Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Ніч проминула (уривок)
Радзикевич Володимир

Всі публікації щодо:

Добре братство краще багатства

Рання ще була осінь, коли трійка київських спудеїв, Семен Воротинський, Єронім Чаплин і Дар Чайка, залишили мури колегії й подалися в мандрівку у широкі простори рідного краю, де дрімучі, тужливі ліси, розлогі квітисті степи, сумовиті, мрійливі могили.

Була в них думка добитися на Січ, побачити світ, натішитися буйною волею степів, вільним козацьким життям та в сміливих походах і пригодах виявити свою відвагу, лицарське завзяття.

Перший кинув цю думку Чаплин. Худорлявий, синьоокий, швидкий, жвавий, гарячий, запальний, у час однієї розмови з Воротинським і Даром нагло схопився з крісла:

- Не буду тут сидіти довше. Йду на Січ. Як та сарана лізуть вороги з усіх сторін на нашу землю, різні зайди розпаношуються на ній, а ми латину зубримо. Доволі мені її!

Воротинський, що великими кроками мірив кімнату, враз затримався при ньому й окинув його поглядом повним здивування.

Був це юнак високого зросту, широкоплечий, кремезний, ясноволосий, був повільний звичайно в рухах і в мові, але повен бистрих задумів, помислів і дотепів. Визначався такою силою м’язів, що ніхто в бурсі не міг йому дорівняти. Було так раз, що вісьмох найсильніших у бурсі спудеїв змовилося, щоб Воротинського «провчити». Ввійшли всі у войовничій поставі в його кімнату й почали йому договорювати й дошкуляти. Зміркував Воротинський, що якась напасть загрожує, але не дав по собі знаку, спокійно й лагідно відповідаючи на зачіпки. Коли ж осмілені його покірливістю бешкетники хотіли приступити до дії, двох їх в одній хвилині за одним розмахом його руки опинилися на землі під стінами, двох інших, ухопивши двома пальцями за шию, випхав він за двері, а інші, побачивши розгром, хильцем і боком вирвалися з кімнати.

Тепер, почувши від Чаплича про його задум, заговорив:

- Що ти кажеш? На Січ? От козарлюга!.. - і в захопленні вдарив його по плечах, аж гомін пішов по кімнаті. - Тільки що твій батько скаже? Я йду з тобою. А ти, Даре?

Дар, спокійний, вдумливий, мрійливий, відізвався;

- Я вже про це не раз думав. Що ж? Мені найлегше. Нікого не маю, хто стримував би мене. А татарам і туркам я маю дещо сказати.

- Нам усім треба їм дещо сказати.

Усі три вони, хоча різнилися вдачею, заприязнилися на шкільній лавці, стали щирими побратимами, друзями й ділилися своїми журбами й радощами, думками та мріями.

Їх задум зростав і кріпшав у міру того, як бачили, що Україна потребує сміливих, відважних, лицарських людей, які стали б в обороні її вільного життя та безпощадно гонили б усіх напасників, що полакомились на скарби української землі.

Свій задум перевели.

Залишивши Київ і прямуючи в своїй мандрівці на південь, бачили вони велику руїну, довгими війнами та частими татарськими набігами й наскоками заподіяну.

Бачили зруйновані міста, попалені села, попелища, згарища, запустілі поля, диким бур’яном і буйними травами порослі, що при кожному легкому подуві осіннього вітру скаржилися сумовитим, жалісним шелестінням.

Немалою відрадою для них було, коли в багатьох місцях тієї великої пустелі зустрічали людей, що метушилися й клопоталися, будуючи наново хати, хутори, селища. Тоді радо зупинялися, приглядалися до роботи, гуторили.

Зустрівши людей при праці, здалека вітали їх словами:

- Щасти, Боже!

- Спасибі за слово добре, - відповідали люди. - А куди вас Пан Біг веде?

- Йдемо боронити вас і вашу працю, - поважно говорив Воротинський.

- Та чим же будете боронити? - цікаво на них споглядаючи, запитували.

- Шаблями.

- А де ж вони у вас?

- Ми їх здобудемо. Такі з золотими держалнами.

Голосний сміх ішов по громаді.

- Краще беріть сокири й лопати та приставайте до нас, помагайте нам!

- Ми вам краще поможемо, - не піддавався Воротинський. - Ви ще нам подякуєте.

- Як не половлять вас татари на аркан і не поведуть на мотузках, - сміявся дехто.

- Або вовки-сіроманці не попідвечіркують вами, - додав інший.

- Ми більше лякаємося отих дівчат, що мотаються коло вас, як татарів та вовків, - не поступався Воротинський, коли бачив, як дівчата, що помагали в праці, кидали цікаві погляди й знадливі усмішки в їх бік.

- Чого ж то, козаче, ви так нас лякаєтеся? - відізвалася з гурту, сміючися і пускаючи бісики, моторна чорнявка.

- Ану ж котра закине аркана, захопить, потягне за собою і пропав чоловік.

Знову буйний, гомінкий регіт розсипався дзвінкими переливами, як розсипаються бризки гірського потоку по скельному камінні.

Так, залишаючи на боці Білу Церкву, перейшли Богуслав і наблизилися до Корсуня. Не раз просилися на нічліг до стрічних людей, не раз доводилося проводити ніч під чистим небом, де сухе бадилля, або осіннє листя було за постіль, а небо, засипане зорями, покриттям.

Що дальше посувалися вони на південь, щораз то більшим шумом шелестіли прив’ялі трави, засохле листя й вітром прибите зілля.

Близько вже Корсуня побачили на березі невеличкого потічка якусь напіврозвалену хатину, що притулилася одним боком до ліска.

Сонце заходило. Останнє його проміння пробігало верхів’ям дерев, заглядало в плеса рік і золотом розсипалося по землі.

- Будемо мати сьогодні дах над головою, - промовив Воротинський. - Правда, є в ньому глибокі ями, але є дах.

Коли прийшли ближче, побачили, що не тільки дах дірявий, але ще й у хатині також великі ями там, де колись були двері й вікна. І в середині було пусто. Все ж таки постановили переночувати в ній, бо ніч надходила й холод вела з собою.

Вимели пруттям долівку, внесли сухої трави, листя, розстелили й полягали.

Чаплич почав розмову.

- Говорив ти нам, Даре, як ходив із бандуристом. Але як ти дібрався в нашу колегію?

- Мав щастя, - відповів Дар.

- Є приговірка: не родися красний, та щасний, - доповів Воротинський.

- Не мішай, Семене!

- Вже мовчу, Єроніме!

- Мав я щастя, - повторив, усміхаючись, Дар. - Як я вже, мабуть, говорив вам, із тими людьми, що їх я зустрів у Вовчому яру, добився серед різних пригод аж до Житомира. Там наші стежки розійшлися. Вони пішли у Фастів, я подався до Києва. Той купець, вірменин Саваян, до якого я вступив на службу, жив близько з нашим багатієм Васильківським, що то, як знаєте, стільки домів, хуторів, млинів має і так гостить нашу братію.

- Добре братство краще за багатство, - встромив своє зауваження Воротинський.

- Не перебивай, Семене! - сердився Чаплин.

- Я вже тихо, Єроніме!

- Так ото, - продовжував Дар, - перед тим паном Васильківським казали мені раз грати на бандурі. Йому моя гра припала так до вподоби, що вмістив мене і в бурсу, і в школу.

- Це йому й не так тяжко було. Такий багатій! Не знає, де гроші ховати. А сказано: «Коли багат, то й слово його в лад».

- Не кажи так, Семене, - боронив свого добродія Дар.

- Інший, хоч і багатий, не зробив би цього, що він зробив для мене.

- То й слава йому! Дай то, Боже, з добрими людьми знаться!

- Не знати, яка то тепер доля прийде до нас у гостину? - відізвався Чаплич.

- Не журися! - відповів Воротинський. - «Fortes fortuna juvat» (Відважним помагає доля). - А повертаючись на другий бік. додав: «Nunc nobis, amici, dormiendum est» (Час нам спати вже, брати).

Тихо й непомітно йшла по срібних стежках місячного сяйва шовковими мряками вповита, зірками ожемчужена українська ніч. Приставала при згарищах, попелищах, побоїщах і румовищах і буйними росами-сльозами змивала руїну.

Впадало місячне світло почерез отвори й щілини до розваленої хатини й освічувало обличчя юнаків, що, втомлені дорогою, заснули молодим міцним сном.

Ніч була темна

Щезли сніги, сплили весняні води, зазеленіли сади, гаї, ліси.

Козацька четвірка - Чайка, Воротинський, Лескач і Білий - вибралися в дорогу. Їхали на добірних конях. П’ятого запасного провадив із собою Білий.

Забезпечені зброєю: пістолями, шаблями та потрібним приладдям: сокирами й шнурками, в козацьких одягах переїхали без затримки й перешкоди землею, що була під володінням Палія. З хвилиною, як мали вступити поза границі «паліївщини», змінили одяг. Лескач, хоч і невисокий, але широкоплечий, огрядний, одягнув шляхетський малиновий кунтуш, підібрав собі пишні русяві вуса, надів шапку з перами, випрямився й виструнчився на коні, вдаючи бундючного, гордовитого шляхтича. Інші, як його служба, надягли звичайні свитки. Зброю заховали старанно під одінням.

У такому вигляді пустилися стежками, польовими доріжками, долинками, ярами й лісами, старанно обминаючи всі місця, де могли бути польські станиці, польські військові залоги.

На одній тільки, трохи ширшій дорозі зустріли невеликий відділ польських жовнірів.

- Стій! Хто їде? - крикнув провідник.

- Jestem Halery Czarnobylski, szlachcic, jak panowie widz - заговорив Лескач. - A to, - повів панським вельможним рухом, указуючи на інших, — moja siuzba.

Дальша розмова йшла в польській мові:

- А звідки?

- Їздив я до свого маєтку під Білою Церквою. Але там тепер той клятий Палій потворив якусь козаччину. Хлопи бунтуються, тож я вертаюся у свої добра під Бродами... Але що наш найясніший король це дозволяє?

- Палій уже нешкідливий, - відповів польський підстаршина. - Спіймали пташка, сміявся задоволений. - У клітці тепер співає. «Czolem!» - закінчив.

- Czolem! - відповів Лескач. - В дорогу! - звернувся до своїх.

Дальша дорога відбулася без більших перешкод. Нічлігували по захисних місцях під чистим небом.

Вечір уже надходив, як приближалися до Підкаменя. В недалекому ліску залишили Лескача з кіньми і втрійку вже, піхотою, ввійшли до міста. У вікнах блимали ще подекуди світла, на дорогах і вулицях було пусто й тихо. Білий підвів їх до малого дімка, де - казав - жив в’язничний сторож, родом із Підкаменя.

- Дай мені твій «золотий обушок», - звернувся Воротинський до Дара. - Я буду з ним говорити.

Після того, як одержав міща з червінцями, постукав до дверей раз і другий.

- А хто там? - почувся голос із середини.

- Вийдіть, скажу.

По хвилині появився на порозі високий, кріпкий вусатий чоловік.

- Ви до мене? Чого вам?

- Ходімо набік. Зараз скажу.

Тим часом Дар і Білий відійшли віддалік. Довго їм довелось чекати на Воротинського. Гасли світла у вікнах, надійшла ніч. Врешті почули його притишені кроки.

- Твій «золотий обушок», - промовив шепотом, - пригодився. Висипав я йому жменю червінців. Ось два ключі: більший від брами, менший від кімнати №7. А оце залишки з обушка. Перед брамою варта. На коридорі друга. Від брами до коридору три східці вниз. Пам’ятай!

Коридор праворуч. У ньому при кінці кімната №7. Там наш полковник... Ви, Білий, стійте тут та вважайте, щоб сторож не зробив нам якої халепи. Ми йдемо в ім’я Боже!..

Ніч була темна.

Близько в’язничної брами Воротинський почав удавати п’яного: вигукував відірвані польські слова, похитувався, розмахував руками. Вартовий зупинився у своєму ході і, здивований, насторожився. Воротинський, похитуючися дальше й виписуючи ногами дивоглядні кривульки, підійшов ближче. Коли вартовий підносив уже руку, чи то щоб ударити його, чи відштовхнути, Воротинський одним ударом запаморочив і приголомшив його так, що той, неначе підрізаний, упав на землю. Миттю Воротинський уткнув йому шматину в уста й почав в’язати йому руки й ноги.

Дар тим часом ізлегка, поволі й дуже обережно, щоб не наробити гомону, відчиняв браму. Брама була тяжка, бо в’язниця була в давньому мурованому замку. Коли відхилилися двері, Дар зачекав на Воротинського, по чім обидва вони, притискавшися до стіни, зійшли по трьох східцях униз і поглянули на коридор.

Тут також була варта.

Розміреним кроком проходжувався вартовий попри в’язничні камери вздовж коридору, слабо освітленого світлом каганця.

Дар і Воротинський прикипіли до стіни.

На щастя слабо блимаюче світло каганця не доходило аж до них і вартовий не помітив їх та дальше спокійно продовжував свою мандрівку по коридорі.

Козакам треба було на щось зважитися.

У хвилині, коли вартовий повернувся до них спиною, Дар, як молодий леопард, поскочив до нього з наміром закинути йому якусь плахту на голову. Але вартовий щось, видно, почув і раптом обернувся з витягненим пістолем у руках. Швидким, як блискавиця, рухом Дар підбив руку вартівника вгору і пістоль вистрелив у стелю. Тоді вартовий, мужчина міцної будови, вхопив Дара в дужі обійми й обидва вони повалилися на землю, спричиняючи гук, стукіт і лоскіт у в’язниці. В’язні, хоча, може й пробудилися та чули, що на коридорі щось діється, але, замкнені в своїх камерах, нічого вдіяти не могли. Нікого іншого у в’язниці не було.

Повалившись на землю, противники, обидва міцні й завзяті, стали перевертатися по коридорі. Воротинський хотів прийти з поміччю другові, але при слабому світлі та скорій зміні положення борців не міг швидко збагнути, котрий із них наверху, а котрий насподі, тому тільки безпорадно затискав сокиру у руках. Боявся вдарити Дара. Заодно лише підбадьорював його словами:

- Друже, тримайся! Тримайся, друже!

Після довшої хвилини тих перевертів удалося звинному Дарові вихопитися з обіймів противника. Швидким рухом добув кинджал, підніс його вгору й промовив:

- Лежи спокійно, а то тебе нема.

Одночасно прискочив Воротинський, здавив коліном вартового й почав в’язати.

Упоравшись із цим, обидва підійшли до келії №7 і відчинили її.

- Хто там? - доніс до них знайомий голос.

- Це ми, пане полковнику, козаки: Чайка й Воротинський. Просимо скоро йти з нами, щоб хтось не надійшов. Коні чекають.

Із склепленої кімнати вийшов полковник Палій. Був це мужчина в силі віку, високий, прямий, із невеликим чорним, трохи посрібленим вусом, з високим чолом, бистрими чорними очима та гострими лініями підборіддя, що вказувало на його рішучість, тверду, невгнуту силу волі.

- Чайка і Воротинський? - запитав. - Ідемо.

Переходячи попри зв’язаного вартового, знову запитав:

- Убитий?

- Ні, - відповів Чайка. - Ми хотіли без кровопролиття. Зв’язаний тільки.

- Розумно зроблено, - промовив Палій.

Вийшли на вулицю.

- Я приобіцяв сторожеві віднести ключі, - відізвався Воротинський. Ти, Даре, веди пана полковника. Я залишуся позаду. Разом із Білим будемо крити зас.

Так дійшли до лісу, де чекав на них Лескач із кіньми.

- Спасибі вам, хлопці! - промовив Палій, досідаючи коня. - Радий я, що живе ще козацька слава.