Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Казка мого життя (уривок)
Лепкий Богдан

Всі публікації щодо:
Лепкий Богдан

Святий вечір

Чекаєш першої зірки.

Ось і вона! Хто має час, накриває або помагає накривати стіл. Парубок приносить «діда», себто житній сніп, і ставить у кутку, пастух кидає під стіл в’язанку сіна і розстелює дідуха¹ по підлозі. «А тепер уважати на вогонь!» - остерігає усіх; він старий, йому й остерігати вільно. Не одно пережив і не одно бачив на своїм віку. Пожежі від дудіха також.

- А не забудьте там про часник! - кличе мама з кухні.

Кладуть часник під обрус на чотирьох кінцях стола, бо він має велику силу, його ароми бояться усякі недуги. Поміж тарілки кидають гіллячки темно-зеленої соснини. Та ще з ялинкою клопіт. Хоч вона буцімто й не наша, лиш з далекої півночі прийшла, але так вдомашнилася в нас, що тяжко знайти священичу хату, де її не вбирали б.

Ось і ялинка готова. Така пишна й розкішна, хоч малюй. А що буде, як по вечері всі свічечки на ній засвітять! Розкіш одна...

Нараз відзиваються пси, і в сінях чути шурання ніг. Входить дівчинка, обкручена великою маминою хусткою, бо надворі мороз, і каже: «Просили вам татуньо й мамуня, і я вас прошу на коляду». Проговоривши ті слова, подає миску з дарунками, між якими бувають горіхи, мед, медівники, на що яку хату стати.

«А чия ти, доню? - питають її, вона каже, й записують на листочку паперу. - Подякуй мамуні і проси татуня, щоби на другий день свят прийшли до нас на вечерю».

Та ще вона не зачинила за собою дверей, як увійшов хлопець. Так само кланяється і просить на коляду. За ним другий, третій, десятий. Хлопці й дівчата сипляться, як з мішка. А всі такі повновиді, веселі, здебільшого багацькі діти.

Перейшли.

Тепер батько бере тарілку з просфорою, помащеною медом, всі підходять до нього, діляться нею і бажають собі усього добра.

І про челядь не забувають. Батько й мати виходять до кухні, де накритий стіл до челядної вечері, і так само обмінюються бажаннями. З усіма, хто там є. Не дай Боже, обминути кого!

Що лиш тоді вертаються до їдальні, до пісного борщу з ушками, до риби студженої і смаженої, до голубців з грибками, до пиріжків з капустою і сушеними сливками, до сушені, що її подекуди зовуть «узваром», і до куті назимно. Страв повинно бути дванадцять, і як порахувати все, що на стіл подадуть, то скільки й буває, бо Бог ласкав, не відмовляє родючої сили нашій землі.

«А квокати не будете?» - питається мама дітей.

Дітям того двічі й казати не треба. Вже вони під столом, у сіні. А там горіхи, ліскові й волоські цукерки в таких гарних папірцях, що аж їх обдирати жаль. Знаходять, тішаться, обмінюються ними, поки у вікні не з’являться хлопці зі звіздою й поки крізь шибки не залунає коляда. Проспівали, й тато дає їм рукою знак, щоб ішли до кухні, де їх обдарують. Пішли, а на їх місце надтягнули другі, й треті, четверті, бо це їх свято, свято коляди. Як село довге й широке, скрізь вона лунає, а вітер її звуки несе і зв’язує з такими самими колядами по інших селах, по цілім краю, по всіх отих широких просторах, де живе наш народ. Коляда, золотий, небесний обруч, один із тих нечисленних, що тримає вкупі все, що своє, рідне, власне, святе...

Гаснуть свічечки на ялинці, і догоряють свічки в ліхтарях на столі, мама залишки страви виносить з другої кімнати для духів, а челядь з кухні недоїджену страву згортає до путні й кладе в саду для вовків. Зорі меркнуть, вітер шумить і білим снігом обтулює дерева, хати та задуває стежки й дороги. Село спить.

Зимовий ранок на селі

«Зимовий ранок на селі» - це була тема, що її задав нам у четвертому класі, зимою, професор польської мови Алойзій Штайнер. Мені вона дуже сподобалася, бо я любив село в кожній порі року, а зимою зокрема. Вирішив я опрацювати цю тему віршем, і то в трьох сонетах.

Чому саме в такій формі? - спитаєте. А тому, що Міцкевичеві «Кримські сонети» вмів я напам’ять, і сонети вважав верхом поетичної форми. Це одне, друге - хлопці в четверному гімназійному класі люблять пориватися з мотикою на сонце: це, звичайно, час найменшої самокритики. Польської мови нас вчили добре, я володів нею знаменито, чому ж тоді не спробувати сонетів?

По довгих зусиллях два з них були готові. Але до третього вплів я соціальний мотив про хлопську біду зимою, про голод і студінь, і цього третього сонета ніяк не міг зв’язати з двома попередніми. Він був інший і куди гірший від тих. Завтра мали ми віддати зшитки, а нині пішов я до Яричевського. Він прочитав мені свою працю, переписану каліграфічним письмом начисто, кільканадцять чотирьохрядкових строф, гладких, легких, дзвінких, - кілька зимових образків, кілька вдалих порівнянь і при іменниках самі влучно підібрані прикметники. У цих віршах розказував Яричевський, як то село будиться зі сну серед снігів і мряки, як позіхає димами зі стріх і коминів, як зиркає вогнями, що розпалюють господині, щоб варити обід, як худоба ревом дає про себе знати і як з воріт виїжджають сани по дрова до лісу або до міста на торг. Нараз «тра-а-а-ах!», лунає постріл, - знак, що в графських лісах починаються лови.

Я уважно прочитав цей вірш і похвалив за нього автора, хоч не любив, коли мене хвалили, і не вмів хвалити інших, бо хто я такий, щоб мав право когось хвалити? Але своїх сонетів уже не скінчив, тільки завдання написав прозою.

Минуло якихось десять днів, професор Штайнер приносить справлені зошити й каже:

- З тої пори, як мені в Дрогобичі польські завдання писав Іван Франко, я такої гарної праці, як оця, ще не мав.

Клас зацікавився, бо професор Штайнер не любив нікого хвалити, він дуже гостро оцінював домашні праці своїх учнів, і загалом, вдовольнити цього гіркого і недовірчивого чоловіка було нелегко.

Хто ж це так догодив йому, що він його хвалить, і то так дуже? Над класом повис великий знак питання.

- Найкраще завдання написав Яричевський, - заспокоїв нашу цікавість професор. - І то написав його віршами, - говорив далі, - такими гарними віршами, що я їх вам прочитаю.

Клас напав наглий кашель, такий прикметний для вияву скритого глуму й критичної іронії, бо в класі було кілька товаришів, що недолюблювали Яричевського.

Професор Штайнер знав дуже добре польську граматику та історію літератури з біографіями письменників і змістами їхніх творів. Знав, де, коли й про що про них понаписувано, він брався навіть докінчувати недописану драму Словацького, але не мав дару слова й читав якось дивно, що ввесь приваб читацького твору під тиском його вимови кудись дівався. А вже ж таки вже при першій строфі вірша Яричевського кашель у класі ущух, бо навіть найбільші вороги Яричевського мусили признати, що вірш був гарний і написаний бездоганно.

З тої пори Яричевський став відомий не тільки в гімназії, але і в цілім місті, як признаний поет. Він іще вище носив голову і ще тяжче ходив, буцім йому нелегко носити голову таку безліч ямбів і трохеїв.

- Ось воно як! - казав до мене. - Хай знають, як мені легко було б стати їхнім поетом, але я все-таки писатиму для своїх і по своєму.

Слова дотримав і тільки раз спроневірився рідній літературі. Тоді, як був на студіях у Відні і тяжко борикався з бідою, написав по-польськи сенсаційну повість «Дзіка Ружичка». Друкував її у Відні місячними зшитками, і з гонорарів за ті зшитки деякий час жив, хоч ці гонорари були непристойно низькі.

Тоді як Яричевський був відомим поетом у цілих Бережанах, від Посухови до Лісник і від Хаток до Сівка, на мене дивилися, як на «многонадійного маляра» в майбутності. Але вірші я також писав, тільки не в окремім альбомі, лише на палітурках книжок і зошитів, де вони й пропадали так само скоро й непомітно, як скоро й непомітно являлися з-під мого пера.

А все ж таки мене куди більше манило до себе малярство.

Гарна лінія профілю людської голови, граціозний рух кота, молодий жеребець у бігу захоплювали мене. Шовковий шум трави, розгойдані вітром берези, розігріті пні ялиць в гарячий літній полудень - жили й розмовляли зі мною своєю таємною мовою. На краєвид міг я годинами дивитися, забуваючи про всіх і вся, хоч у цьому краєвиді нічого незвичного й не було б, ні гір, ні водопадів, ні руїн старосвітських замків. Вузенькі смуги селянських нив, перекроєні польовою доріжкою, місток над річкою, що ледве слизить, самотній корчик, що ним вітер хитає, а там десь темний вал хмар, за які скотилося сонце, - такий собі звичайний, непомітний краєвид був не раз предметом моєї малярської насолоди. Фарби приваблювали мене не тільки в своїх гармонійних зіставленнях, у численних відтінках і переливах, але й кожна зокрема, сама собою. Фіолетова викликувала усмішку на вустах, зелена втишала нерви, синя настроювала до мрій.

Великодній ранок

Дзвони від страстей висіли на дзвіниці без шнурів.

Відпочивали.

Аж тепер знову чистими голосами відізвалися.

Цілому світові радісну вість подали, що «Христос воскрес!».

І втішилися гаї-діброви: «Христос воскрес!».

І зашуміли зеленим шумом дерева в лісі і птах на горісі: «Христос воскрес!».

Риби гуляють, бо й вони все знають: «Христос воскрес!».

Бо й вони вже знають, чого дзвони грають: «Христос воскрес!».

Люди зі свяченим з-під церкви в село біжать. В нецятах, вимитих і випарених начисто, паска, ковбаска і «всякія сніди». Білий хрін з-поміж них визирає. Закрутить він вам у носі, закрутить! Нецята в полотенцях льняних, перетиканих. Жінки їх чоловікам на плечі завдають, бо в селі здавна звичай такий, що чоловік має свячене на плечах з-під церкви аж до самої хати нести, чоловік, а не хто.

Лиш щоб було, що нести, - понесуть. Не бійсь!

І несе хлопчина невеличкий, літ може дванадцять, несе, аж під ним ноги тріщать, бо нецята важкі. Мама коло нього ступає. Підтримала б, коли б посовгнувся, щоб не було сміху.

Люди минають їх і дивуються, кажуть: «Ще надсадиться хлопчисько».

А мама: «Тоді покійник ніс, а нині на нього черга, одинак. Навіть вам чути не хотів, щоби хто другий брав».

Хлопець, як молодий лошак, ногами викидає - гордиться...

До нас свяченого не несуть. Батько ще вчора під вечір паску освятив. У нас і в дворі - для челяді. Свячене розставлене на столі у великім покою. (Він малий, але більший від інших, і тому його величають великим.) А в другім покою стіл стоїть накритий. На нім тарілка зі свяченим яйцем і на полумиску накраяне м’ясиво: шинка, ковбаси, порося. Нині обіду не варять. Тільки борщ. Але який! Такий борщ лиш раз на рік буває. Мама пильнує його, бо Доська як не пересолить, то переперчить. Міри в губі не має. Нараз від кухні: «Єгомость ідуть!».

Поки оглянулися, тато вже через ганок у хату ввійшли.

Утомлені, але веселі, молоді такі, гарні. Скинули плащ і шапку, «Христос воскрес!» - кажуть до нас.

«Христос воскрес!» - відповідають мама; «Христос воскрес!», - несміло кажу і я.

Ділимося свяченим яйцем.

«Щоб ти великий ріс, - кажуть мама до мене, - і щоби чемним був». А тато додають: «Щоби ти добре вчився», - та в голову цілують. А голова, що лиш учора милом мита. (Мило до очей напливало й гризло. Скільки плачу було!)

Сідаємо снідати.

Тато хвалять, що шинка дуже добра.

А мені до тортів спішно. Кажу це мамі на вухо. А мама: «На вухо за столом не говориться. Це нечемно. Як чого хочеш, то вголос кажи». - «Торта помадкового хочу». - «О, ні, ні. Хто не їсть м’яса, той і торта не дістане», - відповідають мама, а в голосі чути якусь рішучість, як мало коли. Насилу їм це м’ясо, а з тортів ока не спускаю.

«А тепер, - кажуть мама, - хіба до челяді підемо». Беруть таріль зі свяченим яйцем, і всі троє ідемо до кухні. Там чисто, прибрано: голубці зі шкаралущ висять у вікнах і, мов живі, тріпочуть крильцями з кольорового паперу. Кухня вибілена, дерев’яна стеля милом і рижовою щіткою витерта, за сволоком понатикані гіллячки з базьками, чи там з котиками, як у Поручині казали.

Челядь зібралася уся. Є фірман Кирило, що з Поділля, з Крегульця, тата й маму привіз, є пастух Василь, також ще звідти, є парубок, великий Василь, що «від нього пан Бог міру згубив», є Доська, що ніколи виспатися не може, є ще й друга дівчина, що «таку силу має, як хлоп».

І є бабуся безіменна. Бабуся і - тільки. Не хоче сказати, звідки вона і як зветься. Мороз її до нас зимою під вечір пригнав. І - служить: зимою в печах палить, літом птицю пасе (...).

Всі вони нині вимиті й вичесані, білий одяг на них. Дівчата вбрали щонайкраще вишивані сорочки та запаски. Чорною і червоною волічкою виведені рослинні узори. Ніби тут квіти нараз зацвіли.

Тато й мама діляться з ними свяченим яйцем. Вінчують їм, щоби скоро власну хату мали. Кирило дякую за всіх, бо він найсміливіший. «Дай Боже і єгомостеві, і їмості з роси та з води, щоб лихо їх хату минало, а щастя на лаві сідало, від Воскресення до Воскресення, на цілий рік, поки їм пан Бог назначив вік».

Доська наливає борщ до мисок. Відходимо, щоб не в’язалися нами.

Тато на четверть годинки лягають у великім покою з папіроскою у руці, щоб трохи відпочити.

«Єгомость трудні», - кажуть, посміхаючись, мама, беруть мене за руку й ведуть до середнього покою, там, де чекає вже на мене великий шматок помадкового торта.

Сонце підноситься вгору. Крізь невеличке вікно зазирає до нас, так вдоволене, здорове,

Мама аж очі жмурять.

Нараз хата здригнулася: «Бебевх, бебевх, бебевх!».

Ніби грім з ясного неба.

Це коваль Микола з моздірів за цвинтарем стріляє.

¹ Дідух - ритуальний куль соломи, який вносять на святвечір до хати, ставлять на покуті.