Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Бог вогню. Драма на Гваїрі (уривок)
Мак Ольга

Всі публікації щодо:

Хід великої кобри

Коли б Данко міг щось відчувати, він би подумав, що попав у якийсь кошмар. Але вся річ була власне в тому, що він цілковито стратив здібність щось відчувати і розуміти. Для нього не існувало ні темені, ні холоду, ні болю, ні страху, ні надій, ні бажань - нічого. А, однак, він не був ні мертвим, ні навіть непритомним, бо десь в надрах його єства жевріла крихітна іскорка неспокою. І це було все, що лучило хлопця з життям. Знаходиться в такій стадії, коли існування стоїть на вістрю і може розплистися непомітно у вічності, як розпливається в проміннях сонця ранковий туман.

До цього нашому юному героєві бракувало дуже мало. Його тіло було знечулене, свідомість - опаралізована, а холод води з кожною хвилиною все глибше просякав у надра виснаженого організму і обривав нитку за ниткою зв’язки між душею й тілом.

Струм води, що ллявся далі згори, падав на його правий бік, коли був слабший; коли під натиском сильнішав - перебігав через тіло і падав на ліву сторону, щоб за хвилину знову вернутися направо і по дорозі ще раз пройтися по всьому тілі. Але Данко не помічав того і лежав нерухомо, як і камінь, на якому розпростерлося його безвладне тіло.

Та ось якась досить велика риба, захоплена потужним виром води, впала йому просто на обличчя, тріпнулася з переляку і вдарила його своїм пружним, лоскотливим хвостом по очах. Цей тріпотливий живий дотик справив на оціпенілого хлопця враження електричного струму і відразу вернув його до життя. Він кинувся точнісенько так, як і риба, і, перше, ніж успів щось зрозуміти, сів. Свідомість, вирвана з кайданів приголомшення, запрацювала, і аж тепер він перелякався.

- Боже! - гукнув на весь голос. - Що ж це зі мною? Де я?

Він з жахом розплющував очі в цілковиту темінь, але не бачив нічого, тільки чув, що на нього ллється згори вода і рокоче, спливаючи кудись вниз біля його ніг.

Нагадав про електричну ліхтарну і почав видобувати її закляклими пальцями з глибокої, злиплої від мокроти кишені. Добув.

- Господи, чи ж світить?..

Від хвилювання ледве намацав ґудзичок, притиснув його - і радісно зітхнув: ліхтарка світила.

Та, ледве повівши нею коло своїх ніг, Данко скрикнув і мало не впустив лямпки з рук. Був це не так крик переляку, як великого здивовання, бо ж мерців Данко не боявся, тим більше не боявся костей. А те, що він побачив, було власне кістяком людини, розпростертої хрестом ницьма на великій камінній плиті. Кістяк лежав перед також камінним тетраподом, на якому стояло срібне Розп’яття, два свічники і розкрите євангеліє, густо припале порохом.

Схилившись над кістяком і присвічуючи собі ліхтаркою, Данко переконався, що бачить перед собою тлінні останки священика єзуїтського ордену, якого смерть застала в глибокій молитві.

Пізнав це по залишках одежі, що де-не-де залишилася, по зовсім добре збережених сандаліях і по вервичці, котра лежала біля пучок лівої руки.

- Упокой, Боже, душу раба твоего!.. - перехристився Данко. - Що ж закинуло в це підземелля священика?

Відповідь на своє питання хлопець знайшов, коли пильніше роздивився довкола. Він побачив, що знаходиться у великій печері, стіни й склепіння якої творила суцільна маса якоїсь твердої гірської породи. Її нутро, нерівне й вкрите численними виступами та зморшками, видавалося заразом старанно виполіруваним, бо виблискувало і мінилося при кожному дотику світла. Долівка, вкрита тепер намулом і водою, мала розколину, і в цю розколину стікала вода, що вливалася до печери з великого отвору, промитого високо в одній зі стін. Навпроти цього отвору в другій стіні, але вже внизу, виднівся ще один хід, і в нього також збігала вода, що переливалася через розколину в долівці. В стороні, протилежній до тетраподу, в глибокій ніші, до якої вело

п’ять, чи шість висічених у скелі східців, стояло на підвищенню дві великих, кованих міддю скрині.

Зацікавлений Данко, обережно ступаючи по воді, підійшов до тих скринь і спробував їх відчинити. Замків на них не було, але від давности й сирости тяжкі віка поприкипали до своїх місць і видавалися нерухомими. Данко поклав ліхтарку на віко одної скрині і взявся обома руками за скоби другого. Напружився кілька разів, шарпнув, і - скриня відчинилася.

Коли Данко присвітив і заглянув до середини - у нього запаморочилося в голові: скриня на три чверти була виповнена самородками золота й злежаним, як змокріла сіль, золотим піском, що блищав спокійним, гордим блиском.

Данко боявся поворухнутися, бо йому здавалося, що ця мана може щезнути з його очей.

- Таке багатство!.. Таке страшне багатство! - шептав, очарований. - Кому ж воно належить?.. Чи не є це все скарби ґваянців, як казав Коарасіаба?.. Напевне так... Напевне тут лежить кістяк того священика, що пропав безслідно підчас остаточного розгрому ґваянської оселі... Коли так - то тут мусять бути і Соняшні Клейноди. Ану, подивлюся до другої скрині...

І Данко заходився підіймати друге віко.

Намучився і впрів добре, поки осягнув свого, але те, що побачив, перейшло всяку уяву: друга скриня була до половини засипана дорогоцінними каміннями різної величини, а зверху на них лежали... Соняшні Клейноди...

- Так, - ствердив Данко і захлиснувся від хвилювання. - Оце ж вони! Це ж ті знамениті Соняшні Клейноди - причина слави і нещасть племени ґваянас!.. Це ж - той скарб, який тепер може рішити долю Коарасіабиного внука Коеми і цілого племени!..

Данко з забобонним страхом простягнув тремтячу руку і провів пальцями по холодних предметах. Потім боязко взяв точений зі слоневої кости держак арауе і підніс його вгору. Великий, як куряче яйце, хоч і не зовсім правильної форми діямант, зустрівшись зі світлом ліхтарки, метнув блискавку, а червоні рубіни, підвішені на золотих ланцюжках, немов жива кров, збігали по Данковій руці і загойдалися, глухо й тихенько черкаючись один об другий. «Кулак Сонця» був оправлений в десять золотих листків, густо висаджених дрібнішими самоцвітами.

Полюбувавшись дивовижним арауе, Данко поклав його назад, а натомість витягнув тяжке акванґапе Підніс, глянув на «Око Сонця» і відчув, що з ним робиться щось надзвичайне.

Цей діямант, багато менший від «Кулака Сонця», був такої дивної сили, такої чистоти, ніби увібрав у себе всі соняшні барви і тепер випромінював їх, осліплюючи очі і розприскуючись веселками на склистих стінах печери. Глибоке, як безодня, виповнена сяйвом і кольорами, лагідне, як захід сонця в морі, і одночасно страшне, як поганський бог грому - Перун, це «Око Сонця» недаром називалося оком, бо мало в собі дивну живу силу і вміло проникати своїм поглядом глибоко в душу. Золоте пір’я акванґапе, обсипане, як і в арауе, різними самоцвітами, виглядало проти великого діяманту бідним і мізерним.

Данко насилу переміг себе, щоб відірвати очі від чарівного каменя, обережно, немов які святощі, поклав акванґапе назад на своє місце і взявся пересипати в руках інші самоцвіти. Найбільшу їх скількість творили діяманти, але було також багато рубінів, шафірів, а особливо аквамаринів. Вперемішку з ними лежали давні золоті монети, ланцюжки, перстені і сережки з великими каміннями.

Данко любувався красою дорогоцінностей, як дитина гарними цяцьками, перебирав річ за річчю, забувши про все на світі. І тільки, коли зауважив, що світло ліхтарки починає слабшати, схаменувся.

- Боже, що ж це я!?. - кинувся він. - Дякувати Богові за спасіння і за відкриття таємниці, але треба ж і подумати над тим, як звідси вийти?..

Захопившись огляданням скринь, хлопець не помітив, що до нього знову підкралася велика небезпека і поставила ще раз його життя під знак питання. Вода, що й далі вливалася в печеру, забила намулом тріщину в долівці і піднеслася так високо, що вже вкрила камінну плиту і кістяк перед тетраподом. Це означало ні більше, ні менше, тільки загрозу досить страшної і очевидної смерті.

Данко миттю поспускав тяжкі віка і метнувся шукати якогось виходу. Але дарма. З отвору, через який він потрапив до цієї підземної скарбниці, летів бурхливий водоспад, отже, вернутися через нього назад було неможливо. Другий отвір в протилежній стороні, що вів кудись вниз, був уже також виповнений вщерть, бо каламутні хвилі верталися з нього назад в печеру. Третього виходу не було, і Данкові стало моторошно.

- Ах, - подумав він з одчаєм, - коли б же я раніше догадався і, замість того, щоб оглядати скарби, побіг тим ходом вниз!.. Він же, напевне, веде до тих дверей під водоспадом, про які згадував Коарасіаба. Якби ті двері відкрити, щоб випустити воду, - тоді б тут можна було сидіти безпечно. А так... Що ж я зроблю тепер?..

І він почав присвічувати у всі боки, шукаючи якогось рятунку. Але світло виснаженої батарейки було таке слабеньке, що губилося вже на віддалі одного метра, так що Данко мусів його взагалі погасити, аби не висвітити ліхтарки до кінця. Навпомацки добрався до скринь, вліз на них з ногами і, розтираючи чоло руками, почав гарячково думати. Та думки не хотіли в’язатися логічно й послідовно. Вони стрибали на різні факти й особи, а особливо на події останніх днів.

Густа темінь, наповнена ревом води, охопила Данка, як кліщами, давила його страшним тягарем, переносила його в нереальний світ хаосу.

Він відразу відчув, що все тіло його болить, печуть здряпини й рани, що під грудьми немилосерно ссе від голоду, що від мокрої одежі влазить аж під серце проймаючий голод. А на додаток до того всього страшенно хотілося спати. Спати! Заснути тільки для того, щоб не бачити того всього, не чути, не розуміти!.. Ах, Данко справді був занадто вимучений тими всіми подіями останніх днів, і його нерви просили відпочинку...

Свідомість його почала двоїтися: раз йому здавалося, що всі пригоди на річці, в печері, в хатині на острові з Обою і Пойзе, з Великою Коброю і крокодилами були тільки гарячковим маячінням і привиділися йому колись дуже давно. Другий раз знову йому видавалося, що, навпаки, неможливим, неймовірним є його сучасне становище. І Данко, щоб перевірити себе, засвітив ліхтарку.

Та те, що побачив, на жаль, не було маячінням, а було дуже прикрою дійсністю. Вода піднялася вже так високо, що добиралася до поверхні тетраподу, а водоспад не слабшав ані трохи. У Данка тоскно стиснулося серце. Але він, однак, зробивши над собою зусилля, зсунувся зі скринь і обережно побрів через печеру, щоб забрати євангеліє. Не міг допустити, щоб Святе Письмо залляла брудна вода.

Вернувся з ним назад і вже хотів його сховати до скрині, але роздумав. Виліз на своє місце, поклав євангеліє на колінах і знову став терти чоло. Коли б міг рухатися і щось робити - почував би себе краще. Але нічого в темноті він робити не міг. Залишалося тільки сидіти й чекати, в надії, що станеться щось непередбачене. Властиво, могло були щось і передбачене. Наприклад, міг вичерпатися запас води вгорі, могло тиском води прорвати вихід під водоспад, або пробити замулену в долівці тріщину. Тоді рятунок є майже певний. Але на це треба було чекати. Тільки терпеливо чекати і більше нічого!..

Та одночасно у Данка зроджувалася й друга думка: чи тим терпеливим чеканням він не пошкодить собі? Ану ж, чекання заведе, і він стратить останній шлях до рятунку, котрий можна ще знайти тепер? Не є виключене, що, коли б тепер мав світло і пошукав би добре, подумав би, то щось і знайшов би! Але вся біда в тому, що світла нема...

Данко ще раз спробував натиснути ґудзичок ліхтарки. Блискуча цяточка, що з’явилася від того, почала на очах скоро жовкнути, червоніти і слабнути. Хлопець гірко та тяжко зітхнув і потиснув ґудзика назад вгору, а потім сховав ліхтарку до кишені.

Хвилини в темноті тягнулися, як густа, чорна смола, як безконечна розпука, і Данкові схотілося плакати. Шипіння й клекіт води ставали незносними. Данко спробував заткнути вуха, щоб не чути їх, але це мало помагало. Врешті хлопця огорнула якась зухвала злість.

«Хай буде, що буде! - подумав собі. - От візьму, ляжу на цих скринях і засну! Як втоплюся, то втоплюся - значить так було треба!..».

І він дійсно спробував лягти. Та віка скринь були опуклі, а до того ж між ними була віддаль на яких десять сентиметрів, отож, лежання ставало невигідним ще більше, як сидіння. Тому Данко

підсунувся в куток ніші, сперся об стіну спиною, схилив голову на євангеліє, котре тримав далі на колінах, і заплющив очі. Посидівши нерухомо кілька хвилин, він навіть не зчувся, як задрімав, а потім і по-справжньому заснув.

Прокинувся він від того, що тяжке євангеліє раптом зсунулося йому між колінами, а від того все тіло стратило опертя і сильно кивнулося наперед. Перше, ніж це собі усвідомив, інстинктовно вхопився рукою за книгу і при тому почув, що зранив на гострому мідяному обручі скрині вказівний палець правої руки. Біль моментально привів його до цілковитої притомности і примусив пригадати, де він і що з ним діється.

Хлопець відразу вдався по допомогу до ліхтарки, котра, відпочивши добре, засвітила досить ясно. Але картина, що представлялася очам хлопця, обвіяла його холодом смерти: вода вже піднеслася так високо, що сховала під собою Розп’яття на тетраподі і доходила майже до верха скринь.

Данко схопився на ноги і при тому боляче вдарився головою об стелю. Це примусило його піднести очі вгору, і тут він побачив над собою ще одну темну діру. Просунув в неї з трудом голову й руку з ліхтаркою, але побачив мало.

Знав тільки, що за тією дірою є ще якась ніби печера, на дні якої також, здавалося, шуміла вода. Але чи це дійсно так було, чи тільки йому привиділося - точно не міг ствердити. Зрештою, чи не все одно? Тут смерть, і там смерть.

Нерви, підкріплені сном, тепер реагували знову, і притуплена до всього байдужість зникла.

Тепер уже Данко боявся смерти й тремтів цілим тілом. Як загнаний у пастку дикий звір, він кидався по своїх скринях під низьким склепінням і божеволів від жаху. З порізаного пальця стікала кров, євангеліє в руках заважало. А водоспад лляв далі, грізний і байдужий, розриваючи стіни печери своїм клекотом.

- Смерть, смерть! - кричав у середині хлопця якийсь голос, і від того шкіра його вкрилася гусячою висипкою.

- Як же це?! - товк головою Данко об кам’яні стіни. - Після того всього загинути?!.

Стільки разів вирватися від смерти тільки для того, щоб знайти її тут у підземеллі, у брудній

воді?!. Чи ж не ліпше було кінчити своє життя там, на поверхні, де принаймні хоч мій труп відшукали б?.. А тут загину безслідно. Ніхто навіть моїх кісток не знайде і не поховає, як он того богоугодного священика, що спочив смертю кілька віків тому назад!..

Данкові чомусь видалося, що саме це найстрашніше в його становищі. В цю хвилину його вже не лякала сама смерть, а мучила свідомість того, що про неї ніхто не знатиме.

- Боже, рятуй мене від того!.. - клякнув він на скрині. - Боже, донеси вістку про мій кінець до мого тата!.. Більше вже нічого Тебе не прошу...

Він хотів перехреститися, але мав зайняті руки. Тепер тільки звернув на це увагу.

- Ах, - сказав втішений, - ще можна якось порадити!.. Можна записати про це на вільному листку євангелія!.. Його напевне колись знайдуть... Тільки, чим же я запишу?.. Олівця нема.

Він з жалем розгорнув старовинне Святе Письмо і почав придумувати, чим би то зробити запис? При тому крапля крови з розрізаного пальця впала на потемнілу сторінку і стекла по ній вниз.

Данко подивився на палець, подумав трохи, обраховуючи дні, і тоді, схилившись над єван - геліем та присвічуючи собі слабнучим світлом ліхтарки, почав писати закривавленим пальцем на перших двох чистих листках:

«Тут в ніч з 28 на 29 червня 195... року загинув за велику таємницю Богдан Сокіл, українець.

Коарасіаби не зрадив. Скарби належать індіянам племени ґваянас з долини Іґурей. Морубішабою має бути Коема, а не Убіражара.

Богдан Сокіл»

Літери виходили криві й незграбні та ледве вмістилися на двох сторінках. Поміж ними рясно порозливалися кров’яні краплі, але все ж прочитати написане було можна.

- Коли не загину, - вимовив вголос хлопець, - то дам до цього запису спростування.

Потім подумав, що з такими записами вмирають видатні люди й герої, а тому йому навіть стало трохи жаль від думки, що він може залишитися після цього живим.

Вже хотів закрити євангеліє, але йому видалося, що написав недостатньо, і він доповнив свій запис на двох чистих сторінках в кінці:

«Татові гроші я відібрав у злодіїв. Вони тут. Розбійник Семипалий заслуговує милосердя. Його поранив Жакоб, а Жакоба з'їла Велика Кобра. Я сам бачив. Моліться за мою душу. Б. С.»

Скінчивши і цей додаток, зроблений уже майже напомацки, Данко зсунувся зі скрині й опинився вище колін у воді. Тоді відкрив віко, поклав євангеліє і портфель побіч Соняшних Клейнодів і добре закрив скриню.

Зробив це саме вчасно, бо вода вже доходила по самі віка, а ліхтарка більше не світила...