Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Абетка з історії України. Бо корінням у рідній землі (уривок)
Полтава Леонід

Всі публікації щодо:
Полтава Леонід

Архангел

Архангел і архистратиги...

Такі незвичні ці слова.

Вони прийшли з тієї книги,

З якою думка ожива.

В Апостолів святому слові

На землю сила їх прийшла:

Це вічні воїни Христові,

Це вічна правда - проти зла

Ми їх не бачим, бо людині

Не все побачити дано,

Та над Тризубом України

Їх крила - наче знамено!

Бандурист

Взяв козак бандуру в руки,

Кобзи давньої сестру:

Попливли, заграли звуки,

Наче хвилі по Дніпру.

То весела, то похмура,

То колюча на язик,

Розповість про все бандура —

Гетьманівна всіх музик.

У боях вона бувала,

Знає радість, сум і злість, -

І усе запам’ятала,

І про все нам розповість.

Верховина

Є гори і долини,

Що й зором не обняти,

На нашій Україні

Ми маємо Карпати:

Верхи пішли у хмари

(Орли там насторожі!),

Внизу - ліси, отари,

Потоки... - царство Боже!

Потоки срібно грають,

Біжать, біжать в долини...

О, кращої немає,

Як царство верховини!

Гетьман

Землі великої в Европі

Великий сину! Ми тобі

Вклоняємось за Конотопи!...

Не знав ти ляку в боротьбі,

На білому коні полинув

Туди, де бій поволі гас:

За волю й долю України

Ти вів у бій полки - для нас!

В руці із шаблею дзвінкою,

Піднявши руку, мов крило,

Ти мчав у вир важкого бою,

Щоб легше жити нам було!

Ґонта

Повернувшись із походу,

Стали табором полки;

Рідну п’ють, здорову воду

Чорновусі козаки.

Задзвеніли раптом струни:

«Потанцюймо ж, хто козак!..».

У степу гуляють луни,

Жупани цвітуть, як мак!...

Взявся й Ґонта витинати

(Але шаблі не забув!):

Вміє той потанцювати,

Хто у битві першим був.

Довбуш

Давно він жив... Але в імлі,

Де виє хижий звір,

Он знову Довбуш на скалі —

Орел Карпатських гір!

Відважний, спритний у бою,

З рушницею в руках,

Веде ватагу він свою

По вивчених стежках;

І буде Довбуш з краю в край

В бої вести загін,

Аж доки вільним стане

Край, в якому виріс він.

Емблема

Емблема - слово з чужини,

Що стало нашим словом...

Там, де міста, степи, лани —

Вона засяє знову.

Так, ця емблема - золота,

Це ж гетьмана ознака:

На ній всесильний знак хреста

І влади горді знаки!

Зростай, учись, щоб день прийшов,

Щоб швидше понад степом

Засяла волі хоругов —

Гетьманський знак Мазепи!

Єдність

Нероздільні земля і небо,

Нероздільна моя сім’я,

Нероздільна любов до тебе,

Дорога матусю моя;

Нероздільна людська родина,

Наша мова і наша кров,

І єдиній моїй Україні —

Нероздільна моя любов:

Ген від Сяну до річки Дону

Устає вона в сяйві дня,

Україна - моя ікона,

До якої молюсь щодня.

Жнива

Ще до князів, давно-давно,

Не знали ми серпів:

У землю кидали зерно —

І колос буйно цвів.

Руками рвали колоски,

І кров текла із рук,

Аж хтось промовив: «Для руки

Уже доволі мук!».

Скував серпа селянський син,

Незнаний нам дуліб...

І так ми йшли аж до машин,

Які збирають хліб.

Запорожці

Мов живі тут гори і долини —

Срібні хвилі брязкотом підків:

Розгулялось море України —

Море запорозьких козаків!

Отаман на «чайці» шаблю вгору,

Став незрушно, ніби вріс у час,

Ще й гукає: «Грай же, Чорне море,

Аби ворог не помітив нас!».

Пропливла давно козацька фльота

Через моря вічний водограй,

Щоб відбити ворогам охоту

Нападати на Козацький Край.

Ігор

Жив Ігор-князь у нашім Краї,

Не на землі, а на коні:

Десь на кордоні запалає,

А вже нога у стремені!

В шоломі й панцері, із луком,

З мечем відгостреним завжди,

Бив половецьких хижих круків

За наші села й городи.

Пливе й пливе Дніпро-Славута...

Пливе рікою вічний час... —

Та я таким хотів би бути,

Яким був Ігор - воїн-князь!

Їздець

Їздець поїхав на коні

В чужий, далекий край,

Та на прощання він мені

Сказав таке: «Прощай!

Не знаєш, хто я, звідки я,

Лише запам’ятай:

У кожного - любов своя

І свій найкращий Край!

Шануй чуже, своє люби

І дорожи своїм!»... —

І зник їздець, лише копит

Загув далекий грім.

Йордан

Йшли до річки люди

У снігу по груди,

І найбільшого морозу

Не боялись люди.

Стали з хоругвою

Колом над рікою:

«Оживи нас, добра річко,

Святою водою!

Ми за нашим Паном

Прийшли до Йордану,

Щоб молитвою сцілити

Всенародну рану».

Лови

Рушницю в руки, і на лови,

На полювання у ліси,

Де спить у срібному вінкові

Земля незвичної краси.

Вже приготовані набої

Уже й олень ступив на сніг...

Та, зачарований красою,

Стріляти з нас ніхто не зміг!

Немов з найкращої картини,

Зійшов по срібному пасу... —

І не наважилась людина

Стріляти у таку красу.

Казка про Чародія-лиходія, Івасика і Чорне море

І

Жив на світі Чародій,

Чародій-Лиходій:

Мав він тридцять три лиця

І міняв їх без кінця.

То потворою з’являвся,

То в дорогу обертався,

То у камінь, то у ліс...

А нещастя всюди ніс:

Дихав димом, дихав жаром,

Все палив, немов пожаром!

Звідки він сюди прийшов?

Що згубив і що знайшов?

Де блукав і де ходив?

Для яких з’явився див?

Ні, того ніхто не знав,

З ляку навіть не питав!

Та людина і звірина,

І рибина, і пташина,

І найменша комашина —

Всі бажали, щоб загинув

Той могутній Чародій,

Осоружний Лиходій!

Але як же воювати

З Лиходієм-супостатом?

Він, як тільки де з’являвся,

Раптом в хмару обертався,

То в зміюку, то у шлях,

То в бур’ян, що на полях,

І усюди дихав жаром,

Все палив, немов пожаром.

Обернувшися у змія,

Він напав на город Київ!

Ясне сонце потемніло,

Світле небо похмурніло,

Знявся вітер-буревій.

- Що там сталось? Хто це?

- Змій!

Глянули кияни вгору,

А вгорі летить потвора:

Чорні тридцять три крила,

Вуха, наче у осла,

Очі, ніби ліхтарі,

Ще й колючі пазурі!

Як дихнула димом-жаром,

Узялося все пожаром!

Вдарили кияни в дзвони,

Війська вислали загони;

Стріли свиснули угору,

Уп’ялися у потвору:

Змій підняв страшенний крик

І зник!

Військо кинулось за ним,

Та зустріло... тільки дим!

Перед військом серед нив

Чародій лице змінив!

Не страшна вона, війна,

Але з ким? - Ніхто не зна.

Аж за Львовом чули крик...

Пролунав...

І зник...

Довго в полі військо ждало,

Аж уже й сивіти стало:

Лиходій пропав та й край,

Хоч шукай, хоч не шукай!

Важко ворога здолати,

Як несила упізнати:

Мав він тридцять три лиця

І міняв їх без кінця!

ІІ

А за Києвом в той час

(Може й знає хто із вас?),

Там, де хатка й вітрячок,

Жив Івасик-козачок.

Виростав він серед нив,

Мову квітів розумів,

Мову риби і звірини,

І найменшої пташини.

Він почув про Чародія,

Сів на коника - і в Київ!

Став на людному майдані

У блакитному жупані,

Стиснув шабельку свою

Й каже:

- Змія я заб’ю!

Правда, люди здивувались,

Навіть нишком посміялись...

Раптом звідти, де ліси,

Долетіли голоси:

- Ми готуємось в дорогу

Козачкові на підмогу!

Хто ж це мовить? Це з лісів

Хор пташиних голосів!

- Ми також! - із-під землі

Запищали муравлі.

- Гей, ми теж! - що мали сили

Раптом всі вовки завили!

Риба плеснула з Дніпра:

- Змія знищити пора!

З моря весь рибиний рід Як гукне: -

Йдемо в похід! Чують люди дивний клекіт,

Дивляться: летять лелеки,

І шуліки, і орли —

Дзьоби-списи простягли!

Навіть мирні голуби,

Що на стріхах туркотіли,

Для такої боротьби

Піднялись і полетіли!

Збивши шапку набакир,

Крикнув заєць-командир:

- Хто злякався - на смітник!

Страх - поганий рятівник!

Вже завзяті комарі

Задзижчали угорі!

Тільки жабки унизу

Стерли лапками сльозу:

- Як же, бідним нам, на дні

Помагати у війні?

Так чи сяк воно було,

Але ворогу на зло —

Дикий звір і свійський звір

Довгожданий склали мир!

А на київськім майдані,

Де людей, як сто річок,

У блакитному жупані

Все те чув козачок

І говорить:

- Рідні друзі,

Всюди: в лісі, в полі, в лузі,

І на горах, і у морі,

І в небесному просторі,

Птахи, риби і звірята —

Ми звоюєм супостата!

Тільки ті, що всі встають,

Перемоги зазнають!

Я прохаю, щоб прислало

Кожне військо генерала,

І від наших спільних дій

Згине лютий Лиходій!

Генерали вмить прийшли,

Спільну раду утяли.

Пояснення слів:

Осоружний - противний, ненависний.

Супостат - противник, ворог

ІІІ

А тим часом за ярами,

За Карпатськими горами

Велет-змій на землю впав,

Закрутився - і пропав!

Та помітила зайчиха,

Що в траві сиділа тихо,

Як зненацька у долині

Чорна виросла хатина,

Навкруг неї - чорний сад,

В саді ж чорний виноград!

Що за чудо-дивина?

Ще такого й світ не зна!

І подумала зайчиха:

«Чорна хата - чорне лихо!

Хто ж будується отак?

Це якийсь поганий знак!»

Дивиться, що ж буде далі?

Біля хати люди стали,

Звідусіль, з усіх доріг

Йдуть до хати на поріг.

Тисячі у хату входять —

Але звідти не виходять!

Навіть коні, на біду,

Теж зникають у саду!

Як не кинеться зайчиха —

Ні спинитись, ні спочить! —

Наче вітер, наче вихор,

Уперед зайчиха мчить;

Через ріки і затоки,

Через межі у полях...

І дарма, що косоока,

Добре бачить вірний шлях!

Так пробігши із півдня,

В штаб примчалася вона.

Там Івась і генерали

Вже про наступ міркували.

Як почули новину,

Вмить зібрались на війну!

Хто ж попереду іде,

Дивні армії веде?

Міцно стисши кулачок,

Наш Івасик-козачок

Мчить на білому коні,

Як і личить на війні!

Він ці армії зібрав,

Пляна мудрого він склав,

Бо лиш ті, що всі встають,

Перемоги зазнають!

Линуть в небі журавлі

Із дзьобами - із списами,

Ще й комарики малі,

Гострі витягли шаблі,

Поспішають небесами.

А внизу, в густій траві,

Йдуть загони бойові:

Там вовки біжать зубаті

Воювати супостата,

Там зайців на всеньку прить

Кавалерія летить;

В бойову звитяжну путь

Лиси з півниками йдуть;

Скаче вивірок загін —

Для зв’язку придатний він;

Між долин та між ярів

Суне армія бобрів,

Сто ведмедів поспішав

(їхню силу ворог знав!),

Сто лисиць і сто бичків,

І сто тисяч їжачків!

У річках і в синім морі

Риб ідуть полки суворі,

Раки-панцерники йдуть

В бойову звитяжну путь;

Чародієві на страх

Суне безліч черепах!

А на білому коні,

Як і личить на війні,

Міцно стисши кулачок,

Мчить Івасик-козачок!

Шабля блискає на сонці!

Слава волі оборонцям!

IV

Чародій відчув тривогу

Й обернувся... у дорогу!

(Мав же тридцять три лиця

І міняв їх без кінця).

Обходіть усю долину —

Не знайти уже хатини,

А на місці, де був сад,

Пада грізний водоспад...

Хто дорозі тій повірить,

Піде нею, а тоді

Потрапляв він у вири

І зникає у воді!

Не один отак загинув,

Може б всенька Україна

Вже загинула б отак!..

Та збагнув це наш козак!

Як це сталося? Нівроку,

Пильне мав і мудре око,

Але бачити без меж

Козачок не міг же теж!

То вовків загін зубатий

Встиг помітити, як хата

Раптом тріснула з порогу

Й обернулась у дорогу,

І на місці, де був сад,

Бризнув лютий водоспад!

Генеральський вовк прибіг

До Івасикових ніг;

І наказ новий прийшов —

У похід рушати знов!

Під землею й по землі

Як метнуться журавлі!

З-за близенької гори

Вже з’явилися бобри,

Мчать ведмеді на підмогу —

Затоптати злу дорогу!

V

Та ізнову Лиходій,

Лиходій-Чародій,

Бачачи, що сила йде,

Що під ним земля гуде,

Встав, напружився, як міг,

І... в Дніпро потоком збіг!

Влився швидко у ріку,

Збивши хвилю гомінку;

З люті вдарив чисту воду,

Наробив страшної шкоди:

Сотні сіл, десятки нив

Він навмисне затопив!

І, на дні залігши, думав:

«Тут, під цим Дніпровим шумом,

Де лише цвілинню тхне,

Не шукатимуть мене...»

VI

Мчать війська, летять загони,

А куди? - Ніхто не зна.

Та з Дніпрового затону

Раптом щука вирина,

Вирина вона й гука

До Івася-ватажка:

- Тут він, тут він, Чародій,

Чародій-Лиходій

У порогах приховався,

Із камінням побратався!

На своїм швидкім коні

До Дніпра Івась примчався,

І до того, що на дні

Між камінням приховався,

Як гукне:

- Іди на бій,

Хоч ти злющий Лиходій!

Де порогів грізна сила,

В’ється армія страшна,

Гостродзьоба, гострокрила,

Гостроокая вона:

Тисячі жуків і птахів

Кружеляють край води,

Найкомашніші комахи

Теж примчалися сюди.

Всі готові воювати

Лиходія-супостата.

Але як їм досягти?

З них ніхто не вмів пливти —

Для такого ж чудо-бою

Треба бути під водою!

Ось Івасик-козачок

Гостру шабельку виймає

І з морів, озер, річок

Інше військо викликає.

Мить - і в ріках та у морі

Риб ідуть полки суворі,

Раки-панцерники йдуть,

Черепах у бій ведуть!

На Дніпрових берегах

Сто полків звіриних діє.

Не даремно чорний страх

Огортає Лиходія!

Тут поплатиться за все він,

Досить мали всі біди!

Тут безславному кінцеві

Бути раз і назавжди!

Закрутився у Дніпрі він,

Аж пороги заревли,

Тільки хвилі білогриві

Ген у море попливли!

А з Дніпра пливуть загони

Гострозубих мужніх риб!

Чародій шука затону,

Упірнути хоче в глиб,

Звідки раки-небораки,

Довговусі вояки,

Підпливли до розбишаки

І вп'ялися у боки!

Глянула потвора вгору,

Понад хвилі - а вгорі

Сто один кружляє ворон

І з шаблями комарі!

Лиходій на берег кинувсь —

Не податися й туди:

Ощетинившись, звірина

Жде на нього край води!

І гукнув Івась до нього:

- Йди на бій! Я тут стою!

Не обернешся в дорогу,

У хатину чи змію!

Проти всіх і ти не вдієш,

Нас - мільйони бойові!

Ти загинеш. Лиходію,

Ми ж залишимось живі

У добрі, у дружбі й мирі —

Люди, риби, птахи, звірі!

Заревів тут Чародій,

Чародій-Лиходій!

Як йому лице змінить?

Все одно впізнають вмить:

З неба, суші і з води

Дочекавсь собі біди!

І посунувсь Чародій

Аж по дні в мутній воді,

І почав він відступати,

Ген до моря утікати,

І що далі, то хутчій

Утікає Лиходій!

А за ним летять стрілою

Риб полки попід водою,

Раки-панцерники йдуть,

Черепах у бій ведуть...

Воювати проти горя

Треба навіть на дні моря!

VII

В’ються іскри над Дніпром,

Кінь цокоче копитом —

То Івась летить хутчій

З військом - на останній бій,

Щоб загинув Чародій,

України Лиходій!

Гей, ти, море, славне море,

Хто ж кого тут переборе?

Поспішає вниз потвора,

Утікаючи від риб.

Допливла вона до моря

І з Дніпра у море - стриб!

Гей, ти, море, славне море,

Хто ж кого тут переборе?

Став Івась на Кримських горах,

Звівсь на срібнім стремені І гукнув:

- Чудове море,

Чи поможеш ти мені?

Гей ти, море, славне море,

Хто ж кого тут переборе?

- Так, - озвалось море синє,

Що гойдало кораблі. —

Все зроблю для України,

Найріднішої землі!

А із моря риби хором:

- Друзі, ми йдемо у бій,

Навіть за Кавказькі гори

Не втече вже Лиходій!

Бій зчинивсь!

Вода скипіла,

Загуло на сотні миль;

Синє море почорніло —

Не впізнати синіх хвиль!

Риби вдарили управо,

Раки вліво потягли,

Сто акул - собі на славу —

Лиходія протяли!

Лиходій завив з розпуки

І, щоб далі сіять зло,

Хтів зробитися сторуким —

Рук неначе й не було!

Виткнув голову угору —

З неба круки та орли,

Упірнув ізнов у море —

Черепахи в бій пішли!

З Кримських гір Івась завзятий,

Переможець у бою,

У лихого супостата

Кинув шабельку свою!

Просвистіла шабля, вміло

Мужнім кинута бійцем,

І останнє Лиходію

Відтяла вона лице!

Аж завив той із розпуки

(Заслужив кінця давно!)

І безликий, і безрукий

Назавжди пішов на дно!

VIII

З тих часів живе донині

Слава арміям усім:

Рибам, птахам і звірині,

І людині - слава їм!

Тільки ті, що всі встають,

Перемоги зазнають!

IX

Про події в Україні

Слух пішов у всі країни;

Всі раділи на землі,

І дорослі, і малі:

Люди, звірі, черепахи,

Риби, птахи і комахи,

Бо ж загинув Чародій,

України Лиходій,

Хоч його пекельний гнів

Сине море й почорнив!

Всі додому повертались,

Вили, крякали, співали,

І свистали, і дзижчали,

І кували, і пищали:

Кожен, хто лиш як умів,

Про подію говорив.

І на білому коні,

Як і личить на війні,

Перемітиш Лиходія,

Козачок прибув у Київ:

Хліб і сіль прийнявши, він

Всім військам віддав поклін,

Морю й рибам за підмогу

Уклонився аж у ноги!

X

Це давно було, минулось,

Тільки назва не забулась —

Чорне море, - з тих часів

Дожила до наших днів.

А насправді Чорне море

І не чорне й не суворе,

Це найкращий друг землі,

Що гойдає кораблі.

Сяє, наче та перлина,

Рідне море України

І багате, як земля,

Всіх красою звеселя.

Як же нам, кохані діти,

Чорне море не любити,

Наше славне Чорне море,

Що шумить, як і Дніпро,

Лиходіям всім - на горе,

Україні - на добро?

Як же нам, кохані діти,

Наше море не любити?