Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

Княжий двобій
Барагура Володимир

Всі публікації щодо:

По всій українській землі дзвеніла слава про князя далекої Тмуторокані Мстислава Сміливого, сина Володимира Великого.

Пісень співали про нього мандрівні співці-бояни по княжих замках та боярських дворах у Києві, Чернігові, Путивлі, Новгороді, Переяславі, у далекому Полоцьку, Плісненську й Галичі. Славу про нього несли поміж простолюддя весельчаки-скоромохи на базарах і торговицях городів, у садибах кметів та в хатинах холопів. Про цього ясноволосого, синьоокого й рожеволицього красуня мріяли княжі й боярські доньки, а молоді отроки леліяли скриту думу стати такими славними, як князь тмутороканський. Бо чи ж є більша честь для воїна, як бути оспіваним у пісні боянській за подвиги лицарські?

Князь-воїн був Мстислав. Знав і цінив тільки меч. Життя його минало в сідлі та в стременах, як не в степу у поході, то в лісі на ловах. А треба було такого князя Тмуторокані, бо ця надалі на південний схід висунена частина української землі була оточена племенами кочовиків і виставлена на безупинні напади печенігів, хозарів та касогів. Вони набігали сюди аж десь із гір Кавказу. Плюндрували оселі українських жильців і тікали назад у степи й гори. На сторожі тієї південної брами в землю українську стояв Мстислав із своїми дружинниками. Не давав диким кочовикам продертись углиб батьківщини.

Готовилась до нової битви Мстиславова дружина. Рвучкий вітер від Озівського моря лопотів стягами, знаменами й різнобарвними прапорцями на заткнутих у степову землю ратищах. Роздував багаття вітер, при яких сиділи дружинники, та шарпав їх опанчі, що в них загорталися від холоду вночі. Звичаєм-бо свого діда Святослава не возив Мстислав у похід ні шатер, ні казанів. І тепер, як усі дружинники, лежав при ватрі на опанчі, спершись ліктем об сідло, яке під час сну підкладав собі під голову. Шолом, меч і ратище поклав біля себе, щоб були напоготові. Ножем різав м’ясо дичини на тоненькі шматки й припікав на вугіллі. Жарене м’ясо запивав чистою водою. Тверде життя вели Мстислав і його дружина під час походу. Зате в мирний час князь наділяв щедро своїх воїв здобиччю і не жалів для них одягу, харчів і напоїв. Тому й любили його дружинники, і в битві боролися за нього до загину.

- Набридли мені оті часті атаки на касогів. Але завтра остання, мабуть, січа буде. Привів-бо Редедя много люду.

- Мов бір гуде, князю! - кинув тисяцький Сірослав, вислухаючись у гамір ворожого табору.

- Або самі головами поляжемо, або поставимо ногу на карках касогів і дань платити примусимо, - скінчив князь свою мову.

- Дружина радіє, що завтра пощербить мечі на поганцях та здобич візьме, - засміявся воєвода Дрогомир.

- Скоро зоря зажевріє, осурмиш битву, щоб, поки сонце сяде, з касогами покінчити! - наказав князь.

Пригасало багаття вітер, втихали голоси дружинників. Треба було сном покріпитися перед завтрашньою битвою.

Уже мав князь дати знак, щоб сурми заквилили до бою, коли розсунулися непроглядні лави касогів. Вийшов з-поміж них велет. Простоволосий, босий, у полотнянці, мотузом підв’язаній. Без зброї був, тільки за поясом мав кривий ніж, а в руці держав тяженну довбню, набивану кам’яними гудками.

- Редедя, Редедя, хан казоський! - пішло по ланах Мстиславової дружини.

І похололо в серцях воїв. Бо хоч у многих походах і битвах були та мужньо билися за рідну землю й князя, але ніхто з них не хотів би статися в битві сам на сам, із тим велетом...

Тільки князь у стременах піднявся й радісно рукою по рукояті меча вдарив:

- Князю Мстиславе! Навіщо нам кров дармо лити. Вийди та обидва поборемося силою до смерті. Хто переможе, той у другого дань брати буде.

Ще не скінчив Редедя, а Мстислав уже з коня скочив, шолом скинув і панцер та меч підіп’яв.

Остався тільки в каптані. Ножа залишив за поясом. Легко, мов гепард, побіг до касога.

А Редедя довбню геть відкинув і теж побіг проти князя. Нагнувшись головами вперед, зчепились урешті в смертельних обіймах. Великий і дужий був Редедя. Не раз у степу хапав буйтура за роги й в’язи йому крутив. Та й Мстислав, хоч ростом був менший, бувало, на ловах ведмедя руками душив. З тривогою споглядали обидва війська на змаг борців.

І став Мстислав умлівати в руках касога. А Редедя, зміркувавши, що противник слабне, всю силу зібрав, щоб його доконати. Майнула страшна думка в Мстислава: «Неславу стягну на себе й дружину, а людей своїх віддам кочовикам на поталу. Шлях їм відкрию в землю українську».

І в глибині душі зітхнув: «Богородице Діво, допоможи перемогти поганця!»

Тоді, зібравши всі сили свого могутнього тіла, розірвав кліщі Редеді. Недовго вже тривав двобій. Князь перегнув упівтіла здивованого хана, що певний вже був своєї перемоги, аж Редедя прикляк на одне коліно. Ще раз натиснув Мстислав, і хребет захрустів у касога. З хрипким зойком звалився велет на землю. Хотів підвестися, та ніж Мстислава не дав йому. На знак перемоги обернув князь Редедю лицем до землі й на карк наступив ногою...

Врозтіч пішли касоги. І з того часу платили дань Мстиславові й у війні допомагали.

З вдячности, що Мати Божа вислухала його молитви, побудував Мстислав на її честь церкву в Тмуторокані. Бо цей хоробрий і сміливий князь не лише любив батьківщину й лицарську славу, але й був богобоязливий.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.