Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Чи зійде завтра сонце (уривок)
Полтава Леонід

Всі публікації щодо:
Полтава Леонід

Говорить Москва

Далекосяжне око радару безцільно блукало по планеті. За кілька секунд воно перебігало з перевантаженого будівлями європейського материка (де-не-де ще сіріли на нім кам’яні потвори руїн) на півпустельні простори Африки; то знову круто завертало вниз, сягаючи аж голубуватої криги південного бігуна.

На екрані радару, цього новітнього земного далековиду, рухалися видива, ніби в кіно. Ось вони швидко побігли вниз, потім знов угору, і завмерли: низькі, обсунуті гори бачив астроном Стоковський. То - Уральський кряж, найвищі гори теперішньої Росії. І тоді увагу похилого астронома привернуло радіо. Воно було примонтоване до радару так, що автоматично ловило хвилі радіостанції в столиці кожної країни, куди дивився радар. Тепер він був скерований на Росію, і гучномовець кричав щось незрозуміле, а потім зненацька по-німецьки: «Говорить Москва! Говорить Москва! В Німеччині шукають великого злочинця! Він втікає на схід, є припущення, що в Україну, із викраденим у Канаді золотом. Зовнішність: високий, стрункий мужчина, на чолі - добре помітний шрам. Востаннє його бачили в шкіряному плащі з наплічником. Увага, увага, німці! Хто зауважив би щось підозріле, негайно повідомляйте поліцію...»

По півхвилинній мовчанці, радіо почало знову: «Говорить Москва! В Німеччині шукають...».

Астроном Стоковський зачудовано вслухався в стривожений голос московського диктора. «Чому це раптом Росія так розпинається за канадське золото?» І він скерував радар на Москву. Мотори задзижчали впевненіше, озвався сигнальний дзвінок, - око радару дивилося на мету. На екрані побігли вигинасті глибокі вулиці, річки авт і трамваїв; лапаті, широкі дахи пропливали вбік, нагадуючи безладно мандруючі крижини; а над усім розворушеним, швидким містом - гордо підносились башти з червоними, гігантськими зорями, з ледь помітними орлами всередині.

Ось вона, Москва, - зловісна червона столиця!

Астроном Стоковський вдивлявся в червоні зорі, і здавалось ніби вони хочуть піднятись ще вище, порівнятися з тими, що ген-ген мерехтять у вечірньому небі. Але даремно: мускулисті гвинти цупко тримають їх на сталевих підпорах кам’яних башт. Навіть нерухомі вартові, в підтягнутих шинелях, здаються в їх сяйві якимись криваво-блідими. Вартові охороняють Кремль. Він - столиця в столиці. Там упертість і затятість, там - мозок минулої і теперішньої Росії.

Та радар, на жаль, відображував тільки зовнішність. Тому найцікавішого в той вечір у Москві не бачив і не чув астроном Стоковський.

Найцікавіше відбувалося за вартовими, за мурованими стінами, в глибу Кремля.

В темній Кімнаті Наказів перед відповідальним урядовцем складав звіт керівник таємного відділу радіостанції Москва:

- Ми транслюємо в німецькій мові повідомлення про злочинця з золотом. Можливо, його схоплять німці і завернуть в Канаду. Таким чином Україна не отримає планів, а це багато зробить для нас. Наш розвідник з Канади передав своє підозріння...

- Тобто?.. - питає урядовець з крісла, не випускаючи з зубів папіроси.

- Підозріння в тім, що злочинець має при собі не золото, а...

- Це відомо. Ми відсилаємо найкращих шпигунів... - урядовець натужливо виривається з обіймів крісла, і вони вдвох ідуть подвір'ям Кремля.

А в старовинній, колись царській, залі, оббитій пурпуровим оксамитом (туди йшли двоє, і астроном Стоковський зауважив на екрані дві постаті в кремлівському подвір’ї), стояли струнко вишикувані дві колони людей у цивільному. Перед ними - важкий, кубуватий офіцер: червона зірка, золоті погони і гострий голос. Офіцер говорив, як наказував:

- Я прочитав наказ військового комісаріату червоної Росії! Наказ партії та уряду ми виконаємо з честю. Розвідники або згинуть, або дістануть плани! - Кубуватий офіцер пильно оглядає присутніх, їх очі блищать крицевим блиском. І він, задоволено стиснувши повні, напіввивернуті губи, продовжує:

- Ми негайно від’їжджаємо за кордон, як туристи, журналісти та члени приватного Клубу московських фотографів. А взагалі - поменше реклами... Пам’ятайте пізнавальне шифроване число 16116...

- Єсть! - гримнуло слово відповіді, і, злякавшись само себе, полящало десь там, в глибоких коридорах підземельного Кремля. Шеренги і їх офіцер завмерли. На дверях з’явилось двоє. Перший з них був керівником розвідки Росії.

Над Москвою високо в небі горять гігантські червоні зорі, прип’яті гвинтами до кам’яних башт. Аж непорушним вартовим під мурами Кремля робиться моторошно: так виразно чути кроки у цьому червоному запаморочливому сяйві.

А далеко-далеко від Москви, біля радару замислився сивий астроном Стоковський: «Як добре, що я аж у Ірані», - думає він, і стомленою рукою вимикає струм. Гасне екран, змовкає московське радіо з його безперестанним «...шукають злочинця».

Крізь прозорі стіни обсерваторної башти падає чисте, лагідне світло місяця іранської землі і ніжно пестить похилену голову астронома.

В ту ж ніч герої небаченої астрономом Стоковським найцікавішої сцени готувалися до виходу в широкий світ.

Медаль видно з одного боку

Експрес Київ - Париж. Вагони зі сліпучо-білими екранами зафіранкованих вікон. Колеса сховані за низькими емальованими щитами, і тому замріяному словацькому пастушкові здається, що цей поїзд не їде, а летить по рейках. Летить так, що пастушок аж батогом цвьохкає від захоплення! Над залізними шнурками рейок, вгорі, теж летить тонесенький шнурок-провід. Експрес увесь час тримається залізною рукою за той провід: він ловить звідти струм. Спочатку з українських, потім з словацьких, потім австрійських, німецьких і, нарешті, французьких електровень.

- Ви дуже мило співаєте, панно Оксано. Заспівайте нам щось... Але дівчина заперечно тріпнула чорним волоссям: - Дякую за комплімент, друже Анатолію, та хто може співати краще за цей летючий поїзд? - Асистент Оксана мріяла. Далекий погляд блукав ген за вікном. Гострі, трішки стиснені, смолисті брови виявляли мрію або сум.

До розмови долучився третій: поважний, у черепаших окулярах, із засніженим літами волоссям:

- Щось у вашій розмові є від ісландської пісні, в якій закоханий норвезький королевич Гарольд Сміливий нарікає на горду українську дівчину, що, не зважаючи на його героїзм, все ж не бажає прихилити свого серця до королівського...

- О, пане професоре, я таки не та дівчина...

- А тим більше, я - не Гарольд Сміливий, - усміхаючись, додає молодий чорнявий асистент.

- Але Ви маєте змогу ним стати... - професор Василь Гармаш на щось натякає і по- батьківськи тепло посміхається...

От вони їдуть утрьох. Всі - дужі, завзяті й молоді. То нічого, що йому, Василеві Гармашеві, вже п’ять десятків років, що за плечима університети Києва і Риму! Правда, хіба що панна Оксана - під враженням гнітючої вістки: по дорозі до Америки щось трапилося з її братом. І тому очі асистентки сьогодні не такі життєрадісні і блискучі, як завжди. Її мало заспокоювали запевнення друзів, що брат швидко знайдеться. Ніхто не міг певно заспокоїти поганого передчуття.

Професор запалює сигару і спокійно поглядає на свою молодь, як він любив називати оцих помічників. Обоє асистентів - Оксана і Анатолій Павелко, - сидячи навпроти, дивились у вікно, і здавалося, ніби вони справді мають найменше цікавості одне до одного. Карусельний лет краєвиду полонив їх. Очі, як скельця фотоапарату, жадібно ловили нові калейдоскопічні картини ще ніколи не баченої, ще недавно обпеченої атомними бомбами, а сьогодні розлінієної і акуратної, німецької землі. Сама собою відсунулась далі настирлива думка про брата.

Недалеко від Реґенсбурґу професор повідомив, що вони вже біля «міста розаріїв».

Експрес поцокував на рейках, легко похитуючись. Так само легко похитуючись, зайшов до переділу офіціант, і так само легко гойдалося в кришталевих чарках жоржинне вино, пите на знак приїзду до мети. І тут добре помітив сивий професор Гармаш, як із-за піднятих чарок на мить зустрілися теплі погляди молодих співподорожників...

Вони розмістилися в готелі.

- Але ж я і стомився, - зауважив професор, віддаючи звиток паперів Павелкові. - Отже, друзі, завтра ми йдемо до ратгавзу і завтра ж ви обоє підете молитись до собору. Крім молитви, придивляйтесь до всього уважно. Особливо уважно ви, асистенте Павелко, - з притиском закінчив професор.

За годину, замкнувши після настирливого кореспондента двері, учасники експедиції розійшлись по спальних кімнатах. Власник готелю «Штерн», не без здивування оглянувши подарований гостями круглий пшеничний хліб і з задоволенням підрахувавши солідний грошовий розрахунок, подумав:

«Пошли, Боже, сюди побільше таких українців».

На другий день Йодль читав замітку в місцевій газеті:

«Український професор і двоє асистентів прибули на короткий час до Реґенсбурґу з метою вивчення історичних документів про рузаріїв, українських торгівців, які в глибоку давнину провадили торгівлю з нашою старою Ратізбоною».

Хто б сподівався, що з України, країни, яка ще так недавно стала знову самостійною державою, сюди в провінційний Реґенсбурґ, прибуде спеціальна експедиція Академії Наук...

Священик Йодль особисто нічого подібного не сподівався. Едіт, на його велике здивування, раптом виявила бажання неодмінно побачити тих трьох учених з України, про яку так багато тепер пишуть. Та читання було відкладено: і священик, і його двоюрідна сестра виряджали свічкаря Джованні на відпочинок в Італію...

Коли Джованні від’їхав, священик і Едіт знов повернулися до газети. Брат говорив про несподіванку, що її зробила українська держава, та щось про розумне чоло професора «Гармаш». Едіт же увесь час підозріло скошувала око на фото молодого ученого: худорлявого мужчину - красеня з далекої і, як чомусь пишуть у газеті, вишневої України.

Але старий Йодль не дарма говорив про несподіванку. Україні таки справді в той тяжкий час, коли починало бракувати джерел енергії, було не до рузаріїв. Священик бачив тільки один бік медалі.

Радіо-Світ перервало їх розглядини розповіддю про велике безробіття в Бельгії та страйк гірничих робітників. За останній місяць було звільнено 80% гірників тому, що в 320 менших шахтах вибрано вже все вугілля. Багато бельгійців емігрують... «Кінець» - заявив диктор.

- Це не кінець, а тільки початок, - ствердив Йодль. - Але і цей початок скінчиться...

Зате професор Гармаш, який саме прокинувся і слухав це повідомлення, вже не міг заснути. Він твердо став на ноги і подивився крізь вікно: високі стріли собору маячіли над містом. В тому соборі був схований другий бік медалі цієї експедиції.

Священик Йодль бачив тільки один бік і щиро вірив, що ця медаль не має другого...

Другий бік медалі

По відбутті візитів до бургомістра та місцевої наукової колегії, група професора Гармаша взялася до праці. Власне, до вивчення архівних матеріалів засів сам професор, бо обоє помічників в той час були в соборі.

Настирливі кореспонденти, цікаві на все, що прибуло з іще й досі напівекзотичної України, невтомно кружляли біля готелю «Штерн».

Але двері були щільно замкнуті і кореспондентам вдалося довідатись про найзеленіші новини з України лише в обідній час.

Коли зі столів ресторану зник останній посуд, м’яко опустившись вниз, в глиб стола, лакей приніс українському професорові часопис - скрутку із Англії, число за сьогодні. В ній було все, що розповідав кореспондентам Василь Гармаш кілька годин тому. Швидкість була короною преси.

- Дуже мило, - озвався професор до лакея.

- Цю газету я отримав найперший, спеціально для вас, - чемно зауважив лакей і натякнув ледве помітним рухом плеча. Чемність завжди була короною лакеїв... Відходячи, український професор забув на столику ресторану якусь суму грошей.

Відправляючи Вечірню, священик з задоволенням помітив серед присутніх нову постать. Струнка панна, в елегантному літньому вбранні, та, яку він бачив на світлині поміж українських учених, стояла в кутку, пильно вслухаючись в слова молитов. Едіт теж її зауважила, та підійти не посміла. Це виглядало б дивно, таке нав’язування знайомства.

Ще далі, в самім кутку собору, непорушно стояв Анатолій Павелко. Чорні, стрілисті очі його шукали дверей захристії.

Виходячи майже останнім по закінченні відправи, Анатолій Павелко наткнувся на священика. Той доброзичливо глянув на нього і відповів на уклін українського вченого. Так, без слів, вони познайомились.

Аж увечері, погостивши в місцевій колегії, повернулись Оксана і Павелко, задоволені і стомлені. Відразу ж відбули нараду. Професор Гармаш та асистент Оксана попрацюють ще над архівним матеріалом, асистент Павелко мусить кілька годин відпочити.

Професор Гармаш відкрив одну з привезених валіз. У ній не було місця на речі. Вона й так була вщерть заповнена химерними дротиками, лампочками, шнурками та рурками. Зімкнувши провід валізи-радіо з електричним гніздом у стіні, професор взяв слухавку. Фотелі були на коліщатах, і обоє асистентів підкотили їх до приймача. Василь Гармаш почав радіорозмову:

- Київ, Київ!.. Чуєте мене? Увесь час чуєте?.. Як?.. Все добре. А у вас?.. Не все?.. Будемо упорядковувати архіви вдома. Архіви тільки розшукуємо... Що?.. Академія дуже цікавиться?.. По змозі, робимо все якнайхутчіше... Слава Україні!.. Лампи погасли і професор закрив валізу.

- Чуєте, друже Павелко, академія дуже цікавиться. Становище вдома тривожне. В Бориславі нафти не більше, як на півроку. Росіяни роблять великі маневри на нашому кордоні. Хто знає, чи не задумують вони чогось більшого. Ми мусимо якнайшвидше виконати наше завдання. Крім усього, та річ може зле впливати на відвідувачів собору. Смерть не визнає святих місць. Будуть дошукуватися причин отруєння вірних і священика, можуть знайти раніше нас. Ви готові сьогодні туди піти?

- Авжеж, професоре. - Анатолій Павелко гострою рукою пригладжує чорну шевелюру. - Ви ж чекатимете мене?

- Вас чекатиме країна.

- Професоре, чи можна знати, хто привіз сюди скриньку?

Але професор спохмурнів і не відповів на це питання. Він тільки скоса глянув на панну Оксану (у Києві рішуче заборонили будь-що говорити про це).

- Вас чекатиме країна...

Анатолій Павелко розкрив найтяжчу валізу: в ній лежали грубі олов’яні плити-ізолятори. Вони мали спинити смертоносні промені речі, що лежала в соборі. Олов’яні плити були другою стороною медалі експедиції. Витягаючи одну з них, Павелко відчув на своєму плечі легкий доторк руки. Підвів голову: над ним схилилась Оксана, й лагідний, ніжний погляд ніби говорив, ніби підбадьорював: «І я вас чекатиму...».

Засідання уряду України

Тієї ж ночі, незважаючи на втомливу подорож, асистент Павелко був присутній на особливому засіданні уряду.

Едіт довго чекала його в затишній чудовій квартирі. «Аж дивно, - думала вона, - там і тут, я як вдома». Оглянула всі речі, обходила всі кімнати. Надія не зрадила: вона мужа мала такого, як мріяла. Втома перемогла, і Едіт заснула.

Темно-брунатна зала урядових засідань, фотелі. Плескатий круглий стіл. Матові овали світла зі стелі. Обличчя міністрів втомлені. Прем’єр уряду - літній мужчина, сивоголовий і огрядний, відкриває засідання. Шелестять папери. Анатолій Павелко недалеко від прем’єра. «Про мене тут думали, на мене надіялись...», - думка, як свердло, немилосердна. - «Про мене і там думали, на мене надіялися... Гармаш...» - Анатолій Павелко чує гострий біль в голові. Біль, чи сором?..

- Інформую, - це міністр енергетики.

- Коротко, - це секретар прем’єра. - Павелко думає про те, як тут дорожать часом. Потім про Едіт: спить вона, чи чекає?.. Він дивиться на годинник: перша година ночі.

Секретар поправляє окуляри.

Міністр енергетики:

- Інформую уряд, що запасів нафти на території нашої країни є дуже обмежена кількість. Стоїмо перед загрозою зупинки електровень за винятком Дніпрельстану черга 1 і 4, яким теж загрожує засуха, тяжкої і легкої індустрії та залізниць. Потрібні негайні, міністр енергетики робить паузу і обводить обважнілими очима присутніх за круглим столом, - негайні й рішучі заходи: імпорт нафти та вугілля, або перебудова господарства на користування недовговічною атомною енергією з уранової руди: рятунок тимчасовий. Дашавський газ скінчився, - додає він. - Найкращий вихід: ми мусимо здійснити заплановане чудо. Так, прийшов час заплановувати чуда...

Вклонившись, він сідає, кидаючи швидколітний погляд на Анатолія Павелка. Той чує, як кров припливає до обличчя.

Запитує прем’єр:

- Як ідуть справи з розшуком планів, пересланих Віктором Стеном?

Відповідає керівник розвідки:

- На добрій дорозі. Але потрібна негайна допомога для асистента Оксани. Крім того, ми не сміємо спокійно чекати на повідомлення і про її смерть. (Анатолій Павелко чує слово «Оксана!» Вона так працює, і він міниться знову на обличчі). Тут треба ще і великої спритності, так вимагають обставини. Професор Гармаш був тільки ученим. Пропоную негайно відіслати до Ірану асистента Анатолія Павелка.

- Я від’їжджаю завтра.

- Так. А чому ви не прибули півмісяця тому?.. Ми ж викликали вас.

- Я не отримав виклику... Брат моєї дружини - приятель астронома Стоковського. Ми відбудемо гостинні відвідини знайомого. Скринька буде в наших руках. - Павелко вклоняється і сідає.

Курять. Багато тютюнового диму. Вікна починають помалу кружляти. Ні, це від диму. - «Я спав! Я спав у такі дні! Едіт не винна. Я винен...», - кружляє в голові асистента.

За годину засідання закінчилося. Вирішили негайно розробляти торфовища і торфом крутити машини електровень. На водну енергію не надіялися: англійська служба погоди віщувала ще більшу посуху.

О четвертій годині ночі світло в палаці уряду погасло.

Анатолій Павелко дістався додому і збирався спати. - «Так. Тепер я цілком прокинувся, і тепер можна спокійно виспатися».

Усміхнена голівка Едіт лежала на розсипанім по подушці золотім шовку волосся. Дружина рівно й спокійно дихала. На нічному столику знайшов Павелко вечерю і записку: «Любий мій дружню. Я надзвичайно задоволена нашим помешканням і взагалі життям».

Анатолій Павелко нахилився і поцілував Едіт. Він не був задоволений собою, але щастя дружини і перспективи власного оправдання підтримували його настрій. Заснув відразу ж.

Нічна нарада

Працюючи в обсерваторії Стоковського, Оксана не отримувала листів від Анатолія Павелка. Лише бельгієць Ваан написав, що вчиться в Лондоні, в школі «Штучної погоди», і буде намагатися теж покращувати сучасне становище. Але очікуваних листів не було. Може й краще. Для чого вони? І так тяжко без нагадуючих конвертів.

Оксана була сумна. Часто, засівши за радар, вона скеровувала видюче око рури на Реґенсбурґ, на собор. Спостерігаючи годинами, нарешті якось побачила їх обох: його і Едіт в моторовому човні на Дунаї. Блакитний Дунай, блакитне щастя. Тоді ж блакитні сльози бризнули з очей дівчини, і остання таємна невіра зникла: Анатолій був не з нею... В той день Оксана викинула першого і останнього, одержаного ще в Києві, листа від коханого.

Астроном Стоковський помітив журбу українки... Журба згодом перетворилася в напружену зосередженість і замкнутість. Асистент Оксана не сміялася. Від того Стоковський почував себе так, ніби втратив щось велике: зник широкий, степовий сміх, який він так любив.

Дні йшли повільно двогорбими верблюдами через дороги, піски і горбовини іранської землі. Праця не йшла. Оксана відкладала рішучу розмову надалі. Вона чекала нагоди на самоті знайти шукане, бо не знала, як до того поставиться астроном. Останній щось передчував. До того ж, гнітили тривожні вістки з Австрії...

А потім все нагло змінилося. Слуга Алла, розвіваючи крилами квітчастого халату вбіг у кімнату:

- Мій пане, до вас гості!..

Стоковський швидко вийшов униз. Глянув і вражено зупинився:

- Це ви, Едіт! - аж скрикнув він від несподіванки.

- Я, дорогий астрономе! - Едіт, сяючи щасливо очима, хапає за руку свого чоловіка і тягне, майже біжить до Стоковського.

- Мій дружень, Анатолій Павелко, український учений, - рекомендує вона.

- Дуже радий, щиро радий! - старий трясе міцну, гостру руку Павелка, і потім цілує в чоло сестру дорогого приятеля. - Як ви виросли, Едіт! Я пам’ятаю вас ще отакою, мишкою у фартушку...

Вони йшли до будинку:

- А в мене теж працює українка, - говорить Стоковський, і ті слова сипляться в душу Анатолія, як бризки розбитого скла. - Я такий вам радий!.. Як брат?.. Це чудово, що ви саме тепер мене навідали!.. - До астронома швидко повертався добрий настрій.

- Галло, панно Оксано! Ходіть же до нас, - гукає він помолоділим голосом, кліпаючи сивими бровами від захоплення.

Вона виходить з лабораторії, вся в білому, в робочім халаті, навіть з мензуркою в руках.

- Це мій помічник, асистент Оксана, - урочисто виголошує Стоковський.

А Оксана чує, як блідне, і тихо вимовляє:

- Я вам рада...

- Едіт, дружина вашого земляка, ученого Павелка, - рекомендує астроном далі.

- Анатолій Павелко, - говорить до Оксани асистент, ніби ніколи справді не знаючись.

- Дуже приємно, - відповідає Оксана. - Поздоровляю вас. - І відразу ж, зненацька, звертається по-українськи, майже наказуючи: - Пане Анатолію. Припиніть цю гру!

Павелко ривком відхиляється назад. Стоковський і Едіт це помічають.

- Пане Анатолію, ви прибули в тій справі? - знову по-українськи. - Так. Все є. Поговоріть з астроном прямо, - і обличчя асистента знову рожевіє, а стиснуті уста розгортаються в посмішку.

Керуючись глибоким жіночим інстинктом, Едіт вирішила не запитувати чоловіка, про що він так гостро перекинувся словами з панною Оксаною. Едіт, зрештою, подумала про зовсім інше, знову про ту світлину в реґензбурґській газеті, і блідий вогник ревнощів спалахнув у її душі.

Вночі всі четверо сиділи в робочому кабінеті. Слуга Алла стояв за дверима. Ніхто не міг тепер сюди зайти. Тільки четверо людей і мовчазні металеві друзі астронома - прилади. Яка шкода, що і найвірніші машини не вміють говорити. Бо тільки вони знають про два безкольорові дротики, що біжать кудись, під підлогу, біжать далеко, в широкий сад.

Анатолій Павелко підводиться з крісла. Увесь у чорному, очі тверді. «Дипломат?», - мигнуло у Стоковського.

- Шановний пане астрономе Стоковський. Дозволите? Говорю від імені уряду Української Держави...

Стоковський, що приймав багато подібних представників, відрухово встав.

- Вибачте, я дуже прошу вас сидіти.

Темно-блакитні квіти ночі щільно затулили вікна.

Оксана сидить непорушно: близька до справи і далека від нього. Тиша. Павелко продовжує:

- Все, що скажу, прошу трактувати як найбільш довірочну таємницю дружньої держави. Отже, майже рік тому людина, вислана моїм урядом, перевозила з Канади до України малинову тяжку скриньку з планами...

Стоковський вчепився кістлявими пальцями в поручні крісла. Едіт підвела брови: «Знову про «кестхен», про малинову скриньку!...».

- ...З планами добування атомної енергії з олова та з конденсованим зарядом. Уряд України проводить розшуки тієї скриньки. Нам відомо, що вона потрапила...

- Куди?

- До вас.

- Як?!. Це відомо?..

- Тільки моєму урядові, асистентці Оксані, та мені.

- Асистентко Оксано, вам це відомо?

- Так астрономе; тому крім науки, я у вас...

- Ага!.. - Стоковський аж примружує очі. - розумію... Ви шпигував..

І раптом астроном запнувся. Він встав і сів знову:

- Ні. Пробачте, асистентко Оксано... Так, так, скринька... - і тоді голосно: - Дійсно, це ваш скарб. Це я привласнив чужий скарб!...

- Ні, шановний астрономе...

Едіт широко розкрила очі. Вона здогадувалася, про що йшлося. Он чому до Реґенсбурґу приїздили українці; он чому Анатолій уві сні вигукував про скриньку!...

- Ні, астрономе, - продовжує Павелко, - ви врятували цей скарб для всіх своїм найсуворішим додержанням таємниці. Ми, віками гноблені російською імперією, знаємо і розуміємо те, що не дуже розуміють інші. Земля, все людство - перед катастрофою. Нема рушія - цивілізація і культура покотяться вниз. Канада боїться оголосити світові про свій винахід. Ми знаємо, кому і як його оголосити. Якнайшвидше Україна, Австрія, як і таємна рада Світового уряду у Вашингтоні, мусять мати ці плани. Ми не можемо дочекатися того, що селяни оратимуть кінними плугами, що Росія... Ви розумієте, чого прагне сучасна Росія?..

Астроном Стоковський, блідий, з загостреним підборіддям, повільно надумуючись, підводиться з крісла:

- Так, ви маєте рацію. - Він підходить до схвильованого українського ученого і суворо, по- мужеськи, тисне йому руку. Так само міцно стискає він і гарячу руку свого учня, Оксани.

Павелко нахилився до Едіт:

- Розумієш тепер? Ми шукали скриньку в соборі. Вона - рятунок людства.

- Анатолію, Бог охоронив її...

Оксана і Едіт сиділи поруч. Оксана відчула спершу неприязнь, а потім подумала: - «Чому? Адже можливо, ця Едіт нічого про те не знала, навіть - не знає...».

- Так ви знайомі, пане Павелко, з моєю співробітницею?

- Дуже давно, - відповідає замість Павелка Оксана, і ледь вловима риска суму тріпоче в кутиках її вуст.

- Отже, пані і панове, - Анатолій Павелко поспішно змінює розмову на ділову, - завтра ми виїздимо до Києва. Копії планів будуть негайно передані у Відень і Вашингтон.

Непомітні дротики під стіною насторожилися. Тепер мало прийти найцікавіше. І воно прийшло:

Стоковський підійшов до масивної шафи, щось покрутив раз, удруге. Шафа кілька разів відклацнулась металевими зубами і її стінка відхилилась. На лакованій грубій поличці з олова лежала малинова скринька.

- О, нарешті?.. - радісним птахом вирвалося з грудей українців.

- Завтра з цієї схованки я передам вам, пане Павелко, цей, віднайдений вдруге скарб... Чи написати про це дещо й священикові Йодлеві?

Едіт була вражена. Вона ніколи не очікувала чогось подібного від далекого від усіх земних турбот брата!..

Непомітні дротики в кімнаті вже не цікавилися дальшою розмовою. Таємний мікрофон, встановлений в робочому кабінеті Стоковського непомітними попередниками членів Московського клубу фотографів, схопив тільки слова, де лежала малинова скринька.

Далеко за обсерваторією, в порожній нафтовій вишці, кинувши слухавки, на ноги зірвався важкий кубуватий чоловік. Ось він нагнувся і витяг якісь гострі інструменти. За ними блиснув довгостволий пістоль і опинився в кишені куртки. Так само, як колись там, в підземеллі Кремля, кубуватий чоловік став струнко і стис повні, напіввивернуті губи:

- Нєт, ви не будєтє відєть ету «скриньку»! - вихаркнув з себе він і виплюнув гірку слину разом з погаслою цигаркою.

Стояла глуха ніч. До краю перевтомлені були всі. Анатолій Павелко хотів ще сказати принаймні кілька слів Оксані, слів добрих, але Стоковський войовничо наказав негайно іти спати, адже завтра о восьмий - від’їзд.

«Іншим разом, а поговорити треба, щоб все таки залишитися друзями. Адже, образиться зовсім», - думав Павелко.

«Про що я буду говорити з Анатолієм? Справа зроблена, а до його життя я не смію мати жодного діла», - з болем у душі, з почуттям ображеної людини, твердо вирішила Оксана.

- Ходімо, милий, спати. Ти так змінився на обличчі від утоми, - голосно промовила Едіт. Слабенький вогник ревнощів згас в її грудях. Він, власне, з обережності жіночої, ще й не згас, але його бліде полум’я закрив великий вогонь таємної знахідки планів.

Пролунало останнє загальне «на добраніч» і слуга Алла зачинив двері.

«На добраніч!».

Що варті наші, бодай найкращі, побажання...

Що сказало радіо

Перед тим, як світ почув по радіо ту сенсаційну промову, в одному з підземельних кабінетів Кремля стояли віч-на-віч комісар і шпигун. Слова комісара тріскали, мов сухі револьверні постріли. Шпигун дивився мутними, водянистими очима в крицеві очі комісара і мовчав:

- Понімаєтє?!. Ви мусите забити Стена! Його зізнання дадуть канадцям матеріал не проти українців, а якраз проти нас. Ми ж знищили Гармаша. Ми ж були помічені над південним бігуном! Ми ж випустили з рук скриньку... Ідіоти! Ви розумієте, що зветься ідіот?! Розраховуємо на всесвітню кризу, викликану браком енергії. Але світ не розраховує на наші розрахунки! Світ підіймається! Вся надія на світову революцію валиться... - Комісар, один з керівників Клубу московських фотографів, лютував і бризкав піною. - Ви мусите забити якнайшвидше Віктора Стена, ще перед судом!..

- Єсть, буде виконано, - глухо відповідає шпигун, не реагуючи ні одним м’язом воскуватого обличчя на комісарові оклики.

Той обсмикнув поли френча і відставив блискучий чобіт вперед. Ріденькі вусики поїхали вниз, до підборіддя:

- Родіна вимагає від вас самопожертви! Вбивство Стена - це справа всіх трудящих світу... Завтра ж - до Канади.

- Єсть! Буде виконано! - Шпиг віддав честь і хотів іти.

Комісар рвучко впав у крісло і ввімкнув радіо. Говорив Вашингтон:

«...Планета перед загрозою господарського і культурного краху. Уранової руди нам вистачить на рік-два. Руди замало на землі, щоб замінити нею нафту. До того всього долучається нове лихо: смуга спеки повисла над південно-східною частиною Європи...».

- О, чуєте! Яке чудове, вигідне для нас положення, - аж прискає комісар. Шпигун не знає, може він іти, чи ні... Голова обертається колесом, ноги дрижать: він наскрізь перевтомлений, щойно прибув з далекої півночі. Зеленкуваті очі комісара помітили втому:

- Ідіть! Пам’ятайте: виконаєте це надзвичайне доручення - все життя проведете на курорті в Криму. - Комісар раптом заїкається і люто спльовує. Він, чорт візьми, забув, що Криму для нього вже нема!

- Єсть, - і, п’яно хитаючись, шпиг майже навпомацки відкриває двері. Коли двері зачинилися, комісар довго ходив по кімнаті і потім прилип до приймача. Стрілки кружляли по означальнику: Рим, Софія, Токіо. «Нічєво не понімаю, когда же японци научатся по-чєловєчєскі говоріть», - бурмоче він, і невпинно крутить стрілку. Лондон - бадьора музика, Будапешт - жалібна скрипка, Рим - дзвони, Київ - жіночий голос. Стрілка спиняється на Києві: «...безперечно, Канада, маючи в руках величезне відкриття, не думала спокійно спостерігати, як мільйони шоферів, машиністів, кочегарів, робітників, моряків тиняються напівголодні по вулицях міст,

портів і сіл безробітними: як гниють в Аргентині, Україні чи в Бразилії мільйони тон хліба, і не можна їх перевезти до голодуючих країн світу через брак енергії. Канада чекала на організацію світового уряду. Вона боялася, щоб таємниця способу добування атомної енергії з олoва-піску і концентрація її в патронах, що уможливить рух не лише турбін, але літаків, кораблів, паротягів та заводів, не була використана диктаторською Росією, як смертоносна зброя на здійснення російської ідеї. Сьогодні тисячі знавців в Канаді, Україні та Австрії працюють над установленням нової апаратури... Ми переступили уранову руду. Завтра світ змінить своє обличчя. Всесвітній уряд у Вашингтоні має в руках таємницю і він знає, кому можна її передати...

...Завтра, - продовжувало радіо, - чи незабаром, в Канаді будуть судити академіка Віктора Стена, який передав плани Україні. Але світ побачить, що академік Стен передав насправді ці плани цілому людству, без загрози для людства...».

Комісар припав до апарату. Овальчик гучномовця легко шипів, потім шипіння урвалось:

«Говорила інженер-атомник Оксана», - повідомив диктор. І відразу ж - оркестр. Грали український гімн.

Комісар рвонув ручку радіоапарату і закружляв по кабінеті...

За годину той же виступ пересилали з Києва по-німецьки. Священик Ернст Йодль слухав, сидячи в кріслі. Зі стіни до нього посміхалися Едіт і Анатолій... Від Анатолія Павелка лежали на столику листи, в одному з них він повідомляв про надання довічної пенсії та пам’ятник Едіт...

Бельгієць Ваан чув ту промову в Англії, в «Майстерні штучної погоди», де він вчився. Почувши ім’я «Оксана», Ваан хутенько витяг візитку, подаровану українкою в потязі. Дійсно, це був той самий пророк «через людяність», як він назвав молоду панну.

- Занотуйте, за рік я повертаюсь до Бельгії, - заявив Ваан увечері здивованому керівникові...

Як же не дивуватись кидати працю тоді, коли її всі шукають!

Чув цю промову, летячи гідропланом, і восколиций член московського Клубу фотографів. Підніс налиту чавуном голову, важку від думок і безсоння: задумався - і хотів вийти геть. Потім глянув униз: гідроплан летів над крижаними полями щонайменше на п’ятикілометровій висоті...

Чекіст-пілот від часу до часу відриває погляд від керувальних приладів і зиркає в люстро, що спереду над головою. В нім він бачить обличчя, вилите з воску: обличчя пасажира, єдиного на увесь великий літак. Воскове обличчя не рухається. «Там камінь, під тим воском», - думає пілот і додає швидкості: завдання у пасажира - особливе!

Ворог допомагає ворогові

Якийсь добродій-турист в ясному картатому плащі та білому капелюсі наказав водієві таксі відвезти себе за місто. Той згоджуюче кивнув головою і вкинув до вуст новий шматок жувального тютюну, що він робив завжди при новій нагоді добре заробити.

Авто запетляло вулицями, то обережно висовуючись з-за рогу, то повільно, але впевнено протовплюючись між своїх чотириколесих рухливих братів. Нарешті воно вирвалось з кам’яних обіймів Ліверпулю.

- Куди вам? - по-есперантськи звернувся водій-англієць.

- Ще далі, трохи далі, - відповів картатий турист. - Я забув назву, але знаю і вкажу те місце.

- Гаразд, - і авто, тонко заспівавши обома моторами, весело погнало дорогою.

Вони їхали яких півгодини. Водій, задоволено посміхаючись, поглядав на вмонтований біля керма годинник: шилінги на очах переростали в фунти.

Нарешті турист доторкнувся до водієвого коліна. Авто спинилося серед озеленених горбовин. Далеко маячіло якесь містечко, власне, вершок містечкової вежі. Близько були тільки горби та залізні стовпи високовольтної електричної лінії. Турист вискочив з авта, щедро розрахувався і здивований водій (бо вони ж в дійсності нікуди і не доїхали, зупинившись серед горбів!) погнав своє авто назад.

Тільки «турист» таки доїхав до потрібного місця.

Зійшовши з горбовини до залізних стовпів високовольтної лінії, він уважно оглянувся, і, розстібнувши сорочку, витяг звідти плескатого, вигнутого апарата. З кишені ще добув два моточки тоненького дроту з двома гирками на кінцях; швидко розкрутив їх, і одна гирка, потягнувши за собою прикріплений дріт, зачепилася за грубі мідні шини високовольтної лінії. Те саме було зроблено і з другою. «Турист» став на коліно, щось покрутив, з’єднав дроти від високовольтної лінії з плескатим апаратом і почав натискати пальцем матовий ґудзик. Високовольтна лінія живила плескатий радіовідсилач.

Телеграма була шифрована, але в Москві, в найглибшому підземеллі Кремля, де колись і він стояв струнко перед кубуватим офіцером, довірочний радист вже приймав її: «Англія. Ліверпуль. Відвідав «Майстерню штучної погоди», яка планує вислання літаків для роблення штучного дощу в районі Східної Європи. Спека знищить урожай. Вони можуть знищити спеку. Негайно всіма мовами транслюйте, що через Росію на південь ідуть величезні дощові хмари і дощ ллє без упину. Цим повідомленням зіб’ємо їх намір висилати літаки. Передав восьмий член Клубу М. фотогр. 16.116. Стежте за мої...» - І на цьому телеграма обірвалася. Здалеку долинув гуркіт вантажного авта. «Турист» рвучко вимкнув дроти з радіовідсилача і смикнув їх, намаючись зірвати з мідних шин високовольтної лінії. В ту саму мить дроти з гирками на шинах гойднулися і стулились: сліпучий, як блискавка, вибух сіконув білим, велетенської сили розрядом! «Турист», що тримав у руках обидва дроти, почорнів і боком упав на посмаглу траву. Поли картатого плаща бризнули вогнем, труп горів.

У Москві не дочекалися кінця повідомлення з Ліверпулю. Що трапилося з восьмим членом приватного Клубу московських фотографів, ніхто не знав. І вантажне авто прокотилося горбуватим шляхом повз те місце, де стояв раніш «Турист», нічого не помітивши. З мідних шин високовольтної лінії не впали, а скапнули розплавлені дроти з гирками. Високовольтна лінія і далі працювала нормально.

Сонце

День і ніч звідусіль в українську столицю мчали експреси, гуркотіли літаки і ракетоплани прокладали в суворому передзимовому небі білі димові дороги.

З розкритими обіймами Київ приймав гостей: засмаглих селян з рідних піль, кремезних робітників, представників різних урядів, письменників, учених, журналістів, кінооператорів...

Завтра десь біля Одеси пустять першу надпотужну електровню, гнану атомною енергією, добутою з олова-піску. Невидимі підземні кабелі-нерви простяглися звідти аж у Київ.

І довгожданий ранок прийшов. Бадьорий та свіжий, як юнак, що йде назустріч життю.

Сонце ще не сходило, а на Софіївській площі, де біля пам’ятників Богданові Хмельницькому і Симонові Петлюрі височіла заквітчана мармурова трибуна з тяжкою брилою олово-піску на лівім крилі, сонце ще не сходило, а вже починав збиратися святковий натовп.

Народ, обережно проштовхуючись, намагався дістатися до трибуни якнайближче. Миготіли вишиті квітками хустини, сиві шапки, яскраві фезки, циліндри, капелюхи, посріблені тюбетейки... Все те сміялося, говорило, чимось обмінювалося. Люди запитували один одного, на чому ж, власне, буде видно тут, у Києві, праці далекої підодеської станції?.. Величні блакитно-жовті прапори шуміли над містом, їх була така незчисленна сила, що ціле місто здавалося тільки небаченою ще величезною блакитно-жовтою квіткою... В усіх кінцях площі грали оркестри. Веселим літаком круто вгору піднімався настрій. Новий день приходив на землю!

Натовп зростав. З провулків і вулиць, переходячи вулицю Героїв, де стояла і висока статуя Василя Гармаша, народ вливався дзвінкими ріками в натовп. Високо підносилася урядова трибуна, високо майоріли хвилясті крила прапорів. А вже ген над усім: трибуною, пам’ятниками, прапорами, тризубами, будівлями займалося першими ранковими вогнями величне небо...

Зненацька натовп замовк. Замовк, щоб відразу ж вибухнути гарматним «Слава, гурра, віват!..», - на трибуну сходив голова українського уряду, за ним - закордонні гості та члени уряду... Київ дрижав від вигуків і овацій. Трибуна всміхалася до трудящого моря.

Нема промов. Є єдиний наростаючий гул сотень тисяч людей!

У цей час з-поза гордих хмарочосів української столиці з-за ріки Дніпра починає підійматися сонце. Зливою заливає воно метелицю прапорів, трибуну, вируючу площу, ціле місто, цілу планету... Грають оркестри. Інженер Анатолій Павелко швидко нахиляється до апарату:

- Давайте струм! Стру-у-ум!.. - гукає він дзвінко в напружене вухо радіовідсилача.

І в ту ж мить запалало все навкруги! Десятки тисяч електричних ламп, великих і малих, білих, синіх, червоних, зелених спалахнули над містом. Сяйво і тепло було таке дуже, що в парі з сонячним сяйвом перетворило передзимовий ранок в залите проміннями гаряче літо...

Натовп завмер. Палало знову дружне, життєдайне сонце і палало тепле море ламп. Струм до них ішов з далекого Олов’яного міста. Там ревли велетні-турбіни, гнані надпотужною силою атомної енергії, нарешті таки добутої з олова-піску. Ціле місто купалося в злитому сяйві двох світил: природного сонця і сонця людського генія...

А на трибуні стояли вони. Он урочисто-спокійний Президент України з членами уряду, з представниками інших держав; он, поруч брата, стоїть щаслива інженер Оксана; далі стрункий Анатолій Павелко, що саме перекидається словом радості з академіком Віктором Стеном і сивоволосим, але все ще таким енергійним, австрійським астрономом Стоковським. З трибуни всміхалися до людського моря запеклі бійці, уперті переможці, що виграли бій за вселюдське сонце щастя.

Дзвінкі оркестри грали величний «Славень Людини».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.