Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Слава не поляже(уривок)
Гошовський Богдан

Всі публікації щодо:

Початки Козаччини

Запоріжжя

Південні українські землі над Чорним морем та долішнім Дніпром мають назву Запоріжжя. Ріка натрапляла колись на своїй дорозі на великі гранітові скелі-пороги. З шумом та гуком переливалася тут вода, творилися водоспади та вири, ріка вкривалася хвилями й піною. Найбільших дніпрових порогів було дев’ять: Кайдак, Сурський, Лохнський, Дзвонець, Дід або Ненаситець, Внук, або, Вовніг, Будило, Вільний або Гадючий. Були ще й менші пороги або забори. Тепер там видобували великі гаті, вода залила всі пороги так, що вони наче позникали.

Нижче порогів Дніпро розливається широко й ділиться на кілька великих русел та безліч менших проток або рукавів. Між цими річками порозкидались острови та плавні. Острови - вищі, деколи скелисті, покриті лісом. Плавні - це місця, які вода заливає весною під час повені, на них росте трава, очерет, лоза, верба й усякі кущі. В давні часи бували тут і овочеві дерева, а в затишних місцях по скелях стелилися виноградна лоза.

Далі від ріки дерев мало, бо підсоння тут сухе, дощі падають зрідка. Але земля родюча, і тепер росте тут добре пшениця. В давні часи широкі простори були вкриті тільки самою травою. Це були славні українські степи. Навесні степи зеленіли й укривалися різнобарвними квітами. Під подувом вітру трави хвилювали, як те широке море. Пізніше серед літньої спеки вони жовкли й висихали. Ніколи плуг не орав цих степових земель; ніхто трави не косив, ані не збирав сіна. Природа жила тільки сама для себе.

Серед степів та по лісах над річками було багато всякого звір’я. Жили колись тут тури з породи диких волів, зубри-буйволи, вкриті вовною, ведмеді, коні, олені, степові кози, дикі кабани; на річках гніздилися бобри. Ловці, що заходили в ці сторони, за короткий час збирали велику силу шкури й футер. Птахів було так багато, що на весні люди набирали повні човни яєць качок, гусей, журавлів, лебедів, а й пізніше ловили цілі табуни молодих птиць. Орлят брали до кліток з уваги на їх пера, що були потрібні для стріл. У старих деревах, дуплистих від старости, роїлися бджоли; їх мед був дуже смачний і запашний. У річках та озерах було повно риби; часом в одну сіть ловили по дві тисячі риб, найменші з них були стопу завдовжки.

Турки й татари

Та хоч Запоріжжя було таке багате на всяке добро, мало хто відважувався заходити туди, бо життя було небезпечне через татар, що кочували в степах. Через татарську небезпеку широкі простори над долішнім Дніпром запустіли, зробилися «Диким полем». Татари - це був напівдикий народ, що прийшов до нас із Азії. Вони були низького росту, мали широкі плечі, велику голову. Їх лице було широке з вистаючими кістьми (вилицями), з рідким заростом, ніс плоский, очі малі та скісні. Їх оселі були на півострові, що зветься Крим. Вони не любили хліборобства, не сіяли збіжжя; всім їх майном були великі стада коней та овець. Живилися найбільше м’ясом і молоком. Улюбленим їх напитком був кумис, кисле кобиляче молоко. Татари були добрі вершники, вони влучно стріляли з луків. Татарський хлопець змалку вчився їздити на коні та стріляти з лука. Бувало не діставав їсти весь день і мусів сам добувати собі поживу на ловах. Татари не любили спокійного життя, тож радо йшли на війну шукати здобичі в Україні.

Турки це був теж півдикий народ, що прийшов з азійських степів. Вони здобули грецьке царство (1453 р.) і в Константинополі (Царгороді) заснували свою столицю. Турки вірили в одного бога, який у них називався Аллах, і пророка Моххамеда, який установив їх віру. Себе називали музулманами, себто підданими бога, християн прозивали джаврами або невірними. Славну церкву Св. Софії в Царгороді турки перемінили на свою святиню-мечеть і на місце хреста поставили свій знак - півмісяць. Турецький володар звався султан, його міністри - везіри, урядовці - баші або беї. Турки вели боротьбу з різними народами, завоювали Болгарію, Волощину, Молдавію й більшу частину Угорщини. Кримські татари й турки стали союзниками і спільно опанували побережжя Чорного моря. Турки поставили свої замки: Акерман або Білгород при гирлі Дніпра і Очаків при Дніпровім лимані.

Татарські набіги

Татарське військо виходило в похід найрадше навесні, коли українські степи вкривалися свіжою травою. Попереду війська татари висилали на всі боки розвідувачів, щоб дізнатися, де можна знайти найбільшу здобич. Татарське військо переправлялося на долішньому Дніпрі. Кожний татарин роздягався, до хвоста свого коня прив’язував в’язку тростини і клав на ній сідло, зброю і одяг, щоб не замокли, а сам плив - одною рукою веслував, другою держався кінської гриви. Головні шляхи, що ними татари ходили в похід були: Чорний Шлях між Дніпром і Богом, Кучманський - між Богом і Дністром, Покутський або Золотий - між Дністром і Прутом, Муравський - по лівому боці Дніпра.

Татарські частини або загони йшли балками та ярами, щоб українці їх не доглянули; вночі не розпалювали вогнів, на всі сторони розсилали підглядачів. Які уже були в середині краю, ділилися на три частини. Головна частина або кіш була у бойовій готовності та йшла на ворога. Битву татари вели таким чином, що ставали в дуже широку лінію і старалися обійти противника з боків та ззаду. Але приймали бік тільки с меншими частинами, бо не мали іншої зброї, тільки шаблі й луки. Два менші загони пускалися на боки за здобиччю.

Горе тому селу, на яке напали татари! Вони оточували його з усіх сторін і підпалювали крайні хати, щоб викликати переполох між мешканцями. Потім кидалися на вулиці й починали грабіж і розбій. Забирали коні, корови, вівці й виганяли за село. З хат виносили харчі, муку, убрання, постіль - усе що попадало в руки, і клали на коней. Хто боронився, того вбивали; хто був безпомічний, того брали в полон або ясир. Куди перейшли татари, там залишалися тільки згарища, порожні хати, кров і тіла убитих.

Татарсько-турецька неволя

Полонених людей татари вели до свого коша. Кожний татарин мав при сідлі кілька шнурів, арканів, ним в’язав нещасних невільників. Потім, обвантажений здобиччю, татарський табір поволі вертався додому. Бранці мусіли всю дорогу йти пішки. Гаряче степове сонце палило їм голови, спраги висушувала уста, голод і втома томили все тіло. Ішли босі, обдерті, спотикаючись, роздираючи собі ноги об колюче терня. Ішли старі діди й здорові чоловіки, жінки й діти; ішли сумні, пригноблені, втираючи сльози, важко ридаючи. Кожний мав якусь утрату: одному вбили батька, другому дитину забрали, в іншого пропала вся родина. Татари вели всіх бранців до Криму. У Бахчисараю, Кафі та інших татарських містах були великі торговці, де продавали невільників. Нещасні люди стояли там рядами й чекали своєї долі. Купці з різних далеких сторін, найбільш турки й араби, приходили й оглядали їх, як тепер на торзі оглядають худобу. Одні купували сильних, здорових чоловіків, інші брали жінок, ще інші вибирали собі дітей. Купець давав татаринові плату і забирав з собою невільників. Ні на що не зважали турки: виривали дитину з рук матері, розлучали брата з сестрою, чоловіка з жінкою. Серед плачу й ридання прощалися бездольні люди - звичайно, навіки.

Найважча доля була тих бранців, що попадали на турецькі кораблі - галери або каторги: їх рядами приковували до помосту, і вони мусіли гребти веслами. Турецькі наглядачі знущалися над ними і били ногами, кайдани на руках і ногах калічили тіло.

Християнських дітей турки брали до своїх шкіл і виховували в мусульманській вірі. Малі діти забували своїх батьків, вчилися турецької мови ї турецьких звичаїв. З потурчених хлопців виростали вороги християн і турки творили з них військо, що називалося яничарами. Отак несвідомо виростали малі діти на зрадників християнства та рідного народу.

Козаки

Отож, життя у степах було дуже небезпечне. Кожної хвилини можна було попасти в руки татарам. Але, хоч тяжко було жити, проте сміливі люди з міст та сіл, збиралися разом, вибирали собі «старшого» й на конях із зброєю в руках пускалися далеко в степи, на зв. «уходи», і подавалися на Запоріжжя. Там стріляв звірину, ловили диких коней, рибачили по ріках і потім з м’ясом рибою, шкірою та зловленими звірятами верталися додому. Дехто шукав собі захисного місця, у степах ставив хату та розводив господарство: годував худобу, закладав пасіку, потроху орав степи і сіяв збіжжя. Такі люди були в небезпеці. Українські поселенці були сіллю в очах татар, і вони старалися їх знищити. Але наші люди хоробро оборонялися від ворогів, а не раз самі ходили на татарські села, билися з татарами, та відплачували їм за кривду. Тих сміливих людей, що йшли промишляти в степи й воювати з татарами, називали козаками. Від того, що козаки жили на Запоріжжі або Низу, їх називали запорожцями або низовими козаками. Перші згадки про козаків походять з часу коло 1500 р.

Запорозька Січ

Спочатку козаками булі самі міщани й селяни. Згодом до них почали приєднуватися бідні шляхтичі, а далі йшли на Запоріжжя й могутні пани, що не лякалися небезпек і хотіли навчитися хоробрості й витривалості.

Серед козаків був на Запоріжжі і книзь Дмитро Вишневецький. То був багатий пан, мав на Волині біля Вишнівця кілька сіл, але покинув своє майно й пішов козакувати. Козаки не мали тоді постійної оселі, переходили з місця на місце, і раз тут, раз деінде нападали на татар. Вишневецький був досвідчений войовник, бачив, що така боротьба не дуже шкодить татарам, і, щоб справді перемогти орду, треба мати добре військо й хоч би одну твердиню до оборони під час татарського нападу. Вишневецький зібрав найсміливіших козаків, дав їм добру зброю й подався з ними на острів Малу Хортицю.

То був невеликий острівець на Дніпрі, високий, скелистий, добрий до оборони. В найвищій частині острова, над самим берегом, князь Дмитро визначив місце на твердиню. Козаки повикопували кругом глибокі рови й землю з них повикидали на вали кілька метрів заввишки.

На валах ставили частокіл, клали дерев’яні зруби та будували помости під гармати. Вихід зробили лише один, широкий, для переїзду. Замкнули міцними оборонними воротами з дерева, а понад рів перекинули звідний міст, що піднімався ланцюгами вгору. За валами стояли курені. Курінь - то козацька хата; ставили її з дерева, а зверху накривали очеретом або й звірячими шкірами, яких у степу було багато. По середині твердині був порожній майдан. Така фортеця була подібна до інших замків, що їх тоді було на Україні багато. Але козаки дали їй нову назву, «Січ» - від слова «сікти», «рубати», бо на укріплення сікли дерево і ставили у засіки; самі ж звали себе січовниками. Було це 1500 р.

Від того часу Запорозька Січ була головною козацькою оселею.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.