Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018
Бог вогню. В Мато Гроссо (уривок)
Мак Ольга
Всі публікації щодо:
Відродження небезпеки
Відколи не стало Коарасіаби, фактичним вождем племени зробився Ітапіра. Старий піяґа тримав залізною рукою ґваянців у цілковитому послуху, а різними повчаннями та пригадками скріпляв боєвий дух своїх підлеглих. Його гострі докори і невблагані насмішки ґваянці зносили мовчки, знаючи, що піяґа має рацію.
- Хто ви тепер? - нераз гримів Ітапіра. - Ви - труп без голови! Ви гірші від ботокудів! Бо навіть ботокуди мають свого морубішабу і не зраджують його, як ви зрадили Соняшного Волоса!..
- Будь ти нашим морубішабою! - нераз пропонували ґваянці на нарадах племени і підносили йому берло.
- Ні! - рішучо відмовлявся Ітапіра. - Ґваянці або будуть мати правного морубішабу, або не будуть мати ніякого!
- Але ж у нас нема правного морубішаби! - мало не плакали ґваянці. - Коли нема правного, то будь ти! Ліпше мати якого-небудь, ніж ніякого!..
- Коли хочете якого-небудь - то з вас вистачить Убіражари.
- Не хочемо Убіражари, не хочемо!
- Коли не хочете, то терпіть і чекайте.
- Чекати? На кого?..
- На правного морубішабу з Соняшної Династії.
- А де ж він?
- Буде!.. - таємничо усміхався Ітапіра. - Чекайте...
І ґваянці терпеливо чекали ...
Тепер оселі стояли поруч, чого ніколи не буває між ворогуючими індіянськими племенами. Але на це були свої причини: ботокуди не могли нікуди вийти з Долини Іґурей, знаючи, що їх відразу знищили б войовничі племена ґварані, або ґваїкурус; ґваянці ж вважали Долину Іґурей своєю дідичною землею і нізащо не хотіли залишити її ботокудам. На щастя, ця долина була ще така багата і велика, що могла прогодувати й більшу кількість людей.
Між оселями правдивої війни не було, та не було й правдивого миру, а ворожнеча, викликана беззаконною розправою над Коарасіабою й Арасі і постійно підігрівана терпкими докорами Ітапіри, росла в ґваянців з дня на день. Тому про злиття обидвох племен в одне, як мріяв свого часу Убіражара, не могло бути й мови. Навіть найзавзятіші прихильники мирного співжиття з ботокудами і виміни дівчатами між обома племенами стратили охоту до об’єднання після того, як подружені з ботокудками ґваянці всі до одного опинилися настромленими на веретела і пішли на поживу новим родичам. Напруження між оселями то загострювалося, то стихало, але ніколи не зникало. Ботокуди постійно кривдили ґваянців, то грабуючи їхні поля, то відбираючи їм на полюванні здобич, то викрадаючи жінок і чоловіків.
Вже по самому зовнішньому вигляді осель кидалася у вічі величезна різниця між обома племенами. Ґваянська оселя, чепурна, з чисто виметеною і втоптаною окарою, з просторими, свіжо покритими оками, була на додаток обведена високим частоколом, при вході якого незмінно стояла
варта. Оселя ботокудів представляла собою величезну підкову будь-як зліплених халуп, довкола яких валялося повно сміття, бруду й обгризених костей. На частокіл ботокуди не витрачали праці, як рівно ж не обробляли землі. Жили вони виключно з полювання, риболовства та збору диких овочів по лісах. Не знали вони також ніякого ремесла і не вміли нічого робити, крім зброї. Та й та виглядала дуже примітивно.
Ґваянці ж, навпаки, кохалися у всякого роду виробах і дбали про їхній естетичний вигляд. Жінки вміли прясти на веретенах бавовну, сукати шнурки і виплітати гамаки та торбини. Вони навіть мали подобу ткацьких варстатів, щоправда, дуже примітивних, на яких натягали основу з ниток і потім переплітали впоперек, виготовляючи щось подібне до полотна, з якого робили піяґам святочну одежу і набедреники для чоловіків про всякі урочисті випадки. Знані були також ґваянцям секрети вироблення глиняного посуду й люльок, що їх перед випалюбанням ще й оздоблювалося різними орнаментами. На топорищах кам’яних сокир, на списах, луках і музичних інструментах чоловіки дбайливо вирізували й випалювали тонкі визерунки, а стріли прикрашували пір’ям, так що на полюванні кожний міг пізнати, з чийого лука була забита звірина.
Мужі племени мали своє строго окреслене коло обов’язків, жінки - своє. Поза виготовленням зброї, музичних інструментів і приготуванням землі під городи, чоловіки всю решту часу віддавали полюванню і рибальству. На жінок спадала вся дальша робота в полі, збір врожаю, сушення овочів, консервування м’яса, виправлення шкір, приготування п’янких напоїв, догляд малих дітей і т. д.
На полях садили головно айпі, кукурудзу, бавовну, тютюн і гарбузи.
В цих щоденних зайняттях, сутичках і ворожнечі непомітно спливали для обох племен роки за роками.
В Убіражари, відколи він упав зі Скелі Невороття, зародилося одне, зовсім чуже для натури індіян, почуття - це було почуття страху перед смертю. Медицина назвала б це нервовістю і пояснила б його сильним потрясениям, що його зазнав морубішаба, падаючи в прірву. Але Убіражара не вмів його ні назвати, ні пояснити, а знав тільки одне - що він дуже боявся. Його постійно переслідували вночі якісь видіння, дратував кожний несподіваний різкий звук і сердило, коли хтось ставав за його плечима. За найменшу провину, або й без всякої провини він вбивав своїх підлеглих, чи, для більшої паради, засуджував на муссурану. Забиті протестувати проти такої несправедливости не могли, а серед живих жорстока поведінка морубішаби викликала тільки респект і вдоволення, що ось інші загинули, а вони - ні. Це було навіть добре, що когось убивали, бо по тому все була свіжа печеня...
Однак самого Убіражару жорстокість ніяк не заспокоювала. Ще в лісі на полюванні йому ставало відрадніше, але в оселі він попросту не міг знайти собі місця від нез’ясованої тривоги. Переконаний, що смерть Ітапіри потягне за собою і його смерть, Убіражара майже щодня питався про здоровля ґваянського піяґи і строго-настрого заборонив його зачіпати. Страх, що підчас бою може наложити ненароком головою й старий жрець, утримував морубішабу від рішучого нападу на ґваянську оселю, хоч такий напад спокушав не лише його самого, а всю решту ботокудів.
І от одного дня, коли Убіражара сидів самотно на окарі, вкрай пригноблений особливо неспокійною ніччю, до його чуйних вух донісся недзвичайно бадьорий і радісний гук з табору ґваянців.
- Тату! - крикнув Убіражара до свого старшого сина. - Піди розвідайся, чого вони так радіють?
Присадкуватий, клишоногий Тату миттю зірвався з місця і зник за найближчою окою. Вернувся нескоро, задиханий і зляканий.
- Вони мають свого морубішабу! - крикнув ще здалека. - Кам’яна Риба сьогодні поклав знак сонця на грудях Ранка!..
- Ранка?! - здивувався Убіражара. - Якого Ранка?
- Ранка - сина Квітки - внука Соняшного Волоса... Там тепер велика радість!..
- Що?! Та Ранок іще ж дитина!..
- Кам’яна Риба сказав, що довше не можна чекати, бо він скоро відійде на Блакитні Гори... Останнім часом Мараґіґа віщує йому погані сни...
- То що з того? - спитав Убіражара і відчув, як у нього похололо серце.
- Бо так, - пояснював далі Тату: - знак сонця на грудях майбутнього морубішаби ґваянців може наколоти тільки найстарший піяґа племени...
- І ти бачив хлопця?
- Бачив. Має отаке велике акванґапе на голові, а в руках - араує? Коли ти помреш - я хочу мати таке саме!..
Убіражара був такий схвильований, що не звернув уваги на відверте бажання свого сина, і тільки спитав:
- Чому ж ти не вбив його?
- Ти не казав - я не знав...
- Дурень! - крикнув Убіражара і, припечатавши цю характеристику ударом кулака по синовій голові, побіг до оселі ґваянців.
Вартові загородили йому дорогу і не пустили за частокіл.
- Ботокуд не має права переступати брами ґваянської оселі! Чи ти про це забув?
- Я хочу говорити з Кам’яною Рибою! - задихаючись сказав Убіражара.
- Але Кам’яна Риба напевне не схоче говорити з тобою! Він тепер зайнятий.
Та старий піяґа, почувши суперечку біля входу, прийшов сам.
- Чого треба ботокудові? - спитав згірдливо.
Убіражара став у горду позу:
- Я, бог вогню й морубішаба з Долини Іґурей, питаю: хто дозволив вибирати тут, у моїх володіннях, ще одного морубішабу? Ти хочеш порушити мир між нашими племенами? Та й який морубішаба з дитини?
- Між нами ніколи не було миру, а ти ніколи не був богом вогню, ботокуде! Яке тобі діло до нашого морубішаби?
- Я вб’ю його!!!
- Ти його не вб’єш, ботокуде, бо ми не дамо!
- Я спалю знову вашу оселю, як спалив уже раз! Пам’ятаєш?
- Навіщо маєш палити нашу оселю? - спокійно спитав Ітапіра. - І так довго жити не будеш. Я відчуваю свою близьку смерть, а вона буде й твоєю смертю, як сказали духи. Пам’ятаєш?
- А я не відчуваю ніякої смерти! - кричав Убіражара, і невідомо було, кого він хоче переконати: себе, чи Ітапіру.
- Не відчуваєш?
- Ні!
- То ти сліпий і глухий, ботокуде! А я тобі кажу, що ми вже ледве, чи будемо пити ... на святі кавінь...
- А я тобі кажу, - лютився Убіражара, - що ще перед святом кавінья зап’ю вашого печеного морубішабу напоєм з ауаті на святі перемоги над вами!
Один з вартових, обурений такою зневагою, махнув танґвапемою, і була б розскочилася Убіражарина голова, коли б тяжкої зброї не перехопив другий вартовий. Він штовхнув розлюченого ботокуда з такою силою, що той перекинувся на спину, і сказав:
- Буде з нього! А вбивати не смій! Вдариш його - а поцілиш в Кам’яну Рибу. Не можна!.. - і, звертаючись до Убіражари, додав: - Тікай!..
Коли Убіражара, погрожуючи і лаючись, побіг геть, Ітапіра вернувся назад, щоб скінчити перервану нараду племени.
- Я знав, що так воно буде, - заговорив до ґваянців, - тому все затягав позначення Ранка морубішабським знаком. Бо той знак принесе нащадкові сонця не лише почесті, але й небезпеку. І тому знайте ви, піяґи і ви, мужі, і ви жінки ґваянські: тепер щойно почнеться боротьба. Ботокуди схотять забити останнього морубішабу Соняшної Династії, щоб ми й надалі лишилися безголовими.
- Ми не допустимо того!!! - закричали ґваянці. - Ми не дамо нашого молоденького морубішабу!..
- Ми заховаємо його за нашими спинами!..
- Так, - погодився Ітапіра, - ховайте його.
Ранок не сміє виходити з оки і показуватися навіть на окарі.
- Як?! - запитав Ранок. - Сидіти весь час воці?! Хіба ж я немовля?! Я не витримаю так!..
Ітапіра ласкаво поклав руку на голову юного морубішаби.
- Це недовго, сину, - сказав. - Це тільки доти, доки буде живий Убіражара. А я знаю, що нам вже мало лишилося... Будь спокійний і роби те, що я кажу...
Потім він ще раз звернувся до присутніх:
- Отже, бережіть Ранка. Я і ще кілька чоловік щезнемо з племени. Про це ботокуди не сміють знати. Зрозуміли?
- Що?! Щезнете?! Чому щезнете? - посипались тривожні запити.
- Так треба, - відповів Ітапіра.
- Тоді ботокуди нападуть на нас!..
- Ботокуди не сміють знати про це! - з притиском повторив Ітапіра. - Коли б хтось з вас зрадився - навіть дитина - страшну кару зішлю на нього!.. Покищо, слухайте всі Жібою.
Він найсильніший і наймудріший вояк племени і є братом Квітки - матері морубішаби. А ти, Жібоє, будь твердим! На тебе лишаю плем’я і життя молодого морубішаби. Коли б хтось тільки показав ознаки непокори - убивай на місці, а тіло викидай за частокіл на поживу ботокудам.
Поки Ітапіра додав останні накази й закінчував раду племени, Убіражара скликав своїх жреців і наказав:
- Ви маєте говорити з духами! Відверніть від мене смерть і випросіть перемогу над ґваянцями.
Коли того не зробите - погинете всі на муссутрані!
Що лишилося робити піяґам? Вони пішли до окремої оки, розмалювалися, довго завивали різними голосами, танцювали й приносили жертви духам. А коли вернулися, повідомили, що Убіражарі судилося довге життя і перемога над ворогами. Так сказали духи...
