Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Призабуті казки (уривок)
Мак Ольга

Всі публікації щодо:

Як Іван-Великан чортів перехитрував

Колись дуже-дуже давно там, де Дніпро у Чорне море впадає, поміж каміннями та скелями великими, прокопалися чорти із середини землі, із самого пекла, на світ Божий. І виходили, коли хотіли, чи то вночі, чи то й удень, і добрим людям усякі капості чинили: воду в криницях каламутили, рибалкам сіті дерли, а на полях поміж пшеницею та житом кукіль розсівали. І так усім допекли, що мусіли християни насиджені землі покинути і на всі чотири сторони світу розсіятися, бо ніхто не міг з нечистою силою дати ради.

А жив собі у столиці, у Києві, веселий та дотепний парубок Іван-Великан. Був він дуже побожний, дуже милосердний і дуже відважний, а нечистої сили не любив - страх! І коли зачув, яке лихо людям над Чорним морем сталося, довго не думав. Узяв у торбину шмат хліба, плесканку свіжого сиру і ще там чого, торбину закинув на плече, з родиною і сусідами попрощався, до церковних хрестів перехрестився і вийшов за браму міста.

Чи довго йшов, чи ні, але прибув на берег моря й побачив діру з пекла. Та й неважко було її знайти, бо з неї хмарою дим валив, а всередині клекотіло, наче в казані.

Став Іван-Великан, помолився, поснідав, подумав і заходився каміння відвалювати та від Дніпра рів копати. Аж тут і чортяка з діри виліз. Чорний та рогатий, та поганий-поганющий і з хвостом предовгим. А сіркою від нього так заносило, що Іванові аж у носі закрутило.

Привітався чорт з Іваном і питає:

- А що це ти, парубче, тут робиш?

- Хіба не бачиш? - відповідає Іван-Великан. - Хочу ріку у вашу діру завернути. Як у Києві на Йордан посвятять воду у Дніпрі, а вода в пекло потече, то ви там усі й погинете.

Злякався чорт, аж позеленів, бо ж усім відомо, що свяченої води ніяка нечисть не витримує.

- Правда ж то, Іване? - питає. - Не жартуєш?

- У мене з чортами жартів нема, - відповідає Іван. - Видушу вас усіх - і сліду не лишиться!

Ще більше злякався чортяка і під землю - шусть! Лишень китичка на кінці хвоста майнула.

Прибіг до самого найстаршого чорта - до Сатани й оповідає.

- Так і так, - каже, - прийшов із Київської землі Іван-Великан і річище Дніпра нам у пекло хоче завернути, щоб на Йордан нас свяченою водою вигубити. Що накажеш робити, царю?

Злякався й Сатана, залізними зубами задзвонив і за роги вхопився.

- Біда! - застогнав. - Біда! Велика біда! Чув уже я про того Івана-Великана: він не одному нашому братові хвоста прикрутив. Як напосядеться на нас - буде лихо! Але ти візьми його на спитки. Може він якраз і не такий сильний, як про нього кажуть. Зроби йому першу спробу з каменем.

Вертається чортяка до Івана й говорить:

- Чи ти, Іване, й справді такий дужий, що нас не боїшся? Таж ми така сила, що проти нас ніхто не встоїть.

А Іван йому на те:

- Божа сила більша від вашої. А я з Богом, то й вас переможу!

- Ну, як так, - каже чорт, - то давай мірятися. Будемо один одному задачі давати. Хто переможе - той сильніший.

- Добре, - згодився Іван. - Кажи ти перший, яку там задачу маєш.

Узяв чорт у руку камінь і каже:

- Задача така, щоб у руці камінь роздушити.

Стиснув каменюку, а вона й розсипалася піском.

Подивився Іван, почухав за вухом, подумав і відповідає:

- Роздушити камінь - невелике діло. Ти спробуй камінь так стиснути, щоб з нього аж вода потекла.

- Ге-ге! - каже чорт. - Такого ніхто не втне, бо в камені води нема.

- Як нема? - ніби дивується Іван. - Зараз я тобі покажу.

Щоб чорта засліпити, перехрестив торбу, витягнув з неї грудку сиру і каже:

- Дивися!

Стиснув сир у кулаці - а сироватка так і потекла.

- А що, є вода в камені, чи нема? - питає.

У чорта від подиву й страху аж у копитах похололо. Хресний знак йому очі затулив, то він і не побачив, що Іван з торби сир витягнув.

Зігнувся нечистий, махнув хвостом і знову до Сатани на пораду.

- Так і так, - оповідає, - той Іван може з каменя воду витиснути.

Гепнув спересердя Сатана копитом у землю і наказує:

- Візьми його ще на пробу вогнем. Цієї проби ніхто з хрещених не витримав, то, може, й Іван не витримає.

Вернувся чорт до Івана і каже:

- Зробімо, Іване, ще одну спробу. В мене така гаряча рука, що я нею без вогню можу підпалити сирий пень і на тому пні цілий день руку грітиму. Як і ти зможеш свою руку на вогні цілий день втримати - виграєш, а як ні - програєш.

- Гаразд, - погодився Іван, - хай буде.

Поклав чортяка свою пекельну руку на великий дубовий пень - так пень одразу й затлівся. І тлів од ранку до вечора, а чорт на жарі руку тримав і навіть не кривився.

- Завтра, - мовив до Івана, - буде твоя черга.

- То й добре.

Вночі зладив Іван шкіряну торбу, набрав у неї води, сирицею стягнув і в рукав засунув. А щоб чорт підступу не побачив, рукав перехрестив і ліг спати.

Приходить чорт уранці й каже:

- Ну, Іване, клади свою руку на вогонь - побачимо, чи витримаєш?

Підійшов Іван до того самого пня, що вже до половини згорів, поклав руку на жар, а другою рукою - смик за сирицю! Хлюнула вода з торби, погасила вогонь - і лишень пара пішла.

- Е-е, - сміється Іван, - що ж це ти, чорте, такий ледачий вогонь поклав, що на ньому добрий християнин і руки нагріти не може!

Засмутився чортяка, аж йому хвіст зів’яв, і ще раз побіг до свого царя.

Вислухав його Сатана і розхорувався. З горя випив сім бочок смоли, обтерся і тоді каже до чорта:

- Візьми ж ти того Івана ще на останню спробу - на мою булаву. Та гляди, щоб не загубив де, бо тоді я сам тобі роги скручу!

От вертається чорт до Івана і несе на плечах сатанинську булаву. А булава з кованого заліза, величезна та важезна - на сто пудів. Несе її чорт - і під ним земля вгинається.

- От, Іване, - мовить чорт, - зробимо останню спробу. Це булава самого нашого найстаршого царя. Хто її підкине вище - той виграє. Годишся?

- Годжуся, - відповідає Іван, а сам і зажурився. Бо як таку булаву підкинути?

А чортяка як розмахнувся, як розмахнувся, та як пошпурить тією булавою - аж загуло! І полетіла булава вгору зранку, а вернулася і впала на землю як сонце заходило. Та як упала, то земля під нею розкололася, а на дні розколини вода виступила.

- Ну, - каже чорт, - узавтра рано твоя черга кидати.

Завдав собі булаву на плечі й пішов.

Ранком повертається, приносить булаву й дає Іванові.

- Бери ж та й підкидай, - говорить.

Узяв же Іван булаву за тонший кінець та й ледве здолав його на три лікті піднести, а голова і з місця не зрушилася. І взяла досада парубка. Силач він був великий і недарма Великаном прозивався, але щоб таку тяжелезну булаву підкинути - куди-куди! Ніякої людської сили на таке діло не вистачило б.

А чорт скаче довкола й принаглює:

- Та ну бо, Іване, підкидай, не гайся!

- Почекай, - каже Іван, а сам надумується.

- Та чого там чекати! - нетерпеливиться чорт. - Підкидай!

- Зараз, зараз...

І далі стоїть.

Чорт знову до нього:

- Та Іване, та чому ж ти отягаєшся? Он сонце вже підбилося як високо! Чого ти чекаєш?

Розсердився Іван та як крикне:

- Ох і впікся ти мені, чортяко! Та чекаю, поки он та хмара ближче насунеться: загирю вашу пекельну булаву на неї, а тоді побачимо, як ваш Сатана буде без неї верховодити.

Чорт аж підскочив з переляку, та за булаву! Видер її Іванові з рук і гур-гур - назад у діру - тільки курява за ним знялася.

- Слава ж Тобі, Господи! - перехрестився Іван. - Позбувся клопоту! Тепер можу знову до діла взятися.

І став знову рів копати.

Копає-копає, коли гульк - іде до нього якийсь дід, увесь у білому і зі срібною бородою по коліна.

Привітався з Іваном і питає:

- А що це ти, Іване, робиш?

- Так і так, - каже Іван, - хочу річище Дніпра у ту діру відвести, щоб на Йордан свячена вода пекло зруйнувала, а всіх чортів винищила.

Похитав старець головою і мовить з докором:

- А що ж оце ти, Іване, старший за самого Бога, чи як? Коли б Господь схотів пекло зруйнувати, то досить Йому лишень мізинцем кивнути. Але Він того не робить. Пекло зруйнує Ісус Христос, але тоді лишень, як на землі ні одного грішника не зостанеться. А ти не маєш права того робити!

Злякався Іван, хотів щось дідові сказати - а діда вже й нема. Зажурився парубок, сів і думає: що його у світі Божому робити? Отой дід напевно не був звичайним дідом, а, може, був самим святим Петром, якого Бог послав. Отже, не можна Дніпра у пекло пускати. То тоді як? Знову дати чортам волю над миром хрещеним збиткуватися? Також гріх.

А тим часом у пеклі переполох великий. Як почув Сатана, що Іван хотів його булаву аж на хмару закинути, то зі страху мало дуба не дав. Склинав усіх чортів од старого до малого і давай раду радити. Радили, радили, і врешті врадили.

- Піди, - каже Сатана до чорта, - і спитай у того Івана-Великана, який він окуп від нас хоче. Дай йому, скільки б він не заправив, лишень хай іде собі, звідки прийшов.

І ще раз приходить чортяка до Івана, та такий смирний, наче побитий пес.

- Іване, - каже, - чи не взяв би з нас окупу? Дамо тобі золота, скільки хочеш, тільки не губи нас і йди собі геть звідси.

Зрадів Іван і мовить:

- Не так буде вам легко мене позбутися. Ти мені тричі задачі задавав. Тепер я тобі задам: ось як до трьох разів насиплеш мені повний бриль золота, то я собі піду отак; але як не насиплеш, то я тобі хвоста намну, а до того накажу вам зсередини пекла діру засипати і замурувати і більше на світ не виходити. Згода?

Зрадів чорт, бо що там за задача до трьох разів бриль золота насипати! Він за один раз це зробить.

І каже Іванові:

- Добре, зараз іду принесу.

- Та ні, - відповідає Іван, - узавтра вранці принесеш.

- Хай буде.

Пішов чорт, а Іван дочекався вечора, перехрестив довкола себе на всі чотири сторони світу повітря, щоб чортяка нічого не побачив, і заходився копати глибоку яму. Яму хмизом притрусив, землею посипав, лишень невелику діру посередині лишив. На ту діру поклав дном униз бриля, а в дні бриля маленьку шпарочку прорізав. І ліг спати.

От приходить зранку чорт і приносить торбу золотих червінців. Сипнув червінці у бриль, а червінці через дірочку і посипалися в яму. Глянув чортяка - а бриль як був порожнім, так і є.

Почухав він потилицю заднім копитом, покрутив хвостом і побіг назад. Приносить цілий міх золота. Висипав у бриль, а червінці знову через щілину - в яму, і бриль, як був порожнім, так лишився.

І втретє побіг чорт по золото. Набрав його повну волову шкуру, аж зігнувся, поки доніс. Так що ж - і на цей раз бриль через шпарочку всю волову шкуру червінців в яму пропустив, а сам, як був порожнім, так порожнім лишився.

Чорт - у плач, а Іван хап його за хвіст, накрутив на руку і давай смикати з усіх сил. Чорт уже й проситься і благає, а Іван смикає і смикає. Мало не відірвав.

Насилу-насилу видерся чортяка й прожогом утік у діру.

Три дні й три ночі гарували всі чорти в пеклі, засипаючи та замуровуючи вихід на світ, а Іван прикотив величезний камінь і заклав діру зверху. Тоді пішов сповіщати по цілому краю, щоб люди поверталися і жили, як раніше. А на ті гроші, що їх із ями вигріб, сказав збудувати найбільшу у світі церкву і поставити найвищу дзвіницю.

Язиката Хівря

Давно колись, ще за кріпацьких часів, жило в одному селі подружжя: Іван та Хівря. Іван був дуже працьовитий, статечний і розважний, але жінку, мов на лихо, мав занадто цікаву до чужих справ, а вже таку слизькоязику - не доведи Господи! Що б у хаті не сталося - Хівря відразу розносила по цілому селу. А вже як своє розносила, то чуже й поготів. Та ще мусіла знати, що в чиїй хаті діється і що у чиєму горщику вариться, а як перша не довідалася якої новини, то просто хорувала від заздрості. Оце, бувало, почує, що в сусідки борщ не вдався, - та й зараз до іншої сусідки:

- Ой, кумонько, чи ви чули? Там Явдоха такого борщу наварила, що хоч собаці на хвіст вилий! Там така нездара, що нічого не вміє. Та там з неї така нехарапутниця, що я ще зроду не бачила...

Або побачить, що якийсь парубок дівчині підморгнув - і зараз по селу:

- Сусідонько, чи ви знаєте, що Нечипоренків Василь до Мелашки Ковбенкової старостів посилає?

- Та невже?!

- Істинну правду вам кажу! Оце перед Покровою і весілля буде. Сама бачила, як він до неї моргав. А чого б мав моргати? Та певно, що хоче сватати...

Стояла в Хіврі робота в хаті і в полі, не раз і свині були голодні, й корова вчас не здоєна, й вечеря незварена. Бо ж, щоб усі новини по селі позбирати й порозносити, треба було мати час. Як уже Іван її не просив, як не соромив, не докоряв, не сварив - дарма! Нічого Хіврі не помагало. Та й сусіди Хіврі не любили, не вірили їй і дражнили «язикатою».

От одного разу поїхав Іван панське поле орати. Орав, орав до полудня, втомився гірко й зголоднів. Пустив воли на попас, а сам сів під дубом, пополуднував сухим хлібом з водою і

зажурився. Оце ж поле колись належало його дідові-козакові, та з’явився польський пан з королівською грамотою, землю забрав, селян покріпачив і змушує на себе задарма працювати. Бідують люди. Та в інших господарів хоч жінки добрі. Наробиться чоловік у полі, натерпиться від панських гайдуків, а прийде додому - то й легше йому на душі. Бо й жінка, хоч також панщину відробляє, а все ж у хаті порядок держить: і їсти зварить, і сорочку випере, і позамітає. Покінчають усю роботу, повечеряють, а тоді сядуть разом, пожуряться, порадяться - і вже краще їм. А в Івана - що? Не раз прийде додому, а жінки нема, і діти голодні й піч холодна, бо Хівря, чи ходила на панщину, чи ні, - вже з язиком по селу бігає. А щоб порадитися з нею, чи поскаржитися на панських посіпак і самого пана - сохрани Господи! Одразу ж ціле село знатиме, а тоді начувайся біди.

Отак сидів Іван під дубом, журився-журився і не зчувся як заснув. І приснився йому покійний дід. Став перед Іваном і каже:

- Не журися, сину. Запрягай воли та виводь борозну рівненько - просто аж на той білий камінь. Як мудрим будеш, то і з кріпацтва викупишся і господарем станеш. Та гляди, жінці своїй сім год правди не кажи, бо буде біда...

Прокинувся Іван, розглянувся довкола і сам собі не вірить: стояв же дід отут навпроти, наче живий, а нема нікого. Перехрестився Іван, запряг воли у плуг і повів борозну рівненько на другий бік поля - якраз на білий камінь, що лежав на межі. Погейкує на воли, натискає на чепіги і поволі ступає за плугом. Аж плуг раптом за щось зачепився і став. Дивиться Іван - а то зігнилий пень у землі. Вивернув він той пень, а під пнем, яма, а в ямі великий горщик, повний червінців.

- Оце ж мій покійний дід напевно його тут і закопав! - догадався Іван.

Впав на коліна, помолився за дідову душу, горщик з грішми добре в торбу заховав і далі оре, мов би нічого й не сталося. Оре та й оре, а сам думає: «Мазав покійний дід, що, як мудрим буду, то й з кріпацтва викуплюся і господарем стану. Але як його викуплятися, коли пан знає, що я бідний? Зараз і спитає, звідки в мене гроші? Моли б моя жінка не була така язиката, то хоч з нею порадився б. Та їй признатися - то все одно, що по цілому селу роздзвонити. Зараз і до пана дійде. Не даром же й дід остерігав, щоб їй сім літ правди не казати. І що тут його у світі Божому робити?».

Доорав Іван поле й вертається додому, як звичайно, ввечері. А Хівря на воротах стоїть і вже здалека кричить:

- Чи ти чув, чоловіче, що в Горпини ще позавчора корова близнят привела? Два бички, як писані!

- То щасти їй Боже! - відповідає Іван.

- Щасти Боже?! - аж у поли вдарилася Хівря. - Та бодай би вони їй до вечора подохли!

- Схаменися, жінко! - злякався Іван. - Чи ти Бога не боїшся? Та чого кленеш?

А Хівря б’є кулак об кулак і кричить ще дужче:

- Клену, клену і буду клясти, бодай їй сей та й той! Третій день, як корова отелилася, а вона слова не сказала! У нас іще зроду корова близнят не привела, а як приведе одно, то я зараз даю всім знати, не криюся, як та клята відьма! Йоли б не кума Параска, спасибі їй, то я б і досі не знала. Такі в нас сусіди!..

Вже нічого Іван не сказав, сховав горщика з червінцями у купі гною, повечеряв і ліг спати. А на другий день ранком каже до Хіврі:

- Звелів мені пан піти сьогодні рибу у ставку порахувати. То я й піду.

- То й іди.

Пішов Іван, але не до ставка, а до міста. Накупив усяких ласощів і солодких бубликів та й вертається додому. А, йдучи через ліс, зустрів лісничого, що ніс упольованого зайця.

Привітався Іван з лісничим і каже:

- Продайте мені, пане лісничий, зайця.

- А ти ж маєш гроші?

- Та маю. Оце продав поросятко в місті на базарі.

Відкупив зайця, а тоді вже обходом і пішов до панських ставків. Витягнув одну вершу, вибрав з неї рибу, замість риби, запхав туди застреленого зайця, а з рибою вернувся знову до лісу

та й порозкидав її попід кущами. А, прийшовши у подвір’я, торбу з ласощами та бубликами під стріху заховав і тоді вже - до хати.

- Ну що? - питає Хівря. - Порахував рибу?

- Та порахував.

- А багато було?

- Та багато. Коли б усю поскладати на вози, то було б дванадцять повних і ще три рибини зверху.

Полягали спати, і, як Хівря вже добре заснула, Іван устав потихеньку, витягнув торбу з-під стріхи, порозвішував ласощі й бублики на вербі біля хліва і знову ліг. А Хівря ранком устала, пішла свиням їсти давати та й угледіла бублики. Вбігла прожогом назад у хату і кричить:

- Іване, Іване, ану вставай скоро та подивися, яке диво сталося!

- Яке там диво? - питає Іван, наче зовсім сонний.

- Та ходи подивися!

Почухався Іван, протер очі й вийшов за Хіврею надвір.

- Чи ти бач! - сказав. - Бублики на вербі! Таке чудо буває хіба у тисячний рік і тисячний день.

- Як, як? - питає Хівря.

- Та так, - відповідає Іван, - кожного разу, як минає рівно тисяча літ і тисяча днів, то стаються всякі дива: на вербі бублики родяться, у верші зайці ловляться, а в лісі може риба притхнутися.

- Ой, Господи! - аж не тямиться з радощів Хівря! - І родилася і христилася, а такого ще не бачила і не чула! Ой, Івасю, голубчику, та зриваймо мерщій ці бублики та й їжмо! У мене вже слинка котиться!..

А Іван на те:

- Зривай, зривай, але їсти - зась! То панські бублики - треба йому віднести.

- А не діжде він! - лютиться Хівря. - Бублики на нашій вербі вродили, а не на його! Та, видно, такі добрі та солодкі, що я ще й зроду таких не куштувала. А панисько там щодня такими обжирається. Нічого не віддаваймо! Збираймо та й їжмо самі!

- То збирай і їж, - каже Іван, - а я на них і дивитися не хочу. Як пан довідається і поспитає, то моя хата скраю - так і знай!

- Не бійся, не довідається.

Пострушувала Хівря і бублики і пундики з верби, що з’їла, то з’їла, що дітям дала, то дала, а решту сховала і каже до чоловіка:

- А що то ти казав про зайців і про рибу?

- Та казав, що можуть зайці у верші ловитися і риба в лісі притхнутися.

- Як це притхнутися? Що воно таке?

- Ну, таке, що риба з води вилазить і в лісі поміж деревами лягає.

- Ой, Івасю, ой голубчику, та ходімо тих зайців і ту рибу пошукаймо! - благає Хівря.

- А навіщо тобі? - питає Іван. - Однаково ж ні зайці, ні риба не наші, а панські. Тож хай пан іде собі та й шукає.

- Та, Івасю, я лишень хочу подивитися, чи воно правда! Ходімо!

- То й ходімо, коли вже так хочеш...

От повів Іван Хіврю до ставка, витягнув ту вершу, що в ній був заєць, і показує.

Хівря лишень у поли вдарилася:

- Оце диво! Оце чудо! І родилася і христилася, а такого не бачила й не чула! Берім же, Івасю, того зайця та й несім додому. Злупимо з нього шкуру, а я спечу, та й буде нам обід.

- Не хочу я твого обіду, - каже Іван. - Ти зараз по селі роздзвониш, пан довідається та й з мене шкуру злупить.

- Та, Івасю, та я нікому й словечка не скажу, хай мені язик усохне! - присягає Хівря.

Але Іван не йме віри.

- Як хочеш, - каже, - бери сама, а я до нього й пальцем не торкнуся.

Загорнула Хівря зайця у фартух і знову до чоловіка:

- Ой, Іване, ходімо ж іще у ліс. Хочу подивитися, як то риба притхнулася.

- Хоч і притхнулася, - каже Іван, - та не наша панова. Шкода задаром ноги збивати.

Але Хівря так просить:

- Та ходімо, Івасю, хай хоч подивлюся.

- То й ходімо.

Повів жінку в ліс на те місце, де рибу порозкидав і показав. Знову дивується Хівря, знову каже, що і родилася й христилася, а такого чуда не бачила.

- Забираймо ж цю рибу, - просить чоловіка, - та несімо додому, а я почищу та й доброї юшки наварю.

Але Іван «ні» та й «ні».

- Тебе пан як почистить, - каже, - то летітиме з тебе луска ще краще, ніж з оцієї риби.

Але Хівря й рибу позбирала у фартух. Принесла все додому, рибу зварила, зайця спекла, сама наїлася й дітей нагодувала. Тільки Іван нічого з того і не покуштував.

Але Хівря, як Хівря. Хоч і присягала чоловікові, що нікому нічого не казатиме, так невитримка ж! Ледве губи після обіду обтерла - і зараз же по селу майнула:

- Ой, людоньки! Ой, сусідоньки! Та чи ви знаєте, які дива бувають у тисячний год і тисячний день? На вербі бублики родять, зайці у верші ловляться, а риба з води вилазить і в лісі попід деревами притихається!..

Люди слухають і лишень плечима потискають.

- Не чули такого, - кажуть. - Чули лишень, що на вербі груші ростуть, а дурні в таке вірять.

- Та Господи! - присягає Хівря. - Та я вам істинну правду кажу! Та я ж достеменнісенько знаю!..

А люди далі кепкують. Розказала б Хівря їм усе до кінця, так пана боїться, щоб не поспитав за бублики, і за зайця, і за рибу. Так ні з чим і додому вернулася.

От живуть вони далі. Іван щотижня чи там що два витягне червінця з-під гною і купить то поросятко, то пару овечок, а далі й волів пару, ба й воза кованого і чумацьку мажу. А на весну пішов до пана та й відпросився чумакувати: у Крим по сіль поїхав. Правда, що заробив, - половину панові мусів оддати, але й собі половина лишилася. На другий рік знову поїхав і на третій також. Краще стало родині жити, а люди казали:

- Тому Іванові йде, як з води. Десь, мабуть, упіймав щастя за хвіст.

Так минуло сім літ. Аж одного дня зачув Іван, що пан дуже в карти програвся і грошей до зарізу потребує. Має навіть частину землі й кріпаків продавати.

То Іван зараз і пішов до панського двору. Так і так, мовляв, хочу з усією сім’єю на волю викупитися і землі придбати. А пан зрадів.

- Давай сто червінців, - каже, - то випущу тебе на волю і ще шмат поля одріжу.

Зараз таки папір списали, печатки прибили, Іван гроші відрахував і вертається додому вже вільним чоловіком. Та такий радий та такий веселий, що на радощах і признався Хіврі.

- Знаєш, - каже, - жінко, а це ж ми вільними стали і поле придбали за дідовий скарб, який я на панському полі виорав.

- Та не бреши! - дивується Хівря.

- Не брешу, ні, чисту правду говорю.

І розказує все, як воно сталося.

- Коли ж то було? - питає Хівря.

- А було ще тоді, як Горпинина корова близнят привела.

Як не скочить же Хівря, як не зверещить:

- Ах ти ж такий-сякий! То Горпина від мене з бичками-близнятами три дні крилася, а ти зі скарбом аж сім літ!? Та бодай же тобі се і те! Та хай же я сама лусну, як не піду зараз до пана і не розкажу йому всього!..

- Та чи ти жінко, при своєму розумі?! - злякався Іван. - Хочеш знову у кріпацькому ярмі ходити?

- І ходитиму, і ходитиму! - Хівря на те. - І ти ходитимеш, щоб знав, як від жінки критися!

І побігла до панського двору.

- Паночку! - репетує. - Ґвалт! Рятуйте! Мій чоловік мене сім літ дурив, а вас обікрав!

- Як то обікрав? - дивується пан.

- А так: він виорав на вашому полі горщик із червінцями і за них викупився на волю, ще й поле у вас купив.

Ох, як розлютиться пан на таку новину, як затупає ногами.

- Зараз мені того злодія приведіть! - кричить. - Я йому покажу, де раки зимують!

Метнулися панські гайдуки, вхопили Івана і приволокли до двору.

- То ти так?! - наскакує на нього пан. - Моїм золотом від мене викупився, ще й шмат поля видурив?!

- Хто вам такого наговорив, пане? - ніби дивується Іван.

- Та твоя жінка! Віддавай мені зараз усе золото, що на моєму полі виорав, і той папір з печатками, бо я тебе, вражий хлопе, звелю канчуками на смерть засікти! Та я тебе у в’язниці згною!..

- Ба ні, - каже Іван, - паперу з печатками я вам, пане, не віддам. А моїй жінці ви не вірте, бо в неї в голові клепки бракує. Таж самі знаєте, що я чумакую і на вашому полі вже давно з плугом не ходив.

А Хівря:

- Ага, ага, не ходив! Це було ще перед тим!

- Коли саме? - питає пан.

- Та було, паночку, - каже скоренько Хівря, - саме у той день, як Параска мені сказала, що Горпинина корова близнят привела. Там такі були бички, як писані!

- А кат же тебе, бабо, знає, коли тобі хто про писані бички оповідав! - розсердився пан. - Ти мені толком кажи!

- Скажу, паночку, скажу! - спішить Хівря. - Це було день перед тим, як ви загадали моєму чоловікові у ваших ставках рибу порахувати.

Пан лишень очі вирячив:

- Не верзи, бабо, дурниць! Я такого ніколи не загадував!

- Ой загадували, паночку, загадували! - Хівря своєї. - А мій чоловік нарахував тієї риби стільки, що було б на дванадцять повних возів, і ще три рибини зверху зосталися б.

- Та чи ти впилася, бабо?! - ще дужче сердиться пан. - Коли це таке було?

- Та було, паночку, саме перед тисячним роком і тисячним днем.

- Що таке?! - зовсім спантеличився пан. - Що то за тисячний рік і тисячний день?!

- Ой, паночку, та хіба ж ви не знаєте? Та то було у той рік, як на нашій вербі бублики вродили, і як у ваші верші зайці ловилися, і як у вашому лісі риба притхнулася.

Пан з лиха лишень плюнув.

- Бачу, - каже, - що в цієї баби й справді не всі вдома. Дайте їй сотню канчуків за те, що мені голову морочила, і виженіть з двору.

Та Івана жаль за серце стиснув: усе ж, як не як, а рідна жінка.

- Майте Бога в серці, пане! - просить. - Бачите самі, що жінка не сповна розуму. Змилосердіться!

- Гаразд, - каже пан, - знай моє милосердя: хай буде не сто, лишень десять - і за те подякуй.

Обернувся і пішов у покої.

Розтягнули гайдуки Хіврю на колоді, всипали десять канчуків і вигнали з двору.

Йде вона додому й плаче, а Іван збоку ступає і питає:

- А що, Хівре, навчили тебе розуму?

- Ой навчили, Іване, навчили! - хлипає Хівря. - Ще зроду такою мудрою не була. Тепер уже не здуриш мене ані рибою, ані зайцем, ані бубликами, ані тисячним роком і тисячним днем. Та вже нікому нічого не казатиму, щоб люди з мене ще дужче не сміялися.

Переніс Іван хату з села на свій ґрунт, і подружжя зажило у згоді. Після панських канчуків Хівря навчилася тримати язика на припоні й не бігала по сусідах розносити і своє й чуже сміття. За це люди почали її шанувати, хоч і далі зі звички позаочі називали язикатою.

Та й по нинішній день про кожну жінку, яка любить багато непотрібного говорити, встряє у чужі справи й оповідає одним усе, що почула від інших, кажуть: «Оце язиката Хівря».