Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Бог вогню. Санто Антоніо (уривок)
Мак Ольга

Всі публікації щодо:

(уривок)

Таємниця

В опорожнілому домі запала урочиста тиша. Вона видавалася ще урочистішою і глибшою тому, що обоє співрозмовників сиділи в темноті, нервово розсвітлюваній червоними відблисками тоненьких смужок світла, які пробивалися від дверцят та відкритого піддувала і вихоплювали з темноти дві постаті, таких близьких у цю хвилину, а заразом і таких неподібних людей. Старий, згорблений Коарасіаба, з поморщеним обличчям і погаслим поглядом, був ніби втіленням віджилого минулого, що скінчило свій життєвий шлях і стоїть над приготованою могилою. Юний Данко, стрункий і міцний, як пальма, з енергійним, відвертим лицем, чистим блиском темних очей і гордим чолом, був натомість живим образом майбутнього, що переступає обрій соняшного ранку.

Але одночасно в обидвох постаттях було щось моторошно-подібне, якесь невловиме для ока, спільне тавро, що позначає без ріжниці віку всіх людей, душі яких діткнені великим вогнем тотожних бажань. Старий і молодий сиділи поруч, окружені густою тьмою, і виглядали в Тремтячих відблисках вогню, як символічний образ вічности прагнень свободолюбивого духа, що, відмираючи з одними, народжується в других, єднаючи нерозривно серця й думки істот, котрі походять з цілком ріжних світів.

Сиділи, подавлені величчю наступаючого моменту, в якому мала розкритися похмура тайна, що її дотримання було попереджене урочистою присягою.

- Кілька разів ти питав мене, - заговорив Коарасіаба після довгої мовчанки, - про знак на моїх грудях. Що це є, по-твоєму?

Данко подивився на груди індіянина і відповів тихо:

- По-моєму, це - знак Сонця.

Коарасіаба хитнув головою:

- Так, це є знак Коарасі. Маю цей знак я, має Арасі й всі морубішаби Соняшної Династії, що з давніх-давен править племенем ґваянців...

- Ґваянців?! - живо перепитав Данко. -Тих самих ґваянців, котрі билися під арауе великого Аімбіре проти португальців?

Пригаслі очі Коарасіаби раптом ожили і широко відкрилися від здивування:

- Звідки ти знаєш? - спитав він вражений.

- З книжок, - просто відповів Данко.

Того вже Коарасіаба ніяк не сподівався. Йому ніколи й на думку не приходило, щоб у книжках, до котрих він завжди ставився з певного погордою, могли бути записані речі, про які знали тільки піяґи та морубішаби племени. А тепер виходило, що про ці речі давно вже знали білі, навіть такий малий хлопець, як Данко.

Разом зі здивованням прийшла й велика тривога про долю Соняшних Клейнодів: «Може, їх уже й нема на місці, коли білі такі чарівники, що все знають?..» - подумав він. Але, опанувавши своє хвилювання, спитав:

- Що записано в книжках? - і додав наказуючим тоном: - Оповідай!

- О, Коарасіабо, - відповів трохи розчарований Данко, - в книжках записано дуже багато речей, і мені забракло б ночі, щоб тобі все переповісти...

- Ніч довга, - спокійно зауважив Коарасіаба, - а всіх книжок мені і не треба розказувати.

- А що ж тобі розказати?

- Тільки те, що знаєш про ґваянців.

- Та я про ґваянців нічого не знаю. Знаю тільки, що вони воювали разом з тамойосами проти португальців.

- Ну, то розкажи про тамойосів і про великого морубішабу Аімбіре.

Данко вже дуже жалував, що вихопився зі своїм питанням. Йому кортіло якнайскоріше довідатися про Коарасіабину таємницю, але тепер він уже не міг примусити упертого індіянина говорити, а натомість мусів йому оповідати сам.

- Що ж тобі розказувати? - спитав він вдруге, покірно зітхнувши.

- А от розкажи, чому ґваянці пішли за Аімбіре, і що було потім?

- Хай буде, як бажаєш... Тільки я не можу розказувати від Аімбіре і тамойосів, а мушу говорити від початку...

Данко трохи задумався, підбираючи потрібні йому для тяжкої розмови вирази, і став оповідати:

- В той час, про який велиш оповідати, в Бразилії точилася кривава боротьба: португальці намагалися скорити індіян, а індіяни об’єднувалися у великі маси і, де тільки можна було, нищили, своїх поневолювачів. У Баії підняв загальне індіанське повстання легендарний морубішаба Карамуру, коло затоки Ґванабара лютував на чолі числених племен жахливий людожер Кунямбебе, а в кряжах Серра до Мар зворохобилися племена тамойосів. Повстання тамойосів було найстрашнішим для португальців і тому, що цих племен було дуже багато і тому, що повстання очолював великий морубішаба - мстивий Аімбіре, котрий уже скоштував рабства. Правда, скочивши з кайданами в ріку, він урятувався з неволі, але не міг подарувати своєї ганьби і присягнув за неї жорстоко відплатити. За бойовим призивом Аімбіре піднялися не лише всі тамойоси, але приєдналися також й інші племена, як от, ґваянці та карібокці...

Так, чи ні, Коарасіабо?

- Так... Ну, і що далі?

- А далі для португальців стало ще гірше, бо з-за великої води приплили інші білі люди - французи. Це було 1555 року... Ах, ти ж не знаєш, що то є «1555 року»... Це було... Це було стільки років тому назад, скільки є пальців на ногах і на руках у двадцятьох людей.

Розумієш?.. Так, отже, бачиш, з землі, яка називається Франція, вигнали багатьох людей іншої віри - гугенотів... Але ти й так того не зрозумієш... Ну, от ці французи-гугеноти посідали у великі човни і зі своїм вождем, на ім’я Вілеґаньо, приплили до затоки Ґванабара. Там висадились на острів, збудували міцне укріплення і почали робити заходи, щоб і собі відвоювати кусок бразилійської землі.

На островах у Ґванабарі і на побережжях материка жило багато індіян, здебільша племен тамойосів. Французи від самого початку заприязнилися з ними, не робили їм кривди, як португальці, не вбивали, не поневолювали, а, коли щось вимінювали, то чесно з індіянами розраховувались.

За таке добре ставлення індіяни сподобали собі нових білих людей і жили з ними в мирі. Французи ж, знаючи про ворожнечу і війну між португальцями та місцевими жителями, почали ще більше бунтувати індіян і обіцяли їм допомогу у боротьбі.

Спочатку португальці, зайняті війною з індіянами, не важилися нападати на французів.

Але пізніше головний Губернатор рушив на Бразилію.

- Мень де Са зібрав великі сили і кинув їх у бій проти французьких укріплень на острові.

При допомозі відділів мамелуків французів вдалося викинути з острова, але від того не стало

краще, бо французи втікли на материк і ще тісніше об’єдналися з тамойосами. Дійшло до того, що Аімбіре на знак приязни видав свою доньку заміж за француза і тим скріпив взаємини між обома народами.

В той час, коли коло Ґванабари з перемінними успіхами йшла боротьба між французами й португальським військом, Аімбіре руйнував і палив португальські оселі в Сан Павло. Маси тамойосів та інших племен сунули, мов гураган, і ніщо не могло їм протиставитися. Там, де вони пройшли, нічого не залишилося від португальських осель.

Та майже по трьох роках постійних перемог, коли Аімбіре, перейшовши місцевість, де є тепер місто Сан Павло, прибув до ріки Піратініньґа, щастя зрадило великого морубішабу. Назустріч йому виступило велике об’єднання племен ґваяназців під керівництвом морубішаби Тібіріси. Ґваяназці вже були навернені на християнство, а й сам Тібіріса був уже вихрищений і

носив ім’я Мартінь Аффонсо Тібіріса. Назвали його так на честь великого португальського діяча - Мартінь Аффонсо де Соуза...

Зустрівшись з військами Тібіріси, Аімбіре був розгромлений цілковито і після поразки втік з рештою своїх прихильників над беріг моря в місцевість Іперойґ, що лежить серед гір Бокаіна.

Але тоді, коли він утікав, племена карібокців і ґваянців не пішли за ним, а завернули на південний захід і опинилися близько тих околиць, де ми тепер живемо...

Данко зупинився і замовк. Мовчав і Коарасіаба, перенісшись думками і серцем у те далеке минуле, від якого його відділяло майже чотири століття, але про яке він багато вчився від свого батька і жреців племени. Коарасіаба так заслухався в оповідання, що йому почало видаватися, ніби він, малий ще хлопчина, сидить перед піяґою Ітапірою - наймудрішим жрецем племени, котрий учився історії племени ґваянців разом з батьком Коарасіаби. Отрясшись з того враження, він нетерпеливо сказав:

- Чому ж нічого не говориш?! - Оповідай далі!

Данко був у клопоті:

- Я не знаю, чого ти ще хочеш, Коарасіабо... Оповідати можна багато...

- Оповідай далі про Аімбіре і про тих... як їх?

- Французів?

- Умгу, про французів.

- Та ти ж уже знаєш... Аімбіре втік до Іперойґ, скликав на нараду всіх морубішаб племен, щоб з ними обговорити і підготовити рішаючий спільний наступ проти портуґальців.

Аімбіре покладав при тому великі надії на підтримку французів, хоч їхній «морубішаба» Веліґаньо вже вернувся на свою батьківщину.

Губернатор Мень де Са не хотів воювати проти тамойосів, а тому післав до Іперойґ двох священиків: падре Нобреґу і падре, Аншіету, котрі вже довго жили перед тим серед індіян і працювали для їхнього добра. Обидва священики послухали прохання ґубернатора і вибралися до Іперойґ. Це була дуже небезпечна подорож, оскільки індіяни в стані війни є особливо ворожі до чужинців, а в ті часи розправлялися з ними немилосерно. Однак, Нобреґа та Аншієта не побоялися смерти і відважно взялися за виконання дорученого їм діла. Вони самі, без зброї, дісталися до Іперойґ і почали переговори з присутніми морубішабами.

Спочатку їх зустріли ворожо, поставили коло них охорону, щоб вони не втікли, але пізніше це все змінилося. Просидівши кілька місяців з індіянами, священики зуміли схилити морубішаб до того, щоб вони, відмовилися від наміру вести війну проти портуґальців і проголосили мир.

- Так, так, - гірко хитнув головою Коарасіаба, - мир з ворогом, який ніс рабство!..

Данко змішався:

- Я не знаю, Коарасіабо... Тільки можу тобі одне напевне сказати, що ті обидва священики були ворогами рабства. Вони захищали індіян перед владою і робили їм багато добра.

- Ну, добре, добре... І що було далі?

- Та нічого. Священики просиділи в Іперойґ п’ять місяців і тоді, заручившись обіцянкою миру, вернулися до Сан Павло. Правда, Аімбіре довго не годився на мир, а, коли годився, то тільки під умовою, щоб йому видали на розправу всіх тих портуґальців, котрих він забажає. Але священики тому спротивилися і так довго говорили з іншими морубішабами, поки не добилися свого.

А падре Аншіета, коли перебував у Іперойґ довго молився і ходив по березі моря та писав на прибережному піску пісню на честь Матері Божої.

Досягши миру з великим морубішабою племен тамойсів - Аімбіре, португальці вдарили на французькі укріплення в Ґванабарі. Французів у жорстокій битві розгромлено, а решта племен тамойосів, котрі воювали навіть після перемир’я між Мень де Са й Аімбіре, також зложила зброю.

Так по десятьох роках тяжкої війни з тамойосами нарешті наступив мир.

Коарасіаба за своєю звичкою сумно похитував головою і бурмотав:

- Так, так, всі були добрі, всі були відважні, всі хотіли миру, всі хотіли добра, а принесли війну, ненависть і нещастя для індіян... А що записано про ґваянців у твоїх книжках?

- Я ж тобі вже казав: після того, як Тибіріса розбив коло Пірітініньґи війська тамойосів і їхніх спільників і Аімбіре втік до Іперойґ, ґваянці пішли в іншу сторону. Вони боялися порт тугальців і вирішили шукати таких земель, де ще не було білих. Перейшовши ріку Паранапанема, частина ґваянців оселилася в диких горах Аггукарани, а частина зайняла побережжя річки Тібажі, де жили ботокуди. Через якийсь час ґваянці поділилися на три окремих племена...

- Як?! - стрепенувся Коарасіаба. - Чому поділились?

- Я того не знаю, Коарасіабо, - відповів Данко. - В тих книжках, які я читав, нічого не написано про те, чому ґваянці поділилися.

Написано лише, що вони мали трьох окремих морубішаб і пізніше жили вже понад лівим берегом ріки Парани, ось тут, де ми тепер, і вниз по ріці аж до місцевосте Ґваїра...

Данко замовк.

- Чого ж та став? - з ноткою гніву спитав знову Коарасіаба. - Кажи далі!

- Що ж тобі казати далі?

- Кажи все, що знаєш про ґваянців!..

- Більше я нічого не знаю, Коарасіабо. Тільки ті вчені, котрі зустрічалися пізніше з ґваянцями, писали про них, що ґваянці були розумніші від багатьох інших племен, що вони вміли багато такого, чого не знали інші індіяни...

- Так записано в книжках? - втішився, як мала дитина, Коарасіаба.

- Так записано в книжках, - підтвердив Данко.

- О, - урочисто промовив Коарасіаба, - то не всі, що пишуть книжки, є дурними! І що далі?

- Далі - нічого... Я ж не читав усіх книжок...

- А... А... - Коарасіаба помітно схвилювався. - А не читав ти нічого про Соняшні Клейноди?

- Ні. Що це таке?

Сухорляве тіло Коарасіаби раптом зібгалося і потім випростувалося, зовсім як у гадюки перед скоком. Це було ознакою вдоволення, яке Коарасіаба підтвердив ще й беззвучним сміхом.

- Ех, ви, білі!.. - вимовив він з добродушною погордою. - Все ви знаєте, але найважнішого не знаєте!.. Ну, але це й краще... Слухай, Данку... Це, здається, Арасі?..

Данко напружив слух, але не почув нічого.

- Це тобі причулося, Коарасіабо.

- Ні, не причулося. Тут є Арасі... Ану, подивися у вікно...

Данко встав підійшов до вікна, відчинив його і виглянув надвір. Але скрізь було спокійно, тільки з площі ще й далі доносилися крики і вибухи.

- Нема нікого, Коарасіабо. Ти помилився.

- Може... Але дивно: хіба б я вже й справді став глухим?..

- Ти зовсім не глухий, Коарасіабо, - поспішив заспокоїти старого Данко. - То напевне був якийсь пес...

- Пес, кажеш?.. Ні... То не був пес...

- Ах, лиши це, Коарасіабо!.. Розказуй... - тут Данко увірвав сам себе, бо пригадав, що йому, молодшому, не належить силувати старших до розмови.

Але Коарасіаба зовсім не помітив нетакту хлопця. Він сидів деякий час нерухомо, не то прислухаючись до чогось, не то збираючись з думками. Нарешті заговорив:

- Отже, слухай, Данку... Багато правди у твоїх книжках, але не вся... Багато-багато є ще такого, чого не знають вчені білі і не знатимуть... Є таке, що знаємо лише, ми, морубішаби ґваянців, і тримаємо в таємниці... Знають багато також і наші піяґи, котрі говорять з великим Тупаном і душами померлих... Кожний старший син морубішаби племени, перше ніж візьме у свої руки батьківське арауе, мусить багато днів слухати науки піяґ і батька... Так велить наш звичай, і тому навіть у ваших книжках записано, що ми, ґваянці, є розумніші від інших індіянських племен. Та наші морубішаби є розумними не тільки від наук піяґ, а й від іншого... Це стара історія і тягнеться від Потопу...

- Що?!! - здивувався Данко. - Індіяни також знають про Потоп?!.

Коарасіаба не зрозумів Данкового здивовання:

- Чому питаєш? - запитав він. - Хіба є такі люди, що не знають про Потоп?

Хлопцеві стало соромно.

- Я думав, - сказав він збентежено, - що то тільки християни вірять в Потоп...

- Звичайно, - хитнув головою Коарасіаба, - в Потоп мусять вірити навіть і християни... Так, отже, кажу, це - стара історія... Насамперед, був тільки Великий Тупан, а більше нічого... Тупанові було сумно самому, і він зробив собі приятеля - індіянина. А для того, щоб індіянин мав де жити - Тупан зробив землю. Походивши по землі, індіянин відчув велику спрагу і сказав про це Тупанові. Тоді Тупан зробив воду. Напившись, індіянин захотів відпочити, але сонце дуже пекло, а тіни не було. І Тупан сказав: «Лягай і відпочинь, а я заступлю від тебе сонце і дам тобі тінь». Індіянин послухав, а коли прокинувся - побачив, що лежить під високою, креслатою пальмою. Довкола також росли ліси, бо, поки індіянин спав, Тупан зробив ліси. Відпочивши, індіянин відчув голод і знову сказав про це Тупанові. Тоді Тупан понавішував на дерева овочів, пустив у ліси звірів, а у воду вкинув рибу. І з того індіянин був дуже вдоволений. Але через деякий час індіянин знову прийшов до Тупана і сказав: «О, великий Тупане! Я сам мушу ходити на полювання і не маю часу ні зробити собі сіть на рибу, ні приправити убитих тварин, ні зробити доброго напою з кукурудзи - ауаті, або напою з бананів - пакова. Такі речі найкраще роблять жінки. Отже, сотвори мені жінку, яка буде доглядати мою господарку і веселити мене, коли я повернуся до свого вогнища». І Тупай послухав індіянина та сотворив для нього жінку. Індіянинові вже було веселіше і він більше не був самотнім, коли Тупан кодив працювати або полювати і не приходив цілими днями.

Так минали роки... Індіяни множилися, а Тупан жив серед них, як морубішаба. Але, коли індіян намножилося вже багато, вони почали сваритися між собою за місця полювання і стали вбивати один одного. Тупан розгнівався і сказав їм, що вони не сміють того робити. А індіяни відповіли: «Хіба ж ти не бачиш, Тупане, що нам тісно? Зроби так, щоб для всіх вистачило місця на полювання». І сказав тоді Тупан : «Добре, я зроблю так, що всім вам буде досить місця...». А тоді нагнав на землю всі дощові хмари, завернув назад у ріках воду і викинув на сушу море. Настав Великий Потоп, у котрому погинули майже всі індіяни, і тільки частина з них, що допливла до високих гір, урятувалася. Серед них були ґваянці.

Багато милуло днів, а індіяни мусіли сидіти в голоді на вершках гір, чекаючи смерті. І от тоді вони вирішили просити у різних богів рятунку: одні перепрошували Тупана, другі просили рятунку в Жассі, а ґваянці звернулися до Коарасі. Але Тупан не відгукнувся на молитви, бо був гнівний на індіян. Жассі не міг чути прохань, бо індіяни зверталися до нього вдень, коли Жассі йшов спати, а, коли Жассі виходив на небо, то була ніч, і тоді спали індіяни. І тільки одне Коарасі послухало ґваянців: почало гріти з усіх сил і випивати воду, а до того ще й прислало на поміч індіянам священих птиць - Саракур. Саракури приносили в дзьобах великі кошики, повні землі, і засипували водну глибінь. Так урятувалися ґваянці і ще трохи індіян з інших племен.

Коли вони зійшли з гір, то вже на землі було багато місця, але від того не було краще, бо всі звірі потопилися, а Тупан не схотів зробити інших. Тоді індіяни самі заходилися виробляти звірів з попелу і глини. Звичайно, люди не були такі мудрі, як Тупан, і спочатку у них виходили такі тварини, що їх не можна було їсти або й такі, що шкодили індіянам. Потім, правда, індіяни вже навчилися робити самих корисних звірів, але шкідливі дуже розмножилися і множаться по цей день...

Від того часу, як ґваянці вибрали собі за опікуна Коарасі, Коарасі полюбило наше плем’я і на знак дружби подарувало морубішабі клейноди влади - Соняшні Клейноди. Це були акванґапе і арауе, зроблені зі справжнього золота - з пір’я священних птиць Саракур, які вістують схід Коарасі і відпроваджують його на спочинок. І вправило Коарасі в обидва клейноди два великих камені, які блищали так, як саме Коарасі, і мінилися всіми фарбами веселки. Той камінь, що є в акванґапе і приходиться якраз над чолом, називається Оком Коарасі і надає розуму та прозірливости всім морубішабам, котрі вдягають акванґапе на голову. Камінь, вправлений в арауе, називається Кулаком Коарасі і надає всім морубішабам сили в руках та сприяє зміцненню їхньої влади в племени. Окрім тих двох великих каменів, в акванґапе є багато синіх каменів, а від Кулака Коарасі звисають двадцять чотири золотих ланцюжки, на кінцях яких прикріплено червоні камені, кожний завбільшки, як великий біб.

Такі є Соняшні Клейноди.

Пізніше, коли за часів повстання племен тамойосів тапуїтіньґи бачили ці клейноди, вони казали, що наші арауе і акванґапе походять з земель Мая... Дурні тапуїтіньґи! Адже у нас і найменший хлопець знає, що Соняшні Клейноди є даром Сонця, що сині камені - це уламки неба, а червоні - застиглі краплини крові бога тьми Сасі з пробитої долоні. Було також багато серед тапуїтіньґів, охочих виміняти Соняшні Клейноди за круглі, блискучі гроші, за тканини, або навіть за намиста чи дзеркальця, але ґваянці не хотіли: всі бо знали, що в Соняшних Клейнодах захована велика сила, яка приведе колись до панування ґваянців над іншими племенами.

Арауе й акванґапе були знані далеко у всіх сторонах. Морубішаби, піяґи й прості індіяни з інших племен приходили з далеких околиць, щоб поклонитися нашим клейнодам. Хто торкнувся їх - ставав мудрим, сильним і бистрим, а, коли хворий торкався їх - то уздоровлювався.

І було багато воєн через Соняшні Клейноди. Були заздрісні через них і тупіси, але особливо тапуяси. Підлі, дурні, нікчемні тапуяси!.. Вони думали, що, коли здобудуть клейноди, то стануть такими, як ми, ґваянці, вибранці Коарасі!.. Але тапуяси ніколи навіть не торкнулися Соняшних Клейнодів, а натомість поселили в наших серцях глибоку ненависть до себе, таку ненависть, якої не забуде навіть останній з роду ґваянців. Всі племена тупісів ненавидять тапуясів, але найбільше їх ненавидять ґваянці. Ми не знаємо, що це таке - мир з тапуясами. Ми вбиваємо і нищимо їх скрізь, де тільки зустрічаємо...

Так от, бачиш, було багато воєн через клейноди. Але ні разу не вдалося нікому відбити з наших рук ні акванґапе, ні арауе. Горстка найвідданіших і найсильніших ґваянців завжди виводила морубіша б у з клейнодами в безпечне місце, а плем’я ґваянців, не дивлячись на постійні втрати у боях, відроджувалося скоро знову.

Морубішаби племени ґваянців мали на грудях оцей знак Коарасі і завжди називалися соняшними іменами: Ранкова Зоря, Сонце, Саракура, Світанок, Ранок, або, от, як я, Соняшний Волос. Кожний ґваянець мав у давнину по кілька жінок, а дівчата інших племен були горді, коли їх купували собі за жінок мужі племени, яким рядила Соняшна Династія. І хоч постійні війни не давали нашому племені розростись так, як іншим племенам, але ґваянці все були серед інших племен тим, чим є маленьке сонце супроти великої землі...

І так було, поки з-за Великої Води не припливли білі тапуяси. Багато кривди зазнали від них всі індіянські племена, але ще більше зазнали її наші предки. Бо нас не тільки ловили в рабство, як інших, не тільки забирали наші землі, як у інших племен, а й полювали за нашими клейнодами.

Тому, коли великий вождь Аімбіре кинув бойовий клич до всіх індіанських племен, то в першу чергу під його арауе приєднались роди ґваянців.

Ти правду сказав, Данку, що була велика війна... О, такої війни ще не бачила наша земля!.. Як бурхливі води ріки після дощу зносять всяке сміття, так індіяни змітали на своєму шляху всі сліди перебування білих тапуясів. Тапуїтіньґи тікали, або гинули, а їхні невільники-індіяни, приєднувалися до вождя Аімбіре і збільшували його війська.

Так прийшли над Піратінінтґу. Але тут довідались, що проти тамойосів стали племена ґваяназців під проводом зрадника Тибіріси. Аімбіре не сподівався такого від індіян, а тому скликав на нараду всіх морубішаб і старших мужів племени. Соняшні Клейноди тоді носив хоробрий Ґварасе. І от на нараді Аімбіре поставив до Ґварасе вимогу: віддати йому Соняшні Клейноди. «Мені, - сказав Аімбіре, - тепер потрібний великий розум і сила, інакше я не переможу Тибіріси. В Тибіріси багато війська». Ґварасе спротивився: «Соняшні Клейноди можуть носити тільки морубішаби ґваянців. Коли ти не відчуваєш сили, то віддай мені провід, і я переможу Тибірісу!». На ці слова Аімбіре запалав страшним гнівом: «Я можу забити тебе, Ґварасе!.. Я досі йшов на чолі походу, я керував війною, і я мушу мати клейноди, рівні своїй гідності. Запам’ятай, що клейноди робляться для морубішаби, а не морубішаба для клейнодів! І ти не можеш зробитися великим морубішабою тільки через те, що маєш клейноди! Акванґапе робиться для голови, а не голова для акванґапе! Арауе робиться для рук, а не руки для арауе! Коли я звелю відрубати тобі руки і голову, то й Соняшні Клейноди з тебе морубішаби не зроблять!». На це Ґварасе відповів: «Твоя правда, Аімбіре: акванґапе робиться для голови, а арауе для рук морубішаби. Ґваянців є мало, а тамойосів багато. Але голова також мала. Ґваянці є головою всіх племен, а ви, тамойоси, є

тільки плечами і ногами. Тому не личить, щоб Око Сонця було на плечах, а Кулак Сонця тримали ноги. Віддай мені, як голові і рукам всіх індіанських племен, владу, о Аімбіре, і ми переможемо ґваяназців!»

Між обома морубішабами загорілася сварка і, напевне, скінчилася б смертю одного з них, коли б в цей момент не донесено, що Тибіріса вдарив на тамойосів.

Тибіріса мав значно менше сил, як Аімбіре, але через те, що сварка між вождями і їхніми прихильниками перенеслася аж до простих вояків, навіть до жінок і дітей, Аімбіре програв. Після кількох днів тяжкої битви з ґваяназця ми, після внутрішніх заколотів між тамойосами, ґваянцями і карібокасами, Аімбіре мусів утікати, а ґваянці, загнівані за зневагу їхнього морубішаби, відділилися від тамойосів і пішли в іншу сторону.

Довго, довго йшли ґваянці, забираючись все далі в ліси, все далі від тих доріг, якими вже ходили білі, аж поки не зупинилися, як ти казав, у горах Апукарани. Там поділилися на окремі племена і почали розселюватися так, щоб всім вистачило місця на полювання, і на будову окремих осель, і на поля під мандьоку, солодку картоплю і кукурудзу. Кожним племенем правив окремий вождь, але всі вони підлягали головному морубішабі Ґварасе. Одне плем’я відбилося досить далеко і зайшло над річку Тібажі, де зустріло тапуясів-ботокудів. Вони жили тут уже давно, ще від Потопу, коли їх велика хвиля занесла сюди і вихлюпнула на гори. Звичайно, ґваянці, вибрані нащадки Коарасі, не могли стерпіти сусідства брудних пуру, і так довго нападали на них, поки нарешті ботокуди, котрі не згинули в боях, забралися геть, лишивши землі для ґваянців. Тоді ніхто не знав, що нащадкам войовничого племени доведеться ще раз зустрінутися з нащадками ботокудів...

Довго і щасливо правив Ґварасе розкиданими по різних околицях родинами ґваянців. Час-до- часу він розсилав у всі кінці гінців, щоб скликати вождів на нараду, або гостину. І всі приходили здалека, і всі радилися і гостилися, всі шанували накази великого морубішаби.

Але коли до Ґварасе почала навідуватись Мараґіґана - передвісниця смерти, великий морубішаба оголосив свою останню волю, призначивши одного зі своїх трьох синів на спадкоємця Соняшних Клейнодів.

Та по смерти батька двоє других не погодились з його рішенням і почали оспорювати право на клейноди і на велике морубішабство, зламавши вперше в історії ґваянців закони племени. І з того почалися нещастя. По сварці й битвах Соняшні Клейноди забрав другий син, а той, кому їх призначив батько, мусів тікати. Від’їжджаючи, він прокляв своїх братів і сказав, що з цього дня Соняшні Клейноди будуть джерелом нещастя для кожного неправного властителя, так, як досі були джерелом сили й успіхів. Та ще сказав, що Соняшні Клейноди колись на довго пропадуть з племени, а над ґваянцями візьмуть верх ботокуди. І так сталося...

За трьома синами морубішаби Ґварасе ґваянці поділилися на три окремих королівства. Один рід, отой, що пішов за законними нащадками, вимандрував з апукаранських гір і оселився аж над берегом Парани. Інші два роди жили у постійній війні, а клейноди щокілька тижнів опинялися то в одних, то в других руках. Незабаром обидва брати загинули, але тоді за клейноди почали битися їхні діти, а потім онуки. Таємниця клейнодів дійшла й до білих, і щойно тоді племена відчули весь тягар киненого прокляття. На ґваянців нападали білі, нападали мамелуки, нападали й інші індіанські племена, бо всі хотіли дістати дорогоцінні клейноди у свої руки. Багато ґваянців гинуло в боях, багато попадало в рабство. Нащадки Коарасі забули про спокійне життя, про полювання, про оброблювання землі, про сон, про відпочинок. Вони не будували осель і не жили на одному місці, а постійно кочували, як ті найбільше упосліджені племена, що їх називають тремембе. І хоч нікому так і не вдалося ні разу викрасти від Гваянців ні Ока, ні Кулака Коарасі, але й морубішаби ними недовго тішилися: кожний з них гинув від стріл своїх противників.

І так тривало довго...

Обидва ворогуючі племені, тікаючи від переслідувань то туди, то сюди, нарешті прибули різними дорогами до вод великої Ґваїри, туди, де води Пікірі впадають у води Парани. Там, на своє велике здивування, застали вони третє плем’я ґваянців, що його морубішаба мав законне право до клейнодів. Цей морубішаба називався так, як і я, - Коарасіаба і був дідом моїх багатьох дідів. І це третє плем’я зазнало багато лиха від білих і тікало так довго, поки не зустріло білих

піяг, таких, як падре Вісенте Піяґи були добрі для індіян, і коли дід моїх дідів Коарасіаба здався під їхню опіку, його плем’я зазнало спокою і зажило тихим життям. Так що коли до Ґваїри прибули два других племені, вони застали там укріплену оселю й оброблені поля. Піяґи, довідавшись про дивну долю трьох племен, прийняли новоприбулих радо, дозволили їм поселитися коло себе і наказали усім помиритися, а Соняшні Клейноди сховати і забути про них, поки не настануть кращі часи. Ґваянці послухали доброї ради і так зробили.

Відтоді настав у племені мир. Ґваянці жили на одному місці, обробляли багато землі, завели у себе коні, корови, свині та різну працю. Вони навчилися від білих піяґ багато такого, чого не вміли раніше, а потім почали молитися до білого Тупана.

І було тоді добре, ботапуїньґи і мамелуки не важились нападати на ґваянців, а, коли нападали, то гинули самі, але ніколи не поверталися зі здобиччю.

Та, чим далі, то частіше навідувались до Ґваїри та пуїтіньґи, бо довідалися, що там у землі є багато дорогоцінних каменів, а в ріках є діяманти. Індіянам все те не було потрібне, бо ні одного ні другого ніхто не міг їсти, ні зужити на щось. Але тапуїтіньґи за один діямант, за кусничок цієї ствердлої води, або за жменю каменів давали багато різник речей, а навіть убивали один одного на смерть. Вони цілими місяцями могли бродити по пояс у воді річок, а нарешті гинули від голоду, від хвороб, або від рук інших шукачів. Білі піяґи казали, що камені та діяманти - це велике нещастя для людей, а тому наказували їх збирати і ховати від тапуїньґів. Індіяни слухали піяґ, і те, що знаходили, приносили й віддавали своїм покровителям. А піяґи складали те все до ями, прикритої великим каменем.

Але, видно, тапуїтіньґи дізналися, що ґваянці мають багато прихованих каменів і діямантів, бо одного разу на оселю напало велике військо, і тільки з великим трудом і втратами нашим предкам вдалося оборонитися. Один піяга тоді упав забитий, а з ним і багато ґваянців. Тапуїтіньґи відступили, але незабаром напали вдруге з ще більшою силою, а потім ще, і ще... Там, де були оброблені поля, лишилася сама втоптана земля. Замість оселі - лишилися самі згарища. Згоріла навіть тупанока, де ґваянці молилися до білого Тупана, а з самого племені лишилася ледве половина. І тоді білий піяґа наказав решті переселитися в інше місце, де було безпечніше. Вирішили перейти на острів Ґваїра, що лежить серед вод Парани. Поробили тратви, щоб було на чому перевезти худобу і речі, і помалу перевезли те все на острів. Там поселилися. Вибудували нову табу, вибудували тупаноку, обгородилися міцним частоколом, а до того ще й пізніше висипали великий вал. Тапуїтіньґам уже не можна було так легко напасти на ґваянців, бо їх з трьох боків охороняла вода, а з четвертого - висока стіна, зложена з грубих колод і брил каміння. Тяжко працювали ґваянці, укріплюючи своє селище і розчищаючи землю під нову господарку. Вони рубали і палили ліси, носили важке каміння і колоди та робили все можливе, щоб забезпечитися і перед ворогом і перед голодом. Окрім того, піяга наказав рити під тупанокою велике підземелля. Коли почали його рити - наткнулися на глибокий хід, який лишила по собі Велика Кобра, коли вилазила з-під землі на поверхню. Той хід є дуже довгий і глибокий та кінчається аж там, де вода Парани скаче через сім східців. Коли розчистили цей хід, виложили усе підземелля камінням, а найглибшу печеру, куди знесли все дорогоцінне каміння й діяманти, а разом і Соняшні Клейноди, закидали й засипали землею, так що тільки небагато людей знало, як можна туди дібратися. А ті, хто знав, зложили велику клятву, що не зрадять таємниці нікому сторонньому і самі з неї не скористають.

Так забезпечившись і обгородившись на острові, думали наші предки, що нарешті зможуть спокійно жити і працювати. Але помилилися.

Ледве зібрали вони зі своєї, тяжко обробленої ріллі два врожаї, як на них знову напали тапуїтіньґи. Вони висадились високо на острові вгорі і йшли великою силою. Найбільша, найзавзятіша боротьба розгорілася коло валу, але, коли білі перейшли вал, ґваянці уже не мали можливості ні боронитися, ні тікати. Лишалося тільки вмирати. І ґваянці умирали, але так жорстоко билися, що тапуїтіньґи в останній момент не витримали і подалися назад. Наші предки відперли їх рештками своїх сил у глиб острова, а тоді вернулися назад і почали радитися. Вони бачили, що другого наступу білих, котрих іще лишилося багато, не здержать, і тому вирішили залишити острів і перейти вночі на другий берег Парани. Кинулися шукати білого піяґу, свого

покровителя і добродія, але не знайшли його ні серед живих, ні серед забитих. Видно було, що білий Тупан забрав його живого до себе.

Тупанока згоріла і завалилася, а під її згарищами лишилося і підземелля, і печера зі скарбами. Ґваянці не мали часу їх шукати і відкопувати, а тому лишили там, де вони були, а самі вночі на тратвах і човнах перебралися на другий беріг ріки до Великого Лісу, до Мато Ґроссо, як кажуть тепер. Було їх дуже небагато, а всі вони згодились без суперечок, щоб, замість зниклого білого піяґи, їхнім начальником став знову за старим звичаєм морубішаба Саракура - один з правнуків мудрого Ґварасе, той, що був внуком правного спадкоємця Соняшних Клєйнодів. Саракура і за життя білого піяґи користувався великою пошаною серед ґваянців та один з небагатьох знав, де скрип клейноди...

Коарасіаба несподівано увірвав оповідання, зірвався на ноги і кинувся до дверей. Здивований у першу хвилину, Данко і собі побіг за старим, нічого не розуміючи.

- Арасі!.. Арасі!.. - кричав у дворі Коарасіаба. - О, ти негідний маландро, вагабундо!.. Підслухуєш?.. Ти думаєш, що я нічого не чую?!.

Але ніхто не обізвався на цей крик, і нічого не зраджувало присутності підслухувача.

Коарасіаба повернувся тремтячий і схвильований.

- Бачиш, - звернувся до Данка, я ж тобі казав, що тут був Арасі!..

- Ти бачив його?

- Ні. Поки я відкрив двері - він утік. Але я напевне знаю, що він тут був і підслухував...

- Та годі тобі, Коарасіабо! Арасі зараз коло Саміра і забув про все на світі.

Ці слова до решти обурили індіянина, і він зігнав свою злість на хлопцеві:

- Ти краще знаєш, чи я?!. - крикнув на ціле горло. - Нікчемний зелепуху!.. Я, Коарасіаба, що був оком і вухом племені стільки років, не міг би тепер розпізнати присутності власного внука?!. О, які ж ви, білі, нездари!.. Які ви глухі і сліпі!.. Навіть дурний Арасі має гостріший зір і слух, як найученіший серед вас!.. Й Арасі підслухав!.. Арасі тепер знає!.. А не смів того знати, бо негідний!..

Коарасіаба був у такій розпуці, що Данкові стало його жаль.

- Я думаю, Коарасіабо, що Арасі не міг багато чути знадвору; адже ти говорив тихо, а у містечку великий галас...

Старий індіянин від тих слів трохи заспокоївся.

- Це правда, - сказав. - Але, коли б навіть і почув, то й так нічого не зробить. Не з його вдачею скарбів шукати... Він лінивий і боязливий...

Вернулися обидвоє знову до кухні, посідали перед піччю, підкинули дров і наново взялися до шімарону.

- Так от, бачиш, - продовжував Коарасіаба, Саракура зібрав решту племени, проголосив себе морубішабою і наказав усім йти далі у Великий Ліс. Там незабаром ґваянці зустріли інших індіян з племени ґварані, а потім паяґва. Це були дружні племена. Вони знали про ґваянців, а тому радо продали нашим предкам багато своїх дівчат і дозволили жити поблизу себе. Але Саракура не погодився. Він шукав таких околиць, куди б були замкнені всі дороги. Він хотів відвести своє плем’я в закутану, де б ґваянці були забезпечені від білих. Іґварані і паяґва сказали, що такою околицею є долина коло ріки Іґурей, куди можна зайти лише тоді, коли стоїть велика посуха. І ще сказали, що в Долині Іґурей живе плем’я ботокудів, які колись давно прийшли сюди і яких ґварані винищили, а решту загнали за високі гори, за болота і непрохідні ліси, в закутану, що лежить між ріками Іґватемі та Іґурей. Обидві ріки впадають в Парану, але Іґватемі творить великі болота, а Іґурей тече попід стрімким кряжем Маракажя. Гори Кааґвасу зі заходу, болота і гори зі сходу коло берега Парани робили Долину Іґурей великою пасткою, куди не можна було ні увійти, ні вийти без великих втрат. І хоч ґварані і паяґва не радили Саракурі залазити в цю пастку, але Саракура вирішив саме йти туди.

Стояла страшна посуха. Земля тріскала від спраги, а зів’ялі овочі опадали з дерева. Було дуже погано, але Саракура тішився там нещастям і скерував своє плем’я в Долину Іґурей.

Довго йшли. Не дивлячись на посуху, багато ґваянців потопилося в трясовинах, а багато родин відстало від племени і залишилося позаду. Не всі бо мали силу у голоді і спразі дертися через ліси і гори, переходити глибокі, стрімкі потоки і зрадливі болота.

Але нарешті перевалили останній гірський перстень і опинилися в родючій і затишній Долині Іґурей. Там дійсно зустріли ботокудів. Коли б ґваянці не були такі виснажені довгою дорогою і коли б їх було більше, то напевне вони б зробили так, як годилося: знищили б негідних пуру до ноги. Але ботокудів було багато, і вони не зазнали такої тяжкої мандрівки, а тому в бою могли перемогти ґваянців. Отже, Саракура не вступив з ними в битву, лише проголосив себе господарем Долини Іґурей, а ботокудам наказав підкоритися собі: «Від нині, - сказав він, - ви, ботокуди, будете буґрам и племени ґваянців. Коли спротивитеся - то наші піяґи нашлють на вас велику пошесть, і ви вигинете всі. Пам’ятайте, що ми - вибранці ясного Коарасі й найстарші над усіми індіанськими племенами!». Ботокуди знали це і зробили все так, як звелів Саракура. А Саракура наказав їм вибратися аж у саму закутану долини під гори Кааґвасу, визначив межу їхніх земель і сказав, що кожний ботокуд, котрий зважиться ту межу переступити, не вернеться назад. Своїм же людям Саракура заборонив зустрічатися з ботокудами і ходити без дозволу на їхні землі...

В Долині Іґурей ґваянці скоро відновили всі свої давні закони і свою віру, так що сини Саракури поволі вже забували науки білих піяг, а сини їхніх синів виросли правдивими ґваянцями, що знали тільки своїх богів і закони своїх предків. Правда, кожний ґваянець мав тільки уже одну жінку, і один ґваянець не смів убивати другого зі свого племені. Оце все, що лишилося по науці білих піяґ...

І спочатку все було добре. Плем’я ґваянців розрослось і жило в достатках, не знаючи ніяких турбот. Але піяґи, котрі говорили з духами, не були вдоволені. Вони казали, що ґваянці зледачіють від такого життя, почнуть ворогувати між собою і вимирати. І аж тоді знову повернеться знову давня слава і сила племени, коли його морубішаба одягне на голову священне а кванґапе і візьме в руки берло з Кулаком Коарасі. Та обидва клейноди лишилися в землі під руїнами оселі на острові Ґваїра, а морубішаби не бачили ніякої загрози для ґваянців і не спішили вибиратися у подорож по клейноди. По кількох поколіннях плем’я вже навіть забуло про них, і тільки морубішаби та жреці вірили і знали про місце сховку дару ясного Коарасі. Від решти ґваянців це тримали в таємниці.

Коли я прийняв від свого батька владу над племенем, для нас наступили тяжкі часи, передбачені піяґами. Наш рід малів з кожним роком, а до того докучали нам ще й ботокуди. Вони, хоч і боялися нас, але вже не слухали, як раніше: часто переходили визначену Саракурою межу, крали наших жінок, або й навіть чоловіків. Жінок залишали у себе, а чоловіків убивали й з’їдали. Кілька разів у відплату за це порушення законів ми нападали на них і вбивали, але при тому гинули й наші мужі. Я хотів був уже зібрати свої сили і раз на все скінчити з негідними сусідами, але наші піяґи не погодились:

- Духи нічого не кажуть про те, чи ти переможеш ботокудів, - говорили вони. - А один живий ґваянець вартий більше, як десять мертвих ботокудів. Не можна тратити наших сил, бо тоді до решти вигине рід нащадків Коарасі.

І я скорявся раді піяґ.

Я вже був батьком жонатих синів, коли мені одного разу сказали, що прийшло троє ботокудів і бажають зі мною говорити. Здивований, я вийшов за селище і дійсно побачив трьох ботокудів. Всі вони були розмальовані в жовті й чорні фарби, всі мали в губах та вухах великі кружальця, а один мав на голові пишне акванґапе з червоного і жовтого пір’я папуґ.

- Хто вам дозволив перейти межу? - спитав я.

- Не гнівайся, Соняшний Волосе, - відповів той, в акванґапе, - але ми мусіли говорити з тобою. Годі було нам чекати на межі, поки ти туди прийдеш... Я є новий морубішаба ботокудів і називаюся Убіражара.

- А навіщо мас знати морубішаба племені ґваянців про те, хто є морубішабою серед буґрів? - спитав знову я.

- Морубішаба ґваянців мусить про це знати! - злісно відповів ботокуд. - Я, Убіражара, заявляю тобі, що віднині ми більше не будемо коритися вам! Ми є господарями в Долині Іґурей, бо наші предки перші прийшли сюди! В Долині Іґурей мусять мати силу наші закони!

- Звідки ж ви, брудні тапуяси, набрали відваги так говорити з вибранцями Коарасі?!.

- Вибранцями Коарасі є ми, бо нас більше, як вас! Мені досить кинути лише боевий клич до свого племени - і ви всі завтра будете або нашими в’язнями, призначеними на їжу, або мертвими!.. Але я не хочу війни - я хочу миру! Нехай наші мужі мають право брати ваших дівчат за жінок, а ваші - наших. Нехай не буде заборонених меж між нашим і вашим племенем. Не скидайте засуджених на смерть зі Скелі Невороття, бо це шкода, а віддавайте нам, щоб ми могли повеселитися і гарно поїсти.

Тут я не витримав:

- Годі! Ти досить сказав, буґре, щоб бути засудженим на муссурану, і не смій більше говорити ні слова! Але через те, що ти прийшов, як кажеш, з миром, ми не вчинимо з тобою, як з ворогом: ти не вмреш на муссурані, а підеш на Скелю Невороття! Це - честь для тебе, ботокуде, бо ж на Скелю Невороття ми посилаємо тільки людей зі свого племени... Візьміть його! - наказав я воякам.

В одній хвилині Убіражара був зв’язаний, другий, що поспішив йому на поміч, упав, пробитий списом, а третій кинувся тікати і втік.

На цю подію збіглося все плем’я, а зв’язаний Убіражара кричав на все горло:

- Він бреше ваш морубішаба!.. Він не є нащадком Коарасі!.. Він дурить усіх вас, ґваянців!.. Він не хоче, щоб ми жили в мирі!.. Він не хоче, щоб ви женилися з нашими дівчатами!.. Він приведе плем’я до загибелі!

Хитрий був Убіражара: він знав, що багато гваянців уже не відчували обридження до ботокудів і радо проміняли б своїх сестер за їхніх поганих дівчат.

І дійсно, то тут, то там почали падати окрики:

- Правда, Соняшний Волосе, чому не хочеш миру з ботокудами?

- Хто сказав, що мир з ботокудами загнівить Коарасі?

- Хто сказав, що ми дійсно є нащадки Коарасі?

- Ми - такі самі індіяни, як і ботокуди!..

Я вже хотів услід за Убіражарою засудити на Скелю Невороття ще кількох бунтарів, котрих давно мав на прикметі, але на середину виступив наш наймудріший і найстарший піяґа Ітапіра. Він сказав:

- Бачу, що духи казали правду: зледачіли ґваянці і стратили віру в себе. Сумнів і непокора зародилися в племені, а вони є найповнішими віщунами того, що спаде незабаром на ґваянців великий гнів Тупана. Настане велика посуха, і нічого не вродиться на ваших полях. Висохнуть річки, а в них погине уся риба. Звірина розбіжиться по дальших околицях, а ваші діти гинутимуть від голоду!

Я бачив, як в очах ґваянців родився страх, а голови гнулися додолу. Дехто, а особливо жінки, почали стогнати від цих пророцтв і благально простягали руки до Ітапіри. Але той був невмолимий:

- Нарешті наступить той день, - гримів далі він, - коли ви всі опинитеся під владою брудних ботокудів. Хочете того?

- Ні! - завили довкола. - Ні, Ітапіро! Не хочемо! Відверни від нас це лихо!

- Коли не хочете - слухайте наказу морубішаби! Соняшний Волос засудив Убіражару на смерть і так мусить бути! Убіражара піде на Скелю Невороття, бо так наказав наш вождь!

Коли Убіражара невинний - він може повернутися назад!

- Так, так! - закричали довкола. - Коли Убіражара говорив правду - він може повернутися назад!

Я дав знак рукою. Убіражара знову кричав і впирався, але це йому не помогло. Двоє мужів потягли його зі собою і скинули в пропасть. Закон не велить дивитися за скиненим униз, бо, де діється справедливість Тупана, людські очі непотрібні.

Я нічого тобі не сказав про Скелю Невороття.

Бачиш, ще могутній Саракура, коли прибув із племенем в Долину Іґурей, скликав усіх піяґ і мужів на велику раду племени, щоб встановити нові закони для ґваянців. Бо за той час, коли плем’я жило з білими піяґами, витворилися інші закони й інші порядки, настановлені білим Тупаном. Правда, наші піяґи нишком від піяг білих і далі поклонялися індіянським богам і робили так, як веліли закони ґваянців. Також багато індіян, хоч і поклонялися білому Тупанові, не забували при тому і богів своїх.

Та, коли прибули в Долину Іґурей самі, без білих піяґ, не було вже кому говорити з білим Тупаном, не було кому підтримувати Його закони. А без законів і богів плем’я не могло жити. Отож, коли зібралася велика рада, Саракура спитав, що далі робити? Старі піяґи казали, що нема іншої ради, тільки повернутися до тих законів і тієї віри, яку винесли ґваянці зі своєї батьківщини і якої трималися, поки не зустрілися з білими піяґами. Та більшість мужів на великій раді вже не могли пристати на це. Вони не годилися завести закон кари на муссурані, вони спротивилися взагалі проти того, щоб один ґваянець мав право убивати другого, вони не погодилися на те, щоб мужі мали по кілька жінок. Закони білого Тупана забороняли це, і більшість ґваянців не схотіла тих законів переступати.

- А що ж зробимо з тими, котрі заслужать на смерть? - спитали піяґи.

І на це ніхто не зміг відповісти. Говорили різно: одні так, другі інакше. Та нарешті заговорив Саракура:

- Я думаю от що, мужі і ви, піяґи: наша таба лежить над прірвою, а он підноситься висока скеля. Я вже ходив на ту скелю і дивився. Глибока пропасть під нею і дістатися, з пропасті в нашу табу можна лише, зробивши багато днів дороги, поки не вийдеться до берега Іґурей.

Якщо скинути людину в пропасть, то нема певності, чи вона долетить до дна живою, але й нема певності, що заб’ється. Зробимо ж так: кожного, хто заслужить смерті, будемо скидати зі скелі. Адже, в законах білого Тупана нема заборони скидати винного в пропасть. І хай собі чи то індіанський, чи то білий Тупан роблять зі скиненим, що схотять: коли засуджений невинний - боги можуть його врятувати, коли винний - ні. Ви пам’ятаєте, як нас вчили білі піяґи? Вони казали, що білий Тупан є справедливий. Він карає винних і рятує невинних.

- Так, так! - закричали присутні і пристали на раду Саракури.

Потім радили ще над цим законом і вирішили, що, коли скинений зі скелі вернеться назад до оселі, то ніхто не має права більше його карати, або скидати вдруге в пропасть. Тому, коли когось вели на Скелю Невороття, йому казали: «Коли ти невинен - можеш повернутися назад». Урадили також, що на Скелю Невороття можна посилати тільки винних дорослих мужів, але не жінок, юнаків, або дітей.

Спочатку ту скелю називали Скелею правосуддя, але через те, що ніхто зі скинених не вернувся назад, її почали називати Скелею Невороття.

Кару мусеурани на великій раді постановили залишити лише для ворогів-чужинців, які нападатимуть на плем’я, але тому, що в Долину Іґурей ніякі вороги не заходили, а ботокудів рідко коли вдалося піймати на наших землях живими, то кари на муссурані у нас не було. Правда, може й була, але ні за моєї, ні за мого батька пам’яти. Зате ботокуди дуже люблять муссурану і засуджують на неї своїх досить часто. Зрештою, догадуємося, що тією смертю загинув і не один наш муж, котрого підступно зловили ботокуди.

Так ми скинули Убіражару зі Скелі Невороття.

Після того ботокуди присмирніли і не показувалися на наших землях, але Ітапіра не був вдоволений. Він все казав, що випадок з Убіражарою - це тільки початок нещасть і що я порушив закон, опоганивши Скелю Невороття, кров’ю ботокуда.

- Убіражару треба було скарати на муссурані! - говорив Ітапіра. - Хай би ґваянці бачили, що і у виборі смерті є різниця між нами і ботокудами... Тепер жди гніву Тупана, Коарасіабо!

І дійсно спав на нас гнів Тупана. Відколи скинули Убіражару зі Скелі Невороття, перестали падати дощі, а натомість у завжди затишній Долині Іґурей почали шаліти гарячі, сухі вітри. Індіяни дуже бояться посухи, бо впарі з нею завжди йдуть інші нещастя, найбільше хвороби, від котрих гинуть люди і худоба. І так було того разу. Минув місяць, другий, третій. Минула одна і друга пора великих дощів, а посуха погіршувалася з кожним днем. На полях не тільки посохла

мандьока і кукурудза, але посохли навіть бур’яни. Повтікала десь уся звірина, і мужі поверталися з полювання без ніякої добичі. Коротше кажучи, сповнилося те, що передбачав Ітапіра в день суду над Убіражарою.

В племені почалися нарікання. Спочатку тихі й несміливі, а далі - то все голосніші й відтвертіші. Мужі викручувалися від виконання моїх наказів, а жінки й діти не віддавали мені належних почестей.

- Це кара за смерть Убіражари! - чув я часто за своїми плечима.

- Це він винен, що Коарасі перетворило нашу землю в сухий попіл!

- Правду казав Убіражара, що наш морубішаба обманець, що він дурить нас усіх!

- Коли б не скинули Убіражари в пропасть і помирилися з ботокудами, напевне не мали б тих нещасть!

- Так. А то діти голодні...

- Струпи їх вкривають...

- А померло вже скільки!

І от одного дня я попросив усіх піяґ поговорити з духами. Вони віддалилися в печеру і цілу ніч щось радили. А на ранок прийшов до мене Ітапіра і сказав:

- Коли не хочеш своєї і свого племені загибелі, Коарасіабо, - мусиш піти по Соняшні Клейноди. Вони одні врятують нас. Ти є правшім спадкоємцем їх і нащадком славного Ґварасе. Мусиш піти.

- Я вже сам думав над цим, Ітапіро. Але, як я їх знайду? Як дійду до них, коли з Долини Іґурей нема виходів? Довкола болота і гори.

- Болота, кажеш? О, Коарасіабо, світ змінився! Коли я ще був малим хлопцем, то там, де тепер полюють наші мужі, лежали непрохідні трясовини. І я думаю, що дорога в Долину Іґурей і звідси назад тепер не є така небезпечна, як була за часів великого Саракури. Іди й шукай і знайди. Знайди і принеси. А, коли загинеш... Тобі все одно, Коарасіабо, чи вмерти тут, чи в дорозі за клейнодами... Так сказали духи!..

- Добре, - сказав я, - і хто ще піде зі мною?

- Ніхто! — відповів Ітапіра. - Ти підеш сам. Коли ти загинеш - після тебе піде твій старший син Ґварасе. Коли загине Ґварасе - після нього піде його син. Тайни сховку клейнодів, Коарасіабо, не сміють знати всі, а особливо тепер. Іди.

І я, залишивши тимчасово морубішабою племені свого старшого сина Ґварасе, нікому нічого не сказавши, вирушив у дорогу.

Найближче було б - скочити зі Скелі Невороття і тоді йти на схід. Але я пішов на південь до берега річки Іґурей, куди вів лагідний схил, а звідтам щойно мусів повернути на схід, де були найстрашніші й найнебезпечніші болота. Прийшовши до цих болот, я аж тут побачив усю силу посухи: там, де колись розлягалися непрохідні мочарі, сіріла висохла трава, і тільки з усієї сили натиснувши на спис, можна було ним пробити землю до болота. В колишніх озерах, що лежали серед цих трясовин, не лишилося води навіть, щоб напитися. І я скоро перейшов цей болотяний пас, надіючись, що далі буде краще. Але й далі було те саме. Глибокі річки перетворилися в порожні корита, в котрих не тільки не було риби, а навіть і жаб. Плоди на деревах були маленькі й в’ялі, або недозрілими обсипалися на землю.

Голодний продирався я через колючу гущавину лісу і спішив, спішив. Був навіть радий тій посусі, що давала мені можливість так скоро посуватися вперед. Харчувався найбільше гадюками - єдиною звіриною, яку ще можна було зустріти.

По п’ятьох днях дороги, коли я, змучений і голодний, ліг трохи відпочити, моє вухо вловило далекі підозрілі звуки. Я зірвався на ноги і побачив позад себе людську постать, що спиналася на шпиль гори. Приглянувшись краще, я побачив Убіражару. Від страху у мене помертвіли руки і ноги, бо я був переконаний, що бачу духа. Але, дух, чи не дух, я вхопив лука і стрілив. Убіражара скрикнув і повалився вниз.

Спочатку я хотів побігти до нього ближче і переконатися, але потім мене знову опанував такий страх, що я кинувся чимдуж тікати.

Довго біг, не оглядаючись назад.

Потім, коли забракло сил, а страх трохи минув, я присів коло якоїсь калабані, напився, освіжив своє тіло водою і з подвійним поспіхом пішов уперед. Серце моє говорило, що Убіражара живий і, поки я вернуся, накоїть багато лиха. Тепер я не смів вертатися без клейнодів і, згадуючи Ітапіру, дякував йому в думках за пораду - здобути докази своїх прав і могутності.

Довго, довго я йшов, навіть згубивши рахунок дням, і нарешті опинився під останнім стрімким гірським кряжем, що тягнеться вздовж берега ріки Парани. Я пішов попри нього вгору, але побачив, що цей кряж перейти - безнадійно. Вернувся вниз - і побачив те саме. Тільки втішило мене, що в одному місці просто з-під того кряжу, з якоїсь немов печери, плив бистрий потік. Вода в ньому була чиста, прозора, річкова. Я скупався, напився і сів відпочити. Тіло моє було таке, як висушена риба, а сили... сили у мене було стільки, що малий хлопчина міг би ударом в груди звалити мене на землю.

Відпочивши, я почав думати, як мені перейти кряж? Йти знову вгору, або вниз і шукати лагідніших схилів? Це вимагало багато часу і невідомо, чи скінчилося б успіхом. А тим часом Убіражара... При згадці за Убіражару я вже не думав довше і поліз на стрімкі скелі кряжу.

Вже навіть не пам’ятаю добре, як я ліз вгору і як спускався вниз, і отямився аж тоді, коли опинився над берегом Парани. Ліворуч внизу гриміла вода на сімох східцях Ґваїри, а просто переді мною виднілися береги того острова, з якого, колись Саракура вивів рештки племени ґваянців і на якому лежали в землі Соняшні Клейноди - мета моєї мандрівки.

Вода в ріці внаслідок посухи впала набагато, так набагато, що в деяких місцях, де раніше могла втопитися людина, можна було розкладати вогнище. Та все ж таки Парана була ще дуже широка і її треба було переплисти, а човна я не мав. Добре, що хоч голоду я вже перестав боятися, бо, де є вода - там і риба, а де є риба - нема голоду.

Зробити човен - невелика річ, але на це треба мати час і помічників. А я не мав ні одного, ні другого. Тому, думаючи над своєю невідкладною тяжкою переправою, я пішов угору проти течії, сподіваючись якоїсь нагоди. Гори з цього боку не були такі круті, як з протилежного, і звідси дістатися на шпилі було не так тяжко. Це все я затямив, йдучи вгору і вгору, аж поки несподівано не перегородила мені шлях велика суха колода - стовбур зламаної пальми.

- Це буде мій човен! - скрикнув я вголос.

Тоді кинувся до лісу, виломав довгу жердку і з нею вернувся на беріг.

Перше, ніж відплисти, я добре прив’язав до спини лук, закріпив колчан зі стрілами, а тоді лише зіпхнув колоду в воду, сів на неї і, помагаючи собі жерткою, поплив.

Я плив просто напереріз течії, але вона мене зносила вниз. На колоді було дуже тяжко втриматися, бо вона оберталася на воді то одним, то другим боком, а жердка зв’язувала мені руки. Але все ж таки я якось з великими труднощами приплив до острова. Витягнув колоду на берег і пішов углиб шукати табера.

Довго я ходив, довго лазив по землі, поки нарешті не відшукав те, чого шукав: це були ледве помітні залишки валу з каміння і грубих колод, що поросли деревами, корчами, повзючими зелами і вгрузлі в землю. Але більше не було нічого. А де ж була печера Великої Кобри, куди сховали колись предки Соняшні Клейноди? Як до неї добратися? Того я не знав. Знав лише, що треба копати землю багато разів у різних місцях, щоб знайти вхід, завалений колись камінням, а тепер ще й зарослий лісом.

І коли я отак думав, дух зневіри вповз у моє серце: «А чи дійсно те все, чого я вчився від батька й піяґ, є правдою ?А чи не є всі оповідання про Соняшні Кленоди видумкою, як сказав Убіражара?». І від цього мені стало ще страшніше, як тоді, коли я стріляв в Убіражару.

Щоб прогнати сумніви, я ще раз взявся шукати і скоро переконався, що піяґи не могли всього видумати. Я вмію читати минуле землі, і там, де часом наймудріший індіянин не помічає нічого, я багато бачу... По тому, які рослини і як ростуть, я можу сказати напевне, чи була колись на цьому місці таба, навіть можу визначити, де була окаєта, а де - оброблювані поля. В лісі для мене нема таємниць.

Отож, полазивши по острові, я знав уже все, як тут було колись. Таба була на самому його кінці, що врізався у води Парани. Він півночі був вал, який хоронив оселю перед нападами. Я догадувався навіть уже, де стояла Тупанока, під якою мав бути вхід до печери Великої Кобри. І

тут треба було копати! Та для мене самого такої роботи вистачило б на кілька місяців, а, коли б почалися дощі, - то ще й на довше. Окрім того, я не міг сам і працювати, і сторожувати, а на випадок небезпеки ще й боронитися. Тому, хоч Ітапіра наказав мені шукати клейнодів самому, я вирішив зробити інакше: вернутися до оселі, взяти кілька сильних і довірених мужів і з ними знову прийти сюди. Головне було те, що я вже не мав сумнівів.

Так вирішивши, я поспішив до своєї колоди, і мене знову обняв страх, що посуха може змінитися дощами, і тоді я не дістануся в Долину Іґурей, або не буду мати змоги вийти вдруге звідти зі своїми помічниками.

Сівши знову на колоду, я відіпхнувся від острова і поплив. Та, коли вже відплив далеченько від берега, побачив, що зробив велику помилку: мені треба було піти пішки вгору берегом острова і починати переправу вище. Тепер же сильна течія підхопила колоду і несла її вниз, на водоспади. І хоч як я працював жердкою, ставлячи спротив воді, але, коли б на моєму місці сиділа муха, то і вона не могла би бути більше безпомічною, як я. Колодою крутило, кидало на всі боки і нарешті перекинуло зовсім. Я вчепився за неї обома руками і випустив жердку. Тепер, здавалося мені, прийшов кінець, бо я вже виразно чув, як ревіла на водоспадах вода. Течія зі скорої перетворилася в шалену, як буря. Колода то летіла стрілою, то ставала впоперек, то переверталася, і я опинявся під водою. Та я міцно тримався, а мої руки і ноги немов приростали до рівного стовбура. Колода кілька разів ударилася в підводні каміння, а я в таких випадках мало-мало не зривався з неї, але кожного разу втримувався і летів уперед, оглушений ревом, не маючи можливости ні відкрити очей, ні дихнути, щоб не набрати в груди води. Нарешті, колода, підкинута надзвичайною силою, скочила просто вгору, як стріла, перевернулася у повітрі, і я разом з нею сторч головою полетів у справжнє водяне пекло і стратив притомність...

Коли отямився, то спочатку взагалі нічого не розумів. Довкола шуміло, гуркотіло, бурлило, обдавало мене рясними бризками, а я лежав побитий і задубілий на якомусь мокрому камені. Поволі щойно пригадав собі всю пригоду і вирішив, що я мертвий. Тому закрив очі і лежав далі нерухомо, як личить мерцеві. Однак, це наобридло, тим більше, що камінь піді мною був холодний і нерівний. Отже, я розкрив очі й сів. «Адже душі померлих можуть рухатися», - подумав собі. Але і при тому був переконаний, що я таки мертвий і знаходжуся на Блакитних Горах. Та те, що було довкола, зовсім не нагадувало ані Блакитних Гір, ані нічого такого, що я досі бачив. На три людські рости наді мною ллялася якась блискуча і гримуча водяна стеля, яка грала всіми кольорами сонця і з гуркотом падала на кілька кроків нижче від мене в яму, повну клекотячої піни. Праворуч і ліворуч були скелі, розділені простором, як на два довгих списи. Всередині було вогко, холодно, але зовсім ясно.

Довго я роздумував, поки не усвідомив усього дива. Для мене стало дійсно, що я живий і чудом потрапив під водоспад. Видно, що та колода, на якій я плив, скочивши вгору, а потім кінцем занурившись униз, пробила водну течію, вдарилася об камінь, скинула мене на ньому, а сама попливла геть. Тепер я опинився у водяній пастці. Річка пливла вгорі, луком спадала зі скелі вниз, а під тим луком знаходилася порожнеча, в якій я тепер сидів.

- Гм!.. Не є воно добре, але мертвому бути ще гірше, - подумав я і звівся на ноги.

Першим моїм рухом було перевірити, чи лук і колчан зі стрілами не загубилися? На щастя,

вони знаходилися при мені. Та в тій же хвилині я зрозумів, що вони мені не потрібні, бо тут не було чого стріляти. І від того мені стало страшно і сумно: «Що я тут робитиму?» - спитав сам себе і оглянувся назад. Оглянувся і заціпенів від здивування: у тій скелі, під якою я сидів, побачив тяжкі, ковані залізом двері, а на них... на них був випалений хрест і під ним знак Коарасі! Побачивши це, я хотів закричати, але мені перехопило віддих, і з горла не виходив ніякий звук..

- Нема сумніву, це є вхід до печери Великої Кобри! - подумав. - Тепер уже нема жодних сумнівів! Тільки треба ці двері відкрити!

Відкрити!..

І я кинувся на двері, як на сильного ворога.

Обмацував кожний вкритий грубою верствою плісні рубець, ламав нігті, запихаючи пальці в шпари, штовхав спиною, бив кулаками - дарма! Двері були такі самі непорушні, як і та скеля, в якій вони були вмуровані.

Пообдиравши на собі шкіру, покалічивши руки і стративши всю силу, я сів під проклятими дверима і завив з розпуки. Але й виття не помогло: двері лишилися замкненими, відгороджуючи собою мене від Соняшних Клейнодів.

Що було робити? Сидіти і чекати голодної смерті? Що я сам міг вчинити з цими дверима?

І тут я ще раз вернувся до думки - якнайскоріше дістатися до племені, вибрати з десять найсильніших і найспритніших мужів, прийти сюди назад і тоді щось починати.

Та виникало нове питання: як видобутися звідси? Іншої дороги не було, як тільки здатися на ласку води і скочити он в ту клекотячу яму.

Може, якраз вода не розіб’є мене на дальших східцях Ґваїри, а винесе на тиху течію? Це було дуже непевне, зате, коли лишитися тут, то смерть була певна.

Розваживши ще трохи, я ще раз перевірив, чи добре тримається на мені лук і колчан, і вже хотів скочити у воду, як нараз в голову мені Прийшла думка: «Оці двері робили мої предки разом з білими піяґами і всі вони тоді поклонялися білому Тупанові. Ось на дверях є знак білого Тупана - хрест. Напевне в цьому місці Він має Свою силу...Чи не попросити й мені тепер Його помочі?..».

І я впав ниць і закричав щосили:

- О, великий, білий Тупане!!! Чи ти чуєш мене через гуркіт води?! До Тебе звертається морубішаба племені ґваянців - Соняшний Волос!!! Я не знаю, чи ти розумієш по-індіянськи, але я вірю, що Ти є на небі! Поможи мені вирватися звідси живим і скоро вернутися до племені! А я Тобі обіцяю за це найкращих десять шкур і п’ять шнурків найліпшого намиста з білих зубів!!!

З цими словами я, довше не роздумуючи, кинувся туди, де клекотіла вода...

Спочатку мене потягнуло глибоко вниз, а потім, як уламок сухої кори, викинуло на поверхню, і я побачив небо і сонце. Та зараз же вода вхопила мене і знову пхнула під спід.

- Білий Тупане, рятуй!!! - крикнув я, захлинаючись.

І тут я відчув, як хтось мене вхопив упоперек і потягнув. Тягнув довго-довго, а потім вирвав з бистрої течії і з усієї сили шпурнув убік.

Я відразу поплив помаліше і несподівано наткнувся на якийсь камінь. Вчепився за нього і тоді відкрив очі. Позад мене бурлила ріка, і скакала на дальші східці, а спереду плила цілком спокійна течія. А я сидів на камені, що підносився над водою і ніби ділив ріку на дві половини: бурхливу й спокійну.

- О, - гукнув я на цілі груди, втішений спасінням, - я готов признати Тобі, великий білий Тупане, що Ти маєш силу, більшу, як Тупан індіанський!..

Довго я відпочивав на камені перше, ніж пустатися далі вплав до берега, і дивився туди, звідки мене щойно принесла вода. Виходило, що оті двері знаходились під першим водоспадом, який був нижче острова. Сам острів ледве майорів угорі, і я дуже дивувався, що за такий короткий час переплив таку велику відстань.

Відпочивши добре та обігрівшись на сонці, я знову кинувся у воду і незабаром досяг берега. Знову відпочив, а тоді пішов угору, до того місця, де переходив кряж, ідучи з Долини Іґурей.

Хоч гори з цього боку, як я вже казав, не були такі стрімкі і неприступні, як з протилежного, проте перехід кряжу мені видався значно тяжчим, як першого разу. Кілька разів, видряпавшись на якийсь шпиль, я мусів повертатися назад, бо далі дороги не було. Виявлялось, що гора з другого боку вривається стрімкою скелею, або спадає в глибокий яр, з якого знову-таки треба лізти просто до гори по голому каменю. Але врешті-решт я таки перейшов цей перстень і більше котився та падав, ніж йшов вниз по другий бік. Спустившись, я скоро знову натрапив на дивний потік, який випливав з печери, і подумав собі, чи не пливе він також слідом Великої Кобри? Але думати довго я не міг і, скупавшись у цьому потоці та набравши з собою трохи води, пустився у відворотну дорогу.

Тяжко було йти. Посуха стояла далі і випалювала все навколо. Ранками сонце сходило, як би серед диму, і відразу починало пекти, хоч і не показувалося. Г аряча сірувата мла висіла над лісами майже до полудня, поки вітри розганяли її, і тоді випливало сонце. Ах, яке воно було сердите і гаряче!.. Навіть сине небо від нього, спалювалося в попіл і, замість блакитного, ставало зовсім сірим.

Спрага і голод зробили моє тіло зовсім порожнім і, коли зривався вітер, мені здавалося, що мої кості грають, мов сопілки. Але, як би там не було, по упливі одного місяця я опинився в знайомих сторонах. Здивувало мене, що ніде не було нікого видно: ні мужів на полюванні, ні дітей та жінок, що збирали овочі, кору, або лічничі зела - нікого. Так, ніби тут ніколи й не було ніякої оселі поблизу.

Опанований недобрими передчуттями, я приспішив ходу і несподівано побачив Ітапіру, котрий сидів над тоненьким струмочком пересохлого потока. Ми привіталися і мовчки подивилися один на одного.

Ви, білі, любите дуже багато говорити і не дізнаєтесь нічого від свого співбесідника, аж поки він вам того не скаже сам. А ми вміємо читати думки з чужих очей, і нам не треба багато говорити. Побачивши Ітапіру, я вже зрозумів, що він на мене давно тут чекав і що побачив мене раніше, як я його. Зрозумів я також, що від того, чи приніс я клейноди, чи ні - залежить дуже багато такого, чого я не знав.

А Ітапіра, тільки подивившись на мене, здогадався, що я, замість клейнодів, приніс лише якусь потішаючу вістку. І зрозуміли ми обоє, що нам треба поговорити на самоті про дуже поважні речі. Тому я відразу сів біля Ітапіри і закурив.

- Я знайшов місце, де сховані клейноди, - сказав я. - Тільки, щоб їх здобути, мушу взяти з собою кілька міцних чоловіків.

- Ти не возьмеш зі собою нікого, Коарасіабо, - відповів Ітапіра. - В оселі дорогий кожний муж, бо Убіражара вернувся. Чекаємо нападу з дня на день.

- Я бачив Убіражару...

- Він вернувся поранений і тепер набирає сил.

- То я його поранив...

- Шкода, що не вбив. Тепер ґваянці бояться і кажуть, що Тупан показав справедливість, урятувавши життя Убіражарі на Скелі Невороття.

- Я вже не вірю в справедливість Скелі Невороття.

- Ґваянці тепер ні в що не вірять: ні у своє призначення, ні в Соняшні Клейноди, ні в те, що кажуть духи...

- А я вірю в Соняшні Клейноди! Я сам бачив двері, за якими вони заховані! На тих дверях є наш знак - знак Коарасі. Ці двері під першим водоспадом за островом Ґваїра.

- Ти віриш, але ґваянці не повірять тобі. Ґваянці вірять в Скелю Невороття, і ліпше буде, коли ти не скажеш на великій раді, де є двері. Того ніхто не повинен знати...

- Погано, Ітапіро.

- Так мусіло статися, Коарасіабо!.. Адже, ти пам’ятаєш, що над нами висить прокляття скривдженого спадкоємця Соняшних Клейнодів?.. Здасться, приходить той день, коли ґваянці опиняться під владою ботокудів.

- Хіба ж наші предки не відвернули того прокляття, коли всі три племена зустрілися коло Ґваїри і жили в мирі під владою білих піяг?

- Здасться, ні. Духи ворожать погано.

- Як в оселі?

- Голод, пошесті і невдоволення проти тебе. Багато хотять миру з ботокудами. Ґварасе має тверду руку... Маєш доброго наслідника... Уба пропала.

- Уба? Жінка Ґварасе?

Ітапіра хитнув головою:

- Напевне вкрали її ботокуди.

- А Арасі?

- Арасі в оселі. Пильнуємо його... На випадок твоєї смерти і смерти Ґварасе хтось мусить залишитися.

- Я вже піду, Ітапіро.

- Йди. Скликай велику раду. Я прийду незадовго... І пам’ятай, що всі говорять, ніби Убіражара приніс зі собою якийсь небесний вогонь, який тримає за поясом. Наші дуже того вогню бояться.

- Як бачу, є серед нас зрадники, які навідуються до ботокудів і приносять звідти різні брехні.

- Є, звичайно, і зрадники. Коли скличеш велику раду, може вдасться їх викрити і покарати. Старіші мужі стоять за тобою. Йди.

В оселі зустріли мене криками:

- Коарасіаба прийшов!

- Коарасіаба повернувся!

І зараз же з усіх боків повибігали люди. Всі дивилися на мене з тривожною цікавістю, але одночасно уникали моїх очей. Видно було, що плем’я знало про мету моєї подорожі і так само, як Ітапіра, вичитало вже про її невдачу.

Я поспішив до своєї оки, де Іботіра, жінка мого молодшого сина, приготовила вже для мене кусничок печеної риби та кілька сухих бананів.

- Більше ми не маємо нічого, морубішабо, - сказала вона.

Я з’їв те, що було, і наказав Ґварасе оповідати.

- Погано, батьку...

- Знаю.

- Убіражара вернувся.

- Знаю.

- Наші бояться небесного вогню, що його приніс Убіражара...

- Знаю.

- Я сказав, що ти пішов по Соняшні Клейноди, і, коли принесеш їх - ми не маємо чого ні боятися Убіражари, ні його небесного вогню.

- А коли не принесу?

Ґварасе подивився на мене винувато:

- Я був переконаний, що ти їх принесеш, батьку!

- Погано, Ґварасе! Адже досі ми не боялися ботокудів, хоч і не мали клейнодів.

- Досі, батьку, ботокуди не мали небесного вогню...

- А тепер мають? Хто про це сказав?

- Всі говорять.

- А перший хто сказав?

- Перший - Кажю. Він дуже хоче миру з ботокудами.

- Ага!.. Ну, йди скликай велику раду. Будемо радити... Про Убу нічого не чути?

- Ні. Я думаю, що то Кажю її викрав для ботокудів.

- Мусимо відібрати! Йди скликай людей.

Коли Ґварасе вийшов, я спитав Іботіри:

- А де ж Ґвапі, Іботіро?

- Як звичайно, десь робить стріли, або списи, морубішабо. Тепер треба буде багато зброї. - А ти не боїшся ботокудів?

- Хто, я? - злісно блиснула очима Іботіра. - Я нічого не боюся, навіть небесного вогню!

- А коли ботокуди схотять тебе вкрасти, як Убу?

- Мене не вкрадуть живою, а з мертвої яка комусь користь?

- Волієш вмерти?

- Для жінки навіть молодшого сина морубішаби Соняшного Волоса краща смерть, як життя серед ботокудів!

Так сказала Іботіра, а я тоді подумав, як уже не раз думав, що саме вона, а не лінива і неповоротна Уба мусіла стати жінкою і матір’ю морубішаб ґваянців.

Коли я на великій раді сказав, що мусимо відразу виповісти війну ботокудам і вбити Убіражару, спинився крик. Одні були за мною, але більшість - проти. Я дав волю говорити одним і другим, а сам тільки прислуховувався до їхніх слів. Нарешті заговорив Кажю:

- Слухайте, ви, піяґи, і ви, мужі ґваянські!

Ви пам’ятаєте, який був присуд над Убіражарою? Сам Ітапіра сказав: «Коли Убіражара невинний - він може повернутися назад». Й Убіражара повернувся! На Скелі Невороття Тупан показав невинність морубішаби ботокудів, котрий прийшов до нас з миром. Хто ж поважиться

тепер зламати закон? Хто посміє виступити проти справедливости присуду Тупана? Убіражара не тільки не загинув, але повернувся з небесним вогнем, який дістав на Блакитних Горах. Він тепер може цим вогнем спалити всю Долину Іґурей і нас з нею. Але Убіражара добрий. Він не хоче нас палити. Він і далі хоче миру. І так сказав Убіражара: «Хто з ґваянців кине зброю переді мною - буде моїм приятелем. Хто буде воювати проти мене - згине. Тепер погані часи і чим буде більше бранців у війні, тим ліпше для ботокудів». Тому, ґваянці, краще мирімся.

- Правда, краще мирімся!.. - загукали одні.

- З людожерами не може бути миру! - відповіли другі.

- Хочете, щоб нас ботокуди половили зі зброєю в руках і поїли, як вони роблять зі своїми бранцями?!

- А ви хочете, щоб вас пожерли обеззброєних?!

- Убіражара сказав, що дарує життя і приязнь усім, хто не буде проти нього воювати!.. - знову крикнув Кажю.

Тоді я встав і наказав усім замовчати.

- Тепер, ґваянці, говоритиму я! А хочу сказати, що не вірю ні в небесний вогонь, ні в те, що мир з ботокудами принесе нам добро. Це все неправда!

- Правда! - крикнув Кажю.

Я підійшов до нього і став з ним лице-в-лице:

- Звідки ти знаєш про це, Кажю?

Кажю скрутився, як гадюка, і спустив очі в землю:

- Це всі знають, - відповів він тремтячим голосом.

- Ні, не всі знають, а тільки всі повторюють те, що ти говориш. Питаю ще раз: звідки знаєш про обіцянки Убіражари і про небесний вогонь?

Кажю почав трястися всім тілом і вже не відповідав нічого.

- Мовчиш? - продовжував я. - Ну, то я говоритиму за тебе. Отже, це ти сієш страх серед ґваянців! Ти ходиш потайки до ботокудів і приятелюєш з ними! Ти вкрав для них Убу! Ти є зрадник, Кажю, що є найтяжчим злочином серед ґваянців! І ми за це скараємо тебе на муссурані, бо ти більше не ґваянець, a ботокуд! Ні, ти є ще гірший від ботокуда: ти є буґро ботокудів! Ти є ганьбою нащадків Коарасів!

- Правда, правда! - закричали присутні. - Він є буґро Убіражари!

- Він ходить до ботокудів уночі!..

- Він хвалився, що Убіражара віддасть йому свою сестру!

- Нашої дівчини він не може купити!

- Бо не має, за що!

- Ледащо! Сам для себе їжі не здобуде!

- Коли діти щось знайдуть у лісі, то він нападає на них і відбирає!

- На муссурану з ним!

- На муссурану Кажю!

Всі вже забули і про небесний вогонь, і про Убіражару, і про мир з ботокудами, а бажали тільки одного: смерти Кажю. І не дивно: всі були голодні, злі й налякані, а тому бажали на комусь помститися. Я вже хотів наказати зв’язати зрадника, як несподівано з-за корчів і дерев зафурчали стріли з прикріпленим до них вогнем і вп’ялилися в тростинові стіни і пальмові стріхи...

- Ботокуди! - заверещало відразу кільканадцять голосів.

- Убіражара! - підхопили цей крик інші.

- Тікаймо!

Перше, ніж я вспів сказати слово, в селищі спинилося ціле пекло: заголосили жінки, скликаючи дітей, закричали діти, шукаючи матерів, завили на вид вогню собаки, кидаючись попід ноги. Навіть ті відважні мужі, що тримали за мною, розгубилися і бігали, немов малі хлоп’ята, з одного боку в другий.

- Ґваянці!!! - закричав я, скільки було сили. - Беріть зброю!!! Ставайте до оборони!!!

Та мого крику ніхто не чув. Шал страху вселився в ґваянські серця і відібрав їм розум. Ніхто не думав про зброю, про оборону. Всі хотіли тільки сховатися, або втікти. Але ні тікати, ні

ховатися не було де. Ботокуди окружили нас з усіх боків і засипали стрілами. Пересохлі оки, підпалені вогненими стрілами, запалали відразу, немов великі вогнища, а крики і переполох від того ще побільшилися. Одні бігли до своїх халуп, шукаючи укриття, другі тікали з них, рятуючись від вогню, а всі разом вили, збивали одні других з ніг і гинули від ворожих стріл.

Я з розпукою дивився на своїх людей і побачив уперше, що вони дійсно зледачіли за довгі роки спокійного життя і що вони нічим не нагадують своїх відважних, войовничих предків, про котрих я стільки наслухався від батька і від піяґ. Побачив я також, що оселя вже впала, бо її ніхто не боронить.

- А де ж мої сини? - подумав я зі стидом. - Чи й вони такі самі дурні й полохливі, як решта ґваянців?

І ніби у відповідь на це питання почув крик:

- За мною, ґваянці!.. Хто не хоче бути буґром Убіражари - за мною!

І я побачив, як Ґварасе, натягаючи тятиву на лук, кинувся до виходу. За ним услід побіг Ґвапі, а за ними ще горстка вояків. Вони йшли на певну смерть, бо вороги сиділи сховані в лісній гущавині, а наших усіх було видно, як на долоні. Тому, ледве ота горстка відважних вискочила за частокіл оселі, як на них посипалися стріли і списи, не залишивши в живих ні одного.

О, в цей день, Данку, я побачив більше, як за все своє життя! Я бачив, як упав Ґварасе, а потім Ґвапі, я бачив, як ботокуди вривалися в нашу оселю, ламаючи частокіл, я бачив смерть десятків ґваянців, які лягли під тяжкими ударами танґвапем, я бачив навіть, як загинув Кажю від стріли тих, з ким він так хотів миру.

Але сам стояв, як остовпілий, поки тяжкий удар в голову не звалив мене на землю.

- В’яжіть його, в’яжіть!.. Це - Соняшний Волос!.. Морубішаба велів взяти його живим!.. - загукали довкола мене ботокуди, навалившись на мене цілою масою.

І мене зв’язали і поволікли геть за частокіл палаючої оселі.

Довго я лежав, неначе мертвий, і від удару, і від того всього, що побачив і пережив, а до мене, як крізь сон, доходили вигуки, плач, благання, рев і скигління собак.

Нарешті, ботокуди почали гукати:

- Збирайтеся всі до джерела!.. Всі йдіть до джерела! Убіражара скликає раду! Убіражара буде говорити з ґваянцями!

Після того мене знову підхопили і поволікли на те місце до джерела, де я колись мав розмову з Убіражарою.

Убіражара сидів, святочно прибраний, на розстелених шкурах в товаристві найстарших ботокудів, а довкола густою масою стояли індіяни: з однієї сторони ботокуди, а з другої - налякані, тремтячі ґваянці.

- Чи всі вже? - спитав Убіражара.

- Всі, морубішабо, - відповіли йому.

- А де ж сини Коарасіаби?

- Ґварасе вбитий, а Ґвапі напевне втік, бо його нема.

- Як же ви посміли випустити його? - закричав Убіражара. - Ідіть і знайдіть його!.. Тепер приведіть сюди Іботіру.

- Іботіри, о морубішабо, також нема ніде . . .

Убіражара впав у лють:

- Як це нема?! - заревів він. - Хто посмів її випустити?!! Де Кажю? Я його уб’ю за брехню!.. Обіцяв мені Іботіру, а привів ледачу Убу. Обіцяв удруге придержати Іботіру, а тепер виявляється, що Іботіри нема!.. Де Кажю?

- Кажю забитий, морубішабо!.. - відповіли ботокуди перелякано.

- Ага... Ну, нічого... Ідіть шукайте Ґвапі й Іботіру, скоро!

Кілька ботокудів покірно кинулися виконувати наказ Убіражари, а я відчув, що серце моє затремтіло від радости: «А може їм вдасться врятуватися?» - подумав собі з утіхою.

- Ну, а тепер, - продовжував Убіражара, - слухайте мене ви, всі ґваянці і ти Соняшний Волосе!.. Ви пам’ятаєте той день, коли скинули мене зі Скелі Невороття?

Голови ґваянців похилилися від цього питання, як трава перед вітром.

- Пам’ятаємо... Вибач нам, о морубішабо!.. - благально залебеділи голоси довкола.

- Ми - невинні!.. Це Коарасіаба наказав!

- Добре! - вдоволено відповів Убіражара. - Я знаю, що це Коарасіаба наказав. Але, чому ви тоді послухали Коарасіаби, а не мене?..

Голови похилилися ще нижче, і вже ніхто не відловів нічого.

- Але бачите, - продовжував Убіражара, - ви хотіли смерти для мене, а зробили нещастя для себе. Тепер я можу вас усіх вибити до ноги!

- Не роби того, Убіражаро!.. - заголосили знову довкола. - Ми будемо тебе слухати!

Коли б я не був зв’язаний, то кинувся б на цих підлих людей, що прохали ласки в ботокуда, і повбивав би їх власними руками, хоч того і не дозволяє ґваянський закон. Але я був зв’язаний і тільки зі стидом дивився на своїх людей.

- Ви обіцяєте мене слухати? - спитав Убіражара і посміхнувся. - Певно! Тепер ви мусите мене слухати!.. Тоді ви мене не послухали, коли я був просто морубішабою ботокудів і хотів миру з вами. Тоді ви мене скинули зі Скелі Невороття. Та там сталася справедливість Тупана, бога всіх індіян. Ви скинули зі Скелі Невороття простого морубішабу, а Тупан вернув мене з неї, як бога вогню!

Ґваянці широко порозкривали очі, а в тих очах світився великий жах:

- О-о-о! - понісся стогін в натовпі.

Але я зробив над собою зусилля і голосно зареготався:

- Ха-ха-ха! Ти - бог вогню? Ха-ха-ха!.. Може, ти хотів сказати, що є богом здохлих щурів і смороду, як кожний ботокуд?!. Ха-ха-ха!.. О, який ти дурний, буґре!.. Пуру - бог вогню!.. Ха-ха- ха!..

Деякі вже, заражені моїм удаваним сміхом, почали підіймати сміливіше голови і посміхатися. Але Убіражара зірвався на ноги і закричав:

- Ти ще не віриш, Коарасіабо?!! (...) За це заслуговуєш смерти! Тепер побачимо, чи я є богом вогню!.. Слухайте, ґваянці, коли Коарасіаба не вірить мені, що я є богом вогню, то нехай він зробить вогонь так скоро, як треба моргнути оком! Зумієш це зробити, Коарасіабо?

- Цього ніхто не зробить, ботокуде, - відповів я. - Щоб здобути вогонь, треба доложити чимало зусиль, і всі про це знають.

- Ага, так... Ну, а мені зовсім не треба докладати ніяких зусиль... Дивіться!..

Тут Убіражара вийняв з-за пояса якусь річ і показав її присутнім. Ніхто, а ні я в тому числі, не знав, що це була звичайна коробка дурних сірників. Всі дивилися на неї з цікавістю і страхом, та ніхто, звичайно, не додумався, для чого може та річ служити.

Убіражара трохи відкрив коробку, обніс її довкола натовпу, а тоді став на своє місце і заговорив:

- Отже, коли ви тоді скинули мене в пропасть, я закликав на поміч великого Тупана: «Тупане, мене кривдить брехливий Коарасіаба, що називає себе нащадком Коарасі! Рятуй!..». І тоді я почув, що мене хтось підхопив і, замість вдолину, поніс високо вгору. Я летів довго-довго, а коли розкрив очі, то побачив себе на високій горі, де була ока самого Тупана. Тупан посадив мене на шкірі з онси, частував мене печеним тату і добрими напоями з бананів та ґояби. Потім, коли вже я наївся і напився, Тупан звелів мені розказати все, що зі мною сталося. І я розказав, як було. Тоді Тупан дуже загнівався і сказав: «Той Коарасіаба є великим брехуном! Він не є ніяким нащадком Коарасі! Тепер ти мусиш вернутися на землю і завоювати всіх ґваянців. Для цього я дам тобі в руки небесний вогонь. Відтепер ти, Убіражаро, будеш богом вогню й морубішабою обох племен». Так сказав мені Тупан і після того спустив мене на землю...

В міру того, як говорив Убіражара, знову страх почав опановувати ґваянців і хилити їхні голови додолу. Всі вірили в те, що говорив ботокуд. Я не витримав:

- Він бреше, ґваянці! Я ж на власні очі бачив Убіражару, як він дряпався по горах вертаючись додому і навіть підстрелив його з мого лука! Чи Тупан не міг його спустити десь ближче, а на половині дороги звідси до ріки Парана?

- Замовчи! - підскочив до мене Убіражара. - Замовчи, нікчемний! Дивіться всі!

З тими словами він витягнув сірник і тернув його об коробку. Коли блиснув вогонь, всі, навіть ботокуди, завили перелякано і попадали ниць, а декотрі кинулись тікати. Я також, сказавши правду, злякався, але не впав і тільки думав, що це за диво має У біражара. В цей момент до мене підійшов Ітапіра, котрий досі стояв осторонь, і шепнув мені до вуха:

- Це - штуки білих, Коарасіабо... Я певний, що Убіражара десь по дорозі з ними зустрінувся... А Скеля Невороття... Ну, що ж - і з неї можна впасти живим...

Убіражара тим часом, підпаливши від дурного сірника суху галузку, тримав її високо над головою і вдоволено оглядався довкола:

- Тепер бачили мою силу? - спитав голосно.

- Так, так!!! - застогнали довкола. - Бачили!

- Знаєте тепер, хто я є?

- Знаємо, великий Убіражаро, боже вогню!

- Так, я є богом вогню!.. - гордо підтвердив Убіражара. - Отут у мене є поламана на кусники небесна блискавка, і я нею можу вбити кожного, хто посміє мене не послухати!.. А тепер наказую вам усім робити тільки те, що я скажу! Віднині всі ґваянці будуть жити там, де я накажу! Віднині ви будете оброблювати землю для себе і для нас! З полювання лишатимете собі тільки ту частину, яку я вам дозволю!.. Про решту скажу потім... Коарасіаба ще сьогодні вмре на муссурані!

Натовп сколихнувся з жахом:

- Коарасіаба?!. На муссурані?!! Це неможливо!..

- Закон ґваянців не дозволяє підносити руку на нащадків Коарасі!..

- Це принесе страшну кару для племени!..

- Що?!! - визвірився Убіражара. - Ви хіба забули, хто вам наказує?..

Від того крику ще раз похилилися голови ґваянців і вигуки страху стихли.

Але тут заговорив Ітапіра:

- Слухай, Убіражаро, про той вогонь, який ти щойно показав, давно вже знали наші предки, і він не походить від Тупана, тільки від тапуїтіньґів...

- Брехня! - крикнув перелякано Убіражара.

- Ні, не брехня, - продовжував Ітапіра, - а правда. Білі тапуї мали ще страшніший вогонь, який вилітав з великих палиць і при тому гримів, як справжній грім. Ти ліпше розкажи, де і коли ти зустрінувся з тапуїтіньґами, а Ми тебе тоді не вб’ємо, бо дотримаємо закону Скелі Невороття, а наженемо туди, звідки ти прийшов...

- На муссурану! - заверещав, Убіражара. - На муссурану і цього!

- Гов, Убіражаро, не так скоро! - спокійно відповів Ітапіра. - Ти можеш, звичайно, і мене і Коарасіабу вбити на муссурані, але тоді пам’ятай!.. Знай, що душа піяґи з Блакитних Гір може наслати на тебе і на все твоє плем’я таке нещастя, що ви проситимете потім смерти і не знайдете її!..

Слова піяґи зробили величезне враження навіть на самого Убіражару, бо у нас всі вірили піяґам, а особливо Ітапірі.

- Добре, - задихаючись відповів Убіражара, - я тебе не вб’ю, але Коарасіаба мусить вмерти на муссурані!

- Коарасіаба не вмре на муссурані! - твердо сказав Ітапіра. - Я не дозволю, щоб на нащадка Коарасі піднеслася чиясь рука! Я маю силу!..

Убіражара розгубився і не знав, що сказати.

Але йому на допомогу прийшов старий піяга ботокудів:

- Скажи мені, Ітапіро, чи закон Скелі Невороття є ваш, чи ні? Ваш. Добре... Ви шануєте цей закон, чи ні? Шануєте. Добре... То ми також пошлемо Коарасіабу на Скелю Невороття. Коли Коарасіаба є невинний - він може повернутися назад...

Довкола загуділо, як у дуплі з дикими бджолами. Одні кричали: «так!», другі - «ні!», але Убіражара більше не думав:

- Коарасіаба піде на Скелю Невороття! - наказав гостро. - Беріть його.

Та в цей момент спинився рух.

- Ось тут ще є один з нащадків Коарасі! - кричали два ботокуди і волокли за собою малого Арасі. - Він має на грудях знак ґваянців.

- І цього також на Скелю Невороття! - скомандував Убіражара.

Я бачив, як по натовпі щось знову війнуло жахом:

- Арасі на Скелю Невороття?!.

- Але ж це ще дитина!

- Закон забороняє на Скелю Невороття засуджувати дітей!..

- За це прийде кара!

- Страшна кара!..

А мене при думці долі Арасі стиснув такий біль за серце, що я не витримав і закричав:

- Тапуї! Дикуни! Негідники! Так ось яка ваша обіцянка миру?!. Убіражара казав, що дарує життя всім, хто кине зброю, а тепер засуджує на смерть навіть дітей, котрі не вміють зброї носити!.. Ґваянці, чи ви бачите, до чого дожили нащадки Коарасі?!.

Довкола спинився шум. Вже не було більше похилених голів, вже не було більше страху в очах, але натомість серед мого племени прокидався дух предків і грізними тінями лягав на обличчя.

- Не дамо Арасі!.. - закричали люди.

- Не дамо Коарасіаби також!..

- Убіражара - обманець!..

- Тихо!!! - ревнув Убіражара й витягнув знову свою коробку з дурними сірниками. - Бачите оце?!! Спалю зараз усіх!

Натовп, що уже був почав натискати до середини кола, знову подався назад.

- Беріть їх! - не тратив часу Убіражара. - На скелю з ними!

Ботокуди кинулись на нас густою лавою, окружили і відтиснули від своїх. Арасі кричав і тулився до мене, але я не міг його навіть обняти, бо мав зв’язані руки.

Так, підштовхувані з усіх боків, оточені ненависними ботокудами, посувалися ми вгору, де виднілася сумна Скеля Невороття. Коли ми вже підійшли до її підніжжя, знову спинився шум, і ми зупинилися.

- Ось тут вони, тут! - кричали ботокуди, показуючи на печеру.

- Морубішаба наказав узяти Іботіру живою!

- Не вбивайте Іботіри!

Я виглянув понад голови ботокудів і дійсно побачив, що коло входу в печеру, яка була призначена для розмов з духами, стояла Іботіра з танґвапемою в руках.

- Іботіро! - крикнув я, стараючись перекричати шум.

Іботіра почула мій голос і кинулась всім тілом:

- Куди тебе ведуть, морубішабо? - спитала вона.

- На Скелю Невороття... Чи Ґвапі живий?

- Пробитий списом... Мараґіґана - передвісниця смерти вже коло нього!.. - відповіла Іботіра і в той самий момент зробила блискавичний випад вперед, опустивши з усієї сили танґвпему на голову найближчого ботокуда. Голова розскочилася, мов спілий гарбуз, ботокуд упав на землю, а Іботіра, забризкана кров’ю, відскочила назад.

Всі стали, мов укопані, в землю: такому ударові міг позаздрити кожний муж.

- Оце жінка! - вигукнув якийсь ботокуд.

- Так, - відповів другий. - Недаром Убіражара хоче її взяти собі.

- Славно, Іботіро! - гукнув я.

Ніби у відповідь на мою похвалу, Іботіра знову кинулась на кілька кроків уперед і знову махнула танґвапемою. Заточився і другий ботокуд, упавши до ніг Іботірі.

- За тебе, морубішабо! - крикнула Іботіра і посміхнулася так, що мені стало страшно.

Густий натовп ботокудів далі напирав на печеру, а Іботіра вискочила знову і знову положила

того, котрий підійшов найближче.

- Чи добре б’є жінка молодшого сина морубішаби? - крикнула мені Іботіра так, ніби вона грала в якусь веселу гру.

- Добре, дочко!

- А ось ще! - крикнула Іботіра і поклала четвертого ботокуда.

Далі мені вже не дали дивитися і знову попхали вперед. Рушаючи з місця, я почув, як в печері заплакала голосно дитина і пригадав собі, що мав іще одного внука, котрий народився незадовго перед тим, як я вирушав у подорож на острів. У тяжких мандрах забув про нього, але аж тепер зрозумів, що Іботірині сили подвоює ще й любов до маленького Ранку, котрого вона невідомо коли і як успіла під градом стріл перенести і сховати разом з пораненим чоловіком у печері. О, вона добре боронила ту печеру, дуже добре!..

Потім нас привели на Скелю Невороття, розв’язали мені руки, як велить закон, і зіпхнули в пропасть. Малий Арасі, рятуючись, вчепився мені руками за шию, а я, розв’язаний уже, міцно обняв його, і так ми полетіли.

І, дивно... Чомусь тоді, коли земля щезла з-під моїх ніг, я знову пригадав собі білого Тупана. Вже не кричав, бо не мав сили, а тільки подумав: «Коли білий Тупан урятував мене на водоспадах Ґваїри, то врятує й тепер». І від того мені зовсім перестало бути страшно, тільки час-від-часу боліло, коли я ранився об гострі каміння...

І так я злетів з Арасі зі Скелі Невороття...

Старий Коарасіаба урвав оповідання і сидів, як статуя, висічена з каменю, заціпенівши від того болю, що його викликали щойно переказані спогади.

Данко, занетерпеливлений цією мовчанкою, так як би йому несподівано закрили сторінку дуже цікавої книжки, легенько торкнувся старого за плече:

- Ну? - сказав він благально. - І що далі?

Коарасіаба провів рукою по обличчю і зітхнув.

- Та далі ти вже знаєш: я довго блукав лісами і шукав десь бодай якогось маленького роду ґваянців, котрі відгубилися, коли Саракура шукав дороги в Долину Іґурей. Але не знайшов нікого. Не схотів помогти мені тоді і білий Тупан, хоч я до нього багато молився... І були б ми загинули, коли б не падре Вісенте... Така, Данку, моя таємниця... І тепер ти, коли виростеш, підеш в Долину Іґурей, знайдеш Ранка і скажеш йому, де треба шукати клейнодів. Пам’ятай: перший водоспад нижче острова Ґваїра, або шукай на самому кінці острова. Там десь мусить бути засипаний землею вхід до печери Великої Кобри... Ти підеш, Данку?

- О, Коарасіабо! Ще перед тим, як я це знав, я вже тобі пообіцяв! - гаряче сказав хлопець. - Але коли б я навіть раніше відмовився, то тепер, знаючи все, я неодмінно пішов би! І я піду, Коарасіабо, неодмінно піду! Я сам поможу Коемі шукати клейнодів, хоч би й мав при тому згинути!

Коарасіаба знову поклав руку Данкові на голову:

- Добре, мій сину... Але, пам’ятай: в дорозі можуть тобі перешкоджати. Стережися злого Сасі. Він залюбки робить подорожуючим збитки і може привести до загибелі. Добре було б, коли б ти заприязнився з Макашерою: він добрий і любить мандрівників... Коли знайдеш Коему - підете по Соняшні Клейноди обидвоє.

Ти поможеш йому, бо він... Він дидун, Данку, хоч і нащадок Коарасі, а ти - вчений. Разом вам буде лекше знайти клейноди... От, коли б ще Ітапіра жив!.. Може, й живе... Він старий, дуже старий, такий як був мій покійний батько. Та піяґи довго живуть... Може, й Ітапіра живе.

Коарасіаба, ласкаво проводячи шерсткою рукою по Данкових кучерях мріяв уголос:

- І підете з Ранком, знайдете Соняшні Клейноди, а з ними лежить багато-багато блискучих каменів та діямантів. Клейноди забере Ранок для ґваянців, а решту - ти можеш забрати собі, Данку, як заплату за труд. Скарби індіянам непотрібні...

- О, Коарасіабо! - образився Данко і відсунувся навіть від індіянина. - Для золота й діямантів я не піду! Я піду тому, що маю борг перед тобою і тому... і тому, що я дуже люблю тебе, Коарасіабо!..

Данко, сам не знаючи чому, раптом обняв Коарасіабу і мало не розплакався з незрозумілого зворушення.

Була вже пізня ніч. У містечку поволі вмовкав галас, рідшали вибухи, зате частіше тупотіли вулицею поодинокі й групові кроки людей, що верталися з святкування Сан Жвона додому...