мають“ [4, с. 341].

Автор правдиво відображає стосунки між політичною постаттю Сагайдачним і простою дівчиною-селянинкою Настею. Уводячи в роман образ Насті Повчанської, письменниця не відходить від виробленої традиції. На початку розділу „На хуторі Повчанських“ ми бачимо портрет дівчини, що містить такі традиційні для класичної української літературної традиції зовнішні прикмети, як „розкішна каштанова коса“, „чорні імлисті очі“, „тонкий носик з горбинкою і нервовими ніздрями, піднята верхня губа і брови серпами“ [4, с. 345] і, звісно ж, „струнке тіло з довгою ногою і невеличкі пружні уста“. Цей портрет не стільки зображальний, скільки виражальний, оскільки оповідач підсумовує: „...все виявляло гордовиту, непокірливу натуру, а добре розвинене підборіддя – силу волі й стійку вдачу“ [4, с. 342].

Сцена зустрічі закоханих, виписана в класичній манері, жартівливо-пестливий тон звертань (як і належить козакові, що побував у бувальцях!) збоку Сагайдачного, вияв цнотливої соромливості в Настиній поведінці, любовні сцени – усе це зображено відповідно до романістичної традиції української прози ХІХ століття.

Треба сказати, що образ Повчанської – один із найбільш детально виписаних. Протягом роману спостерігається еволюція характеру героїні від молодої дівчини, що захоплюється розповідями старого кобзаря про козачі походи, до владної жінки, яка більше покладається на здоровий глузд, ніж на емоції. Не можна не зауважити, що на початково задуману суто любовну романну лінію вплинула соціальна настанова, горезвісний соціально-класовий підхід, відповідно до якого Настине прагнення до розкошів і влади – у її походженні. Саме тому навіть у становищі татарської бранки вона займає привілейоване становище. Власне про історичну Анастасію Повчанську, дружину Сагайдачного, відомо небагато. Сама письменниця наголошує на двох визначальних обставинах, що дали поштовх для авторської фантазії: вона зазнала татарської неволі [1, с. 35].

Виходячи з ідеологічної настанови, що для Насті, як для представниці поневоленого класу, найвищою цінністю є влада над іншими, героїня спочатку безмежно страждає у неволі і вороже ставиться до Беглербея, а пізніше стає повновладною султаншею Стамбула. Письменниця пояснює це змінами в її характері, що відбулися за сім років перебування на чужині: „В її рухах з’явилася повільна велич жінки, звиклої до влади. Двірський церемоніал, що спочатку так розважав її, а потім дратував своєю одноманітністю, тепер здавався їй важливим і необхідним: він навіював підданцям покору, думку про божественне походження влади, і Настя пильно стежила, щоб жодна рабиня не ухилялася від урочистих виходів та церемоній, тому що юрба палацової челяді і рабів стала барвистим тлом, на якому яскравіше і опукліше вирізьблювалася її краса, її велич і влада“ [4, с. 341].

Не остання роль у цій метаморфозі відводиться образу євнуха Гасана, який, ведучи свою власну гру, уводить Настю у світ гаремних інтриг і стає своєрідним каталізатором трансформації вільнолюбного духу української козачки у владний характер султани Гюль-Хуррем. Викладені обставини логічно вмотивовані, коли виходити з тієї ідеологічної засади, що Настя, яка за своїм походженням належить до козацької старшини, має бути владолюбною і корисливою. Якщо згадати її розмову із Сагайдачним на хуторі під час сватання, то саме гетьман планує відвезти свою наречену до Києва, щоб там вона навчилася поводити себе у шляхетному товаристві, носити дороге вбрання, розмовляти польською мовою, щоб у майбутньому не ганьбити свого чоловіка простими манерами і неосвіченістю. Жодного разу ми не спостерігаємо в романі сцен упослідження Насті, страждає її гонор шляхтянки, яка перетворюється у рабиню. Але одразу ж утіхою стає та обставина, що продано її на вагу золота. Настя є ніби відзнакою, яка засвідчує чоловікові, що володіє нею його вищість, обраність, а тому є особливо жаданою. Лише окремими штрихами окреслено те страждання, що зазнала його жінка в полоні [2, с. 65].

Загалом слід відзначити, що намагання письменниці створити максимально достовірні образи історичних осіб, не йдучи проти історичної правди і виконуючи водночас ідеологічні вимоги сучасності, дивовижним чином посприяло творенню розмаїтого у своїх виявах і психологічно переконливого характеру, позбавленого трафаретності і напередвизначеності. Ще один виразний жіночий персонаж – Горпина. Настя – донька заможного козака-хуторянина, а Горпина – бідна сирота, що жила на ласкавому хлібі і вимушена була його відробляти у тих же Повчанських. Отже, бачимо дві різні долі. Це ще один „класовий“ момент у творі, що визначає жанрову природу роману з наголосом на соціально-історичному аспекті висвітлення минулого українського народу[1, с. 134].

Якщо говорити про образ Горпини, то він особливо разюче відмінний від характерних для української історичної прози ХІХ – початку ХХ ст., а також притаманних західноукраїнській прозі 20-30-х років, які можна окреслити так: романтизовано піднесена постать української жінки, яка втілює широкий спектр поведінкових інваріантів від жінок-воїнів до невинних страдниць.

У процесі аналізу виявляється, що образ Горпини Коржевої не вписується в окреслену ідеальну схему. Він набагато життєвіший, реалістичніший. Ґвалтовно позбавлена материнства і честі, упосліджена до становища рабині, виснажена хворобою і розлучена з коханим чоловіком і товаришкою по нещастю Настею Повчанською, героїня потрапляє в обставини, які роблять однозначне розв’язання проблеми неможливим. Історія рибалки Нур’ялі, з яким доля зводить Горпину в неволі, не менш трагічна, ніж доля покріпачених мешканців Сивери. Дивом урятувавшись під час шторму на морі, він за присудом каді вимушений сплатити збиток багачеві Халілю, у якого було позичено баркас. А тому багатій забрав у нього поле, вівці й кози, та ще й примусив його два роки відпрацьовувати за втрачене майно. За цей час у Нур’ялі померли дружина і маленький син, а він остаточно став бідняком [2, с. 77].

Письменниця змальовує життя Кафи та її околиць, підкреслюючи тяжке нерівноправ’я, що панує в татарському суспільстві. Цю особливість народного буття письменниця передає під кутом зору Горпини, яка опиняється у бідній татарській сім’ї на становищі спочатку придбаної рабині-працівниці, а пізніше закоханої у свого господаря жінки: „Все своє життя думала вона [Горпина] про татар як про щось єдине і хиже, як вовча зграя. І ось виявляється, що серед татар є і пани, і хлопи, бідні й багаті, і кожен намагається підкорити бідних, живитися з чужої крові, чужих рук та сил. Як багато в них спільного: жили вони не знаючи одне одного і кожному здавалося, ніби живуть на власному ґрунті, а вдарив грім – і виявилося, що вони тільки безправні пожильці у власній хаті“ [4, с. 441]. Саме ця обставина зближує Горпину з Нур’ялі, примушує подивитися на нього іншими очима. Віра, етнічна приналежність усе це відходить на другий план. Соціальне становище уярмлених дозволяє відмовитися від табу. Горпина опирається обставинам, але з передісторії Нур’ялі одразу стає зрозуміло, що їх стосунки ніколи не вибудуються за схемою „жорстокий рабовласник – безневинна жертва“. За логікою оповіді безправний підмайстер із передмістя Кафи й українська жінка-бранка в соціальному плані більш близькі, ніж Горпина й донька її колишніх господарів, а нині продана на вагу золота, рабиня Настя Повчанська (чим не ілюстрація актуального гасла 30-х про те, що пролетар не має національності?!).

Проте суто соціологізований підхід навряд чи може розкрити всю глибину почуттів Горпини. Переконана в неможливості повернення до рідного степу і вдовічній втраті чоловіка, вона довго опирається обставинам, роз’ятрюючи душевні рани, але поступово біль притуплюється, стає надбанням пам’яті. Могутня вітальна сила, що ховається в глибині людського єства, примушує героїню по-іншому дивитися на м’якосердого, як і вона позначеного минулим стражданням, Нур’ялі. Останнім поштовхом до зближення у момент катарсису стає думка про те, що загибель рибалки неминуче призведе до зміни господаря, а отже, нового, ще обтяжливішого, рабства. Розплатою за хвилинну слабкість і упокорення поклику плоті стає звістка про можливість визволення і порятунку Данила Коржа. Отже, вона зрадниця, негідна хай гіркого, але щастя. Горпина сама накладає на себе покуту: тяжкою працею здобути необхідні для звільнення галерника кошти. І знову перепона, на цей раз непереборна: вона має стати матір’ю дитини-чужинця, що завжди буде часткою нерідного світу і остаточно позбавить її можливості повернення до рідного степу. Вихід із цього становища цілком закономірний і один-єдиний: смерть. Як янгол помсти з’являється перед нею Данило – і знищує виплеканий Горпиною світ. Ситуація з точністю до навпаки повторює напад татар на хутір Повчанських. І другого Горпининого сина безжально вбито майже в той самий спосіб, знищено коханого, зруйновано домівку. На цей раз життя не залишає жінці жодного шансу на порятунок.

Як для кожного маргінала, внутрішній світ якого є своєрідним гібридом: через потребу жити та поділяти культурне життя і традиції двох різних народів, рас, націй, але водночас бути насильно розлученим зі своїм минулим та його традиціями, і не прийнятим у нове середовище. До певного часу таке співжиття двох культур в особистісній структурі людини є мирним. Але рано чи пізно з’являється відчуття неблагополуччя, відчуженості, що призводить до різних форм душевного розладу та девіантної поведінки, а у випадку з Горпиною – і смерті [1, с. 36].

Новаторською письменницькою знахідкою стає уведення у твір двійника Горпини – татарки Медже, доля якої стає дзеркальним відображенням страдництва українки Горпини. Причини такого авторського ходу, на нашу думку, слід шукати у прагненні письменниці підкреслити наднаціональність розроблюваної нею проблеми людоловства. Загалом можна окреслити такі основні колізії, що розгортаються навколо героїнь: „щасливе подружжя“ – „втрата коханого“ – „ґвалтування і поневолення чужинцями“ – „небажане материнство і втрата дитини у момент прийняття і пробудження любові“ – „кохання до чоловіка-чужинця“ – „катарсис і жахлива загибель“. Медже – така ж безневинна жертва обставин, як і українська козачка. Після різанини у Кафі й довгого шляху полонянки вона опиняється на хуторі Свиридовича серед українського степу, такого самого чужого й ворожого до неї, як для українок Крим.

Зінаїді Тулуб удалося надзвичайно точно відтворити риси характеру жінки-мусульманки, що вихована у традиціях покори й відданості чоловікові-господареві. Тому навіть після страхітливої наруги двох козаків, ще в стінах зруйнованої Кафи, вона ладна прихилитися до Максима, який закохується в молоду бранку, але не може претендувати на неї у якості частки від здобичі, бо він лише бідний козак. Ставлення простолюду до татарки в маєтку Свиридовича найбільш точно передає поведінка баби Палажки, котра спочатку гребує Медже, навіть побоюється її, як істоту з іншого демонічного світу, безпосередній контакт з якою може зурочити, але врешті людяність і співчутливість перемагає. Коли господар викидає вагітну жінку, як набридлу іграшку, саме стара стає її добрим янголом і заступницею. Зовсім по-іншому ставиться до своєї колишньої жертви, яку він зґвалтував у п’яному шлі на руїнах Кафи, козак Терешко, що наймитує у Свиридовича. Він співчуває нещасній татарці, а смерть її дитини (яка може виявитися і його власною!) остаточно ламає бар’єри між ними. Подальша доля Медже лише розгортає закладену в цьому образі ідею солідарності простих людей перед гнітом можновладців [2, с. 78].

Письменниця (і це неодноразово спостерігається в романі) часто підходить до питань міжнаціональних, міжстанових відносин з позиції ХХ століття. Так само потрактовує вона питання міжконфесійних відносин. Мабуть, лише Медже у творі є зразком щирої правовірної, яка ладна померти, але не відмовляється від мусульманства. Насильницьке охрещення її в Московщині стало ще одним зґвалтуванням, але на цей раз духовним. Загалом постать Медже виписана письменницею з великою симпатією, що дало підстави Л. Пушкарьову говорити у своїй рецензії 1960 р. про протиставлення високих морально-етичних якостей татарки покірності перед долею Горпини і Насті Повчанської, яка, на його думку, не відповідає народно-поетичному канону зображення поведінки українських жінок-бранок у неволі [2, с. 66]. У цьому контексті постає питання особливостей потрактування проблеми потурнацтва у творі. Загалом потурнацтво, як явище, досить часто знаходило своє втілення в українській історичній романістиці, оскільки проблема свідомого чи вимушеного відступництва, відмови від власного національного коріння, рідної землі завжди була актуальною для бездержавної колонізованої нації, а занадто – у добу національного відродження. Ставлення авторів до таких персонажів однозначно негативне, як власне і їхнє самоусвідомлення.

Мова твору пересипана українськими прислів’ями і приказками, афоризмами, фразеологізмами: у доброго козака й слово добре, не треба поперед батька в пекло лізти, поки сонце зійде, роса очі виїсть, що6 слово – горобець: вилетіло – не впіймаєш, честь над усе й перш за все, у доброго козака й слово добре, пішов світ за очі, червоно півня пустимо, кожна палиця має два кінці.

Письменниця намагалася, слідуючи історичній фактографії, створити колоритні постаті, що відповідали б зображуваній епосі, не йдучи проти історичної правди і виконуючи одночасно ідеологічні вимоги сучасності, що призвело до творення розмаїтого у своїх виявах і психологічно переконливого характеру, позбавленого трафаретності і напередвизначеності. Героїв письменниця подає у становленні і розвитку, з психологічною вмотивованістю характерів і вчинків. Їхня доля передусім трагічна. Відірвані від рідного коріння, втрачаючи зв’язок із батьківщиною, вони не знаходять щастя на чужині, зазнають катастрофи і найчастіше – смерті. Але вони життєві, виписані майстерно і захоплююче на тлі реалій описуваної доби.

Література

1. Гончаренко І. Наш національний характер // Хроніка – 2000: Філософський спадок століть. – 2000. – №37 – C. 30-38.

2. Сиротюк М. Й. Зінаїда Тулуб. Літературно-критичний нарис / Сиротюк Микола Йосипович. – К.: Радянський письменник, 1968. – 218 с.

3. Тулуб З. П. Повість мого життя // Україна. Наука і культура. –1991. – Вип. 25. – С. 350- 366.

4. Тулуб З. П. Людолови: Історичний роман. Т. 2. – К.: Дніпро, 1988. – 571с.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.