Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Чорні хмари над золотистим полем
Бризгун-Шанта Леся

Всі публікації щодо:

У черзі за хлібом

Черга за хлібом посувалася поволі. Нарешті я опинилася перед віконцем. З трепетом простягнула руку з талоном. Ану ж не дадуть, бо часом і таке траплялось.

- Тобі цілий буханець сьогодні припадає, - загриміло з-за віконця і висунулась рука з хлібом. Я схопила той хліб, притиснула міцно до грудей і вже зібралася бігти додому, коли з віконця знову загриміло:

- Почекай, почекай, для тебе ще й оці булочки, - і рука тицьнула мені три булки. Не тямлячи себе з радости, я вихором погнала додому.

- Гей, ти! - раптом мене зупинила гарно вдягнена, але змарніла жінка. Я стала. - Хочеш замінити хліб на перстень? Дорогий, золотий, з діамантами! - І вона простягнула руку, на якій виблискував перстень.

- Ні! Ні! - крикнула я і ще сильніше притиснула хліб до грудей. «О, Боже, - майнула думка, - ще чого доброго відбере, бо бувало ж і таке». І мовчки, навіть не глянувши на неї, помчала додому.

Я повернулася напрочуд рано, і мама була ще вдома. Всі, крім Володі: тато, мама, Петрусь, Леся й Коля - сиділи в кухні біля столу.

Тато виглядав жахливо. Зарослий, блідий, з червоними, ніби запаленими, очима, з неслухняно розкуйовдженим волоссям. Але не був сердитий, як звичайно, тільки дуже-дуже сумний.

- У нас сьогодні свято, - сказала мама. - Пару яєць, молоко, ось Галочка принесла булочки та хліб...

Тоді вона побачила, що я тремчу від холоду.

- Галочко, ти навіть светра не одягнула. Не доглянула за собою. Я ж тобі його приготувала ось там, на кріслі. Як це так? Та це ж уже осінь...

Її слова викликали раптовий гнів у тата. Він обернувся до мене і з обуренням крикнув:

- Невже ж мама має тебе одягати, як малу дівчинку? Невже ж їй ще й тим треба журитися? Мабуть, у тебе нема ніякого почуття відповідальності. Як застудишся, треба буде кликати лікаря. Чим йому заплатимо?

У мене стиснулося в грудях, і я хотіла щось сказати, але мама поклала палець на вуста, і я замовкла.

Тато хвилину сидів тихо і дивився то на маму, то на мене. Тоді встав, підійшов до мами, обняв її і сказав:

- Золота моя, вибач. Чому я так кричу? Здається, в мені тепер повно якоїсь люті, затерплості...

- Ні, ти просто змучився, стомився. Крім того, ще й голодний. З’їж одне яєчко, а я маю ще двоє, діти поділяться.

- Ні, ні! Я нічого не хочу. Піду вже. Маю зустріти знайомих. Хтось там за містом обіцяв дати нам працю.

Коли зачинилися двері й тато зник, я сказала мамі:

- Я не буду снідати, мамо. Я просто не хочу.

Мама нічого не відповіла. Підійшла до вікна і довго дивилася кудись удалечінь. Я ж подалася в кімнату готуватися до школи. Згодом, коли я зійшла вниз, мама дала мені пакетик і гроші:

- Оце з’їси на обід, а гроші - на молоко. Тяжко ж грати на голодний шлунок.

Мені хотілося запитати її, чи й вона має гроші на обід? Але мама вже зникла, з гуркотом зачинивши за собою двері. Я помалу поклала пакетик і гроші в шкільну торбу, а тоді ми всі разом помандрували до школи.

Булочки

У самому куточку станції, вже майже коло виходу, стояв продовгуватий столик з похиленою стрішкою. На столику красувалися запашні пухкенькі булочки. За столиком сидів середнього віку чоловік і час від часу бравурно вигукував: «Купуйте булочки, смачні булочки. Щойно спечені. Тільки пару копійок!». Коло нього товпилися люди, бо в той час тяжко було, майже неможливо, дістати хліба, не те що булочки.

Раптом звідтам піднявся страшний крик: «Ах ти злодюго! Ах ти негіднику! Булочки захотілося!».

Повз нас пробіг малий хлопчик - лише шкіра й кості. Було йому, мабуть, років з п’ять-шість. Його очі були каламутні, повні жаху й безнадії, а правою рукою він пхав у рот запашну булочку.

А за ним довгими кроками, вимахуючи грубою палицею, гнався продавець: «Ах ти негіднику! Ну чекай, чекай, я тобі покажу!».

Він підбіг до хлопчика і вдарив його палицею по плечу.

- Негіднику, як ти посмів красти?

Хлопчик впав на землю, а булочка випала з його рук і покотилася.

«Бідне хлоп’ятко. Хто зна, коли воно їло востаннє. Мабуть, батьків уже немає, вивезли на Сибір або померли з голоду», - озвалася журливо моя сусідка.

У тій хвилині з натовпу вибігло трішки старше хлопченя, таке ж худе та нещасне, і простягнуло руку за булочкою. Але перш ніж воно встигло підняти булочку, його за руку схопив старенький сивий дідусь: «Ні, синочку, ця булка кров’ю покроплена. Бачиш, он хлопчик лежить на землі тяжко поранений...». Він взяв дитину за руку і сказав: «Ходім, я дам тобі їсти». І вони зникли в натовпі.

У мене заболіло серце. Хотілося підійти до хлопчика, який лежав на землі, погладити його, але надійшов міліціонер, завдав дитину на плече й пішов. А життя навколо знову попливло тим самим руслом, наче нічого й не сталося.

Від столика з булками гримів преспокійно голос крамаря: «Булочки, смачні булочки! Щойно спечені. Тільки пару копійок». А у мене перед очима з’явилися сумні очі дівчинки, що лежала на сходах нашого ґанку.

Довго, дуже довго ми чекали на поїзд. Ніхто, навіть сам начальник станції, не знав, коли він прибуде. «А може, й взагалі не приїде», - журилися всі на пероні.

Петрик почав нудитися.

- Давайте заграємо, - сказав він нарешті.

- Може, й правда. Ну добре, заграймо, - підхопив Андрійко.

Він витягнув скрипку і проїхався смичком по струнах.

- Якої? - звернувся він до мене і, не чекаючи на відповідь, ніжно почав:

Ніч яка, Господи, місячна, зоряна,

Ясна, хоч голки збирай...

А Петрик уже йому вторував. Навколо стало тихо, люди підійшли до нас ближче. А Андрійко вже змінив мелодію і бравурно заграв:

Ой на горі там женці жнуть,

А попід горою, яром-долиною козаки йдуть...

А тоді:

Взяв би я бандуру та й заграв, що знав.

Через ту бандуру бандуристом став.

Та раптом із кола слухачів вийшла старша жінка і крикнула:

- Нельзя! Перестаньте! Нєт і нє било казаков, нєт і нє било бандуристов. Вот как позову міліціонера! Он даст вам казаков і бандуристов. В Сибірь вас! Скрипку забрать! Нє імєєте лучших пєсєн? Вот хотя би «Слава Сталіну»...

Андрійко знітився, Петрик і я перестали співати.

- Ще, чого доброго, дійсно покличе міліціонера і пропаде скрипка, моя єдина радість, - сказав пошепки Андрійко і зразу ж заховав скрипку.

І раптом люди-слухачі ніби прокинулися, заворушились зі всіх боків - і в Петрикову шапку посипалися гроші...

- От добре, булочки зможемо купити! - зрадів Петрик.

- Ні, тут ми не будемо купувати ніяких булочок, не в цього крамаря, - спокійно й тихо, але переконливо відповів Андрійко і сховав зібрані гроші в кишеню.

- Поїзд приїде аж завтра о 5-й ранку, - крикнув через трубку, щоб усі чули, начальник станції. - Приміщення станції буде зачинено!

- От тобі й на! - озвався розчаровано Андрійко. - Ходім шукати місце для спання.

Ми взяли свої торби й вийшли зі станції. На наше щастя, зразу за станцією був невеликий парк. Ми скоро знайшли велику лавку і примостилися на ніч. «Як добре, що ми маємо коци...» - подумала я. Далеко перед п’ятою ранку ми вже стояли на пероні й нетерпляче чекали на поїзд. Але він прибув аж близько сьомої, і ми нарешті сіли і без подальших пригод доїхали до бабуниної станції.

З їжею чимдалі ставало гірше. Ще була надія, що після жнив можна буде збирати колоски, які залишилися на полі. Бабуня змеле зерно і зварить кашу. Ми тішилися наперед. Але вийшло інакше. Одного ранку, коли ми прийшли на роботу, нам, дітям, дали в руки торбинки й наказали збирати колоски. Четверту частину зібраного віддавали нам.

Мені вдалося назбирати чотири торбинки, і я дістала одну неповну. А Петрик і Павло назбирали тільки по одній торбинці, то дістали неповну жменьку кожний, але й за те ми були вдячні Господові.

На нашому городі нічого не пропало. Бабуня до останньої крапельки позбирала все, що там було: трохи квасольки, гороху, картопельки, буряків.

- Перезимуємо якось, - сказала. - Тяжко буде, але дамо собі раду. - Порозділяла все в мішечки й поховала. Подумала: «Ану ж прийдуть. Я краще закопаю, а дещо заховаю в городі! Не знайдуть. І на горищі. Туди напевно не підуть». Ми всі їй помагали. Копали ями, ховали картоплю, топтали землю, щоб не було видно, де сховано. Теж наклали борошна до мішечків, закрили їх.

І таки прийшли!

Прийшли без попередження, неочікувано. У руках лопати, сокири, гострі патики. Почали дико нишпорити по хаті, сокирою підіймати дошки, гострими палицями вистукували по стінах. Забрали все з горища і пішли в город. Лопатою розкопували землю, перевертали все догори ногами. І хоч як ми намагалися відвернути їхню увагу від місця, де бабуня закопала картоплю та багато інших харчів, вони таки знайшли. І все забрали. На наших очах. І мовчали, ні словечка. А ми стояли з опущеними руками, зі сльозами в очах і теж мовчали.

Бабуня спочатку не витримала, почала протестувати:

- Як так можна? Діти ж є!

Та дідусь їй шпурнув злісно:

- Мовчи, а то й тебе заберуть!

Коли вони нарешті відійшли, забравши все, що знайшли, я журливим голосом спитала дідуня:

- Дідуню, я не розумію. Це ж наш родич, з нашого села! Чому ж він такий... такий?.. ну... - і я замовкла.

- Галочко, знаєш, у таких умовах, як ми тепер живемо, коли від людини забрано віру-надію, віру в Бога, в добро, в спокій і мир, спливає увесь негатив, який починає керувати людиною. А це - безмежний страх за власне життя, а з тим - злість, ненависть, заздрість. А страх - чи не найбільший наш ворог. Страх змінює людину цілковито. Страх забирає від людини всі добрі риси. Він нищить наші думки, наші почуття. Але його, так як і всі інші почуття, можна вгамувати. Можна себе примусити не боятися. Навчити себе. Старайся, Галочко, аби ці пристрасті ніколи не опанували тобою в житті.

Тепер стало зовсім погано - ні зернятка в хаті. Та Господь милостивий. Одного дня ні з того ні з сього в дверях з’явився татів учень, мій дорогий друг Григорій, з великою валізкою всякого їстівного добра.

- А звідки ти довідався, де бабуня й дідусь живуть? - запитала я, вкрай здивована. Григорій якраз розкладав усе привезене на столі.

- Галочко, від твоєї матусі. І бачу, що прийшов учасно. Чи не так? - Він випростався на весь зріст і значуще подивився на мене.

- А мама? Як вона? - запитала я нетерпляче.

- Твоя мамця тебе і Петрика цілує. Казала, щодня молиться за вас.

- А тато вже є? - не вгавала я.

- Ні, - відповів Григорій, - Леся працює в Сибіру, а брат на кораблі - на Чорному морі.

Наступного дня Григорії поїхав додому в Київ, сказавши:

- Ваша мама наказала, як буде погано, забирайте дідуся й бабуню і їдьте до неї.

Ми обіцяли, і він поїхав. А перед самим від’їздом шепнув мені:

- А ти, Галочко, бережи себе й уважай на себе. Ти ж знаєш, що ти мені дорога.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.