Українська література 10 класс (рівень стандарту) - Олександр Авраменко - Грамота 2018

Теорія літератури. СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВА ПОВІСТЬ. РЕАЛІЗМ - ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918) - РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

За жанром „Кайдашева сім'я“ — це соціально-побутова сатирично-гумористична повість-хроніка. Побутовим і соціальним є конфлікт, навколо якого вибудовується сюжетна інтрига. Чимало уваги І. Нечуй-Левицький приділяє обставинам життя Кайдашів, зовнішньому світу, зокрема й етнографічним елементам. День за днем і рік за роком у повісті виписані родинні події, вони розгортаються динамічно, послідовно й стрімко, що є ознаками саме хроніки.

Повість „Кайдашева сім'я“ — яскравий зразок реалістичного твору, адже автор досліджує в ній родинні стосунки, зосереджуючись на морально-етичній проблематиці (побутово-просвітницький реалізм).

Письменник створює в повісті переконливі характеристики соціального буття, колоритні соціальні типи (Маруся й Омелько Кайдаші, Мотря та ін.). Однією з найпомітніших ознак реалістичної манери письма є докладне змалювання національного колориту українців — побуту, звичаїв, обрядів, вірувань. У такий спосіб І. Нечуй-Левицький ретельно освоював „непочатий рудник“ українського життя, свідомо акцентуючи на його побутово-етнографічних аспектах, а отже, і реалізував проголошені ним принципи реальності, національності й народності.

5. Опрацюйте матеріал про повість І. Нечуя-Левицького „Кайдашева сім'я“.

Повість „Кайдашева сім'я“. Про популярність повісті свідчить велика кількість її перевидань і перекладів іншими мовами. Те, що сталося з родиною Кайдашів, можна назвати моральною катастрофою. Читаючи цю „веселу“ повість, хочеться плакати або принаймні жалкувати, адже на наших очах відбувається самознищення чогось надзвичайно важливого, що є в людському житті: домашнього затишку, порозуміння між ближніми, почуття гідності, ладу як основи родини. Гору в Кайдашевій сім'ї бере якась диявольська сила руйнування, котра несподівано озивається в цих нелихих, роботящих людях.

Ідейно-тематичний зміст. Тема повісті — змалювання побуту й психології українських селян у перші десятиріччя після скасування кріпацтва.

У цьому творі художньо відтворено, як каже сам автор, „темні плями народного життя“. Повість вийшла друком майже через два десятиріччя після реформи 1861 р. й висвітлювала злободенні для того часу проблеми: злиденне життя хліборобів, руйнування патріархального устрою села, темноту й неосвіченість селян. Разом із тим І. Нечуй-Левицький порушив одвічні проблеми:

• добра і зла;

• кохання;

• сімейних стосунків;

• взаємин батьків і дітей;

• людської гідності та свободи;

• віри в Бога й моралі.

Духовна роз'єднаність — це те лихо, що отруює кожен день життя і батьків, і їхніх синів, і невісток.

А. Базилевич. Ілюстрація до повісті І. Нечуя-Левицького „Кайдашева сім'я“

Реалістичності твору додає те, що окремі персонажі мали прототипів. Наприклад, прототипами Кайдашів була сім'я Мазурів із села Семигори, відома на весь повіт постійними сварками, бійками й колотнечами. Мазури мали й реальних багатих сватів — Довбушів.

Образна система твору. І. Нечуй-Левицький розпочинав свої твори з панорамного змалювання місця дії, з докладних описів зовнішності персонажів. При цьому він охоче вдавався до контрасту. Ось і „Кайдашеву сім'ю“ розпочинає мальовничий панорамний пейзаж гористого Правобережжя. Автор, зокрема, наголошує: „На тих горах скрізь стримлять козацькі могили, куди тільки кинеш оком. Увесь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ, де під безлічними могилами похована українська воля“. Отже, однією з головних причин того, що Україна деградує, „кайдашіє“, є колоніальне ярмо, утрата волі, козацького духу. Уже в експозиції проявляється різкий контраст.

Карпо і Лаврін — протилежності: один має батьківські карі гострі очі, другий схожий з виду на матір; один — кремезний, другий — тендітний; один — насуплений, сердитий, мовчазний, другий — веселий, привітний, балакучий. Характери персонажів у „Кайдашевій сім'ї“, як правило, статичні. Письменник робить акцент на домінантах, виокремлюючи одну-дві риси у вдачах героїв. В Омелька Кайдаша — богобоязливість і чарколюбство, у Кайдашихи — чваньковитість, у Мотрі — сварливість. Чи не найбільших змін зазнає характер Мелашки: у ній — спочатку ліричній, ніжній дівчині — теж поселяється „біс“ чвар.

Цікаво, що в повісті майже немає сцен, у яких би лунав сміх. Герої „Кайдашевої сім'ї“ — дуже серйозні люди. їм не до сміху, оскільки всі вони — учасники великої родинно-побутової війни, якій не видно кінця. І. Франко вважав, що „І. Нечуй-Левицький малює в “Кайдашевій сім'ї” гірку картину розпаду українського патріархалізму під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена“. Справді, роль батька в Кайдашів зведено нанівець. Омелько Кайдаш, по суті, ніяк не впливає на перебіг подій у власній хаті. Він пливе за течією, а коли й пробує якось утрутитися в домашні чвари, то зазнає поразки.

Образ голови родини — трагікомічний: з одного боку, він богобоязливий, палко вірить у святу Параскеву-П'ятницю, яка ніби рятує від наглої смерті й не дасть потонути у воді, а з іншого — любить „заглядати в чарку“, що потім його погубила, до речі, у ту ж таки п'ятницю. Омелько не може зрозуміти й цілком природного бажання синів мати свою землю, тобто відчувати себе господарями.

А. Базилевич. Ілюстрація до повісті І. Нечуя-Левицького „Кайдашева сім'я“

Родинні чвари переходять межу моральності: Карпо навіть піднімає руку на рідного батька.

Формування світогляду Марусі Кайдашихи, як і Омелька, відбувалося в добу кріпацтва, вона довго „терлася коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові, повага до панів. Вона любила цілувати їх у руки, кланялася, підсолоджувала свою розмову з ними“. І після кріпацтва Кайдашиху запрошували куховаркою пани й попи, чим вона дуже пишалася. Так і згадується демонстрація панських манер Кайдашихи перед родиною Довбишів під час „розглядин“, її приказування „проше вас“, з чого сміялося все село (за це Кайдашиха здобула прізвисько „пані економша“). Жорстокість, егоїзм і лицемірство Кайдашихи виявляються саме в стосунках із невістками. Яскравим засобом, що характеризує Марусю, є її мова. Спочатку в її звертаннях до Мотрі багато меду: „моє золото“, „серце“, „дитя моє“, а згодом:

— Дай сюди мотовило! Це не твоє, а моє. Принеси від свого батька та й мотай на йому, про мене, свої жили, — крикнула Кайдашиха й ухопила рукою мотовило...

— Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш! — кричала Кайдашиха й сіпала до себе мотовило...

— Це не Мотря, а бендерська чума ...

— Твої діти такі зміюки, як і ти ... Наплодила вовченят, то не пускай до моєї діжі...

Не поступається в лихослів'ї Кайдашисі й „бриклива“ Мотря, з її уст лунають репліки на зразок:

— Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка! (Про Кайдашиху, звертаючись до дітей. — Авт.).

— У мене свекруха — люта змія: ходить по хаті, полум'ям на мене дише, а з носа горить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то від її очей молоко кисне.

Якщо характери старих Кайдашів статичні, бо сформовані (уже представляють ціле покоління українського селянства), то в молодшого покоління вони ще формуються.

Старший син Карпо в молодому віці — мовчазний та замкнутий, але, одружившись, починає дедалі відвертіше виявляти свій норов: в одній із сварок він називає батька „іродовою душею“; дізнавшись, що мати закрила у своєму хліві його коня, хапає її за плечі, притискає з усієї сили до стіни й несамовито кричить: „...Їжте мене або я вас з'їм!“ — а потім із дрючком женеться за Кайдашихою, доки та не вскочила в ставок. І вже зовсім цинічно звучать його слова: „Не так шкода мені матері, як шкода чобіт!“ Тож недарма громада вибрала Карпа десяцьким, знаючи про його жорстокість, адже з нього „буде добрий сіпака1“.

До пари Карпові Мотря, „бриклива“, „з перцем“, „робоча та проворна“, „куслива, як муха в Спасівку“ - словом, його омріяний ще в парубоцькі роки ідеал. Вона теж із часом стає жорстокішою (не без „допомоги“ Кайдашихи). Коли Карпо погнався за матір'ю через уже згаданого коня, дружина під'юджувала його: „По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око!“ Промовистою характеристикою наділяє Мотрю спокійний та ліричний Лаврін, кажучи священикові, що братову жінку треба „посадити в клітку та показувати за гроші, як звірюку на ярмарках“.

1Сіпака — прискіпливий, уїдливий начальник.

А. Базилевич. Ілюстрації до повісті І. Нечуя-Левицького „Кайдашева сім'я“

А ось Мелашка з Лавріном - повна протилежність Карпові й Мотрі. Лише вони залишилися, так би мовити, на рівні людяності й закоханості, хоча й навчилися „показувати зуби“, коли йшлося про посягання на їхнє добро. Тільки раз автор порівняв Мелашку з вовчицею, коли вона обороняла своїх дітей. Хоча ця характеристика й знижена, проте своєї привабливості Мелашка все ж не втрачає. Зверніть увагу, незважаючи на те, що Кайдашиха точила Мелашку, „як вода камінь“, а Мотря „підкопувалася під неї, мов річка під крутий берег“, вона все ж не уподібнюється до них, не втрачає людської подоби, а йде на прощу до Києва й залишається там у проскурниці. Мелашка гірко сумує за Лавріном, глибоким ліризмом сповнені її почуття до нього: „Не жаль мені ні села, ні роду, жаль мені тільки чоловіка. Мабуть, він за мною побивається, коли відразу так залило мою душу сльозами“. Поетично змальовано й Лаврінову зовнішність: „Веселі, сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи — усе дихало молодою парубочою красою“.

Дуже своєрідний у повісті І. Нечуя-Левицького образ баби Палажки, яка щороку збирає по селу мирян і водить їх до Києва на прощу, щоправда, не всіх повертає додому, як це сталося з Мелашкою. Вона в „наймодерніший“ спосіб лікує від пиятики Омелька Кайдаша: радить Кайдашисі втопити в горілці цуценя, три дні квасити в тому зіллі оселедця, а потім напоїти ним... хворого. Автор укладає в уста Кайдашихи емоційно занижену характеристику „народної цілительки“ не випадково: „Чорна, як сам чорт, ще перелякає мого чоловіка“, — адже Омелько й справді побачив на ній чортячі роги, а чого варте її дивовижне нашіптування над ним: „Хрест на мені, хрест на спині, уся в хрестах, як овечка в реп'яхах. Помилуй його, безкостий Марку, сухий Никоне, мокрий Миколаю!“

І. Нечуй-Левицький присвятив цим колоритним образам — бабі Палажці та її одвічній суперниці бабі Парасці — окремі оповідання, гумористичний струмінь у назвах яких, напевно, привабить читача прочитати їх на дозвіллі: „Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти“ і „Не можна бабі Парасці вдержатися на селі“.

Отже, „Кайдашеву сім'ю“ хоч і весело читати, але це сумна повість про долю українського села другої половини XIX ст., це гірка правда про згубність егоїзму й люті, сказана для того, щоб люди ставали досконалішими, гідними себе. Водночас у цьому творі прочитується й справжній гімн українському світові з його неповторною природою, веселою, життєрадісною, поетичною душею людей, мелодійною, багатющою мовою, неповторною у своїй красі піснею. Мабуть, усі ці риси й зумовили непроминальну популярність повісті.

Цікаво, що „Кайдашева сім'я“ має дві версії фіналу-розв'язки. За першою версією - діло з грушею не закінчилося: вона розросталася вшир і вгору, родила дуже рясно, дратуючи й дорослих, і малих Кайдашів. За другою: „Діло з грушею скінчилося несподівано. Груша всохла, і дві сім'ї помирилися. В обох садибах настала мирнота й тиша“. Літературознавець С. Єфремов „забракував“ обидва варіанти: він уважав, що справа не в груші, а в соціальних причинах, у письменницькому вмінні чи невмінні психологічно обґрунтовувати ті причини.

Засоби комічного. Сміх над сторінками „Кайдашевої сім'ї“ — це своєрідний виклик абсурдності тієї домашньої війни, яка, по суті, знищує людину. Змальовуючи цю „війну“, прозаїк раз у раз вдається до гумору ситуацій, у яких невідповідність, контраст форми й змісту, дій та обставин просто-таки разючі. Комічні ефекти також забезпечуються в повісті іронією й сарказмом. Часто-густо сповнені іронії репліки Кайдашихи, особливо до невісток: „Лавріне! Підстав своїй жінці під ноги стільчика, бач, не дістане руками й до половини діжі“. їдка іронія звучить буквально в наступній репліці Кайдашихи: „Лавріне! Утри жінці піт з лоба, а то ще в діжу покапає“. А далі звертання до сина лунає вже саркастично: „Лавріне, утри лиш носа своїй жінці. Он, бач, дядьки з носа виглядають“. Так само саркастично звучать Омелькові слова, звернені до Кайдашихи, хоча насправді ними він характеризує не свою жінку, а „каторжні“ Западинці (пригадайте епізод, у якому віз перевернувся разом із Кайдашихою): „Та тут хоч спідницю скинь та й по яру бігай! Ніхто не побачить, бо щось тут і хат не гурт видно“.

Рясніють сторінки повісті й зниженою лексикою, особливо в порівняннях: „Кайдашиха стала шута, як безрога корова“; „заквітчалася сіном, як вівця реп'яхами“; „ходить так легенько, наче в ступі горох товче“; „у Химки очі, як у сови, а як ходить, то наче решетом горох точить“.

Комічного ефекту автор досягає, використовуючи мовну нісенітницю у ворожінні баби Палажки: „Сарандара, марандара, гаспида угас, василиска попер! Амінь біжить, амінь кричить, аміня доганяє!“

До яскравих засобів комічного належить і змішування стилів (скажімо, високий епічний стиль у сцені побутової бійки).

Порівняйте:

„Не чорна хмара із синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом із-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти“.

То не грім в степу грохоне, То не хмара світ закрила. То татар велика сила Козаченьків обступила.

(„Ой Морозе, Морозенку“)

Зверніть увагу: герої повісті майже ніколи не сміються — сміється читач, але в тім то й річ, що, коли відзвучить сміх, на дні душі залишається сум. „Сміх зі слізьми“ є однією з ознак української літератури — це відзначав і сам І. Нечуй-Левицький. Печально сміявся й українець М. Гоголь. Про „Кайдашеву сім'ю“ можна сказати так само: це повість, у якій крізь сміх пробиваються сльози.

6. Прочитайте повість І. Нечуя-Левицького „Кайдашева сім'я“.