Український дитячий фольклор. Фольклор народів світу. Хрестоматія - Частина І - Федотова С. О. 2015

Колядки та щедрівки

Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Фольклор

Із зимового циклу календарної поезії в дитячий фольклор прийшли колядки і щедрівки, що переважно мають жартівливий характер, і акцентують на вимозі подарунка:

Коляда, коляда,

Дай, дядьку, пирога.

Возьму вола за рога.

Колядки, щедрівки виконують на різдвяно-новорічні свята.

Колядки (Коляда - богиня зими, весни), співають, починаючи з Різдва і до Водохрещ (з 7 по 19 січня).

Щедрівки виконують лише протягом тижня - від Нового року й до Водохрещ (з 14 по 19 січня).

Виникли вони ще до прийняття християнства. Колядки виконували лише парубочі гурти, котрі відвідували селян і вшановували господарів та їхніх дітей, бажали родині здоров’я і щастя, статків, приплоду та щедрого врожаю. В дохристиянські часи їх виконували лише весною, оскільки під цю пору відзначали Новий рік.

Згодом, коли Володимир великий прийняв нову віру (Християнство), новолітування перенесли на осінь, а ще пізніше за правління Петра І, у 17000 році перенесли на січень. Але тексти щедрівок і колядок залишилися незмінними. У давніших текстах залишилися весняні мотиви. Замінено лише імена дохристиянських богів іменами Ісуса і матері Божої.

Традиційно в колядницьких гуртах брали участь лише хлопці. Вони обирали між собою ролі Кози, Міхоноші та інших жартівливих персонажів і обходили з ними односельців.

Вертеп - це фольклорна вистава, яка має чимало варіантів. Але в основі змісту кожної вертепної вистави лежала легенда про народження Ісуса Христа.

Саме слово вертеп -старослов’янське слово, первісне значення якого - печера. Там народився Ісус Христос.

Вертепом раніше називали дуже популярний в Україні в XVII XIX століттях пересувний ляльковий театр, що виступав із виставами на ярмарках, у містах та селах на майданах, а святами - і по хатах. Творцями та виконавцями вертепних драм часто були школярі, мандрівні дяки й артисти.

Вертеп -двоповерховий будиночок, який мав прорізи у підлозі, дерев’яні ляльки прикріплювалися на дротиках. Вертепник ставав за цим будиночком і пересував ляльки, зміненим голосом говорив і співав за кожну ляльку. Чому цей театр називався вертепом? Бо на верхньому (другому) поверсі ставились вистави релігійного змісту - вертепні драми про народження Сина Божого. А на нижньому поверсі скриньки-будиночка розігрувалися побутові сценки гумористичного характеру. У Польщі вертепний театр називався шопкою, у Білорусі - бет лейкою (від Бетлеєм - Вифлеєм).

Різдво. Шосте січня. Святвечір. Приготування до цього свята - особливі... Всі в якомусь солодкому очікуванні години, коли господар внесе невеликий оберемок сіна. Усі сідають за святковий стіл із дванадцятьома пісними стравами.

Затишок, урочистість, духовна єдність родини. Рівно палає свіча. А під вікнами уже з’явилися найперші провісники Різдва - діти.

Цього дня вони ще з полудня нетерпляче поглядали на небо: чи зійшла перша зірка (адже, за легендою, вона над Вифлеемом сповістила про народження Сина Божого). Чисті дитячі голосочки виспівують радісну колядку:

Нова радість стала,

Яка не бувала, -

Над вертепом

Звіздар ясна

На весь світ засіяла,

Де Христос родився,

З Діви воплотився,

Як чоловік пеленами

Убого повився.

Пастушки з ягнятком

Перед тим дитятком

На колінця припадають,

Христа-Бога вихваляють.

Прим тебе, Христе,

Прим тебе нині:

Даруй літа щасливі

Нашій славній Україні.

Одні колядники змінюються іншими, і вже вся вулиця, все село звучить колядками, гамором, веселим співом. За колядниками з’являється очікуваний у кожній хаті вертеп - давній український народний театр, у якому, зазвичай, діють ангел, Пастушки, три Царі, Ірод, Смерть, Чорт. Вертеп розігрує різдвяну драму про народження Сина Божого.

Вертеп

Пастушок:

Добрий вечір, добрі люди!

Перестаньте сумувати.

Ми вам новину принесли,

Що всі сили темні щезли.

Весь світ звеселився,

Бо у Вифлеємі

Ісус народився,

І ми, браття, звеселімся,

Рож денному поклонімося.

Ангел:

Радуйся небо і світ

Весь утішайся.

Весела новина у Вифлеємі:

Матір Божа сина народила.

Христос народився!

Зоря летить по всьому світу,

Радість возносить,

Радість велику.

Далі з’являються царі; за ними Ірод, який, почувши новину про народження нового царя світу, наказує у своїй країні знищити всіх хлопчиків-немовлят, гадаючи таким чином позбутися Ісуса. Але входить Смерть з косою і забирає Ірода. За нею Чорт з вилами тягне його в пекло. Так торжествує добро. Всі учасники вертепу урочисто співають:

Во Вифлеємі нині новина:

Пречиста Діва зродила сина,

В яслах положила,

Сіном притрусила Господнього сина.

Щедрівкові дійства і Меланкова вистава.

Виконували лише дівчата.

Увечері напередодні Нового року (13 січня) молодші і старші дівчатка групками чи поодинці приходили до односельців, щоб защедрувати-привітати з Новолітуванням.

До хати заходити не годилося. Робили це під вікнами осель. Господарі в свою чергу обдаровували віршувальників смачним печивом, яблуками, горіхами.

А вдосвіта на Василя (14 січня) підліткові хлопчики (тільки їм можна було це робити) оббігали найближчих родичів, сусідів і засівали їхні домівки збіжжям - зернами пшениці, жита. Попросивши дозволу, юний посівальник ставав біля порога, брав у жменю зерно і скроплював ним долівку хати, приказуючи в такт такі віршований текст:

Сію, сію, посіваю,

З Новим роком всіх вітаю!

За це господар також мусив обдарувати посівальників подарунками: давали свіжоспечені млинці. Якщо цього їства назбирувалося чимало, то левову частину віддавали псам. Тому посівальників постійно супроводжували зграї собак.

Щедрий вечір (Свято Меланки)

13 січня установлено свято на честь знатної римлянки Меланії (Маланки), яка з юних років і до кінця днів своїх (померла в 439 році), прямувала до Христа.

14 січня - свято на честь Василія (Василя Великого (329-379), архієпископа Кесарії Кападокійської, що в малій Азії. Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова, вченого, автора кодексу чернечого життя.

Щедрий вечір, що припадає на 13 січня, уособлює залишок давнього звичаю, який за християнським календарем збігається з днем преподобної Меланії.

Цього дня батько ховався від своїх дітей за символом багатства та щедрості - пирогами. Діти повинні вдавати, що не бачать главу родини: так велить традиція. Малеча має запитувати у матері, де ж тато подівся. А «здивована» мати бажає, аби й наступного року діти за пирогами батька не помітили. Після цього господар хреститься та запрошує родину до столу - до щедрої куті.

Для дівчат одна із найважливіших цього вечора справ - ворожіння. Здебільшого ворожать так само, як і на Андрія: бігають запитувати ім’я в першого стрічного; кидають чобіт через плече - куди носком буде звернений, у той бік і заміж дівчині йти; навпомацки лічать кілки в огорожі, на якому зупиняться - прикрашають, а потім роздивляються, чи гарного «нареченого» собі вибрали.

У цілому ця ніч сповнена магічних дій, спрямованих на розгадування майбутнього, забезпечення родинного добробуту та щастя на весь наступний рік. Народні повір’я стверджують, що цими святковими днями небеса відкриті для людської молитви - можна просити в Бога про найпотаємніше.

Цього ж дня «козу водять». Її здебільшого роблять із дерев’яної палиці, один із кінців якої слід розколоти - будуть роги. Роги можна прикрасити на власний смак - наприклад, прив’язати дерев’яні ложки (козячі вуха). З протилежного боку палиці чіпляють якийсь віхтик - йому бути козячим хвостом. Коли коза готова, її треба «одягти» в старий кожух хутром нагору, але так, щоб видно було, де в імпровізованої кози - «морда». Рукава кожуха мають звисати вниз - це «ноги» кози. Той, хто цього вечора «коза», залізає під кожух, однією рукою тримається за прикрашену палицю та крутить «хвостом». Окрім «кози», компанія обирає на вечір «кота» -зазвичай це наймолодший хлопець із гурту; до обов’язків «кота» входить носити торбу, нявчати та просити сала.

Дійство починається з настанням темряви. Діти підходять до будь-якої хати, й той, хто обраний коноводом, починає просити:

- Пустіть у хату, бо вже так коза замерзла!

Господар відповідно до звичаю наче відмовляється:

- Дуже тісно в домі, ніде козі розгулятися.

А козовод продовжує просити:

- Та пустіть уже, бо несила - так замерзла!

Традиція вимагає, щоб господар тричі відмовляв «козі», а потім запрошував ватагу до хати. Першим йшов перший козовод і вів «козу», за ними - «кіт», а за «котом» -всі щедрівники (щедрувальники). «Коза» кланялася господареві, господині та всім дітям - по черзі. Взамін глава сім’ї дарував щедрувальникам пиріг чи копійки.

Коза є символом родючості та благополуччя, адже в пісні співається:

Де коза ходить, там жито родить,

Де не буває, там вилягає.

Де коза туп-туп, там жита сім куп,

Де коза рогом, там жито стогом.

Де коза хвостом, там жито кустом!

«Коза» - народна драма, яка розвивалася у тісному зв’язку з народним театром. Генетично цей жанр сягає первісного суспільства, у яких слово поєднувалось з ритуальною пантомімікою, співом.

Коза - тварина-тотем давніх українців, зокрема наддніпрянських. З XIV століття стає міфічним образом українського фольклору.

Коляда - давньоукраїнська богиня неба, мати Сонця, дружина Дажбога (бог Сонця, світла і добра). У давніх поляків та литовців - Колена, молдаван та румунів - Колинда. Один із найбільших та найшанованіших персонажів міфології українців. Ім’я походить від слова коло стародавньої назви сонця (у скіфів Коло - кейс).

За легендою Коляда щороку в найдовшу ніч зими народжує Божича - нове Сонце, Новий рік, сина Дажбога. Пологи Коляди відбуваються на Землі, здебільшого в дніпрових сагах. Цьому передує перевтілення Коляди в козу, аби її не впізнала Мара, що вічно переслідує Коляду.

Мара (Марена - богиня зла, темної ночі, страшних сновидінь, привидів, хвороб (мору), смерті. Донька Чорнобога, сіє на землі чвари, брехні, недуги, вночі ходить з головою під пахвою попід людськими оселями й вигукує імена господарів - хто відгукнеться, той вмирає. Любить душити сплячих, смоктати їхню кров. Разом із Змієм породила 13 доньок-хвороб, яких пустила по світу (Вогневицю, Глуханю, Коркушу та інших). Згідно з повір’ям вічно переслідує богиню Коляду, намагається перешкодити народженню нового Сонця та встановити вічну ніч. Давні українці щовесни робили опудала мари, які спалювали або топили у воді)).

Свято Коляди у давніх українців відбувалося з 24 грудня по 6 січня (за старим стилем), до свята входило обрядове запалювання вогню (пов’язане з народженням нового бога світла Божища; вогонь мав допомогти золотосяйному новонародженому в боротьбі з Марою), посипання зерном (на врожай) в домі сусіда чи родича, обрядове заколювання свині, ходіння з плугом та козою, споживання куті, ряження, танки, пісні (колядки), спалювання колоди (символ мари)ю

Зі святом Коляди вчені пов’язують першопочатки українського вертепу та театру.

За легендою Коляда навчила давніх українців (оріїв) робити колесо.

Популярність сонячного (язичницького) свята коляди, примусила православну церкву підпорядкувати цій даті свято Різдва.