Всі публікації щодо:
Кокотюха Андрій

Дивосвіт - хрестоматія з української літератури для додаткового читання 7 клас - 2015 рік

ТАЄМНИЦЯ КОЗАЦЬКОГО СКАРБУ - Андрій КОКОТЮХА

(1970)

ТАЄМНИЦЯ КОЗАЦЬКОГО СКАРБУ/h3>

Пригодницький детектив

Скорочено

Розділ 25

У якому нарешті стає зрозуміло,

що означає „під королем”

Завантажив їх дядько Семен як завжди — з самого рання.

Правда, цього разу хлопці самі старалися — після нічних походеньок спали погано, не виспалися. Тому зарядкою активно сон та втому розганяли. А Богдан узагалі номер відкомарив — збігав до криниці, набрав відро води і почав у дворі поливати себе, черпаючи воду кухлем. Дядько Семен зрадів, похвалив Бодю — ось як чудово його система виховання працює!

Потім, після сніданку, він з кимось по телефону поговорив і почав знову кудись збиратися. Хлопців без діла не лишив — розумні думки й грубі книжки на них уже чекали. Та щойно він пішов, Данько знайшов у шухляді старі татові шахи, розклав шахівницю і поставив фігури так, як було написано.

— Ти вмієш грати? — поцікавився Богдан.

— Трошки. З татом часом граємо. Він, правда, постійно виграє, але це нічого: у нас уже навіть нічиї бувають. Отже, зможу це розгадати.

Данило сів за стіл, втупився в шахівницю і замислився.

— Якщо я все добре зрозумів, — промовив він нарешті, — білі мають виграти цю партію дуже швидко. В чорного короля шансів нема. Питання лише в тому, що б це все могло означати.

— Ти вже тут сам думай, — розвів руками Богдан. — Я тобі, знаєш, не помічник. Якби ти про футбол мене щось запитав...

— Козаки в ті часи ще в футбол не грали, — спробував пожартувати Данько, не відриваючи очей від шахівниці. — Ти хоч знаєш, як ці фігури називаються?

— Ну, ти гадаєш, що я вже повний дурбелик! Ось це — тура, — Богдан підняв пальцями туру і поставив її на сусідню клітинку.

— Обережно! — Данило пересунув фігуру туди, де вона стояла. — У цьому ж уся суть! Так, дайте подумати... Отже, білі починають у будь-якому випадку. І оскільки ти вже взявся за туру, то нею й спробуємо походити. Закон у шахах такий. Взявся — ходи!

Данило пересунув туру з клітинки В3 на клітинку В2. Подивився, що вийшло, й сказав:

— Та-а-к, послухав тебе. Ну, нічого не поробиш.

— Що таке?

— Нічого особливого. Ця тура захищала ось цього пішака. Тепер король його б’є. Або, як кажуть у шахах, з’їдає. Ось так, — Данило посунув чорного короля на клітинку вперед і поставив на місце збитого пішака.

— Смачного, королю, — гмикнув Богдан.

— Та-а-ак, що ми тепер маємо, — знову замислився Данько. — Взагалі-то програю постійно я. Вигравати якось не навчився. Тут можна поставити королеві шах, спробувати поганяти його трошки по полю... Хоча... — він ще раз уважно подивився на дошку, рішуче переставив слона на клітинку F5 і радісно потер руки: — Ха! Оце називається патова ситуація. Тобто безвихідна. Коли нема куди і нема як ходити! Дивись, ось тепер чорному королю нема куди ходити. Можна, звісно, зашахувати його, але таким ходом виграти швидше. Виграш трьома ходами, елементарна ситуація. Ось дивись!'

— Слухай, я однак на цьому не розуміюся, — відмахнувся Богдан. — Краще скажи, що це означає: білі виграли в чорних за три ходи? Де тут прихований зміст? Де дорога до скарбу? Загнали чорного короля в куток — і що далі?

Данило якось дивно глянув на Богдана, тоді обережно взяв двома пальцями чорну фігурку.

— Ко-роль, — сказав він по складах і, мовби боячись, що той недочуває, повторив уже голосніше: — Ко-роль! Король, розумієш?

— Ну, король, — погодився Бодя. — То й що?

— Не розумієш? Під королем! Ось тобі король! А ось — під королем! — Данило тицьнув пальцем на клітинку, з якої зняв фігуру. — Корона на маєтку тут ні до чого! Золото десь в іншому місці, і це місце чорний король чітко вказує!

— А мені не видно, — відповів Богдан капризним тоном. — Що, під дошкою цією колупатися? І чому не під оцим королем, білим?

— Бо він стоїть на місці і не грає. Рухався по полю чорний король. Тут не штука — знайти шахову задачку. Головне — розв’язати її. У цьому випадку — змусити чорного короля зробити хід і поставити йому потім мат. Щоб він у цьому квадраті, — Данило для переконливості тицьнув пальцем, — стояв і не рухався.

Тепер настала Богданова черга дивним поглядом дивитися на Данила.

— Як ти сказав? Ану, скажи ще раз?

— Про що?

— Де король стоїть і не рухається?

— Oсь тут. На цій клітинці.

— Ні, ти сказав — „у цьому квадраті”.

— А... це машинально вирвалося. Клітинки ж на шахівниці квадратні.

Богдан випнув груди і переможно глянув на Данила.

— У мене дядько — військовий. У нього приказка є: „Зустрінемось у тому квадраті”. Знаєш, звідки це? Місцевість на військових картах поділена на квадрати! Хоч поле, хоч ліс, хоч місто — будь-яка місцевість для військової людини — квадрат. Не доп’яв?

Нарешті до Данила почало доходити..

— Отже, якщо розкреслити якусь місцевість на квадрати і уявити її шаховою дошкою, на якій розігралася ось ця партія, — він кивнув на комбінацію фігур на шахівниці, — то діжку з золотом треба шукати там, де стоїть чорний король. Це місце на карті — під королем! Геніально!

У захваті від свого здогаду Данило не стримався — чмокнув чорну фігурку. Та Богдан не квапився радіти.

— Це все прекрасно. Тільки про карти якої місцевості ми говоримо? Стільки років минуло...

— Та-а-ак, — Даньків настрій різко перемінився, але раптом його обличчя знову засяяло:

— Дід Гайдамака! Він же старий музейний працівник! Він напевне знає! Погнали до нього, швиденько!

— Ага, швиденько... Твій дядько Семен потім такого нам наговорить...

— Ну не вб’є ж він нас! — відмахнувся Данько. І то правда.

Зібралися хлопці на раз-два, і вибігли з хати.

• Як Данилові вдалося розгадати загадку про місцезнаходження гетьманського скарбу, зашифровану в шаховій композиції із вірша?

Розділ 29

У якому нарешті розгадано

таємницю козацького скарбу

Лопату таки підібрали — вона валялася там, де й мусила: під вікном маєтку.

Гак хлопці зробили невеликий: тепер Данило ніс лопату, а Богдан — лом та мішок. Галка йшла з порожніми руками і постійно просилася щось понести.

Аби не збитися, трималися річки і рухалися за течією. Ось і місце, де вона повертає і далі береги робляться ширші. Звірилися з картою. Наче тут. Знайшли потрібне місце. Ставши до води спиною, Данило роздивився місцевість з-під долоні, якою прикрив очі від сонця. Попереду, зовсім, здається, близько, стоїть стіною лісосмуга. На малюнку вона не зазначена, та й дерева явно не двохсотлітні. Ясно, насадили їх відносно недавно, десь півсотні років тому. Отже, до уваги їх не беремо.

Що лишається?

Присівши, Данько розклав копію карти перед собою. Богдан із Галкою схилилися над ним, затуляючи сонце. Вирвавши якусь стеблину, Данило обвів нею коло в потрібній клітинці на карті. Потім, щось мовчки прикинувши, впевнено тицьнув кінчиком стеблини всередину.

— Або ось тут, або ніде!

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів його Бодя.

— Під королем — це не ось тут, не тут і не тут, — Данько тицьнув своєю „указкою” в різні точки квадрата. — Якщо говориться „під королем”, то тільки тут, у самому центрі кола. Он там висаджували смугу дерев. Вона досить широка, і на тому місці нічого не знайшли. Інакше про це давно було б відомо. Ось тут недалечко ріка — „золота ріка”, як сказано у вірші: гадаю, це натяк і на ріку, і на заховане поблизу золото. А отам — центральна частина. Ось там! — він підвівся і показав рукою просто перед собою.

— Там же поле, — заперечила Галка. — Рівне, наче твоя шахова дошка! Ми там з Футбиком сто разів бігали.

— Ви ж нічого не шукали, правильно? Тому — вперед.

Данило рішуче рушив прямо, намагаючись визначити, де тут центр квадрата. Богдан пішов за ним. Вони не рахували кроки, але зробили їх, мабуть, зо дві сотні, коли Данько, що крокував перший, зупинився. Уважно глянув поперед себе, а тоді шарпнув Бодю за руку — Глянь! Дивись туди! Бачиш?

Богдан і собі придивився. Галка також глянула. Спочатку ніхто нічого не розгледів. А тоді просто перед їхніми очима наче сам собою серед зеленого поля виріс невеличкий горбок.

Коли трійця підійшла до нього зовсім близько, всі побачили, що не такий він уже й невеличкий, цей горбочок. Не втримавшись, Богдан стукнув по ньому ломом. Металевий стержень зайшов у землю, та зовсім неглибоко — стукнувся об щось тверде. Ще один удар, поряд — і знову якась твердь, наче камінь під землею. Пласка каменюка вросла в землю та поросла густою травою неправильної форми. Некажучи один одному ані слова, хлопці заходилися біля каменюки з ломом та лопатою, очищуючи її від дерну й товстого пару землі. Галка теж хотіла допомогти, але Богдан поважно мовив: „Це чоловіча справа”. Дівчинка не особливо й заперечувала.

Скільки минуло часу — важко сказати, але нарешті каменюка набула своїх обрисів, і друзі тепер змогли побачити: вона справді грубезна і, мабуть, дуже важка. Але не це їх збентежило.

На очищеній від землі кам’яній поверхні був викарбуваний хрест.

— Могила, — чомусь відразу втратив голос Данило і витер піт з чола.

— Могила, — повторив за ним Богдан.

— Могила, — луною озвалася Галка.

Вони нічого більше не сказали один одному. Бо й без того зрозуміло: страшно підважувати цей камінь. Адже під ним треба копати далі, а далі — труна, череп, кістки, і навіть якщо там само похована бочка з золотом, ніхто з друзів не готовий був розкопувати стару могилу. До того ж Данило знав від батька: цього не просто не можна робити, це ще й незаконно. За такі речі судять і навіть у тюрму саджають.

— Що робимо? — запитав Богдан.

Та не встиг Данько відповісти, як вони почули:

— Гей, що ви там забули?

• Чи правильно визначив місцезнаходження скарбу Данилко?

• Чому хлопцям було страшно підважувати камінь?

Розділ 30

У якому наші герої опиняються

в безвихідному становищі

Дружно обернулися Данило, Богдан і Галка на цей вигук.

Ось кого тут тільки не вистачало: від річки просто на них рухалася ватага Льоньки Гайдамаки у повному зборі з самим Льонькою на чолі. Тікати не годиться. Лишатися тут — викрити себе. І як це вони тут так непомітно опинилися? А може, вони навіть не ховалися і прийшли сюди випадково? Просто вешталися, як завжди, біля річки? Не знаючи, що робити, друзі просто стали пліч-о-пліч і чекали, поки неприятельський гурт підійде до них і оточить.

— Чого треба? — перший запитав Богдан. — У нас же мир.

— Здоровенькі були, — замість відповіді блазнювато вклонився Льонька.

— Ну, драстуйте, — кивнув Данило. — І далі що?

— Нічого, — спокійно відповів Льонька. — Харитон з Гобліном Два вас обох біля маєтку за останні дні кілька разів бачили. Потім ви дідом моїм зацікавилися. Учора навіть приходили до нього знову. Він мені розказав, навіть за приклад вас поставив: ось, мовляв, з ким дружити треба, а не байдикувати цілими днями. От ми й зацікавились, чим же ви тут займаєтесь?

— Каменюки вони викопують, — реготнув Князь Олег. — Каміння збирають. Це їм у школі домашнє завдання на літо — каміння принести.

— Чого мовчите? — поцікавився Льонька.

— Вам би краще гуляти звідси, — виступив наперед Богдан.

— Ми, чувак, у себе вдома. Оце, — Льонька обвів рукою довкола, — наш дім і наш край. Ви тута в гостях. Тому давайте поводитися чесно.

— Ну, то якої ж чесності вам від нас треба? — перепитав Данило. Він розумів: навіть якщо бійки не уникнути і доведеться битися, двоє проти шістьох у чистому полі нічого не вдіють. Галка, звісно, як боєць не рахується.

Ось коли не вистачає страуса! Зараз би всіх порозганяв... Тільки ж Футбол тепер напевне дядька Семена ганяє. Або тиняється біля Галчиної хати, терпляче чекаючи на хазяйку.

Виходу нема: доведеться посвячувати цю компанію у свою таємницю. І чим це закінчиться — передбачити важко.

Але перш ніж у голові визріло якесь рішення, з-за дерев, від посадки, вигулькнула машина. Авто сунуло просто до хлоп’ячого гурту, і серце Данила остаточно шугнуло донизу. Не було смислу тікати, та й не хотілося.

Лишалося одне: дочекатися, поки машина під’їде до них і з неї вийде дядько Сашко Немировський.

Та це ще не найгірше. Бо найгірше сталося тоді, коли з інших дверцят витрусився лиховісний патлатий Туман. Як завжди, увесь у чорному.

Очі блискають так люто, що навіть на яскравому сонці видно.

— Привіт, діточки! — вишкірився він. — Чого вас тут так багато?

— Ми тут гуляємо! — заявив Данько, — нічого іншого в голову не прийшло.

— Граєтесь у козаків-розбійників? — ще ширше вишкірив щербатого рота Туман, показавши усім свої жовті зуби. — Тоді все, козаки, здавайтеся — розбійники приїхали!

Тим часом дядько Сашко підійшов до каменюки, відсторонивши Гобліна Два, Петю Рудого й Богдана, обійшов її, і навіть поставив зверху ногу.

— Ось і все, — мовив він, дивлячись на Данила. — Ви, діти, якщо лопати десь розкидаєте, то хоча б вчасно забирайте. Бо спочатку вудочки губите, потім — інструменти. Спочатку зовсім випадково у мене під вікнами ошиваєтеся серед ночі, потім так само випадково — з лопатою біля старого маєтку. І знову вночі — лопату мій колега рано надибав, — дядько Сашко кивнув на Тумана. — То вони рибу вночі хочуть ловити, то черв’ячків копати. Правда?

— А це не наша лопата! — вихопилося в Боді.

— Та ти що! — зробив великі очі Туман. — А чого ж ви тоді за нею прийшли? Ви що — лопати крадете?

Все ясно. Сиділи ці лиходії в засідці. Чекали, хто по лопату прийде. Ну, а вони самі, зловивши птаха удачі, геть утратили обережність.

Хлопці мовчали. Галка теж закусила губу. А Льончина компанія взагалі нічого не розуміла. Тим часом Туман так само підійшов до каменя, нахилився, спробував підважити.

— Важкий, зар-раза! Ану, дай сюди оце! — звелів він, простигши руку до лома, якого Богдан стискав у руці.

— Незаконне розриття могил карається законом, — зауважив Данило.

— Отак? — підморгнув йому Туман. — А самі що хотіли робити?

— Ми не знали, що тут могила. Знайшли її і збиралися в міліцію йти.

— Того, хто розриває старі могили, доля покарає! — вставив Богдан. — Я в кіно бачив, про мумію...

— Нічого. Я не забобонний. Давай!

З цими словами Туман вирвав лома з хлопчачої руки. Дядько Немировський узяв лопату і, поплювавши на руки, заходився обкопувати камінь. Хлопцям, які збилися тепер в одну купу, нічого не лишалося, як стояти поруч і мовчки дивитися на те, що відбувається.

Нарешті камінь обкопали з усіх боків. Туман з дядьком Немировським спільними зусиллями підважили його і з кількох спроб таки відсунули вбік. А тоді почали квапливо копати по черзі. Земля злежалася під каменем і піддавалася погано, тому час від часу її доводилося розм’якшувати ломом.

Яма робилася все глибшою. Ось копачі у ній уже по коліна, ось — по пояс. Хлопці затамували подих: зараз вони побачать стару могилу і на них усіх упаде стародавнє прокляття.

Але нічого не сталося. Бо під каменем нічого не було.

Лом і лопата враз одночасно наштовхнулися на щось тверде. Чоловіки хутко почали розчищати те місце. Хлопці, почувши стукіт, наблизилися до краю ями і зазирнули вниз. Десятьом парам очей відкрилася прямокутна ляда. Мабуть, робили її з міцного дерева: ляда майже не зотліла в землі. Туман піддів її ломом, Немировський смикнув і потягнув на себе.

Тепер вони стояли на краю прямокутного, старанно обмурованого льоху. Коли Немировський застрибнув туди, то зник там з головою, ще й лишалося досить місця. За мить з ями почувся радісний вигук, а тоді руки підняли догори і вистромили з ями невеличку круглу діжку, обмазану глиною і стягнену металевими кованими обручами.

Нахилився Туман, підхопив із рук партнера знахідку і так завмер, дивлячись на неї справді побожним поглядом. „Наче шукачі легендарної Атлантиди, що нарешті знайшли цю затонулу землю”, — чомусь подумав Данило.

Ось вона, розгадка таємниці козацького скарбу! Ось вона, не отримана Петром-зрадником батькова спадщина! Бочечка золотих червінців і золота гетьманська булава!.. Тільки в недобрих руках.

Нічого не сказав Туман. Лише підважував здобич у руках і шкірив свого щербатого рота. Потім поставив діжу на край ями, легко вибрався з неї, обтрусився і глянув лихим оком на хлопців.

— Руку давай! Не вилізу! — почулося зі сховку.

— А ти й не вилізеш! — озвався Туман. — Не треба тобі вилізати!

Перш ніж хтось устиг щось зрозуміти, він однією рукою підхопив скарб, а іншу засунув у кишеню. Мить — і на хлопців дивилося чорне дуло пістолета. Тепер Данило з Богданом вдруге бачили справжній пістолет у Туман овій руці, і то зовсім близько.

Не думали вони, що це так страшно — коли пістолет на тебе націлений.

— Галко, тікай! — на всю силу легенів крикнув Данько.

Дивно, але дівчинка послухалася. Позадкувала, потім розвернулася і кинулась геть. Льонька голосно свиснув, і всі шестеро, мов ті горобці, теж порснули в різні боки. Та так швидко, що Туман нічого не встиг зрозуміти. Лиш головою туди-сюди закрутив, бо не знав, за ким дивитися. Богдан, скориставшись цим, теж було сіпнувся тікати, але оговтався Туман — знову зброю на них навів.

— Лізьте вниз, до дядька! — наказав він, махнувши дулом у бік ями.

— Ти що там задумав? — обурювався в льосі дядько Сашко Немировський.

— Нічого особливого! Ти мене скільки дурив? Ось і посидьте там! Не бійся, не назавжди! На мене вже покупець чекає. Уже через дві години нас тут не буде! А коли з міста виїдемо, подзвоню, куди треба, і вас знайдуть і витягнуть! Ану, Сашко, телефончик мені викинь про всяк випадок! — бачачи, що той не поспішає виконувати наказ, підвищив голос: — Бігом, бо стрельну!

А тоді й справді стрельнув!

Хлопці здригнулися. Данило навіть присів — коли біля тебе стріляють, лякатися не соромно. Почувши постріл, дядько Сашко викинув назовні свій мобільний телефон.

— Ось так! — гаркнув Туман. — А ви, дітки, лізьте до дяді! Чи мені знову стріляти?

Данило з Богданом покірно — куди дінешся! — пострибали вниз. Спочатку в яму, а потім — у мурований льох. Їм утрьох там одразу стало тісно.

Згори почувся переможний Туманів смішок. А тоді прямокутник світла закрила ляда. Гуп! — упав на неї камінь. Рипнула ляда, але витримали міцні, просмолені та кованим залізом стягнуті дошки.

Закрився кам’яний мішок. І троє полонених опинилися у темряві, тісняві і безвиході.

• Хто вистежив Данила, Богдана й Галку?

• Що було гіршим від появи місцевих хлопчаків?

• Чи віднайшовся скарб гетьмана?

• Як учинив бандит Туман?







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.