Скорочено - ЗА МИТЬ ЩАСТЯ - ОЛЕСЬ ГОНЧАР - 11 КЛАС

Скорочено - ЗА МИТЬ ЩАСТЯ - ОЛЕСЬ ГОНЧАР - 11 КЛАС

(Стислий виклад)

Паркого тропічного вечора, у місті Рангуні, під звуки якогось дивного інструмента згадалася чомусь автору ця давня історія.

Це було перше повоєнне літо. Шляхом, що стелиться з табору до найближчого містечка, артилерійські трудові коні тягнули бочку-водовозку. На ній в пілотці набакиреній, в медалях на всі груди сидів артилерист Сашко Діденко. Виїхавши за межі табору, він на всю душу скрикнув:

— Го-го-го-го-о-о!

— Співаєш? — сміючись спитав зустрічний водовоз із сусіднього полку.

А потім — вже у дві горлянки:

— Го-го-го-го! Го-го-о-о!

Втім ніхто не відгукнувся.

Сашко замислився над тим, що чув про любощі фронтові, про знайомства в медсанбаті, а то й з місцевими грішницями. А він тільки гармату й знав у житті, з нею пройшов півсвіту, перемісив багнюки. За гарматним боєм ніколи й на дівчат було озирнутись.

Раптом на полі, серед свіжих полукіпків, щось яскраво майнуло й зникло за золотою спорудою. Ще мить — і з-за полукіпка вийшла жниварка. Вона поглянула на солдата звабливим оком. Кофтина на ній — червона, як жар. Темне волосся спадає на плечі. Ноги загорілі блищать. Вона напилася з глечика, і, посміхаючись до водовоза, запросила: „Іди, напою й тебе”.

Біля полукіпка з'явилися ще жниварки і почали піддражнювати солдата. Але той мов і не бачив отих інших. Він зупинив коня, зістрибнув униз. Дівчата кинулись тікати. Лише одна залишилась стояти незворушно — та, що посміхалась до нього, запрошуючи до глечика. Тепер на її обличчі не було сміху та жарту — було щось інше. Діденко спитав, як звати дівчину. Та відповіла: „Лорі. Ла-ри-са”.

Вона крутила в руках золоту соломинку. Діденко обережно взяв у неї ту соломинку. Потім узяв її маленьку, тверду руку. І стиха повторив: „Лариса. Лариса”.

А вона дивилась на нього так спрагло, ніби все життя ждала саме його.

Сашко помітив у чорному волоссі дівчини срібну ниточку, і це вразило: яке горе так рано її посріблило? В нього виникло нестримне бажання захистити її. <...> Руку її все життя не хотілось би випускати зі своєї, безодня очей заваблювала, густо-вишневі губи були так довірливо близько. Солдат припав до них. Вона ніби тільки й ждала цього пориву, шпарко охопила хлопця руками і, відхилена на снопи, віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдячності й відваги. Це таки було живе полум'я, що опалило його, обняло, засліпило. Снопи розлазились, розтікались під ними, як золота вода, п'янили обох, вона лежала горілиць — жарка, незнайома! — і очі її були повні щасливого п'яного сонця. <...>

Але раптом вона шарпнулась і нажахано скрикнула. До них наближався її чоловік — чорний, в жилетці, з блискучим серпом у руці і почуттям несамовитої правоти на обличчі. „Смерть!” — промайнуло Діденкові. В одну мить згадався бій, відчулася за спиною налякана жіноча постать — і Сашко вихопив з кобури свій трофейний пістолет.

Пролунав постріл.

Того ж дня Діденко вже сидів на гауптвахті.

Гауптвахта на узліссі стоїть.

Допитувач був певен, що причина всьому — вино. „ Хміль, та не той, що ви думаете”, — мовив Сашко. І більше нічого не казав.

Симпатії усіх солдат були на його боці: адже це — їхній Сашко. Була б воля — жодної хвилини не тримали би його під арештом. І пін до ранку розповідав про свою кохану — хоча сам бачив її один раз у житті. „Оце женщина! Ось за кого варто в огонь і в воду!” — казали солдати коло гауптвахти... Спалахнула, мов полум'я, зневажила всі умовності, безоглядно віддала солдатові свою любов. Він переможець, а вона хіба ж не рівня йому? Хіба не здобула перемогу над своїм рабством сімейним, над плітками, забобонами, хіба не довела, збунтувавшись, що свобода й любов для неї понад усе?!

А ще казали, що це йому нагорода за все, що не кожному випадає таке щастя.

А він казав до вартових: „Головне, щоб водовозку мені знов повернули. Одразу ж на галопі до неї! Сідай, моя мила! Сядемо поруч на водовозці і гайда через усе місто: дивіться — це наше весілля, це вже ми з нею муж і жона”. І чути не хотів ні про закони якісь, ні про що інше.

Але поки що неголений, без ременя, походжав він у своєму курені, а на зміну одним вартовим приходили інші, щодалі суворіші.

Грудка каші, кухоль води — і нічого більше. Та його нічого не страшило — сподівався, мабуть, що скоро випустять з гауптвахти. І не підозрював хлопець, які хмари збираються над ним.

Ревнивий чоловік Лариси помер у лікарні. А випадок цей набув широкого розголосу в країні. Мовляв, окупаційні війська чинять розбій серед білого дня: вбивають чесних католиків, ґвалтують їхніх дружин. Даремно на одному з мітингів Лариса гукала у вічі лідерам: „Лицеміри ви, брехуни! Це мій гріх, а не його!”. Розлючені родичі чоловіка не слухали її, вимагаючи жорстокого покарання. Аж раптом старий священик гукнув до натовпу: „ Omnia vincit amor!”, що означає „Любов перемагає все!” І хоча слова його залишилися незрозумілими, але вони врятували Ларису від самосуду.

Діденка було засуджено до найвищої міри покарання — розстрілу.

Справа дійшла до Москви.

Гвардієць не падав духом, тримався зі спокійною гідністю.

А одного ранку з виноградників з'явилась вона. Темно вбрана, боса, зарошена, і волосся на голові кучмилося недбало.

„Стій! Стрілятиму!” — гукав вартовий. Та вона лише прискорювала ходу. Цілий день відганяли її вартові, але вона виринала в іншому місці. Аж доки надвечір випало вартувати артилеристам — найщирішим друзям Діденка. Вони взяли гріх на душу, і дозволили закоханим побачення.

Мов з хреста знята — така була вона, коли під поглядами вартових наближалася до гауптвахти. Для них Лариса не видалася красунею, просто змучена, перестраждана жінка з темним проваллям очей, що горять, як у хворої, а ось йому, Діденкові, була вона зовсім інакша, бо, припавши до амбразури, бідолаха аж заплакав — заплакав од щастя бачити її.

Він цілував її руки, вона казала до нього щось ніжне, він відповідав: „Зіронько моя! Циганочко! Ясонько! Оченя моє каре, щастячко рідне моє!”

Невідомо, звідки й бралися ці ласкаві слова в грубого артилериста, який досі бачив лише вирви та бруд, сморід війни та смерть... а вона, ця любов несподівана, з'явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого життя — тебе обдала, сп'янила навіки.

Вартові нагадували їм, що час вже прощатися, а вони, наблизивши обличчя одне до одного, ніжно дивилися в очі — і плакали. Наче передчували те, що вже насувалось.

Вночі прийшла відповідь з Москви: вирок залишився в силі. Тепер врятувати Діденка могло лише чудо.

Старий артилерист, що відміряв, як і Діденко, півсвіту разом із своїми гарматами, зайшов до землянки Діденка, замість пастора, і присів скраю на холодному земляному лежаку. Йому було дуже важко. Не знав він, що казати у таку мить своєму кращому солдату.

„Ну от, Діденко — почав він понуро. — Воювали ми з тобою не один день, воювали на совість, ніхто не дорікне. Я пам'ятаю, як отам під дотами. І під Верблюжкою. І під Бартом, під Естергемом — усе пам'ятаю. Геройський був солдат. Там куля минула, а тут. Що ж це виходить? На смерть за Батьківщину йшов, а тепер сам заплямував її?”

Сашко мовчав. Комбат запитав, хто ця жінка. Діденко відповів, що кохає її. І додав, що не шкодує. І що коли цю пляму можна змити лише кров'ю, то він готовий.

За півгодини по цьому засуджений стояв перед військами над яром, і темні хмари пливли над ним. Дочитувалися в суворій тиші останні

слова, коли зненацька пронизливий, як постріл, жіночий скрик вихопився десь над виноградниками й розпанахав тишу до хмар.

І хотілося б автору сказати, як здригнулись серця від її зойку; як опустилися дула гвинтівок; як всміхнулись полегшено ті, що прийшли сюди бути свідками страти, а він, помилуваний, ступив назустріч товаришам, друзям, командирам і своїй коханій. І як цілу ніч разом веселились війська, й виноградне містечко. Й найщасливішими в світі були він і вона... Та чуда не сталось. Скрик був, і жіноча в лахмітті постать вихопилась з виноградників, на мить майнула перед ошелешеними військами. Але порушений лад скоро було підновлено. „Хмари пливли над яром, як і пливли. Сталося все, що мусило статись”.

Коментар

Новела „За мить щастя” (1964) — маленький шедевр О. Гончара, в якому письменник розповів надзвичайно красиву й щемливу історію кохання. Війна щойно скінчилася, люди, що були віч-на-віч зі смертю й жахіттям, нарешті повертаються додому, сподіваючись на щасливе мирне життя, душі їхні оживають... І ось під палючим літнім сонцем, посеред п'янкого жнив'яного пейзажу зустрічаються двоє — він і вона — артилерист Сашко Діденко і жниця Лариса, мадярочка Лорі. Вони переживають шалений спалах почуттів, їх охоплює несподівана пристрасть. Ця мить абсолютного щастя здатна прилучити їх до вічності, але... свято розкріпачених душ, що його щойно пережили хлопець і його кохана, обривається так само несподівано, як і почалося. Раптово з'являється розлючений чоловік Лорі із гострим серпом у руці, і Сашко зупиняє його пострілом. Тепер на нього чекає страшна розплата — військовий трибунал. Проте Сашко усе ще перебуває в полоні попередньої щасливої миті, „наче напоєний чарами”, він живе лише своїми спогадами про мить щастя, навіть оточуючі помічають, що він „із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів!..” Для нього наче відкрилася найважливіша життєва істина, але до його свідомості ще не дійшла страшна реальність. Намагаючись передати усю напруженість ситуації, „розхвилювати” читача, розтривожити його розум, емоції, уяву, письменник дозволяє собі помріяти: сталося чудо — Сашка помилувано, усі щасливі... Але казка є казка, а реальність є реальність. Останній штрих художника повертає читача на землю: „Сталося все, що мусило статись”.

Напруженість сюжету, краса і щирість почуттів як героїв, так і оповідача, яскрава образність — усе це приваблює читачів, а самій новелі О. Гончара надає художньої викінченості й досконалості.

Блакитніє море. Дитячим щебетом починається ранок на одному з мальовничих півостровів, що по-тутешньому зветься просто кут. На куті великий старовинний парк. „Комуна” зветься цей кут і цей парк, тому що тут ще в двадцяті роки справді була комуна демобілізованих червонофлотців. Восени та навесні, доки діти у школі, в Комуні проводяться наради районного масштабу, форуми чабанів або кукурудзоводів, сюди ж їдуть відзначати й Першотравень, а потім на ціле літо влада тут переходить до рук піонерії, що їх з усіх усюд звозять сюди.

Серед усіх своїми вигадками та голосом, як веселий дзвіночок, виділяється Тонн Горпищенко. Коли не глянеш, вона в оточенні дітлашні. Тоню вони по-справжньому люблять, її енергії вистачає і на танці, і на співи, і на різні ігрища, а дітям, що прибули сюди аж з обласного центру, ніхто так цікаво, як Тоня, не розповість про різні трави та про комах, про муравок та степових птахів, вона тобі й цикаду, і ящірку сама зловить, щоб зблизька її з дітьми роздивитись. Але якщо ти звичками розгуба-роззява і, скупавшись, там і забуваєш біля моря щось із своєї одежі, щоб хтось за тебе підбирав, то не сподівайся, що Тоня-вожата це так тобі пропустить. З її легкої руки на табірному подвір'ї з'являється така собі „Дошка юних забудьків”, на якій висять на гвіздочку чиїсь забуті труси, чиїсь балетки, чийсь картуз. <...>

Люблять з нею діти ходити в походи, а оскільки дивитись тут особливо нема чого, — то найчастіше Тоня йде з дітьми по дузі затоки аж до того місця, де над самим морем, край рудої суші соковите зеленіють кущики очерету.

В очереті натрапляють вони на таке багатство, якому й ціни не складеш у степу: криниця чистої джерельної води! Не дуже й глибока вона, сонце її просвічує аж до дна, а саме дно, мов у каменоломні, золотиться уламками абияк накиданого каменю-черепашника. Дітям — розкіш: обляжуть криницю з усіх боків, набирають воду в пригорщі й смаковите п'ють, а понапивавшись, пустують, бризкають один одному в обличчя, лящать, аж поки знову прищухнуть, дивлячись, як вода в криниці встоюється і сонячне проміння, зламане в ній, перестане гойдатись. Ось тоді й дізнаються вони від Тоні-вожатої, що це криниця не проста, що про неї ходить легенда, нібито в ній дно подвійне, і коли довго дивитись отак, то можна помітити, як на дні, між отим сторчма накиданим камінням, зблисне уламок шаблі козацької. <...>

А що ближче до кінця тижня, то більше Тоню обіймає якесь хвилювання, в суботу товаришки-вожаті дружно просять начальника табору, щоб відпустив Тоню на вихідний додому.

До радгоспу звідси далеко, лежить туди курявна степова дороги, але Тоня, щоб скоротити свою путь, вирішує брести через лиман навпростець. Вона спішить, і все їй сміється в грудях, і серце палає жагою зустрічі. Не те що такий лиман, а, здається, і ціле море перемайнула б вона, щоб тільки швидше бути там, де хлопчина, з усіх найгарніший, жде її на побачення. Скільки разів, то вранці, то вечорами, коли табір уже спить після відбою, вона припадала вухом до приймача, вслухалась, чи не озветься часом до неї Віталик, чи не скаже хоч одне слово, може, просто назве її ім'я.

Затока виявилась ширшою, ніж видавалась з берега, вже й сонце вишнево пірнуло за степовим берегом, а Тоні, нажаленій медузами, ще далеко було добуватись до берега. Море не лякало її своєю глибиною, бо вона знала, що комунівські жінки, які працюють по той бік на птахофермі, щоранку перебродять його, отак підібравши спідниці. <...>

<...> Радгосп уже спав міцним трудовим сном, коли, прослизнувши мимо сторожів попід парком, перемайнувши вулицю, дівоча постать нечутно шаснула до Лукії в садок, шаснула і з затаєним подихом стала над Віталиковою розкладайкою, у мокрій, що аж тіло облипала, одежі. Здається, дівчина зовсім не дихала якусь мить. А тоді ледь-ледь торкнула хлопця за вухо, тільки торкнула, і він одразу кинувся, підхопився, наче й не спав.

Він бачить, що дівчина уся мокра, питає, під яким дощем вона була.

— Через лимани, через усе Чорне море до тебе брела! — безшумно сміється Тоня. — Акули на мене кидались, спрути, восьминоги. <...>

Вранці Лукія Назарівна вирушила в сусідній радгосп перевіряти угоду на соцзмагання.

Лукія на грузовику — в один край, а син на мотоциклі — в другий.

На мотоциклі в нього Тоня. В руці авоська з бутербродами, які вони з'їдять, добре накупавшись у морі; вони виберуть собі пустинний берег, де будуть тільки удвох, купатимуться й розважатимуться цілий день, а надвечір Віталиків мотоцикл доставить Тоню прямісінько в табір, до самого її намету.

Мотоцикл летить, аж підстрибом іде. <...> Ривок — стрибок — віраж через останню кучугуру, і ось вам море, ось вам його синява, тиха, безмежна. <...>

Один-однісінький серед морської рівнини бовванів крейсер вдалині, і, крім нього, ніде ні паруса, ні катерка. Лінивий плюскіт хвиль... Суха морська трава чорніє, шелестить під ногами; де-не-де риба в ній смердить, порозбухавши. Навіть і Віталик трохи торопіє: ні живої душі ніде. Сліплячі, остекленілі простори. Дрімота у всьому. Ген-ген по берегу біліє самотня рибальська хатина, де кочує рибальська бригада в сезон лову, але зараз і там нікого не видно. Навіть дядько Сухомлин, що тижнями байбакує тут, стереже рибальську оселю, зараз не вийшов назустріч у своїм зім'ятім капелюсі та в брижуватих штанях з одною засуканою холошею, не вийшов, не став придивлятись, хто це прибув, хто порушив цю благодатну тишу та спокій... Хіба ж не дивна ця їхня планета Земля, на якій є десь і міста мільйоннолюдні з університетами, з хмарочосами, з підземними палацами метро і спортивними аренами, де шаленіють зараз десятки тисяч болільників, і водночас є таке тихе узбережжя, де дрімає собі під козирком черепиці одна рибальська хатина, та первісне простори моря синіють, та чайка сидить, куняє коло води, біла, непорушна, мов з алебастру.

А втім, є ще одне тут живе створіння: Сухомлинова корова-ялівка червоно-степової породи, забрівши далеко від берега, непорушне стоїть серед чистої морської синяви.

Тоня починає роздягатися, щоби скупатись.

— Я зараз! — скочивши на мотоцикл, Віталик гайнув по берегу до рибальської хати.

І незабаром Тоня бачила вже, як він по-хазяйськи ходить по двору, обстежує Сухомлинове кочовище. Став потім спихати на воду одного з баркасиків, що чорніли, витягнуті на берег.

До неї Віталик підплив уже тим баркасиком. Підпливши, глянув на Тоню і отетерів. Ніколи він ще не бачив її роздягнутою. В одному купальнику стояла, красуючись на весь берег відкритим дівочим тілом, струнким, засмаглим. Аж лячно хлопцеві стало, що

вона така гарна. Невже це він, шкет, цілував ось її? Присоромлений, він безладно веслував, крутився човном на місці, а Тоня, навпаки, почувала себе зовсім вільно, стояла й закручувала перед купанням волосся вузлом, радісно оглядала це синє роздолля. Кінчивши закручувати волосся, кинулась у воду, побігла по ній далі від берега, на глибше. Віталій галаснув і, стрибнувши з човна, теж побіг за нею, наздогнав, і вони стали бризкатись, борюкатись.

Віталій дістає для неї мідій. Але бутерброди, видно, краще: Тоня й Віталій заодно беруться й за них, а потім пливуть оглянути Сухомлинів причал та рибальську хату-пустку, де восени рибалки ночують, ховаються від негоди, а зараз на їхніх нарах пилюки на палець.

— Цікаво, скільки буде від нас до того дредноута? — запитує Тоня, задивившись на судно, що бовваніє в затоці.

— Хочеш, Тоню, махнем туди. Ми вже з хлопцями бували там. <...>

— Але ж туди, мабуть, далеко? Скільки буде кілометрів?

— На кілометри не знаю, а на милі... миль десять буде.

Дівчина вагається, але по всьому видно, що їй дуже кортить глянути на те дивовисько зблизька.

Віталик береться за весла, і берег швидко віддаляється від них.

Тоню захоплює оця таємничість, оця, сказати б, поезія таємничості, в яку вони поринають. Велика вода, суцільна голубінь вже оточує їх. Ніжно-блакитна шовковість небес і густо насичена синню, аж чорна, просторінь моря — такий їхній світ, серед якого їм чути тільки хлюпання хвилі та ритмічне поскрипування кочетів.

Море, що спершу прозоро просвічувало аж до дна і зверху було веселим, синім, щодалі мовби темнішає, важчає, воно стає і справді чорним, можна зрозуміти, чому його так назвали. І хвилі, всюди хвилі, хвилі. <...> А судно ніби й не наближається. Важка його непорушність, як і раніш, далеко темніє серед густої сапфірної синяви.

Степ уже ледве мріє. Вітрильце їхнє таке маленьке, що навіть якби хто й був у цей час на узбережжі, то навряд чи помітив би їх звідти.

— Назад нам, Віталику, доведеться проти вітру?

— За це не турбуйсь. Моряка парус додому сам несе!

Він жартує, але без посмішки. Невже і йому трішки-трішки лячно, тривожно?

Судно, однак, таки ближче. Сіре залізне громаддя його низько, розлого сидить на воді, осівши майже по ватерлінію... Ось на борту на брудно-сірому тлі видніє білий знак, якісь літери і цифра 18. <...>

Віталій і Тоня, поодягавшись, примовклі, внутрішньо напружені, йшли вже понад бортом судна. Почуття незаконності, незадоволеності свого вчинку весь час не покидало їх. Все грізне, похмуре, від усього віє запустінням.

Облуплена, облущена фарба бортів. Іржа. <...> Ілюмінатори засновані павутинням.

В одному місці Віталій, впритул приставши до борту і взявши це махинище на абордаж, звелів Тоні хапатися й лізти вгору, на палубу. Вона мить роздумувала, потім міцно вхопилась рукою за гарячий, напечений сонцем ілюмінатор, — цей теж був заснований павутинням! — а далі допомогло їй якесь іржаве, нестерпно розпечене скоб'я, і не встиг Віталик дати їй пораду, як вона була вже на палубі.

Невдовзі з'явилася із-за борту і солома Віталієвого чубчика та худенькі плечі в самій майці. Почуття гостре, нервово-лоскотне охопило Тоню. Хотілось сміятись, кричати, галасувати так, щоб всі почули! їхній крейсер. Двоє їх, двоє закоханих, на великому військовому судні. Ніколи, звичайно ж, не було на цьому військовому судні закоханої пари, щоб отак — він і вона. Лунали тут суворі команди, накази, радіопозивні, номери, шифри — все службове, суворе, владне. А тепер їм скорилося це тисячотонне сталеве громаддя, на сталевій арені могутніх рудо-іржавих палуб владарює сміх, їхня любов!

Тримаючи одне одного за руки, вони зазирають у пробоїни, в моторошну глибінь темних трюмів, де вода блищить маслянисте, почувається, що важка вона там, застояна, з нафтою чи соляркою.

Йдуть, неквапом оглядають кубрики, ці гарячі металеві клітки, в яких жили колись люди, жили, як у сейфах.

Тоня вже студить на руки, вони починають щеміти від ізоляційного скла, що й тут по палубі всюди валяється купами, а в салоні аж за шию сиплеться блискучими скалками із прорваної обшивки. Це ж тут, в салоні, сиділи командири, бесідували, щось вирішували. <...> Все порвано, порубано, обдерто.

Суднові, здається, не буде краю. Не з берега, тільки тут, зблизька, можна впевнитись, яке це воно величезне. Ідеш крізь його залізні буреломи, спускаєшся то нижче, то вище („то знову гарматні відсіки... а то шлюп-балки!”), потрапляєш у якісь глухі закутки, залізні закапелки, в напівтемряву, то знову перед тобою грає сонцем іржава сталева стіна, який-небудь камбуз, або клюз, або відсік, серед яких Віталик тільки й може зорієнтуватись.

...І раптом з напівтемряви напис:

...затопление открывать только при фактическом пожаре”.

Що це означає? Як це розуміти? Таємниче, мов ієрогліфи! А хтось це ж писав, когось це стосувалось, для когось цей напис, може, важив безмежно багато. <...> А це що таке: „Боевой четыре...” Вся вона, ця іржава сталева гора, повна загадок, таємниць, умовних знаків, яких навіть Віталикові не розгадати.

Не встигла Тоня схаменутись, як Віталій уже чіпко подряпався вгору і вгору по стрімкій щоглі, по обламках трапа на ній. В Тоні аж серце холонуло, щоб він не зірвався, а він, по-мавпячому деручкий, забирався дедалі вище, аж поки, досягши свого, випростався на щоглі, на тій недосяжній для Тоні височині — десь аж у небі! Вітер гойдав уже нижче нього обривок сталевого троса, а хлопець стояв усміхнений — усміхався звідти Тоні: ось, мовляв, де я, твій Впередсмотрящий...

І раптом Віталій застиг, закам'янів, задивлений кудись у море, і Тоні здалося, що він зблід, що на обличчі йому відбився жах. Тоня теж глянула в той бік і серед темряви непокійливих хвиль побачили... маленький чорний каючок!.. Помилки бути не могло: та маленька смоляно-чорна посудинка, що її в першу мить Тоня й не впізнанії без вітрильця, то ж їхній був човник, їхній баркасик, що його тепер вітер тихо, ледь помітно, але безповоротно відгонив у море. Далі й далі від них — у відкрите море!.. <...>

Звечоріло, зірки проступили на небі, а десь у степу теж, мов зірки, спалахнули крізь імлу вогники. А вони сидять, мов сироти, позіщулювались в затишку бойової рубки, їм холодно — залізо судна після денної спеки дивовижно швидко нахолонуло. Тоня, наплакавшись, схилилась Віталикові головою на коліна і, здається, заснула, змучена переживаннями, а Віталій не зводить очей з берега, намагається розібратись в усьому, що сталось. Може, таки треба мало плигати за борт і кинутись вплав за човном уздогін? А коли він, мало не зірвавшись, в одну мить скотився зі щогли й ринувся був до борту, сама ж Тоня схопила його за руку:

Не смій! Не доженеш! Утонеш!

І таки ж правда: тут і майстер-розрядник з плавби навряд чи б догнав. Згодом лише якось жалібно запитала:

- Як же це ти, Віталику? Чому ж ти не прив'язав?

Ніч зоряна, видна, в такі ночі співає степ. Десь і зараз далеко з берега ніби чується пісня — ні, тільки вчувається. Коники сюркочуть — ні, тільки обман слуху. <...>

<...> Мовби змужнілим поглядом Віталій оглядає зараз себе, обдумує знову і знову, як це скоїлось і як закінчиться. Невже це і

все, що він встиг у житті? Невже де похмуре, як привид минувшини, судно стане залізним саркофагом для них? <...> Про людину кажуть, що вона велетень, бог, гігант. А ти ось тут не можеш зрушити з місця купу залізного брухту, не можеш викресати іскру вогню, не владен відвести від своєї Тоні удар. <...> Він чує, як вона дихає, як поворухнулася. Сіла, підібравши ноги.

Згадують Дніпро, радгосп, батьків.

Буде, буде й там горя. <...> Поїхали купатись і втонули — ось що про них подумають у радгоспі. Згадалось Тоні, як позаторік на Свято врожаю поїхали колективно з Центральної до моря купатись,— на Третій відділок поїхали, там найкращий пляж, і один молодий комбайнер, далеко запливши, втонув. Шукали його до ночі, так і не знайшли. Через кілька днів труп його вже у відкритому морі прикордонницький катер підібрав — обличчя нема, очей нема — чайки повикльовували, тільки по татуюванню на руці і впізнали. „Щурко”, — було витатуйовано там. <...>

Небо — все небо стугонить рівно, владно, величаво. Піднявшись десь із далеких аеродромів, на рівні зірок ідуть могутні машини, гіганти стратегічної авіації.

Можливо, на полігон, а можливо, скинути свій вантаж якраз над затокою, бо й сама ця затока є тільки часткою полігона, його водяною дільницею, а судно це для того й залишено тут, щоб його бомбили, щоб по ньому влучати. Вже бомбили, і ще бомбитимуть — бомбитимуть, доки не розбомблять, доки не буде виконана вся військова програма! <...>

Притулившись одне до одного, вони мовчки дивились, як над світом поступово виднішає, зірки тануть в попелястому небі.

Від довгого стояння, від того, що сонце, пригріваючи вже, їх п'янило, здалося їм, що судно пливе. Але то тільки хвилі плили, обтікали, омиваючи його борти, і котились далі, а судно стояло на місці. Рухалась планета, рухалось сонце в небі, рухались води своїми вічними валами, а воно стояло між хвиль іржаво, тупо, непорушне.

Так уявно пливтиме це судно цілий день, коли сонце ще дужче п'янитиме їх, і палуба знов розпечеться, і вся ця залізна гора пашітиме на них своїм іржавим вогнем. Потім знову зайде ніч, десь за тисячі верст льотчики надіватимуть шоломофони та парашути, рушатимуть до своїх бомбардувальників, і розмов буде між ними про те, що зоряне море бомбити важко... А ці двійко, що на судні, забравшись на бак, сидітимуть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару, сидітимуть, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства.

Коментар

Письменника Олеся Гончара завжди цікавив внутрішній світ звичайних людей, які прагнуть знайти гармонію у своїх душах одночасно із налагодженням гармонії в тому світі, який їх оточує, тому персонажі його творів постають зазвичай не велетнями, не героями, а звичайними людьми — беззахисними дітьми матері-природи, зі своїми радощами, проблемами, мріями, любов'ю... І як усе живе, вони часто опиняються під загрозою цивілізаційних процесів. Новелу „Залізний острів” — одну з частин роману „Тронка” (1963) — називають ще твором-засторогою, тому що у ній йдеться про те, як юні закохані Тоня й Віталик через свою легковажність опиняються на військовому кораблі, який служить полігоном для нічних бомбардувань. „Ніколи, звичайно ж, не було на цьому військовому судні закоханої пари, щоб отак — він і вона”, і їм, звичайно ж, лестить така обставина, і навкруг — така краса: море, сонце, а „на сталевій арені могутніх рудо-іржавих палуб” владарює їхній сміх і їхня любов, тож вони не помічають, як баркасик, на якому вони сюди дісталися, відв'язався, і тепер шлях до повернення на берег відрізано. Що чекає на них попереду? Зайде ніч, десь за тисячі верст льотчики надінуть шоломофони, парашути й вирушать до своїх бомбардувальників, а ці двійко, „сидітимуть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару... мов останні діти землі, мов сироти людства”. Але вони не впадають у відчай, а будь-що намагаються віднайти шлях до спасіння. Врешті-решт Віталик знайшов спосіб за допомогою скельця добути вогню, запалив одяг, цей сигнал помітили на полігоні і вислали за ними катер (про це розповідається у новелі „Тронка”). Тоня й Віталик довго потім не могли згадувати про цю пригоду без внутрішнього здригання. Але головне, що вони вийшли з цієї ситуації переможцями, не втративши ані своєї людської гідності, ані своїх почуттів.






Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.