Українська література 10 класс (рівень стандарту) - Олександр Авраменко - Грамота 2018

Ой ти, дівчино, з горіха зерня... - ІВАН ФРАНКО (1856-1916) - ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устонька — тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх — для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.

„Чого являєшся мені у сні?...“

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне У тьмі?

Чого являєшся мені У сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні —

Пісні.

В життю мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці — минаєш,

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О ні!

Являйся, зіронько, мені!

Хоч в сні!

В життю мені весь вік тужити —

Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в'яне, засиха, —

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає щастя молодого,

Бажаного, страшного то́го

Гріха!

Поетична збірка „Зів'яле листя“ побачила світ у 1896 р., пройнята захопленням красою жінки й високим, трагічним почуттям кохання. Це — провідні мотиви книжки. Її жанр, за визначенням самого автора, — „лірична драма“.

„Зів'яле листя“ — не збірка розрізнених віршів, а цілісний твір із наскрізним любовним сюжетом. Композиційно складається з трьох „жмутків“ (уже в такий спосіб продовжується символіка назви), кожний з яких має двадцять поезій. Перший „жмуток“ був написаний раніше й уміщений ще в збірці „З вершин і низин“, потім до нього було додано два нові. В основі ліричного сюжету — болісні переживання юнака, викликані нерозділеним коханням. Три „жмутки“ віршів (мов три дії драми) розкривають три душевні стани героя.

1. Перший „жмуток“ — палке кохання без надії на взаємність. Героя мучать самотність і сум. Світло приходить на зміну темряві в його душі й навпаки. І все ж крізь хмари відчаю пробивається промінчик сподівання на щастя.

2. Другий „жмуток“ — найбільш оптимістичний: кохання в душі героя спалахує з новою силою, дарує віру, радість життя, але... ненадовго.

3. Третій „жмуток“ — розв'язка драми: кохана стає дружиною іншого, щира любов зневажена, надії на щастя остаточно втрачені. Герой більше не знає, для чого жити. Дійшовши до крайньої межі відчаю, він накладає на себе руки. Так ще раз повторюється доля молодого Вертера — героя відомого роману Й. В. Ґете, що про нього згадує автор у передмові.

А. Чебикін. Ілюстрація до збірки І. Франка „Зів'яле листя“

Ольга Рошкевич

Основою „ліричної драми“ стали власні переживання поета, саме тому душевні порухи героя передані так зворушливо й переконливо. „Тричі мені являлася любов, — зізнається І. Франко, — тричі в руці від раю ключ держала“, і тричі поет утрачав надію на щастя. Нерозділені почуття залишали „невтишиму тоску“, засипали зів'ялим листям сподівань.

Певно, найбільшою та єдиною взаємною любов'ю в Івановому житті залишилась уже згадувана Ольга Рошкевич. Вона була освіченою, талановитою людиною, перекладала Е. Золя й братів Ґонкур, збирала народні пісні, виступала з публікаціями в часописах, брала участь у жіночому русі, була причетна до відкриття жіночої гімназії в Станіславі.

Іван ділився з нею кожною новиною, кожним своїм успіхом і розчаруванням, кожним літературним задумом. Закохані мріяли одружитися, для себе готували подарунок — збірку весільних пісень, які збирала Ольга в рідному селі Лолині. Збірка таки вийшла друком, але тоді, коли Іван та Ольга вже були не разом.

Перешкодою до щастя став арешт І. Франка. Священик Рошкевич, батько нареченої, не міг пробачити Іванові захоплення безбожним соціалізмом, хоча дуже поважав хлопця, пророчив йому велике майбутнє. Якийсь час ще жевріли надії на диво, адже молоді люди щиро кохали одне одного.

Проте несподівана звістка про вимушений шлюб Ольги обірвала всі сподівання. Безмежний відчай мало не вбив поета: у нього стався крововилив у мозок.

Ольга все життя як найбільшу святиню зберігала Іванові листи, а перед смертю заповіла сестрі покласти їх у домовину, щоб не розлучатися з ними й на тому світі. Так і залишилися вони таємницею для читачів. Певно, кожна людина має право на особисте й сокровенне ...

Для І. Франка ж ім'я Ольги назавжди стало священним. Світлий, ніжний та беззахисний образ коханої він напрочуд точно передав біблійним символом білої лілії. Коли почуття в ньому переважали над холодними роздумами, усі його жіночі образи ставали схожими чимось на Ольгу. І. Франко буде писати про жіночу недолю в галицьких народних піснях, а єством відчуватиме присутність Ольги — то дівчиною, то заміжньою, такою, яка запропастила свою долю. Для нього вона буде Анною в п'єсі „Украдене щастя“, еталоном, з яким порівнюватиме всіх інших жінок.

Через декілька літ доля звела І. Франка з надзвичайно вродливою й розумною дівчиною Юзефою Дзвонковською. У неї були закохані всі Іванові друзі, але дівчина нікому не відповідала взаємністю, припускали, що через шляхетне походження.

І ось ця загадкова красуня зачарувала й І. Франка. Наприкінці 1883 р. він запропонував їй руку й серце, але дівчина відмовила. Однак відкрила — йому єдиному — справжню причину своєї холодності й непоступливості: кохання не для неї, Юзефа хворіла на сухоти — тоді страшну, невиліковну хворобу, яка раніше чи пізніше мала звести її в могилу.

М. Рейзнер. Портрет незнайомки

І. Франко дуже дорожив картиною художника М. Рейзнера „Портрет незнайомки“, яку випадково побачив у крамниці й зразу ж купив. Цю скромну роботу письменник помістив у своєму кабінеті над робочим столом. Дослідники вважають, що це портрет саме Юзі, єдине зображення дівчини, яке збереглося.

Так поступово збиралися „жмутки“ майбутнього „Зів'ялого листя“, зароджувався той наскрізний мотив збірки: „Не надійся нічого ...“ Поет присвятив Юзефі один із найтрагічніших віршів „Зів'ялого листя“ — „Вона умерла!“, у якому передав біль і розпач утрати.

...Її могилу знайшли недавно на кладовищі в Івано-Франківську. Звичайнісінька плита з пісковику, потріскана й поросла мохом. На ній — дати народження й смерті Юзефи Дзвонковської — 1862-1892. Усього 30 років життя. Передчуття не обмануло дівчину. Доводиться тільки дивуватися шляхетності й витримці людини, яка пожертвувала своїм щастям, змарнувала вроду, тепло душі, аби лише не завдавати болю коханому.

Уже листуючись із майбутньою дружиною, І. Франко пережив ще одне, мабуть, найтяжче кохання — до Целіни Журовської. „Отся любов перемучила мене дальших 10 літ“, — зізнається згодом поет. Целіна — полька, працювала на пошті, була надзвичайно примхливою й гордою, до Іванових почуттів поставилася легковажно.

Пізніше з неприхованою пихою згадувала, що І. Франко буквально переслідував її. Іде з роботи, а він — слідом. Дівчина зупиниться — і він. Так тривало місяцями. Іван, як школяр, боявся промовити до неї й слово, підступити ближче, годинами вистоював перед її вікнами. Панну це смішило й злило водночас. На запитання, чому не відповіла поету взаємністю, Журовська відверто, не видумуючи різних причин, відказувала: він їй просто не подобався. Був рудий, а їй імпонували брюнети, особливо брюнети із синіми очима. І прізвище не подобалося, не мав солідного становища, грошей та надій на них. Ось така життєва філософія. Утім, кожен робить свій вибір і має на це повне право.

Хоча й І. Франко не плекав особливих ілюзій, він бачив справжню душу цієї жінки, тому й описував її іншими барвами, аніж Ольгу чи Юзефу, — в уяві поета Целіна — „женщина чи звір“, „сфінкс“. Її ім'я з'явиться в повісті „Маніпулянтка“. Пізніше жіночий образ у „Перехресних стежках“, теж навіяний постаттю Целіни, І. Франко назве ім'ям Регіна (цариця). Цариця, королева сонця, мрій та дум поета ...

Пам'ятаючи цю автобіографічну підоснову, не дивуймося, чому лірична героїня „Зів'ялого листя“ така невловимо різна, багатолика. Вона — і загадкова незнайомка, і легковажна красуня, й обмежена міщанка, і мила, ніби перенесена з народних пісень, дівчина, вона й умирає, і знову продовжує жити. В образі героя збірки також найчастіше пізнаємо самого письменника. Однак не варто цілком ототожнювати автора й ліричного героя. Адже вони живуть у різних світах — реальному й художньому, герой — образ збірний, узагальнений, якоюсь мірою уявний, а тому й близький, зрозумілий багатьом людям.

• Характерний вірш першого „жмутка“ збірки — „Безмежнеє поле...“. У ньому життя ліричного героя символічно постає в образі безмежного, суворого поля —„в сніжному завою“. Героя мучать „болі“ — його самотність. Єдиний товариш — це, можливо, поетичний талант, який може дати розраду, допомогти подолати відчай та жаль. Тому поет устами ліричного героя просить дати йому „обширу й волі“ — свободи для творчості. Хоча, як і кожна символічна картина, ця може бути прочитана й по-іншому (на відміну від однозначної алегоричної). Покладений на музику М. Лисенком, вірш зазвучав як прекрасна журлива пісня.

• У другому „жмутку“ ліричний герой найбільше розкриває свій внутрішній світ. Він уже не зневірений погордою коханої, навпаки, герой любить її набагато сильніше, але якоюсь лагідною та проясненою любов'ю.

Поезії цього циклу написані переважно в стилі українських народних пісень, саме вони найбільше „просяться“ на музику, адже вирізняються фольклорною мелодикою, що вивірена віками тонким народним слухом. Тому закономірно, що до віршів ліричної драми зверталися відомі українські композитори — А. Кос-Анатольський, М. Лисенко, Г. Майборода, Я. Степовий.

Поезії другого „жмутка“ багаті на художні паралелізмі, антитези, о́брази-символи, їм властива пісенна ритміка, що зачаровує читача.

Перлинами цього циклу стали поезії „Червона калино, чому в лузі гнешся?..“, „Ой ти, дівчино, з горіха зерня ...“, „Чого являєшся мені ...“.

За основу вірша „Червона калино, чому в лузі гнешся? ..“ узято діалог між ніжною калиною, яка прагне сонця й щастя, і самозакоханим похмурим дубом. На зухвалі та зверхні запитання дуба калина відповідає, що в неї немає сили тягнутися до сонця, яке він заступає, тому вона схиляє свої ягідки додолу. Смислові наголоси падають на кінець рядків, добре їх ритмізуючи:

Я вгору не пнуся, я ду́бам не пара,

Я дубам не пара;

Та ти мене, дубе, оті́нив, як хмара,

Оті́нив, як хмара.

Символіка твору прозора, суто фольклорна: в образі калини вгадується душа ніжної, беззахисної дівчини, а в образі дуба — душа грубого, нечулого парубка.

У вірші „Ой ти, дівчино, з горіха зерня...“ за фольклорною традицією принадна зовнішність коханої протиставляється її характерові. Дівчина гордовита, здобути її прихильність так само важко, як дістати зернятко з твердого горіха. Порівняння серця з „колючим терням“, а її слова — з „гострою бритвою“ у жодному разі не свідчить про жорстокість дівчини. Причина в іншому: вона не кохає ліричного героя. Проте закоханий не звинувачує її за це, він усе одно щиро захоплюється її красою:

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

Яскравим художнім засобом — контрастним зіставленням — автор підкреслює внутрішні переживання ліричного героя:

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Риторичні запитання й оклики в монолозі ліричного героя увиразнюють глибину драматизму його кохання.

Відомий український композитор А. Кос-Анатольський поклав цей твір на музику, і згодом він став популярною народною піснею.

Поезія „Чого являєшся мені...“ написана у формі сповіді ліричного героя. Композиційно твір складається з трьох частин, перші дві з яких починаються риторичним запитанням, а третя — риторичним запереченням.

Драматизм поезії „Чого являєшся мені...“ підсилюється завдяки риторичнимзапитанням, що передають схвильований стан ліричного героя, а за допомогою риторичного заперечення він просить кохану приходити до нього хоча б уві сні, бо без любові й без неї „в житті весь вік тужити — не жити“. Ритміка вірша, суголосна з калатанням схвильованого серця юнака, твориться поєднанням чотиристопного й одностопного ямбічних рядків.

Поезія „Чого являєшся мені...“ увійшла до світової скарбниці любовної лірики.

• У третьому „жмутку“ ліричний герой болісно переживає остаточну втрату коханої. Автор представляє різні варіанти трагедії: дівчина або виходить заміж за іншого, або вмирає:

І меркне світ довкола, і я сам

Лечу кудись в бездонну стужу й слоту.

Ридать! Кричать! — та горло біль запер.

Вона умерла! — Ні, се я умер.

Зрештою, як пам'ятаємо, І. Франко переніс і смерть коханої (Юзі Дзвонковської), і розрив (з Ольгою Рошкевич і Целіною Журовською).

Дія третього акту ліричного сюжету майже повністю перенесена в душу героя, у якій бачимо нерозв'язний конфлікт здорового глузду, що пропонує змиритися з долею, і роз'ятреної душі, яка відмовляється жити без кохання. Саме тут з'являється мотив самогубства, ліричний герой прощається зі своєю піснею й накладає на себе руки.

Усі три драматичні акти (три „жмутки“) передають зміну почуттів ліричного героя, і водночас усі вони поєднані єдиним образом коханої жінки: „Знаємо три його любові, з яких одна — “лілея біла”, “мов метелик”, “невинна, як дитина” (Ольга Рошкевич. — Авт.), а друга — “гордая княгиня”, “тиха та сумна”, “мов святиня” (Юзефа Дзвонковська. — Авт.), а третя — “женщина чи звір”, “сфінкс”, “мара”, “з гострими кігтями” (Целіна Журовська. — Авт.), та все ж перебуваємо в зачаклованому стані й бачимо лише одну... Перед нами не три особи, а три силуети однієї й тієї ж постаті, грані одного кристалу, три етапи розвитку й емоційного буття різних, але споріднених, в одному тілі живущих любовних пристрастей“.

Збірка „Зів'яле листя“ виразно засвідчує еволюцію І. Франка до модернізму, зокрема неоромантизму. Світоглядово-стильові ознаки неоромантизму такі:

1) надзвичайний, навіть дещо містифікований герой;

2) послідовний суб'єктивізм, активна постать автора;

3) осягнення двоїстості світу, боротьби зовнішнього та внутрішнього, наносного й справжнього в людській душі;

4) увага до позасвідомої, інтуїтивної царини психіки;

5) символотворення як засіб художнього осягнення світу;

6) усюдипроникний, наскрізний ліризм і психологізм, заглиблення в душу людини.

У „Зів'ялому листі“ надзвичайно тонко передано найрізноманітніші нюанси почуття нерозділеного кохання: від обожнення коханої, щастя розквіту любові до вибуху відчаю, муки безнадії, люті, стану мимовільного самоспалення душі невигойним болем.

5. Опрацюйте короткий огляд „Легенди про вічне життя“, а потім прочитайте її за ролями.

Філософська поезія І. Франка. Збірка „Мій Ізмарагд“ (1898) складається з шести циклів, найпопулярніші з яких — „Поклони“ (саме до цього циклу ввійшов вірш „Декадент“), „Притчі“ і „Легенди“. З давньої руської книжної традиції було запозичено не тільки назву збірки, а й повчання, притчі, легенди, які письменник використав для творчих переробок.

Основні стильові особливості збірки — філософічність, притчевість.

Цікаві й повчальні сюжети мають твори філософського спрямування, зокрема „Легенда про вічне життя“, яка своїми мотивами перегукується з поезіями збірки „Зів'яле листя“, у притчевій формі розкриває трагізм людського існування у світі облуди й фальші. Випрошений аскетом у богині чудодійний горіх, що приносить безсмертя, потрапляє до Александра Македонського1. Він віддає його коханій дружині Роксані, а та дарує коханцеві — генералові Птоломею, Александрові ж підсипає у вино отруту. Горіх повертається до смертельно хворого царя з рук куртизанки. Македонський, дізнавшись про мандри горіха, воліє краще вмерти, аніж жити „в сітях брехні“і зради, а тому й кидає горіх у вогонь, промовляючи:

Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!

Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?

А без щастя, без віри й любові внутрі

Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі!

Трагедія Александра Македонського стає для нього водночас і прозрінням: він відмовляється жити в тенетах лицемірства, облесливої любові, ошуканства й гнилої моралі.

У творі відображено душевний стан самого автора, який тяжко переживав і любовні драми, і підступи, і цькування під час виборів до австрійського парламенту.