Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Княжа Україна (уривок)
Олесь Олександр

Всі публікації щодо:
Олесь Олександр

Заспів

Заспіваю вам не пісню

Про стару старовину,

Розкажу я вам не казку,

А бувальщину одну.

Розкажу вам про минуле,

Що вже мохом поросло,

Що, нащадками забуте,

За водою поплило.

Перед вами стародавні

Пройдуть хвилями часи,

Із могил до вас озвуться

Наших предків голоси.

Наших предків, що блукали

По страховищах-лісах,

Що з природою змагались

Тільки з вірою в серцях.

Ах, тоді була живою

Вся природа навкруги

І людину оточали

Духи - друзі й вороги.

У часи ті Бог великий

Не ховавсь в небесній мглі,

А усі боги родились

І вмирали на землі.

Рано вдосвіта на сході

Прокидавсь ясний Дажбог

І ходив-блукав до ночі

Синім степом без дорог.

По зелених пишних луках

Волос пас овець гладких,

Грів їх вовною м’якою,

Одганяв вовків від них.

Над дрімучими лісами,

По пустелі степовій Бог

Стрибог літав на крилах,

Грав на кобзі золотій.

Бог Перун на чорних хмарах

Вічно землю об’їздив,

Часом плакав, як дитина,

Часом сурмами будив.

Часом гнівом його серце

Наливалось, як огнем:

Левом він ревів з-під неба

І погрожував мечем.

А в річках жили русалки,

Хапуни-водяники,

Лісовик свистів у лісі,

І сміялися мавки.

Треба добре було знати

Душі всіх богів земних,

То коритись, то змагатись,

То просити ласки в них.

І змагалася людина,

І вперед невпинно йшла,

Де ясним промінням-цвітом

Дивна папороть цвіла...

.. .Заспіваю нам не пісню

Про стару старовину,

Розкажу я вам не казку,

А бувальщину одну.

Розкажу вам, як на горах

Славний Київ наш постав,

Як він жив і розвивався,

Як столицею він став.

Хто й коли у нього княжив

І в який ходив поход,

Хто боровсь за Україну,

За державність, за народ.

Розкажу вам, як боролись

Наші прадіди колись,

Як за щастя України

Ріки крові розлились.

Розкажу, чому і досі

Чути стогони її

І чому так довго в хмарах

Сонце рідної землі.

Заспіваю вам не пісню

Про стару старовину,

Розкажу я вам не казку,

А бувальщину одну.

Похід Ольги на деревлян

Незабаром гнівна Ольга

Знову зводить рахунки.

Але борються завзято

Деревлянські вояки.

Баче Ольга, що до бою

В неї сила замала,

Стала думати, гадати

І на хитрощі пішла.

І говорить деревлянам:

«Та чого це ми б’ємось?

Щось не вміли поділити,

Завинив з нас, може, хтось?

Я прийшла до чоловіка

На могилу жалібну:

Дай, мовляв, солодким медом

Свого князя пом’яну.

З вами, любі деревляни,

Боротьби я не веду, -

Пом’яну я чоловіка,

Справлю тризну і піду.

Пом’яніть і ви... Забудьте

Те, що вже давно пройшло:

Є для вас і мед пахучий,

І густе, як кров, вино».

Вірять Ользі деревляни,

На могилу князя йдуть.

Разом князя поминають,

Разом мед і вина п’ють.

Попили, лягли спочити,

А княгиня знак дала

І над Ігоря труною

Рахунки свої звела.

І в похід рушає далі,

Все мечем рубає впень,

Ціле літо облягає

Непокірний Коростень.

Таж погляньте, всі скорились,

Всі вже платять дань мені

І спокійно орють ниви.

Непокірні ви одні.

Але я так мало хочу,

Неподолані борці:

«По три голуби від хати

Та по три ще горобці».

І зраділи деревляни,

Всі розбіглись і в мішки

По лісах, лугах і стріхах

Ловлять весело пташки.

Ольга ж вугілля гаряче

Кожній птащці до хвоста

Прив’язала і пустила.

Загорілися міста.

Коростень в огні палає,

Галас, крик, переполох.

Все тікає. Військо Ольги

Перебило багатьох.

Та як виконала Ольга

Помсти лютий заповіт,

Стала думати про Бога,

Про таємний божий світ.

Про велику, вічну правду,

Про прощення, про любов,

Стала думати про Того,

Хто пролив за людство кров.

І не помста дика, люта,

Не кривавих дум рої,

А безмежне милосердя

Душу сповнило її.

І без Його мудра Ольга

Більше жити не змогла.

І у грецькім Царгороді

Християнство прийняла.

Війна з татарами

Як довідались татари,

Що повстали Холм і Львів,

Землю Галицько-Волинську

Хан їх знищити схотів.

На волинський Володимир

То не хмара чорна йде,

То не грім гуде далекий,

А то військо хан веде.

Виїжджає князь Василько:

«Залиши мій рідний край!»

Але був глухий, як камінь,

Хан татарський Бурундай.

І Василько підпалити

Рідне місто мусив сам

І діставсь живим у руки

На наругу ворогам.

У похід взяли Василька

І під Холм його ведуть:

Як, мовляв, Василька вгледять,

Холм без бою віддадуть.

І Василько йде під мури,

Плаче й камені несе.

Радить він здаватись швидше,

Та каміння кида все.

І холмщани зрозуміли

Князя мову бойову,

Що каміння треба брати

Та камінням в татарву!

«Королю не є ти братом.

Не послухаєм слуги!

Не здамося, повоюєм!

Будуть знати вороги!».

І задумавсь хан татарський:

«Мабуть, сила у їх єсть.

А моє стомилось військо;

Що, як втрачу славу й честь?».

І, подумавши, він крикнув:

«Гей, на коні, вояки!

Коли тут ми заночуєм,

Нападуть на нас вовки».

І пішло татарське військо.

Холм щасливо врятувавсь,

Та з татарами лихими

Цілий вік король змагавсь.

Зруйнування Києва

Проплило сімнадцять років —

І татари знов прийшли,

Знову їх заржали коні

І верблюди заревли.

Здобули вже Переяслав,

Вже Чернігів здобули,

Біля Києва спинились

І облогу почали.

Стали ждати, аж морози

Вкрили кригою Дніпро.

Перейшли. Боронить Київ

Лицар галицький - Дмитро.

Полетіли перші стріли

На Дніпро в орду лиху,

Але стрілами не спиниш

Чорну хмару на шляху.

Полетіло з пращ каміння,

Покотилося в яри,

Та камінням не розіб’єш

Віковічної гори.

Заспівали, забряжчали

Над татарами мечі,

Та мечами не розвієш

Злої темряви вночі.

Ллються хвилями, вкривають,

Топчуть, нищать, ріжуть, б’ють...

Галас, крик.

Ревуть верблюди,

І тривожно коні ржуть.

Не човни у Чорне море,

А тіла несе Дніпро.

Київ впав.

Попав в неволю

Оборонець, сам Дмитро.

Разом з Києвом упали

І держава, і народ.

Закотилось наше сонце,

І прийшли віки негод.

Але доки красне сонце

Ще світитиме очам,

Буде нас надія гріти,

Як зоря, зоріти нам.

Доти нам зоріти буде,

Доки буде ніч у нас,

Доки гнівом не наллється

Серце, сповнене образ.