Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

На хуторі дядька Марка (Уривок)
Бризгун-Шанта Леся

Всі публікації щодо:

Найдивніша і найрідкісніша річ у цілому світі

Сова закліпала очима і вилізла з дупла старого дуба. Легенько й тихо, як це тільки сови вміють, помахуючи крилами, вона піднялася і сіла на самий вершок дуба. Від раннього ранку вона спала. Тепер їй захотілося посидіти в спокої, трішки піднявши крила, щоб вітрець, що саме грався з падаючим листям, прохолодив її.

Вона уважно придивлялася до всього і найменший рух її цікавив. Помилка, коли хтось думає, що сови зовсім сліпі вдень.

Під дубом стояла стара хата із зеленим мохом на даху та широким комином, який щохвилини зі всіх боків викидав струї диму, чорного й брудного. Сова - завжди з зацікавленням оглядала його, а одного разу хотіла навіть влізти туди, але дим так пронизливо запік очі, що вона більше вже й не відважувалась. Сиділа тільки оподалік і обсервувала.

Це була година казок, оповідань (а сова любила слухати казки). Година, коли перед закінченням дня час зупиняється, а за пурпуровими горбками заходяче сонце міцно тримає і ніяк не хоче спустити ще занавіси ночі. Отоді, коли на сході долини починають збиратися тіні, щоб раду радити.

За овочевим садом Струмок-Сміхун підспівував якусь пісеньку, весело перескакуючи камінці. Потім враз загинав уліво і по-розбишацьки підсміхуючись, підпливав аж під саму хату.

Там і було місце, де звичайно всі сходилися, щоб раз у тиждень наслухатися оповідань дядька Марка.

Коло струмка розкладали вогонь, щоб комарі не кусали і щоб не було холодно. А коли надворі починалися дощі, дядько Марко приносив крісла у велику затишну кімнату і довгим оповіданням не було кінця.

Сьогодні був вечір оповідань, перший у цьому році, і дядько Марко хотів знати хто прийшов.

- Здається, всі вже тут, крім Петра, - сказав він. - Цікаво, чи Петро прийде?

У відповідь йому відчинилася хвіртка і вбіг Петро, задиханий, червоний, але усміхнений, а в очах - задоволення.

- Пробачте, дядьку, що спізнився. Та проходячи мостиком з парку побачив сарну. Пила воду. От я й став, щоб поглянути на неї. Я мусів стати. Ах, яка вона гарна! Надіюся, що мисливцям цього року не вдасться її застрілити.

- Не розумію, як можна стріляти такі гарні сотворіння, - забурмотіла Оксана, пережовуючи кукурудзяні цукерки.

- Звичайно, це не добре, та наша сарна дуже спритна і як минулого року, так і цього, напевно втече від стріл. А вона була ще там, коли ти відходив?

Петро почервонів.

- Н-ні... я її перелякав. - А на оправдання додав: - Я, власне, думаю, що вона не перелякалася, а тільки здивувалась. Вона як підскочить, як чкурне, тільки я її й бачив.

- Е, не думай, вона не перелякалася. Вона, напившись, напевно побігла їсти. Кого ж ти ще бачив по дорозі?

- Тільки сову. Вона сидить на вершку дерева і пильно приглядається, що ми робимо.

Зайчик тільки головкою похитав.

- Поняття не маю, - сказав він.

- Ох, я бачив найдивнішу і найрідкіснішу річ у цілому великому світі, - вигукнув маленький веселий Вітрець-Легіт і почав вертітися й танцювати. Він вертівся і танцював, поки всі сухі листочки на землі не почали вертітися й танцювати разом з ним.

Зайчик-Побігайчик підняв вушка високо вгору і з зацікавленням запитав:

- А що це таке ота найдивніша і найрідкісніша річ у цілому світі?

- Невже ж тобі цікаво знати? - почав насміхатися Вітрець-Легіт. - Не скажу! Ти і так не повіриш. Гм! Може, як підеш у Зелений Ліс, ген-ген, аж туди, де я був, то сам побачиш.

- Та як же ж я буду знати, за чим шукати, коли я не знаю, що воно таке?

Але Вітрець-Легіт тільки засміявся, ще раз полоскотав його довгі вуха, побавився з вусами, а тоді втік, весело танцюючи. Зайчик-Побігайчик пошкрябав задньою лапкою довге вухо, тоді пошкрябав другою задньою лапкою друге довге вухо. Тоді скоро потрусив носиком вперед і назад. Зайчик думав. Думав так, як всі зайчики думають: «Гм, що ж воно може бути ота найдивніша і найрідкісніша річ у цілому світі?» - почав він бурмотіти.

Та хоч як він не думав, як не намагався розгадати, нічого путнього не міг придумати. Тоді рішив більше не думати, вдаючи, що його це взагалі не цікавить. Та це не помогло. Чим більше він намагався не думати, тим більше думав. Цікавість не давала спокою, не давала думати ні про що інше.

Нарешті він рішився. Так, він побіжить у Зелений Ліс і подивиться сам.

Подумав і зразу вибрався в дорогу.

Перебігаючи коло хати, де мешкала Вивірка, мусів стати на хвилинку.

- А ти куди так спішиш, Зайчику-Побігайчику? - запитала вона здивовано.

- Іду шукати найдивнішу і найрідкіснішу річ у цілому світі.

- Що ти кажеш? Неймовірно! А що ж то таке?

- Найрідкісніша річ у цілому світі! Маленький веселий Вітрець-Легіт розказував мені про неї. Він бачив її.

- Що ж воно таке? - запитала Вивірка.

- Не знаю. Тому я і йду в Зелений Ліс. Хочу дізнатися, - відповів Зайчик. Гоп-гоп і зник за кущем.

Коло самого лісу побачив Смердючка.

- Ой, ой, ой, що за поспіх! - Смердючок, знаєте ж, ніколи не спішить.

- У Зеленому Лісі є щось, що я хочу бачити, - відповів Зайчик.

- Та невже? - сказав Смердючок, вдаючи, що дуже цим зацікавився. - Ти знову щось нового хочеш побачити? Що ж це таке цим разом?

- Найрідкісніша річ у цілому світі, - відповів Зайчик.

- Найрідкісніша річ? Цікаво, що ж це таке?

- Побачу, то розкажу. А хочеш, то ходи зі мною.

- Іди вже краще сам. Дізнаєшся, розкажеш мені, а тоді вже й я піду, подивлюся. Ти ж сам знаєш, я ніколи не спішу. Тільки не забудь, заскоч!

Зайчик обіцяв і побіг далі.

Та Зелений Ліс великий, розлогий, а Зайчик забув запитати, кудою йому йти. Прийшлося бігати лісом то сюди, то туди.

Зайчик вже майже втратив надію, коли несподівано зустрів Куницю.

- Ах, дорога Кунице! Чи ти бачила, - запитав він, навіть не сказавши «Добрий день». - Чи ти бачила її?

Куниця подивилася здивовано на Зайчика-Побігайчика, а тоді сказала:

- Правдоподібно, мало такого в Зеленому Лісі, чого б я не бачила. Якщо ти тільки заспокоїшся і ясно скажеш, що воно таке, то я, може, тобі допоможу.

- Це найрідкісніша і найдивніша річ у цілому світі і має бути десь тут, у Зеленому Лісі, - сказав Зайчик і засоромлено подивився на Куницю, бо аж тепер побачив, як по-дурному питався.

- Та говори ж до ладу, Зайчику-Побігайчику. Скажи перше, що це таке та найрідкісніша річ у світі, а тоді вже я тобі скажу, чи я бачила її чи ні.

Зайчик-Побігайчик звичайно не зміг сказати, тому, з сорому червоніючи, скоро попрощався й побіг.

- Здурів, от чисто здурів! - сказала Куниця. - Шукає зачимсь і не знає навіть за чим. Пхе! - і махнула з погордою лапкою.

Багато знайомих зустрів ще Зайчик-Побігайчик дорогою та ніхто не вмів йому сказати, де можна знайти найдивнішу і найрідкіснішу річ у цілому великому світі.

Змучений, зовсім знеохочений, біг він вузькою доріжкою і думав, чи не повернутися йому краще додому. Аж нагло майже впав на пані Куропатву. Зайчикові здалося, що він завважив багато малих Куропатвок біля неї. Та це було так коротко, що він сам не був певний, чи він бачив щось чи ні. Він протер лівою лапкою очі. Ні, нема нікого, тільки пані Куропатва. Вона полегшено зітхнула і сердито подивилася на Зайчика-Побігайчика.

- Так це тільки ти? - сказала вона. - Ну, як ти мене налякав!

- Еге ж, це тільки я. Та скажіть мені, пані Куропатва, чи не бачив оце я часом ваших дітей біля вас перед хвилиною?

- Невже ж ти бачив? - запитала пані Куропатва, удаючи велике здивування.

- Так, мені здається, що я бачив, а ось і нема, - сказав Зайчик-Побігайчик і почав роздивлятися.

- А тепер їх не бачиш, чи так? - задоволено усміхаючись, подивилася на нього Куропатва.

- Та... та ніби не бачу, - зовсім вже непевно сказав Зайчик-Побігайчик. - А перед хвилиною бачив. От чудасія!

Пані Куропатва ще раз задоволено усміхнулась.

- Так, Зайчику-Побігайчику, щоб ти знав. Ти бачив моїх дітей. Зараз, глянь, вони знову тут будуть.

Вона запищала ніжно і 12 маленьких куропатвок, дрібнесеньких як курчатка, повискакували зі всіх боків. Вони тихенько й нерухомо лежали під сухими листочками та кусочками кори і виглядали зовсім як земля й листочки.

- Чи не гарні вони? - запитала гордо пані Куропатва.

І Зайчик, звичайно, мусів їй признати правду. Малі куропатви були прекрасні.

- Ось бачиш? Їм щойно третій день, а ти тільки глянь, які вони слухняні.

Вона знову запищала, так само гостро, як тоді, коли Зайчик, біжучи вузькою стежкою, майже налетів на неї.

Не встигла вона закінчити, як малих куропатвок наче й не було. Зникли. Ані одне не чекало, ані одне не розглядалося, чому треба ховатися. Відразу послухали маму.

Зайчик-Побігайчик сказав, що ніколи ще не бачив таких чемних дітей.

Ну і ще багато інших гарних слів наговорив. А пані Куропатва тільки радісно усміхалася. Зайчик та пані Куропатва були старі друзі.

От тоді Зайчик і пригадав, чого він прийшов до Зеленого Ліса. Обернувся до пані Куропатви та й питає:

- Ви часом не знаєте, де мені шукати найдивнішу й найрідкіснішу річ у цілому світі? Казав маленький веселий Вітрець-Легіт, що вона мусить бути в Зеленому Лісі.

Та Куропатва не знала.

Так Зайчик попрощався з нею й поскакав додому. Прибіг він додому пізно ввечері, вже як широколиций місяць вилазив з-за гори. Ах, який же він був розчарований і сердитий.

Він скоренько ліг під своїм улюбленим кущиком терену і заснув твердим сном.

Вранці, як тільки сонечко встало, маленький веселий Вітрець-Легіт, підтанцьовуючи, прибіг до нього.

- Зайчику-Побігайчику, - почав він будити Зайчика, - а чи бачив ти найдивнішу річ у цілому

світі?

- Ні, - пробурмотів Зайчик сердито крізь сон і обернувся на другий бік, щоб далі спати.

Та Вітрець-Легіт не давав.

- Так, так, ти бачив, - кричав він щосили в саме вухо Зайчика-Побігайчика. - Пригадай тільки! Тоді, коли ти зустрів пані Куропатву.

- Нічого подібного, - роззлостився вже Зайчик. - Набрехав ти мені вчора. Я змучився, а ти спати мені не даєш. Залиши мене! Я бачив тільки пані Куропатву та її 12 маленьких дітей. І це все! Нічого більше я й не бачив!

- Та ні, ти таки бачив! - не вгавав Вітрець-Легіт. - Ти бачив рідку й незвичайну слухняність маленьких куропатвок. Пригадай лише. Тільки-но мама дала знак сховатися, вони нічого не питали, не розглядалися, але зразу ховались. Чи не правда? А чи не правда?..

Дядько Марко замовк.

- А тепер, мої дорогі, гайда додому. Вже пізно. Мій хутір далеко від міста. Ваші батьки будуть непокоїтися. Побачимося за тиждень. Васильку, наступного разу твоя черга принести поліно для оповідання.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.