Маклена Граса - МИКОЛА КУЛІШ - скорочено

Маклена Граса - МИКОЛА КУЛІШ - скорочено

І

1

Вдосвіта Анеля будила матір — неголосно, схвильовано: — Мамо! Матусенько, люба! Чуєш, мамо? Та проснися ж!

Мати. А-а-а! Це ти, Анелько? Що? У тата знову ядуха?

Анеля. Ні-ні! Тато снить. Це мені треба зараз з тобою поговорити, а ти щоб з татом... До десятої години треба... Ой, мамцю! Яке це для мене несподіване щастя! Та й для тебе теж, я вважаю. Еге ж, мамочко? Це просто якийсь небесний сюрприз!

Мати. Ти ще не лягала спати?

Анеля. Мамусю, не можу! Пан Владек освідчився мені в коханні. Віддає руку й серце.

Мати. Пан Владек?

Анеля. Пан Владек!

Мати. Зарембський? Наш хазяїн?

Анеля.Яй сама зразу не повірила, поки він не став навколішки... ось так... (Стала на коліна, цілує матері руку). „Анелю, — говорить, — Анелю!.. Будь мені за дружину...”

Мати (сама до себе). Матінко Божа! Це мені, либонь, сниться, а я, дурна, і насправді... Адже це сон... Авжеж, сон!.. (Лягає). Матінко Божа, — сон!..

Анеля (цілує матір). Мамо!..

Мати. Со-он!..

Анеля. Мамо, це такий сон, що я вже не засну і тобі не дам, доки ти не поговориш про це з татом. Пан Владек особливо прохав, щоб я поговорила з татом. А я сама не можу. Поговори ти! Невже тато буде проти? Адже це моє щастя! Зарембський — мій чоловік! Чому ж ти не рада, мамуню?

Мати. Я рада, Анелько, але постривай. Як же це так сталося? Недавно приїхав із Варшави, де, либонь, найвродливіші панянки до нього горнулися.

Анеля. Але я йому більше за всіх сподобалась. Він каже, що саме про таку, як я, матусенько, він мріяв, про таку ніжну й чисту, як весняна берізка, каже, в костельній ограді. „Варшавські панянки, — каже, виросли під сяйвом електрики, ви ж, — каже, — панно Анелю, під нашим чудовим польським сонцем!..”

Мати. Так і сказав?

Анеля. Точнісінько.

Мати. Але стривай. Він приїхав ненадовго, лише втихомирити на фабриці страйк...

Анеля. А тепер житиме тут, при фабриці. Буде сам господарювати. Без нього тут справи погані — страйки і всяке таке інше. Йому, бідолашному, потрібні гроші. А коли б ти знала, який він освічений, розумний! Який патріот! Скажи, невже тато може не погодитися на мій шлюб із ним? З паном Владеком? Зарембським? Адже зараз тато лише маклер Владека, а тоді він буде тестем, он на тому балконі каву питиме.

І ти, мамунечко, теж прийдеш в гості до мене, до такого зятя. А ти, може, й житимеш у мене...

Мати. Стривай, Анелько, стривай... (Іде до вікна, відчиняє, щипає себе). А таки й справді не сон... Та я не певна, чи зрадіє тато. В нього до Зарембського ніколи не лежало серце. Завжди лаяв його за те, що пан Владек не вміє господарювати. „Коли б мені, — казав, — дісталась така фабрика, такі будинки, я б уже давно був мільйонером ” Щоправда, тепер вже не лає. Навіть навпаки — неначе радіє тому, що раніше лаяв. Та хіба тата збагнеш? Але я побалакаю! Та й треба ж, нарешті!.. Ти справді панянка на порі... (Поцілувала Анелю). Побалакаю... Може, навіть завтра... Завтра свято...

Анеля. Мамо! Треба сьогодні!

Мати. Сьогодні — не знаю... Ти ж сама бачиш, в якому він клопоті. Допізна щось обмірковує і підраховує. Навіть заговорюватися став. Як тут до нього приступитися?

Десь кашляють.

Тсс... Здається, вже встав... Ні, не можна сьогодні.

Анеля. Тільки сьогодні, мамунечко люба! Я дала слово панові Владеку, що по говорю про його сватання сьогодні ж. О десятій годині він чекатиме нашої... татової відповіді... Мамусю! Я помру, якщо ти сьогодні не поговориш...

Мати. Ой, Матінко Божа! Все тепер на світі таке раптове, таке несподіване. Все мовби з-за рогу. (Зачиняє вікно). І радість. Трах!.. Не знаю, радіти чи плакати. Матінко Божа!..

2

З підвалу вилізла Маклена. Крикнула вниз, у віконце:

— Христинко, вставай! Поки рано — на канави гайнемо. Може, щось знайдемо. Ти трісочки, я — кістки або картоплю, зваримо. Адже сьогодні батькові на фабрику. Сьогодні вона, може, працюватиме. (Вмиваючись, спокушала Христинку). Поглянь, який ранок сьогодні! А сонечко, бач, яке! Такого ще зроду-віку не було, далебі. Онде й Кунд уже встав. Гріється. (Свиснула собаці, що сидить на прив'язі біля будки кінець двору). Кундику! Здоров був! (Витираючись, побачила гусей десь у небі). А он гуси летять. Та які! Точнісінько як у казці. Пам'ятаєш — мама нам розказувала! (Наспівує мотив із казки про Івасика-Телесика.)


Гуси, гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята

Та понесіть...

(До гусей вгору) Гел-гел-гел! Куди, питаєте? (Задумалась, махнула рукою на схід, далеко).

Та понесіть туди, туди,

Туди, куди я думаю...


(До Христинки вниз). Ой, Христинко, мене вже беруть гуси! Ой, несуть! Ой, вставай! Ой, прощавай! (Неначе й справді її несуть гуси). Проща-ай! (По паузі). Вставай, Христинко! Ось я вже й повернулась, а ти все спиш. Час на канави. А то інші розберуть геть-чисто все і ми знову будем не ївши. Вставай! (Збирається йти). По дорозі я тобі розкажу щось цікаве — прецікаве. Про що агітатор учора на таємних зборах розповідав, товариш Окрай. А я підслухала. У Радах не розказують, а вже будують казки, Христинко! Про це я тобі розкажу дорогою. Вставай! 3

Анелин батько з ґанку:

— Слухай, як там тебе, Маклена, чи що! Ти мені заважаєш. Я вже двічі казав твоєму батькові, щоб ви під ґанком взагалі не розмовляли. Мені тепер потрібне чисте й тихе повітря. А ви надто галасливі. Особливо ти.

Маклена. Прошу в пана пробачення. Але мені дуже потрібно було розбудити Христинку. Та я тепер будитиму її тихо, щоб вам не заважати. Можна? (Пауза. Бачачи, що він зневажливо мовчить, вона — пошепки). Христинко, чуєш? Зараз мені вставай! Я вже не можу голосно тебе будити. Пан Зброжек уже не спить — сидить над нами, на ґанку. І ми заважаємо йому сидіти, розумієш?

Зброжек. Не сидіти, а думати, міркувати, рахувати заважаєш. Тобто ти заважаєш мені робити те, чого сама ніколи не робиш. Бо ти не вмієш думати з батька-матері, з діда — прадіда. Ось і нині: навіщо тобі чіпати, не подумавши, гусей? Твої вони, чи що?

Маклена. А я думала, що вони й не ваші. Летять собі, подумала, гуси. Як у казці.

Зброжек. А не подумала, що це, може, ще й не гуси, а журавлі чи бусли? Ті, що, хоча й приносять батькам малят, але ніколи — чуєш, ніколи — не беруть на крила великих і дорослих, навіть таких легких на віру, як ти...

Маклена (наїжилася). Знаю. І малят вони зовсім не приносять... (Пошепки). Навіть таких важких, як ви. Та хіба це цікаво? Мама Христинку народила і вмерла. А тепер, хоч би й можна було полетіти, хіба ж полетиш, коли їй ще й семи немає? Христинко, чуєш? Вставай, кажу тобі!

Зброжек. Знову ти не думаєш. Навіщо, наприклад, ти її будиш? Поратися? Але ж у вас анічогісінько нема. Працювати? Ви вже місяць безробітні. Чи, може, їсти? Тоді так і скажи: вставай їсти! Вона вмить схопиться.

Маклена (раптом нервово, з хворобливою злістю). Вставай, кажу! Вставай, а то дам! їй же богу, поб'ю! Поб'ю, поб'ю!

Зброжек. Ну от... Вона тому й не встає. Хіба ж так можна? Будить, щоб побити. Та ще таку маленьку. Це вже занадто навіть для вас, жебраків. Це — як дорікав мені за комірне твій батько. „Знущання”, „здирство”, еге ж! (До Стефана Граси, який, насилу переставляючи набряклі ноги, вийшов з підвалу). Це вже, як ти говорив мені, пане Стефане, тиранство. Тираном мене вважає пан Стефан, а я йому й сьогодні перший кажу: добридень! Га?

4

Граса (глухо). Добридень!

Зброжек. Я дочку уму — розуму вчу. Будити, кажу, коли нічого їсти й робити, будити таку маленьку дівчинку, щоб побити її, — хіба ж це не тиранство, кажу?

Граса (до Маклени). Навіщо ти її будиш?

Маклена. Вона сама просила...

Граса. Навіщо?

Маклена. Але ж вам сьогодні, може, на фабрику, от я вчора й подумала... Ми з нею разом надумали раненько на кана... на базар...

Граса (перебив). Іди додому!

Маклена. ...Поки інші не розхапали...

Граса. Я маю поговорити з паном Зброжеком. Іди! (Почекавши, доки Маклена пішла в підвал. До Зброжека). Вам хочеться ще раз нагадати про комірне, то краще нагадайте мені. Це буде розумніше.

Зброжек. Розумніше було б уже не нагадувати, а прямо звернутися до поліції, а то й в дефензиву. А я й справді такий дурень, що не тільки не звертаюсь, а навпаки коли мені заважають уже думати про власні інтереси на моєму ж ґаночку, я — ще говорю з нього. Та як говорю! Неначе це не мій ґанок, а сеймова трибуна, і я тут не господар, а що найлівіший соціалістичний депутат, перепрошую на слові...

Граса. Та пан тут і не господар, а тільки орендар, маклер. Вчора наш страйковий комітет додав іще одну вимогу, якої ми будемо домагатися, хоч би ще місяць довелося голодувати, хоч би пан маклер вигнав мене з цього підвалу, — і доможемося!

Зброжек. Яка ж вимога?

Граса. Щоб зовсім не було квартирних орендарів і маклерів. Геть їх! Так уже сказали пепеесівці. І ви будете тут не орендарем, а службовцем, з такими ж правами, як і я.

Зброжек. Я вже вище на цілий поверх.

Граса. Буде пан вище на поверх, на два, та не буде вище, ніж наші права. Так говорили пепеесівці.

Зброжек. Моя програма досі була така: всі ми не власники, а лише орендарі свого життя. Та коли, ти кажеш, ви почали вже домагатися ліквідації орендарства і таке інше, то доведеться, хай милує мене Бог, стати власником свого життя. Але куди ви штовхаєте світ, товариші? Куди? Вам здається — в свій бік, а виходить навпаки. Ось я був звичайнісіньким орендарем цього будинку, маклером, а стану тут господарем. А пепеесівцям скажіть, Стефане, що по золотій драбині можна перелізти через будь-які високі права.

Граса. Тоді я скажу, що нам комуністи кажуть: навіть золота драбина стоїть на наших підвалах. Підкопаємо! Перекинемо! Не станете!

Зброжек. Це так говорив Окрай. Кривенький. Уже не говоритиме. Ого! Сьогодні ж стану. Не віриш? Так ось же, не встигнеш дійти ти і страйкарі сьогодні до фабрики Зарембського, як ви почуєте: ваші вимоги не тільки не задоволені, але всіх вас звільнено. Фабрику Зарембського й ось оцей будинок його продають з молотка! Еге ж. Криза трясе Польщу, як чорт суху осику. Криза потрясає світ. У всіх голова йде обертом, навіть у лікарів. А коли у всіх голови йдуть обертом, і навіть у лікарів, то в маклерів вони менше паморочаться, і тоді маклери пишуть рецепти навіть для врятування світу. Еге ж! Але ближче, ближче до нас. Фабрика сьогодні продається. Немає покупця. А коли нема покупця, тоді її купує маклер. Перед цим він тільки розмірковує, що вигідніше виробляти на цій фабриці: консерви, як раніше, цигарки чи ручні гранати. А коли він про це думає, треба, щоб той, хто живе під ґанком, не заважав йому думати! Рахувати! Міркувати! Підраховувати!

Граса. Пан Зброжек тоді скаже „гоп”, як вискочить он на той балкон. А доти він як був, так і буде тут підпанком. І маклером. Думайте, та не заважайте і нам. Не затьмарюйте ви перші неба! Не загороджуйте сонця! Ато вдарить буря! (Пішов).

5

Визирнула жінка Зброжека:

— Ти вже встав, Юзю?

Зброжек. Так! Сьогодні мій день! Ось він уже почався. Ранок — як банк, сонце — як золотий долар. Ще одна, остання година. (Глянув на годинника). Ні! Банк відчиняється о десятій, ще три години, ще три години, лише три години — і я заспіваю, крикну... Що я крикну? Ага! Я буду гучно приказувати: Дивен — Бог! Дивен — Бог! Дивен — Бог!

Жінка Зброжека. Дати тобі кави?

Зброжек. Дивен Бог! Дивен Бог! Дивен Бог!

Жінка Зброжека. Що з тобою? У тебе зараз такі очі...

Зброжек. Які?

Жінка Зброжека. Надто блискучі якісь...

Зброжек. Блискучі? Будуть золоті! Дивен — Бог! Дивен — Бог! Бог — дивен! Дивен — Бог! Та я колись, іще хлопчиком, любив складати з камінців палац з високим балконом. Він сто разів розвалювався, але я його знову будував і, коли доводив до кінця, починав славити Бога: дивен — Бог, дивен — Бог! Коли ж руйнувався — лаявся: чорт — Бог, чорт — Бог, чорт — Бог!.. Зараз я добудовую одну справу, як палац з балконом. Двадцять три роки вивершую її. Це значить — двісті сімдесят шість місяців, сто дев'яносто вісім тисяч сімсот двадцять годин. І ось залишилось три. Через три години я зійду он на той високий балкон! (Показав на балкон Зарембського). Анельку зведу! Як на трон! І фотографа покличу. А сам позаду неї питиму каву, і ти (до жінки) праворуч од мене. Ні, ліворуч, бо праворуч стане наш майбутній зять...

Жінка Зброжека. Юзю! Ти вже, слава Богу, все знаєш. Ах, яка це радість! Уяви, я щойно збиралася сказати тобі про це, а ти вже знаєш. Я кажу Анельці: татові ніколи, зачекай, а ти вже все знаєш — і про балкон, і про каву, Юзю! Адже це таке щастя, така честь, така висока честь, що в мене зараз голова іде обертом! Подумай тільки — сидіти на такому високому балконі, на такому шляхетному балконі, а праворуч — пан Зарембський, наш зять, подумай!..

Зброжек. Бачу, що в тебе справді в голові запаморочилось. Я відчиняю двері на балкон Зарембського аукційним молотком, купую за півціни його фабрику і цей будинок, то за це Зарембський, у якого гонору більше, ніж у мене в банку грошей, стане зятем, подумай-но, баб'яча голова!

Жінка 3брожека. Та як же ж це? Так він освідчився вже Анельці в коханні, віддає їй руку й серце...

Зброжек. Хто?

Жінка Зброжека. Пан Владек Зарембський.

Зброжек. Ти встала чи досі ще спиш?

Жінка Зброжека. Я вже не знаю. Я казала Анельці, що це сон, а вона божиться, що ні. Навколішки став, ось так. (Показала). „Анелю, — каже, — Анелю, ви, як весняна берізка в костельній ограді...” Анеля мені теж про цей балкон і каву... Я й подумала, що ти про це вже знаєш.

Зброжек. То це насправді було?

Жінка Зброжека. Що?

Зброжек. Що Зарембський освідчився Алелі?

Жінка Зброжека. Я не знаю. Анелька божиться, що освідчився.

Зброжек. Коли?

Жінка Зброжека. Сьогодні вночі. Я сама віри не йняла, Юзю. Думала, що Анелька вві сні прийшла і розповідає це. Але встала, вмилася, Богові помолилась і ще раз звеліла Анельці розказати. Освідчився. „Я, — каже, — бачив у Варшаві панянок, але такої, як ви, Анелю, немає в цілому світі, такої ніжної і чистої, як берізка в костельній ограді”. А який він шляхетний, Юзю! Який вихований! „Спитайте, каже, — зараз же спитайте, Анелю, у вашого тата, як він поставиться до мого сватання що скаже, яке буде його слово”. Просив, щоб ти сьогодні ж дав відповідь. Дуже просив, щоб сьогодні. До десятої години — Анельку просив. Між іншим, у Варшаву вже не їде, житиме тут, тому що справи на фабриці склалися дуже погано і потрібно, каже Анельці, налагодити...

Зброжек. На Анельчині, тобто на мої гроші? Гого! Тепер я зрозумів усе. Криза закрила йому фабрику, як гробар труну. Консерви гниють, робітник не пішов на зменшення зарплати, страйкує, кредитори напосідають, банкрутство, фабрика продається з торгів. Зброжек купує — пішла вчора чутка. Так він надумав: одружуся з дочкою Зброжека і на його гроші відкуплю в нього ж свою фабрику. Дзуськи! Пан Зброжек думав про цю фабрику трохи довше. Він складав свої думки про неї двадцять три роки, по камінцеві, як палац у дитинстві. Та щоб пан Зарембський зруйнував тепер цей палац за одну мить в такий нахабний спосіб — через любовний перелаз? Го-го-го! У нього ще голова, видно, не закрутилась. То завтра закрутиться і крутитиметься навколо мене, як земля, кажуть, крутиться навколо сонця. Ось. тоді, можливо, я й візьму його за зятя.

Жінка Зброжека. А може, ти купив би у когось іншого фабрику, Юзю?

Зброжек. У дуже розумного чоловіка завжди дурна жінка — так кажуть. І навпаки. Та не куплю сьогодні я, то завтра купить хтось інший і скаже нам — кіш із цього двору. А купити в когось іншого ще бракує грошей, голубко. Треба думати, голубко, а не крутити розумом, як теля хвостом. Дай мені новий піджак, я зараз піду в банк, а звідти на торги. На торі й до зятя! Го-го! До зятя!

Жінка Зброжека. Ох, Юзю! Ти жартуєш, а він такий шляхетний. Адже вій справжній шляхтич з дуже старовинним гербом, Анеля каже. Що ж тепер йому сказати? Яку дати відповідь?

Зброжек. Що? Нічого! Як? Ніяк! А втім, стривай. Ти кажеш, він сьогодні просить відповіді? До десятої години? Тобто до сьогоднішніх торгів? Тоді хай Анелька скаже йому так: до десятої години і увесь сьогоднішній день татові ніколи. Та якщо пан Владек справді — чуєш? — справді полюбив Анельку, хай приходить через три дні.

Жінка 3брожека. Ти даєш згоду?

Зброжек. Без фабрики. (Пішов).

Жінка Зброжека. Анелю! Де ти? Через три дні! (Вибігла).

II

1

Не минуло й години, як пишно вбрана Анеля вже чекала пана Зарембського кінець двору в саду. Щохвилини позирала на ручний золотий годинник — браслет. Навіть труснула — чи не зупинився. Бачить — вийшла з кошиком Маклена.

Анеля. Маклено! Маклено! Почекай хвилинку. Ти не знаєш, котра година? Ох, я забула, що у вас немає годинника. Але ти, здається, по сонцю вгадуєш. Скажи, котра тепер година по сонцю?

Маклена. А навіщо по сонцю, коли я щойно чула, як на магістратській башті пробило три чверті на десяту.

Анеля. Це, певне, хвилин п'ять тому?

Маклена. От щойно.

Анеля. Як же ж це я не чула? Хоч і на моєму теж за чверть десята. Які довгі години сьогодні! Треба було б навпаки. Зараз осінь. Восени дні короткі, а ночі довгі. (Радо зітхнула). Ночі довгі. То восени цікавіше вийти заміж. Як ти вважаєш? Ти постривай, Маклено! Куди ти?

Маклена. Мені ніколи, панно Анелю.

Анеля. Скажіть, будь ласка, їм ніколи! Та хіба може бути ніколи безробітним!

Маклена. Це вам краще знати. Адже ви все без роботи, завжди без роботи!

Анеля. Відтоді, як ти послужила на фабриці, ти страшенно зіпсувалася, Маклено. Особливо морально — стала неввічлива, груба, зухвала. Але я не буду тобі зараз дорікати цим. І за давні твої непристойності — пам'ятаєш? — не буду. Не такий у мене сьогодні день, і взагалі я сама не така. Зараз у мене так ясно, так ясно на душі, ніби хтось вінчальні свічки позасвічував, ніби хтось вже вінчальних пісень співа!.. А правда, сьогодні дійсно неначе якийсь вінчальний день? Голубий, чудесний, а ось оцей клен, поглянь, як ксьондз у золотій ризі... А втім, навіщо я тобі це кажу? Ти ж, бідолашна, мабуть, не відчуваєш природи і не розумієш поезії. Ти ось, певне, і не чуєш, як десь, неначе в повітрі, хтось грає на піаніно. Яка чудова музика!

Маклена. Це в сорок третьому номері. Там і вчора о цій порі грали. Там панночка хоч музики навчається...

Анеля. Правда ж, чути щось весільне? Весільний полонез! Тра-та-та-там-там! Ах, Маклено, коли б ти тільки знала! Я за три дні вийду заміж. І вгадай — за кого? От угадай! Якщо вгадаєш, я подарую тобі... Ну, що тобі подарувати?... Ні, я краще, як тільки вийду заміж, візьму тебе покоївкою до себе. Покоївкою!

Маклена. Я не піду.

Анеля. Чому? Ти будеш в чистоті ходити, в теплі жити. У тебе буде окрема кімната. Я подарую тобі духи. Куплю капелюшок. Ти будеш, як в ілюстрованому родинному журналі на картинці: „Молода пані з покоївкою”. Не добереш одразу, хто з них пані, поки не придивишся. Так вони одягнені.

Маклена. А коли б подивилися на роздягнених, то й не розпізнали б, напевне. Я раз бачила не на картинці, а в купальні. Так подумала на покоївку, що то пані... Та я не піду! Я думаю зовсім про інше..!

Анеля. Ти надто вульгарна, Маклено. Але мені шкода тебе. Ростеш ти, як кропива на пустирі. Ти навіть не ходиш на свято Божого тіла. Чому ти не запишешся в сестринство найсолодшого серця Ісусового? Краще вже тобі бути довічною нареченою. Все одно ти не спізнаєш справжнього й чистого кохання. Ах, Маклено! Мені дуже шкода тебе. Ти так і проживеш босою. Ніколи в тебе не буде ні будуара, ні спальні. В таких бідолашних спальня часто буває, як от у Магди, на вулиці...

Маклена рвучко іде.

Стривай! Куди ж ти? Яка ти стала нечемна! Не дослухавши, навіть не перепросивши, тікаєш. Я хочу тебе пожаліти, а ти, як їжачок. Спитала, куди ідеш, а ти не хочеш мені сказати.

Маклена. І не скажу!

Анеля. Не скажеш? Та я й так знаю куди. На канави. Кістки і всякі покидьки на їжу збирати. Я ж добре знаю, що позавчора ти зварила юшку з якихось смердючих покидьків, а вчора побилась на канавах з якимсь жебраком, нічого не знайшла, і ви сиділи цілий день не ївши. Так? Ну скажи ж, що так. Ух, яка ти гордячка! І все ж мені тебе шкода, Маклено. Не віриш? (Кричить). Мамо! Чуєш, мамо!

2

На ґанок вийшла жінка Зброжека.

Анеля. Мамочко, звели Марині принести зараз сюди все, що залишилося від сніданку. В моєму кошику.

Жінка 3брожека. А що їстиме Жужелька?

Анеля (зморщила брови). Мамо!

Жінка Зброжека. Ах, Матінко Божа! І тут несподіванка. Пішла на побачення - годує жебрачку.

Анеля (до Маклени). Не подумай, що це об'їдки, Маклено. Боронь Боже! Я відбираю в кошик все найсмачніше. В той кошик, в якому я носила снідати в гімназію. Це мій другий сніданок.

Служниця винесла кошик.

Анеля. Бач, це той кошик, а в ньому глянь що. Ціла котлетка, бісквіт, три плитки шоколаду, коржики, булка. Коли я вийду заміж, — а це буде через три дні, — приходь до мене по цей кошик. Хоч щодня приходь. Чому ж ти не береш? Невже не візьмеш? Не хочеш? Бери! Ну, бери, кажу, а то звелю віднести назад. І таки справді Жужельці віддам... Бери!

Маклена (взявши кошик, тримає його якусь мить, потім рвучко йде до собачої будки і кидає). На, Кунде, а то й справді віддадуть Жужельці! Хоч пан Зброжек і каже, що чим собака голодніший, тим краще стереже, проте бач, як годують свою Жужельку. Та він і про робітників це говорить: „Чим, — каже, — робітник голодніший, тим дешевше і довше він працює”. Недарма товариш Окрай казав, що пани нас більше люблять, коли ми голодні, хоч самі вони лише тоді добрі, як сплять. За це я їх і не люблю, навіть коли сплю, і коли б моя сила, я їм таке зробила б, як там (жест на схід) зробили.

Анеля. Боже! Вона вже більшовичка!

Маклена. І вийду заміж за більшовика, от! Навіть мрію. В тюрму піду. В одиночній камері буду. А до вас не піду, хоч і в окрему кімнату.

Анеля. Тоді віддай назад.

Маклена. їж, Кунде! Лихо жене нас на вулицю, з голоду і я, може, зроблю собі там спальню, але я ніколи не зроблю, Кунде, із своєї спальні вулицю, як це роблять всі чисто пані і, певне, зробить і панна Анеля.

Анеля. Грубіянка! Невдячна тварюка! За що? (Навіть заплакала). Віддай!

Маклена. їж, Кунде! А що не з'їси, мені віддаси — від тебе візьму радо!

Анеля. Зараз же віддай! (Хоче взяти об'їдки, але собака гарчить). Віддай! Віддавай, кажу!

Пан Зарембський з газетою. Зупиняючись, дивиться:

— Панно Апелю!

Маклена відійшла.

Анеля (отямившись). Ах, даруйте, пане Владек! Я в такій вульгарній сцені. Але уявіть! Вона збирає там, за канавами, різну покидь, кістки й таке інше і варить юшку.

Батько безробітний. Матері немає. Мені стало шкода її. Я наказала принести їй усе, що залишилося від сніданку: цілу котлету, бісквіт, три плитки шоколаду, коржики, булку. А вона їх — собаці. Та ще якої гидоти наговорила! Жах!

Зарембський. Ви покарані за недоречну в наш час гуманність.

Анеля. Можливо. Але, сподіваюся, ваше співчуття не на боці тієї мужички?

Зарембський. Її батько, здається, в мене на фабриці і теж страйкує. Другий місяць. Він вважає за краще збирати на смітнику кістки, ніж заробляти на фабриці щодня по два золотих, на які можна купити собі хліба і зварити собі борщ навіть з м'ясом. Отже, я не можу співчувати не тільки їм, але навіть тим, кого вони ображають за милостиню, за непотрібний і шкідливий гуманізм.

Анеля. Отже, я покарана з двох боків? Подвійно?

Зарембський. Отже, так.

Анеля (кокетливо). І вам не шкода мене?

Зарембський. Ні.

Анеля. Я серйозно... Ніскілечки?

Зарембський. Коли ви серйозно, то ні півстілечки.

Анеля. Але, може, все ж у пана Владека знайдеться для мене краплинка якщо не гуманності, то хоч якогось почуття?

Зарембський. Ви питаєте чи просите?

Анеля (серйозно, допитливо, стурбовано). А як ви гадаєте?

5

До них підійшли жебраки.

Жебраки. Дорогі панове!..

— Заради пана Ісуса!

— Крихітку з вашого щасливого столу!

Зарембський (не добереш — до Анелі чи до жебраків). Ви просите?

Анеля. Я?

Жебраки. Просимо!

Зарембський. Я милостині нікому не подаю. Це мій принцип. Де гарантія, що просить не мій ворог? Не даю!

Жебраки. Не позбавляйте нас хоч цієї роботи!

— Подайте заради Матері Божої!

Зарембський. Зверніться он до панни Анелі.

Анеля. Пан Владек повинен знати, що таке чемність: навіть жебракам перший мусить відповідати кавалер.

Зарембський (до жебраків). У мене стоїть фабрика без робітників. Хочете хліба — підіть проженіть страйкарів, станьте на їхнє місце й працюйте. Польщі потрібно назбирати власні капітали, а не жебрати, треба закласти свій золотий підмурок, а не страйкувати біля порожніх кас. Забирайтеся!

Жебраки відходять.

Анеля. То як же ви думаєте?

Зарембський. Я вже сказав. Милостині нікому не даю.

Анеля. Це відповідь на моє запитання?

Зарембський (по паузі). Так.

Анеля (тихо). Після вашого вчорашнього колінопреклоненого освідчення в коханні?

Зарембський. Ні! Це після деяких сьогоднішніх неприємних для мене новин і оказій. З'ясувалося, що ваш любий батечко, а мій підручний маклер і орендар був першим і найсерйознішим претендентом на купівлю з торгу моєї фабрики і всього мого майна, що це він намагався вплутати моє підприємство в борги і навіть, як я тепер гадаю, допомагав страйкарям, якщо не повиганяв їх досі з моїх квартир.

Анеля. Я про це нічого не знала. Я і мама. Слово честі. Зовсім нічого. Але я впевнена, що тепер, дізнавшись про ваше освідчення, він вже не буде купувати вашої фабрики.

Зарембський (рух газетою). Дізнавшись про сьогоднішні повідомлення банку, я теж певен, що не буде купувати.

Анеля. Навпаки, коли він сьогодні довідався про це, він дуже зрадів.

Зарембський. Банківським повідомленням?

Анеля. Я не знаю, про що ви говорите. Він зрадів, коли я і мама признались йому, що ви освідчилися мені в коханні.

Зарембський. Пардон! Ви коли йому про це сказали?

Анеля. Сьогодні. Вчора я була надто схвильована. Адже ваше вчорашнє освідчення було для мене таке несподіване, раптове, що я вирішила відкласти розмову з батьками на ранок. Хоч мамі я сказала ще вдосвіта. В думці я ще раз обійшла вчорашню алею, щоб... щоб підняти кожне ваше впущене слово, можливо, недочуте... мимовільний рух. Потім перебирала їх при зорях, складала зі своїми, і з цього виходили такі чарівні, чудові узори, що зараз я навіть боюсь переглянути їх... Після ваших сьогоднішніх нових слів — боюсь...

Зарембський. А тим часом ваш тато при тих самих зорях складав золоті узори з прибутків від моєї фабрики. Я теж боюсь. А втім, даруйте й скажіть нарешті, що саме сказав він, дізнавшись про моє освідчення?

Анеля. Він сказав, що... буде дуже радий і щасливий... і, якщо пан Владек справді... покохав Анелю, то, сказав, хай приходить через три дні.

Зарембський. Що ж він гадає — після сьогоднішнього розп'яття на банківському хресті воскреснути через три дні?

Анеля. Я не знаю, про який хрест ви говорите.

Зарембський. Про який? Спитайте в батька. Він уже знає. І перекажіть, будь ласка, йому...

6

Підійшов ще жебрак, зовні інтелігент, з якоюсь саморобною дудкою. Повернулася Маклена з порожнім кошиком.

Жебрак. Панове! Як бачите, я жебрак. Я знаю, яке неприємне почуття охоплює кожного з нас, коли до нас підходить жебрак. Тим наче зараз, коли жебракування стало мало не головною професією в Польщі...

Зарембський. Ви часом не з українських народних демократів?

Жебрак. Ні. Я поляк. Я пишаюся цим. Либонь, я перший придумав з жебрацтва зробити певний жанр мистецтва.

3арембський. А не навпаки?

Жебрак. Будь ласка, переконайтесь. Ось цю дудку я зробив з польської калини і граю по містах у кожному дворі. Під акомпанемент піаніно. І виходить, що я граю, а мені акомпанує мало не вся Польща. Це вже я, гадаю, мистецтво. Ось, наприклад, зараз у сусідньому дворі хтось грає на піаніно знамениті „Deux polonaises „ божественного Шопена. Чуєте? Бурхливий вступ: тру-ру-ру-рум! У старій Польщі шумить кривавий банкет. Кров, звичайно, — як вино, а вино — як кров. Очі чарівних дам, — як ранкове світання, а ранкове світання — як дамські очі. Сталевими полисками виблискують польські шаблі et cetera vivate: Річ Посполита на перших хвилях історичного піднесення. Ще вище, ще вище, і ось polonaises — здавалось, непоганий, урочистий і непереможний хід на світовий Вавель. (Грає на дудці полонез).

Зарембський. А непогано! Навіть браво! Браво! Старий і славний рід Зарембських у цьому полонезі йшов попереду. Старий Заремба. При Казимирі починав.

Жебрак. А ми, очевидячки, завершимо цей історичний хід мільйонним всепольським полонезом жебраків. (Грає полонез у мінорному тоні). На Вавель, через усю Польщу. І буде вся Польща кладовищем, а Вавель... надгробним їй пам'ятником... Кінець! Кінцем навіть пахне й в повітрі. Зима.

Зарембський (захвилювався). Кому зима і смерть, а ми лише беремося до зимового спорту. Ми, Зарембські! Нам тісно танцювати! Земля старої Польщі ввігнулася під нами, як старий селянський тік. Ми тупцюємо в долині. Нам потрібні нові шляхи від моря до моря. Нам потрібно якнайшвидше вийти на обшири степового океану, за сталевий Дніпро і туди, де оспіваний поетом...

Жебрак знову перевів на мінор, пританцьовуючи під дисонанс.

...Маяк під Акерманом. Ще далі! Ще далі на південь, де щогла Кримських гір — високий Чатир-Даг стоїть! Київ — наш ключ до Сходу. Данціг — на Захід. Ми поведемо далі й далі наш переможний полонез. Хай нам копає хоч яку яму (понюхав з маленького флакончика) комунізм і кружляє, мов чорт перед похороном маклера, — ми поведемо!.. Так!.. Так!.. (Вигукує). Досить! Ось вам за музику. (Кидає жебракові золотий. До Анелі). Вам відповідь батькові: перекажіть, що я зрозумів його запрошення. Але певен, що він не Бог і через три дні не встане, не воскресне! Ніколи не воскресне! Це йому настав кінець! Йому! (Вибігає).

III

Повернувся додому Граса.

Маклена (тихо). Ну як?p>

Граса. Фабрику таки закрито, Маклено. І нас всіх звільнили. Як і пророкував пан Зброжек, щоб у нього язик відсох. Закрито й запечатано. Запечатано й пропечатано: фабрика продається з торгів. Товариші понесли вже речі продавати. Е-ех! Що вийшло з нашого страйку? Цілий аукціон...

Маклена. А що каже комітет?

Граса. От і його б тепер з торгів продати, та ніхто не купить.

Маклена. А товариш Окрай?

Граса. Не прийшов твій Окрай. Запалив наші думки, а сам, бач, зник. Довів до аукціону. Обдурив. Комуніст!

Маклена. Він не такий. Він не може обдурити.

Граса. Чому не може?

Маклена. Не може! В нього очі не такі! Граса. Правда, що не такі. I не показав. Треба було слухатися пепеесівців. Ті хоч і заведуть, та зате не кинуть. І очей не ховають. У них гарні очі...

Маклена. Гарні очі?

Граса. Гарні очі. А цей, бач, і не показав.

Маклена. А може, він хворий?

Граса. І звістки не подав. Даагітував. (З сумним гумором). Капіталізму настає край. Його закопає пролетаріат. Пролетаріат — могильник капіталізму. Могильник і гробар. Так і сталося. їй-богу, так. Застрайкували і зробили з фабрики Зерембського труну. Стоїть як труна. Тільки що ж далі має робити пролетаріат? Собі труну?.. Ні! Треба слухатися пепеесівців... Наших давніх пепеесівців. Ті хоч очей не ховають. У них такі гарні очі. (Побачивши, що Маклена мало не плаче через Окрая, що їй боляче). Такі хороші очі, що будь-який сором переморгають. А цей, бач, ще молодий. Конфузиться. Чудій! Сором, кажуть, не дим — очей не повиїдає...

IV

Повернувся додому й Зброжек. Невидющими очима дивиться на жінку:

— А-а... Це ти?.. Значить, я вже прийшов. Еге ж. А де Анелька?

Жінка Зброжека. Вона хвора. Лежить.

Зброжек. Хвора? Тож і на побачення не ходила?

Жінка Зброжека. Була.

Зброжек. Ага. Після побачення захворіла. Виходить, і зять вже не зять. Пронюхав? Знає?

Жінка Зброжека. Ох, Юзю! Пан Владек дуже образився, що ти хочеш купити його фабрику. Дуже образився! Дуже! Я просила тебе, Юзю, — не треба. А тепер дівчина хвора!

Зброжек. Пан Владек образився, що я хотів купити фабрику. Він дуже образився за це. То що ж мені тепер робити, коли я фабрики вже не куплю? Ніколи не куплю! І вона для мене розвалилась! І балкон! Все! Банк, де я тримав свої гроші, крахнув. Все, що двадцять три роки збирав по камінцеві, розвалилося. Долари покотились і закотилися за обрій. Навік, чорт... Чорт — Бог! Чорт — Бог!

Жінка Зброжека. Юзю!

Зброжек. Чорт — Бог! Чорт — Бог!

Жінка Зброжека. Тобі не можна хвилюватися!

Зброжек. А що мені тепер можна? Що?

Жінка Зброжека. У тебе ж астма, Юзю!

Зброжек. У мене астма. Ввесь світ захворів на астму! Астма душить увесь світ! Він харчить і давиться. Його серце — банк, всесвітній банк — ось-ось лусне. Чуєш, як б'ється? Де наш домашній лікарський порадник? Що там радять у разі припадку? (Розгорнув порадник). Морфій! Морфій під шкіру! (Читає). „Іноді допомагає, коли пустити кров”. (Кричить). Мерщій пустити світові кров! Мерщій кров!

Жінка Зброжека. Я зараз побіжу по лікаря. Я зараз, Юзю! Ой, Матінко Божа, Матінко Божа! (Біжить і промовляє сама до себе). Все тепер на світі таке несподіване, раптове! Все як з-за рогу на тебе, ось так... Я вже боюся ходити... (Вибігла).

Зброжек. Не треба мені лікаря! Грошей нема! Покотилися! Чорт — Бог! Чорт — Бог! Мені треба за щось зачепитися, а то я теж покочуся. Ух, який вітер! Який страшний вітер! За якусь думку, за одну крапочку зачепитися б! Гроші круглі, земля кругла, все крутиться, все котиться, і голова котиться. Вона теж кругла. За що? Може, за гак? Ну що ж, коли більше немає за що, доведеться за цей гак. (Показує на гак в стелі). Якщо вже в маклера закрутилась голова, то маклерові залишилося одне — гак. Атож! Він збирав двадцять три роки, коли не було кризи, скільки ж, питається в задачі, треба збирати тепер, при кризах? Я вже не розв'яжу цієї задачі. (Замикає двері). Гак — і кінець! Смерть! Здається, я застрахував себе від смерті. Го-го! За самогубство премії не дадуть. Доведеться навіть без премії, без будь-якого зиску померти. І це маклерові, га? А втім, стривай. Стій! (Залазить на стілець). Хіба не можна заробити на власній смерті? Подумай, маклере? Думай, маклере! Думай! Го-го! Стривай! Здається, зачепився!.. (Злазить із стільця).

В двері стукають.

Можна.

Завіса



Дія друга

Маклена приходить додому й повідомляє, що фабрика зачинена і сусідня теж. Хазяїн сторожів звільнив, сам обходить приміщення, хоче забрати їхнього Кунда за сторожа. Дівчина розповідає, що бачила, як вели товариша Окрая охоронці з шаблями наголо, а він посміхався.

У підвал до Ґраси приходить пан Зарембський, вимагає квартплату. Батькові нічім заплатити. Тоді пан йому говорить, що через три дні сюди прийдуть нові квартиранти.

З'являється Зброжек іговорить, що нові квартиранти прийдуть уже завтра о сьомій. Зброжек і Зарембський гостро розмовляють між собою. Зброжек іронізує, що, мовляв, Зарембський з патрона хоче стати маклером. Той відповідає, що хазяїн може й без маклера, а от маклер ніколи не стане хазяїном, навпаки, стане його квартирантом.

Ґраса ледь не на колінах благає Зарембського про відстрочку, але той не дає. Зброжек говорить Ґрасі, щоб той став перед ним на коліна, тоді, може, щось і полегшиться, але чоловік нізащо не погоджується.

Маклена, почувши цю розмову, гнівається і кричить, що гроші вона дістане й кине Зброжекові в лице.

Вискакує на вулицю під дощ зі снігом і з розпачем думає, де можна дістати грошей. Ніхто не дасть. Вирішує заробити так, як Ванда — піти на вулицю й запропонувати себе чоловікам. Жалкує, що мала й худа, соромиться. Ніхто не звертає на неї уваги. 1 коли, нарешті, підійшов один чоловік і вони з ним домовилися за п'ятдесят злотих, Маклена вирвалася з обіймів того та втекла.

Хотіла повернутися додому, та не змогла. Підійшла до собачої буди, стала говорити з Кундом. Але відповів чоловічий голос. Це жебрак, якого вона бачила в саду з дудкою, ночував там. Вони стали розмовляти. Жебрак сказав, що він — колишній музикант, філософ Ігнатій Падур. Так склалося його життя, люди його не пустили до себе, а от собака пустив, щоправда, не з першого разу. Дівчина дивується, чого він не йде у революціонери, якщо в нього нікого нема і він проти багатіїв, несправедливості. От вона б пішла, якби не хворий батько та маленька Христинка.

Підходячи до дверей своєї кімнати, Маклена почула, як Зброжек пропонує її батькові його вбити, щоб родина отримала страховку. Адже Граса все одно ніде не зможе заробити, його виселять разом із доньками. Окрім того, він, Зброжек, і так заслуговує на безкоштовну смерть, адже труїв робітників гнилими консервами, обманював у крамниці, продаючи поганий товар, змішував сіль із піском, шахраював, де міг. Батько навідріз відмовляється, говорячи, що не хоче робити такої послуги й дати можливість заробити Зброжекам на цьому гроші. Зброжек іде.

Маклена заступає маклерові дорогу, говорить, що вона все чула і зробить це. Зброжек спочатку говорить, що це в неї голодні галюцинації, потім питає, чи вміє вона користуватися зброєю.


Дія третя

І

1

І на світанку не переставав дощ. О п'ятій годині, не хапаючись, Маклена встала. Навшпиньках підійшла до батька:

— Спить! (Засвітила нічник, поставила на піч. Тихо розбудила Христинку). Христинко! Встань — зачини за мною двері. На гачок. Щоб вітер не відчинив. А то буде холодно спати... Я йду... на роботу. Може, швиденько прийду, а може, й ні. Якби оце тато прокинувся, скажи, що я пішла на роботу, швиденько прийду, а може, й ні. І коли почне знову прислухатися у вікно, скажи, хай спокійно спить, ніхто сьогодні не стукне, скажи, у вікно, хіба що вітер. Ніхто не постука, хіба що вітер. Тоді скажеш батькові, якщо мене довго-довго не буде, що я договорилась із паном Зброжеком, найнялася зробити те, на що він підбивав батька. Не забудеш? На що він підбивав батька, скажеш, якщо мене довго-довго не буде. Ну от!.. Ти в мене вже помічниця, ти в мене вже підручна, ти вже майже півдівки. Тільки ти чомусь усе мовчиш, дівчино! Ось і зараз. Сказала б що-небудь, дівчино моя, хоча б слівце. Ніч така велика, темна, без вікна, а ти все спиш та спиш, Христинко. Га, Христинко? Ну от, знову спиш! Ну чого ти все спиш? Скажи!.. Га? Що ти там шепочеш, як раченя в мішку?.. (Прислухалась: щось бурмоче Христинка). Ага, тобі дуже хочеться їсти, коли ти не спиш... Ну що ж... Я зараз піду, а ти й заснеш. Я зараз, Христинко! Ось тільки ще раз гляну, чи все гаразд, ось отакечки гляну (озирається) й піду. Ось я вже й іду, Христинко! Якщо мене довго-довго не буде, щоб ти знала, що... сіль — в горщечку в запічку, а в вузлику трохи крупи... Звариш батькові й собі. (Пішла, повернулася). Сіль тримай на комині, щоб суха була, а коли знадобиться — візьми ось отак пучечку (показала як). Під чисту шматочку і пляшкою на столі трохи, пляшкою потри. Та гляди, не розбий! Адже нею ще мама терла... (Подивилась на пляшку і вийшла).

О п'ятій встав і пан Зброжек. Він теж не спав. Біля ліжка — рахівниця. Горить свічка. Стоїть пляшка вина. Випивши чарку, він наливає ще. Напівп'яний обмірковує, при кидає, рахує.

— Тільки на стежці. Атож! На стежці!.. Я ніби вийшов... А насправді я стою ось так... (показує як), і вона стріляє ззаду, в шию. Тільки в шию! Легше мені, зручніше їй і правдоподібніше... Га? Постріл ззаду... (Надпивши вина, планує далі). Я тримаю годинник, затис в одній руці. Загадкова деталь, незрозумілість для слідчих, і дівчинка не візьме. Гроші в кишені, частина розсипана по землі... Тут маклер шепоче, що можна буде не додати. Темно, не помітить. Га? На стежці. Еге ж, тільки на стежці... Отже... (перерахував, за звичкою відкладаючи на рахівниці) премії підраховано, пістолет куплено, де і як — обмірковано... (Глянув на годинник). Лишився ще заповіт, маклере... (Одягнувся. Взяв свічку і пішов до дочки).

3

Розбудив дочку. Піднявши свічку вгору, почав заповідання.

— Я йду. З дому. Будь ласка, зачини за мною двері.

Анеля. А мама?

Зброжек. До дверей мені треба ще дещо сказати. Але боюся, що мамі це здасться сном. Взагалі вона тепер, як ти знаєш, плутає дійсність із сном і навпаки.

Анеля (глянувши на годинник). Так рано?

Зброжек. Хто рано встає, тому Бог подає.

Анеля. Адже ще зовсім темно.

Зброжек. Без грошей і при сонці темно. Так темно, що навіть женихів не видно. І вони дороги не бачать, хоч і люблять темряву. Як ти гадаєш: коли б оце повернулися наші гроші, прийшов би до тебе пан Владек?

Анеля. Не нагадуйте мені про нього. Не треба!

Зброжек. Знехтував він тобою. А як образив! Як старчиху — прохачку з жебраками в ряд поставив. Мало не змусив, каже, любові канючити...

Анеля. Ні! Ні! Я не просила. Я тільки спитала, чи є в нього хоч яке почуття до мене, хоч краплина совісті? Після його освідчення...

Зброжек. Совість у нього є. В кожної людини є своя совість. Але кожен виявляє свою совість тоді, коли з неї можна мати користь. Совість, як і все на світі, коштує грошей. Ось будуть у нас гроші, то в пана Владека прокинеться до тебе совість. Чи вона його приведе, чи він її принесе, а він таки прийде до тебе. Прибіжить!

Анеля. Я зачиню перед ним двері.

Зброжек. Влізе у вікно.

Анеля. Я замкну своє серце!

Зброжек. Він постукає. Почне ходити перед очима, як старець під вікнами, і канючити. Його мучитимуть почуття і совість. Го-го-го! Під дощем чи в мороз, в хуртовину, цілу ніч, а проходить. Удосвіта постукає: „Хто там?” — спитаєш спросоння. „Любов!” Та він уві сні до тебе пролізе, крізь твій дівочий блакитний сон прошиється, ляже біля ніг, припаде і овіє жагучим коханням.

Анеля. Не буде цього! Ніколи не буде! Адже в мене... в нас грошей нема.

Зброжек. А коли будуть? Завтра? Навіть сьогодні? І твої гроші? Тоді буде чи не буде?

Анеля. Не буде...

Зброжек. А що буде?

Анеля. Я... я не знаю.

Зброжек. А я знаю. Він пробереться знову в твоє серце. Не він, то інший такий самий. І ось тепер я скажу, я мушу сьогодні, перед тим, як зачиниш за мною двері, сказати тобі, що коли він і пролізе в серце, то це ще не біда. А біда, нещастя з процентами буде, коли він через серце пролізе знаєш куди? В кишеню! Що серце, що наше серце, якщо святая святих тепер у людини — кишеня, коли вона не порожня, зрозуміло! Кишеня! Спустошивши кишеню коханки, кожен коханець дивиться на неї, мов крізь замерзле вікно. І як ти його не грій, він уже буде холодний. І побіжить із твого серця, як арештант із тюрми. До іншої, звісно. Мій тобі батьківський заповіт: хочеш довгого і щасливого кохання — зроби з серця сіни в кишеню, а в кишеню нікого не пускай. Тоді будуть сидіти в серці, доки сама не проженеш

Анеля. Якщо в кишені будуть гроші. А коли грошей нема?

Зброжек. Гроші будуть. Я зараз іду по гроші. Я сьогодні дістану грошей.

Анеля. А якщо не дістанеш?

Зброжек. Обов'язково! За будь-яких умов! Чуєш? Навіть коли б я раптово помер чи мене вбили б... Чому ти так дивишся? Кожного з нас тепер можуть убити. Такий час. Або ми, або нас, як пишуть комуністи — хто кого.

Анеля — рух і переляк. Німе запитання.

А ти вже витріщилась, як коза на різника? Я кажу — навіть. Навіть коли б мене вбили, — дістану. Адже ж я застрахований від смерті. Я тепер, так би мовити, безсмертний. В першому страховому товаристві — на тридцять тисяч доларів, у Золотому якорі — на тридцять. У третьому — на сорок, у транспортному — на двадцять. Отож, коли б мене навіть убили, ти маєш одержати за це з мамою сто двадцять тисяч премії. Та за такі гроші краще навіть померти сьогодні, ніж завтра ні за що, га? За них можна купити цілу фабрику Зарембського і весь цей будинок. Обов'язково треба купити, щоб зберегти, врятувати гроші від кризи. І якщо я куплю, то ось тобі моє батьківське слово — я в документах напишу і на вивісці великими золотими літерами: „Фабрика Зброжека і Д”, тобто і дочки. Отоді побачиш, як до тебе прибіжить, як тебе покохає високоморальний пан Владек. Го-го! Тільки Боже борони відприданити назад йому все. Особливо фабрику. Навіть коли я піду на небесний балкон, ти тримай її в кишені. І нікого не підпускай! Нізащо! „Фабрика Зброжека і Д”. Золотими літерами. Вона дасть тобі золото і любов. „Фабрика Зброжека і Д”. Ну от, я йду. Піду здобувати фабрику Зброжека і Д. Золотими літерами.

Анеля хоче його поцілувати.

Ну-ну... (Відвернувшись). Зачини за мною двері! А втім, почекай. (Глянув на годинника). У мене є ще сімнадцять хвилин. (Вийшов). Сімнадцять хвилин залишилося ще прожити маклерові, а там — Зброжек пан фабрикант. (Похнюпився). І ось маклер востаннє допиває вино. (Допив вино). Гасить свічку. (Загасив). Яка драматургія.

4

Маклена (в темряві під дощем). Ти думала, сіль терла, а тут — оцей дощ. Чи довго ще буде він? Ця ніч? Я, мабуть, збилася з часу і рано вийшла. Ні зірок, ні дзвону... Ну от, знову про дощ, а треба про це. (Замислилась). Треба про це, а я про гусей думаю. Уявляю — якщо вони зараз справді пролетіли! Темно ж... (І уявляє. Летять гуси. Розбивають темне небо. Просвічується ранкова зоря. У гусей вогнепері крила, наспівує тихенько).

Гуси, гуси, гусенята,

Візьміть мене на крилята

Та понесіть туди, туди...

(Жест на схід). Ні! Треба не про це. Про це треба подумати. Про це треба подумати. Про це...

Та понесіть мене в тюрму,

За віконце затрачене...

Вбити чи не треба, товаришу Окрай? — спитала б. І сказала б: — Мені трудно думати. Може, тому, що я ще маленька... Ні-ні! Я вже не маленька. За одну цю ніч я виросла так, що в мене все тіло болить, серце, думки — так росла. І все ж таки — робити це чи ні? Я знаю, ви зараз теж не спите. Дивитеся з-за ґрат на ввесь світ. Думаєте. Далеко бачите. А я, бачте, далі цієї стіни не бачу. Хоч я теж думаю, думаю, думаю. Він не дасть уже нам жити. Він прийде і стукне у віконце. Він виселить із підвалу. Спровадить. А коли хазяїн спроваджує з підвалу — це значить, що він виселяє на кладовище, казали ви, як ото я підслуховувала. Я дуже хочу вийти з підвалу, ось за цю стіну, але в життя, а не на кладовище. То як же ви гадаєте? Га?..

З будки долинув кашель. Маклена в будку.

Ви не спите?

5

Музикант (з будки). Хто там?

Mаклена. Це я.

Музикант (висунувся, придивився). Скажіть, панянко, ви зараз снитеся чи приснились тоді, ввечері ще? (Вийшов скоцюрбившись. Він очевидно змерз). Я вже, здається, витверезив. Вийшов з горілки, і горілка з мене під три чорти. Як колись було на карикатурі: французик — із Бордо, бордо із французика. Так і я. А Кунд ваш, здається, Кунд?

Маклена кивнула головою.

А вас як?

Маклена. Маклена.

Музикант. Ім'я, здається, малопольське.

Маклена. Моя мама була литовкою.

Музикант. Еге ж. Кунд не любить запаху горілки. Цікаво було б подивитися на п'яного собаку. П'яних гусей я бачив. Власне, не я, а моя тітка... Павлина, здається... Вона почастувала мене якоюсь чудесною вишнівкою, а вишні викинула у вікно. Дивиться, з'їли її гуси ці вишні й поп'яніли. Кричать „гел-гел”, хитаються. Потім попадали. Мертві. Тітка, поплакавши, обскубла на них, як водиться в людей, пір'я, і повикидала гусей на смітник. Вранці чує — „гел-гел-гел”. Ідуть всі до порога, голодні на похмілля та голі. Ха-ха-ха! Голі! Чому ви не смієтеся? Хай йому чорт. Сміх, кажуть, гріє. Я б ось хотів зараз бути гусаком, щоб мені хто-небудь викинув хоча б одну вишнину з горілки, хай йому чорт! Я убив би людину, навіть свою тітку, щоб одержати хоч краплину горілки.

Маклена. Скажіть, ви справді могли б убити людину? Правда цьому? Свідомо? (Шукає в пітьмі його очі). Якби було потрібно і трудно?

Музикант. Коли б я міг убити людину, я давно і насамперед убив би себе, ma fille!

Маклена (довірливо). Отож у легіонах на війні ви нікого не вбили?

Музикант (спалахнувши). Геть, хай йому чорт! А то я вб'ю тебе! Так! Я вбивав у легіонах! За гуманізм, за велику Польщу вбивав...

Маклена. Ви сказали так, я й повірила...

Музикант. Убивав, хай йому чорт! (Заспокоївшись). А втім, знову, здається, вийшла риторика. Я вбивав інших, а себе, як бачите, досі ще не вбив. Скільки фальшивих, навіть підсвідомих слів. Я справді дірявий музикант. Я, здається, нагримав на вас? Даруйте. Це я на себе кричав. їй-богу, на себе!

Mаклена. Та я теж себе ніколи б не вбила б. І не вб'ю, хоч би там що! І не треба, зовсім не треба, щоб пан музикант убивав себе. Хай уже вбивають себе інші. Ви, певне, не повірите, якщо я вам скажу про одного такого... Є такий чоловік, що пропонує гроші тому, хто його вб'є. І разом з тим хоче вбити інших. І все заради наживи... А що ви сказали б про того, хто його вбив би?

Музикант. Коли б у мене були гроші, я теж заплатив би тому, хто взявся б мене вбити. І це, я гадаю, вже не риторика...

Маклена. Вас ні за що... (По паузі). Облишимо це! Скажіть тепер ви щось інше!

Музикант. Що саме?

Маклена. Що саме? Ну, хоча б про алею, наприклад.

Музикант. Мені холодно. Я на похмілля. А алея — це дурниці. Міраж. То я п'яні фантазії розводив. Ніколи такої алеї в мене не було й не буде. Ідіть!

Маклена. Я теж люблю розводити фантазії. Але я завжди думаю, що якась із них та здійсниться. Навіть сьогодні думаю... (В уяві — Окрай, тюрма, гуси, вчорашня вулиця. Чомусь стало шкода музиканта. І чомусь захотілось хоча б поцілувати його на прощання). Гляньте ж, он, здається, трохи стало ясніше? Зоря начебто? Дивіться, тут була й алея. Бачите? Тут торік росли величезні дерева. Бачите, ось клен? Пан Зброжек зрубав. А правда, клен і вночі не схожий на ксьондза?

Музикант. Нічого не бачу...

Mаклена. То уявіть собі, що ось тутечки та алея. Ну, а небо і справді вже ясніє. На вас чекає дівчина.

Музикант. Ну й що?

Mаклена. То уявіть, що я хоч трохи та дівчина. І ви зможете поцілувати мене. Тільки, будь ласка, не в руку, я не люблю, коли цілують в руку. А ось прямо сюди, в щоку. Бачите?

Музикант. Бачу. (Стоїть).

Mаклена. Ви цілуєте ту дівчину. В неї тремтять губи. Ось тільки не знаю, що вона скаже, коли відчує, що від вас іще й досі горілкою тхне. Скільки ви випили? Якщо хочете поцілувати, то вже цілуйте в руку, скаже... (Поцілувала його). Прощайте!

І зникла, розтанула в передсвітанковій імлі, лишивши на неголеній щоці теплу вологу. І ще начебто музику. Еге ж, музику. Яку чув колись давно. Коли? Де? Він чує далеку музику і спів ліворуч.

Quand l'Aurore d'isklle

Rougit dans un ciel pur,

La nature est en fkte

Tout chante dans l'azur.

La joyeuse hirondelle

Nous prйdit les beaux jours.

Ah! Chantez, chantez comme elle,

Enfants chantez toujours...

Музикант. Ох, он що! Serenade de Gounod. Колись, ще малому, співала мати. Ха-ха-ха!

Чому саме цю наївно-сентиментальну серенаду, зовсім протилежну осінній ночі, цій страшній реальності?

La joyeuse hirondelle

Nous prйdit les beaux jours.

Ah! Chantez, chantez comme elle...

(Він намагається схопити мелодію на дудці, але збивається. Спазми не дають. Корчиться — так хочеться плакати. Щоб уникнути цього, він намагається жартувати). Які сентименти! (І, скоцюрбившись од спазми і холоду, додає). І яка іронія! Горілки!

6

І рано вдосвіта, коли такий міцний сон і всі спали, Маклена зустрілася з паном Зброжеком. На стежці, що від його будинку до воріт. Ось вони підійшли одне до одного. Мовчать.

Зброжек (глухо, але іронічно). Хто ж із нас перший скаже „добридень” ?

Маклена (тоном відповіді на привітання). Пан уже сказав „добридень”.

Зброжек. На мою думку, перший повинен вітатися найманець.

Маклена. Я панові вже відповіла.

Зброжек. Панянка відповідає так, начебто вона вийшла на дуель.

Маклена. А що таке дуель?

Зброжек. Це раніше, якщо одне одного ображали, то рубалися чи стрілялися. Тільки не за гроші, а як рівний з рівним.

Маклена. Адже панові за це заплатять більше, ніж пан мені. Певне, тисячі?

Зброжек. Га... (Розглядає Маклену). Та скільки ж насправді панянці років?

Маклена. Тринадцятий. Я вчора сказала.

Зброжек. О, панянка далеко піде.

Маклена. Атож. Я піду в революціонери.

Зброжек. На мої гроші?

Маклена. Ні-ні!

Зброжек. Як же ні! Таки ж — на мої! (Цинічно). Ну що ж, я навіть приніс для цього пістолет.

Маклена. Давайте!

Зброжек. Він уже заряджений. Тільки націлитися і натиснути ось на цю собачку. Панянка каже, що вміє.

Маклена. Так. (Бере револьвер).

Зброжек (поквапливо). Ну от... Тепер я стану отут на стежці, а панянка (озирнувся і майже пошепки) хай стріляє. Тільки в шию. А потім — в революціонери! (Непомітно вийняв годинник та гроші і міцно стис у руці, тому що вона тремтить). Обов'язково в шию! Ну?.. Тепер (заплющив очі) мерщій! Швидше!

Маклена (обійшла навколо і стала перед ним). А гроші?

Зброжек. Гроші потім... коли вб'єш... у кишені.

Маклена. Ні! Гроші хай пан зараз дасть.

Зброжек (відступивши). А якщо панянка візьме та й утече (глузливо) в революціонери?

Маклена. Хай пан покладе їх поряд на землю!

Зброжек. На землю? Можна... Чорт — Бог! Вона далеко піде!

Маклена. І хай пан перерахує, щоб я бачила.

Зброжек. Швидше! Побачать!

Маклена. Хай бачать! Зброжек (похапцем лічить гроші). Гм, ось... Сто злотих, двісті п'ятдесят... А ось папірці дрібніші...

Маклена. Скільки ж там?

Зброжек. Я сам не бачу. Темно. Але, здається, всі.

Маклена. Ну, то хай пан почекає, поки йому стане світло.

Зброжек, шахраючи, рахує.

(Маклена підійшла, дивиться. Перевіряє очима). Тут, здається, бракує ста злотих.

Зброжек (бурмотить). Тільки ста злотих. Маклер і мене обшахрав. Але... але пістолет, каже він, теж коштує ж щось... Більше як сто злотих. Їй-богу, більше! Пістолет!

Маклена (взявши гроші). Я вже виросла! Виросла! Дивіться! Ось вам ваші гроші! Дивіться і рахуйте! (Лічить). Сто злотих... (Шматує і кидає). Двісті п'ятдесят. (Шматує і кидає). А ось і дрібніші папірці. (Шматує і кидає).

Зброжек (осатаніло). За квартиру? Комірне мені?

Маклена. Ще п'ятдесят злотих? Сто?.. Але пістолет, каже, коштує (підводить револьвер) більше як сто. Батько розповість про все це, то, може, і там, у банках — порвуть ваші гроші. (Націлилась).

Зброжек (затулившись рукою). Не треба, не треба! Прошу вас!

Але Маклена знову обійшла навколо нього, тоді він побіг від неї. Маклена вистрілила. Зброжек упав. Маклена кинула револьвер. Зупинилась і стоїть нерухомо, доки не почувся з балкона свисток. Свисток, яким викликають поліцейських. Тоді вона побігла до воріт. Але повернулась і взяла револьвер. Коли, рушивши, почула, що у ворота входять, кинулася вздовж стіни до Кундової будки. З будки вилазить музикант.

Маклена. Ви бачили? Чули? Розкажіть про все це поліції. Або передайте батькові та Христинці. І скажіть, що я...

Десь збоку залящав свисток.

(Вона перелізла через стіну. Ще раз вигулькнула її голова. Крикнула лунко, махнула рукою). Передайте, що я повернусь! Обов'язково! (І зникла).

Музикант, горблячись від холоду, пішов у той бік, куди показала Маклена. Та його смикнув за спину холод і повернула якась думка. Він озирнувся і побіг у протилежний бік. Повернувся і знову пішов, куди показала Маклена, здається, вже більш рішуче. З-за стіни, де перелізла Маклена, десь далеко сходило сонце.

Завіса


Матеріал для сюжету соціально-психологічної драми М. Куліша „Маклена Граса” дало повідомлення польської преси: поліція заарештувала польського капіталіста, який, збанкрутувавши внаслідок кризи 1929 р., застрахував своє життя і найняв за п'ятсот злотих безробітного, щоб той його вбив і не виказав таємницю. Драматург по-філософськи переосмислив подію, подавши її в ракурсі одвічного і трагічного соціального протистояння, наповнивши характери героїв реальним змістом, хоча час, місце дії і ситуація досить умовні.