Українська дитяча література XIX - XX століть. Хрестоматія - Частина III - Федотова С. О. 2018
Дударик
Тичина Павло Григорович (11.23.01.1891 - 16.09.1967)
Всі публікації щодо:
Тичина Павло
Казка
Був собі батько та й мати,
та був у них син.
Тільки що не зробить, -
то все, по-їхньому, не до ладу,
ото й усього, що грать умів.
Як заграє у дуду -
лист танцює на дубу,
батько й мати - «годі» - просять,
самі ноги так і носять.
А ще він знав таке слово,
що як скаже -
усі люди на сто літ уперед дивляться.
Раз і каже батько:
- Як ти такий, що нас, старих, до гріха
призводиш -
іди собі,
а ми вже якось самі.
Пішов.
Забрів у ліс та як заплаче!
Аж тут коник біжить,
такий гарячий гнідячок:
- Чого ти? - каже.
- Так і так, на сто літ уперед розказав, так за це й прогнали.
- Хочеш пасти мене? - Хочу. - Ну, так паси!
От він почав коня пасти.
Пасе, ляже та й заграє,
на коника поглядає,
сонце слухає та й сяде,
а саме ж червоне, раде.
Отак і йшлось.
Аж раз уранці побачив сяйво
та й пішов на нього.
Іде, іде - коли море.
А через море така царівна на березі стоїть,
на руці перстень діамантовий сяє!
- Дай мені перстень!
- Перейди сюди, то дам. -
Почав Дударик переходить.
Що до половини вбреде,
то й не вернеться.
Що до половини мілко,
а там уже й тоне.
Аж тут коник біжить:
- Що ж ти, - каже, - без мене.
Сідай, перевезу. -
Переїхав Дударик на той бік,
а царівна й каже:
- Я думала, що ти хто,
а ти мужик! -
А Дударик їй:
- Давай мені перстень, а то заграю.
- Ану заграй, я ще не чула.
Як заграв він, як заграв, -
ціле царство підняв.
Взявся в боки цар, цариця -
аж ніяково дивиться.
- Ну, - каже цар, - це й дудка!
Ху! Хай йому хрін!
Ніяк ніг не вдержиш.
Кажи ж тепер, чого тобі треба. -
Дочка каже: - Прийшов по перстень.
Дударик каже: - Так ти ж поманила.
Цар каже: - Я вам обом голови втну.
- Ні, не втнеш. Маю дудку з бузини,
як заграю -
ти-ни-ни... -
Аж тут підкралася дочка -
хвать -
і нема дудки.
Заплакав Дударик.
Похмелився цар і подобрішав трохи.
- Ну, - каже, - як зробиш, що загадаю, -
пущу живого.
Достань мені золотоперу пташку,
таку, щоб, підспівувала, як я вам голови
стинатиму.
Йде Дударик плаче,
Аж тут коник скаче.
- Не плач, - каже, - то дурне:
іще хто кому зотне.
Сідай на мене. Як приїдеш до скелі -
тупни ногою.
Тут тобі прилетить пташка і попитає :
«Чого хочеш?»
А ти скажи:
- Пташко-крилашко!
Годі тобі та годі співать,
поїдьмо царю очі клювать.
Вона сяде на руку тобі, а ти її погладиш. -
Так і зробили.
Приніс царю Дударик пташку.
- Оддай мені, - каже, - дудку та й пусти. -
Засміявся цар.
- Тебе, мужика, випусти тільки,
то потім не спіймаєш.
Бач, яку пташку дістав, що все на очі лізе.
От мені взнай, чого місяць червоний?
- Де ж би я взнав, чого місяць червоний?
- Ну, як ні, то меч утне твою голову.
Йде Дударик, плаче,
аж тут коник скаче.
- Не плач, - каже, -
будеш знать,
як з царями розмовлять.
Сів Дударик на коника
та й їде під небо.
Приїхали до місяцевого батька,
питають.
А місяців батько (його Сонцем звуть) саме
люльку закурив.
- Ге! - сміється, -
та того місяць червоний, що царі з людьми
виробляють.
Як почує цар, як побіліє!
- Тепер, - каже, не однак, як убить.
Дочка каже. - Сказано - мужик. -
Тільки челядь мовчить - червоніє...
- Тепер, каже цар, - як не достанеш зцілющої
води - кінець.
Я хочу всіх царів з гробів піднять, а то самому страшно.
Йде Дударик, плаче,
Аж тут коник скаче.
- Не плач, - каже, - не біда,
Буде завтра в нас вода.
Ще світ не свінув,
Як коник у поле скакнув.
Коник каже:
- Лягай за мною та й лежи.
Прилетять воронята мене, ніби різаного, дзьобати,
А ти їх половиш.
А як прилетять ворони просить воронят,
То ти скажи: «Чорні ненажери! Пущу ватних
Ненажерят,
Як принесете мені мертвої, а не живої води», - а ти їм
Віддаси діти.
Так він і зробив. Та й помчали до царя.
- Дістав?
- Дістав,
- Ану, кропи мене, я побачу, чи мужик царю
Помічник.-
Дударик покропив царя, а той замовк і не ожив.
Дочка каже: - Що ж ти зробив?
Челядь каже: - Мовчи, бо й тобі те буде.
Дударик каже: - Подайте мою дудку.
Як заграв він, як заграв,
Ціле царство підняв, -
Люд танцює, люд питає
Ой чого це так світає?
А він узяв та й одкрив їм усе чисто на сто літ уперед, Що можна й без царя,
Що можна й без цариці, -
Отакий Дударик.