Українська дитяча література XIX - XX століть. Хрестоматія - Частина III - Федотова С. О. 2018

Івасик-Телесик
Тичина Павло Григорович (11.23.01.1891 - 16.09.1967)

Всі публікації щодо:
Тичина Павло

Казка

Що ж коли просите,

Просто й почну

Про Йвася-Телесика,

Про люту змію -

Був собі,

Був.

За морем це діялось

Чи в нашім краю,

Давно чи недавнечко -

Того не скажу -

Був собі,

Був.

Був собі дід та баба, і був у них хлопчик Івасик. Ото як підріс, то й каже: «Зробіть мені золотого човника, срібне весельце - буду я рибу ловити та вас годувати».

Зробили йому човника,

Сів, одіпхнувсь,

Срібнеє веселечко,

Мовби пустун, -

Хлюп собі,

Хлюп.

Срібнеє веселечко,

Крапчаста вода,

Ловиться, ловиться

Велика й мала -

Хлюп собі,

Хлюп.

От мати наварила йому снідати. Принесла до берега та й кличе:

«Івасику-Телесику,

Приплинь-бо сюди,

Дам тобі я їстоньки,

Їстоньки-пить,

Дам тобі Пить».

А Телесик їй:

«Чую, чую, матінко,

Човник верну,

Човник повертаючи,

Воду горну - Тут я ось,

Тут!»

Наївся, напився. Віддав рибку матері та й знов на човника.

Срібнеє веселечко,

Крапчаста вода,

Ловиться, ловиться

Велика й мала -

Хлюп собі,

Хлюп.

А Змія підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та давай гукать товстим голосом:

«Івасику-Телесику,

Приплинь, приплинь до бережка,

Дам я тобі їсти й пити».

А він чує та й каже:

«То ж не голос матінки,

То зміїна річ,

Не вернусь до бережка,

Клич, хоч не клич!

Іч яка,

Іч!»

Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:

«Ковалю-ковалику,

Скуй голосок,

Такий, як у матінки,

Чий Івасько.

Іч який,

Іч!»

Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати. А Івасик думає, що то мати, та й каже:

«Чую, чую, матінко,

Човник повертаючи.

Човник повертаючи.

Воду горну - Тут я ось,

Тут!»

А змія його хап! Із човна та й понесла до своєї хати. Приносить до хати: «Зміючко Оленочко, натопи піч та спечи мені Телесика, а я гостей покличу та будем гуляти». - Та й полетіла кликати гостей. От тільки Оленка надумалась топити піч, Телесик вибіг надвір, замкнув хату, виліз на височенного явора й сидить.

Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:

«Гуси-гуси-гусенята,

Візьміть мене на крилята

Та понесіть до батенька,

А в батенька їсти й пити,

Ще й хороше походити».

А гуси йому:

«Ой раді б ми зупинитись -

За нами орел,

Ой раді б ми тебе взяти -

Та за нами орел».

Коли летить другий табун.

«Гуси-гуси-гусенята,

Візьміть мене на крилята».

Аж і той табун:

«Та за нами орел».

Коли ось летить і сам той орел.

Залізом поблискує

Та гуде, гуде.

Не махає крилами,

Плавко пливе:

Раз тільки,

Раз!

Почав його Телесик просити, так де! Хіба ж почує? От ізняв він із себе сорочку й почав нею махати до літака. А той побачив та й спустив йому вниз на вервечках корзинку. Уліз Телесик у середину літака та й думає: «Куди ж це я попав? Хай би лучче гуси мене взяли!»

А воно хитається

Вгору та вниз.

По боках і спереду

Небо все скрізь -

Вгору

Та вниз.

Бачить Телесик: хтось його держить за руки та в одежу кутає. Думає Телесик: «Куди ж це я попав?»

А воно хитається,

а воно тремтить,

Вітер поза вікнами

Свіжий шумить,

Вітер

Шумить.

Ото дивився Івасик, дививсь, та й заболіла голова.

Сниться йому, видиться:

Мати стоїть,

Кличе, дожидається:

«Плинь-бо сюди,

Дам тобі Пить».

Сниться йому, видиться:

Входить Змія,

Ламає йому кісточки,

Садить у піч -

Іч який,

Іч!

Не витерпів Телесик та як крикне: «Чого ти! Ось зараз ми і дома».

Ой, держись, Телесику!

Глянь ось сюди:

Біжать поза вікнами

Тополі й сади -

Миг тільки,

Мит!

Де вже там держатися:

Так підстрибнув,

Та ще й проїхався,

Та ще й завернув -

Землю

Почув.

Вилізли з літака: Телесик і той чоловік, що його держав. А кругом людей-людей! У барабани барабанять, у сурми сурмлять, Коні стоять, сіно їдять, головами кивають, з празником поздоровляють.

Стали тут Телесика

Обнімать-питать:

«Чи вмієш на дудочку?

Чи любиш читать?

Як тебе Звать?»

Мовчить Телесик, не знає, що їм казати. Тільки дивиться на орла: що не лапи в нього, а коліщата, що не хвіст, а дощечка. А вони знов:

«Чи є в тебе матінка,

Батько, сестра?

Довго був на яворі

І чого тікав?

Як тебе

Звать?

Мовчить Телесик. Ніяк не насмілиться. А кругом людей-людей! У барабани барабанять, у сурми сурмлять, Коні стоять, сіно їдять, головами кивають, з празником поздоровляють. Тоді гукнули коника, сіли з Телесиком та й поїхали.

Проїхали вулицю -

Хатка в ліску,

З дітворою м’ячики

Грають на піску -

Сонце В ліску.

Як обкружать його діти, як позбігаються! А він насмілився та всім їм одразу: «Телесик! Мене звать Телесик!

Умію на човнику

Рибку ловить,

Зміючку Оленочку

Враз обдурить -

Бачте

Який!»

А діти: «Зміючку! Ще, може, з рогами, з крилами? - такого й на світі нема!» - та й засміялися. Аж тут підійшла старшенька, сказала всім іти в хату, бо вже вечоріє.

Повела вона до хати й Телесика. Вдягла його, умила й посадила за стіл. А сама пальцем торкнула стіну коло одвірка. Як засвітиться стеля, та всіма огнями, та ловко-ловко! Зняла вона з стіни якусь дудку чи люльку й почала в неї слухати та балакати. Балакає та сміється, балакає та сміється, а наприкінці:

«Телесиком, - каже, - звуть».

Думає Телесик: «Куди ж це я попав?»

Наївся Телесик, напився, устав та й перехрестивсь. А діти кажуть: «Що він робить? Ану ще раз!» Ва старшенька до них: «Чого ви дивуєтесь - він же неграмотний!»

Назавтра, як тільки Телесик устав, почали його вчити читати. Тільки уже він не Івасик-Телесик, а Читасик-Піднебесик, бо справді літав під небом, а читать уже от-от краще буде за всіх нас.

Отаке-то...

Телесик - то колись був.