Українська література 10 класс (рівень стандарту) - Олександр Авраменко - Грамота 2018

ПАНАС МИРНИЙ (1849-1920) - РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

1. Роздивіться репродукції картин і виконайте завдання.

І. Рєпін. Запорожці пишуть листа турецькому султану

М. Неврев. Торг. Сцена з кріпацького побуту

М. Михайлошина. Садок вишневий коло хати

A. Коротко опишіть кожен період за хронологічною шкалою й зображеним на картинах.

Б. Яка картина має негативний зміст? Чому?

B. Чи впливає політична ситуація в країні на життя її населення? Аргументуйте свою думку.

2. Прочитавши матеріал про життєвий шлях Панаса Мирного (або переглянувши телефільм „Два світи Панаса Мирного“), випишіть у хронологічній послідовності основні події життя письменника.

Панас Рудченко (псевдонім Панас Мирний) народився 13 травня 1849 р. в м. Миргороді, що на Полтавщині, у родині дрібного чиновника.

Мати й батько письменника жили в злагоді та взаємній пошані, вели натуральне господарство. Батько, Яків Григорович, спочатку служив на посаді канцеляриста, а потім став бухгалтером повітового казначейства, дуже любив свою роботу, добре її знав. З дітьми (а їх у родині було п'ятеро: четверо синів та одна дочка) тримався на відстані. Цікаво, що найбільшою погрозою для них було „розкажу батькові“. У зрілому віці всі сини поважали батька за його любов до роботи й однакове ставлення до всіх. Мати, Тетяна Яківна, була близькою до дітей, вела домашнє господарство, захоплювалася кулінарією й народною медициною (по допомогу до неї зверталися люди навіть із навколишніх міст і сіл). З дітьми вона спілкувалася тільки українською мовою, імітуючи дійових осіб, уміла розповідати бувальщини й історичні оповідки.

Чарівний світ казок і легенд, народних пісень полонив Панаса змалку. У світ народної творчості хлопчика ввела добра й мудра нянька Оришка, яка стала прообразом Чіпчиної баби в романі „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“. До речі, цей твір Панас Рудченко написав за участю старшого брата Івана, до якого найбільше тягнувся в дитинстві. Вони не були схожими один на одного: Іван — світло-русий, із сірими очима, а Панас — темно-русий, з карими очима. Обидва були високими, тільки Іван — кремезним, а Панас — худорлявим.

Будинок батьків Панаса Мирного та Івана Білика. м. Миргород. Фото початку XX ст.

Відрізнялися й характерами: старший брат настирливий, рішучий, голосний, а молодший — тихий та мрійливий.

З Миргорода родина переїхала до Гадяча, де батько дістав посаду скарбничого. У місцевому повітовому училищі брати й здобули середню освіту. Панасові дуже подобалася наука, за успіхи в навчанні він щороку одержував похвальні листи, мріяв про гімназію й університет. Однак далі вчитися брати Рудченки не змогли через скромні сімейні статки. І все ж завдяки винятковій працьовитості й старанності досяглії згодом високих посад і чинів.

З чотирнадцяти років Панас Рудченко служив у канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода, а в 1871 р. домігся призначення в губернський центр Полтаву, де й прожив до кінця своїх днів. Поступово Панас піднімається кар'єрними щаблями, стає провідним співробітником Полтавської губернської казенної палати. А брат Іван дослужився до посади члена колегії міністерства фінансів.

Панас Мирний був дуже старанним у праці, дбайливо до неї ставився. Він знайшов у службі таке місце, яке забезпечувало матеріальний добробут, але дало змогу бути чесним, не робити людям зла.

Проте чиновницька кар'єра зовсім не захоплювала Рудченка. „Задумався я над життям свого брата-чиновника, — писав він ще замолоду в щоденнику. — Непривітне те сидіння з дня в день над столом, те брязкання на ''щотах", те поставлення всяких ''свєдєній" і відомостей само тобі уїдається в серце, а коли ж нема хіті того робить, коли робиш ради шматка хліба, — о, яке невеселе й тяжке таке життя! Часом і начальник знічев'я налає тебе — то треба мовчать, коли хочеш м'який шматок хліба їсти... Серце моє наливалося огнем, у грудях ходили прибої гніву... О, чим я тобі відомщу, ти, кляте життя — невільне, підданське!“

Вихід із тяжкої духовної кризи підказав І. Нечуй-Левицький, який саме з'явився на літературній арені зі своїми першими творами. І ось молодий бухгалтер Полтавського скарбництва також вирішив писати, щоб сказати правду про свій прекрасний та нещасний народ, щоб виставити напоказ усьому світу „охранительні начала“ самодержавства, людей жорстоких і неситих.

У серпні 1872 р. у львівському (тоді закордонному) журналі „Правда“ дебютує віршем „Україна“ новий автор — Панас Мирний. Нагадаймо, що на підросійській Україні царськими указами тоді було заборонено друкувати твори українською мовою. У листопаді й грудні в „Правді“ з'являється перший прозовий твір цього автора — оповідання „Лихий попутав“. Через два роки читач ознайомився з нарисом „Подоріжжя од Полтави до Гадячого“ і повістю „П'яниця“. Ці твори відразу привернули увагу критиків, які побачили в них „свіжий та сильний талант“. Підбадьорений успіхом, молодий письменник розпочав роботу над повістю „Чіпка“, що невдовзі переросла в перший соціально-психологічний роман-епопею з народного життя „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“.

Чернетку нової повісті Панас Мирний надіслав на рецензію братові, який, окрім служби, також серйозно займався фольклористикою й літературною критикою, був відомий під псевдонімом Іван Білик. Той схвалив загальний задум твору („Ти, довготелеса гітаро, серйозно талановито бренчиш — і мотиви, найбільш суттєві, схоплюєш точно“, — писав він у листі), але висловив деякі суттєві зауваження ідейного характеру й запропонував разом переробити повість на панорамний роман. Спільний задум увінчався блискучим успіхом.

Панас Якович працював чиновником 57 років, дослужившись до чину цивільного генерала — дійсного статського радника. Становище зразкового урядовця було несумісним із захопленням українською літературою, яку царський уряд саме в той час прагнув знищити. З погляду імперської влади українськомовна літературна творчість розглядалася як щось ганебне. Ось чому брати Рудченки творили під псевдонімами й ретельно приховували свої справжні імена. Біографи Панаса Мирного знають лише один епізод, коли письменник не дотримався своїх правил.

У квітні 1892 р. театральна трупа М. Садовського приїхала до Полтави з прем'єрою драми Панаса Мирного „Лимерівна“, головну роль у якій грала неперевершена М. Заньковецька. Вистава пройшла з великим успіхом. Під захоплені вигуки публіки: „Автора! Автора!“ — зачарований грою талановитої актриси, зворушений до сліз, Панас Мирний забув про свій кодекс — не розкривати, берегти таємницю псевдоніма — і піднявся на сцену. Перед здивованими очима глядачів стояв знайомий багатьом полисілий, худий, засмоктаний „бомагами“ і „докладами“, трохи зніяковілий та розчулений колезький радник П. Я. Рудченко. Марія Заньковецька подарувала йому вінок ...

Роман „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“, написаний у двадцятишестирічному віці, увів Панаса Мирного в коло класиків української літератури. Згодом митець почав писати не менш грандіозний твір — роман „Повія“, але з кожним роком усе важче й важче було знаходити час для улюбленої творчої праці: казенні обов'язки забирали всі сили й час. Тож для письменства залишалася „третя зміна“ — ніч, адже в „другу зміну“ (вечір після роботи) він, як старанний чиновник, сидів над узятими з роботи паперами.

З такою завантаженістю на службі й заняттями літературою можна було на все життя залишитися самотнім. Проте в сорокарічному віці Панас Рудченко зустрівся з Олександрою Михайлівною Шейдеман, яка походила з роду німецьких дворян. Вона мала вищу музичну освіту (закінчила Харківську консерваторію), володіла кількома іноземними мовами, була начитана. У 1889 р. закохані побралися, але подружнє життя виявилося нелегким. Олександра часто хворіла.

У родині народилося троє синів. Для літературної творчості залишалося дуже мало часу. Починаючи з 1890-х років Панас Мирний пише дедалі менше й рідко друкує свої твори.

Останні роки письменника затьмарені багатьма трагічними подіями: із життя на початку XX ст. пішов брат Іван, а згодом і мати, на війні загинув старший син Віктор, відійшли у вічність найближчі друзі — М. Старицький, Б. Грінченко, І. Карпенко-Карий, М. Коцюбинський, Леся Українка.

Панас Мирний з нареченою Олександрою. 1889 р.

Панас Мирний помер 28 січня 1920р. в м. Полтаві через хворобу (інсульт). В особовій справі Панаса Рудченка вперше за 57 років бездоганної роботи з'явився запис, у якому йшлося про звільнення його з числа службовців у зв'язку зі смертю. За стародавнім звичаєм труну під червоною китайкою везли на санях двома парами волів. Тисячі полтавців прощалися з корифеєм української прози, який залишив нащадкам чисте зерно правди про свій народ і свою епоху.

Два світи Панаса Мирного.

3. Прочитайте короткий огляд творчості Панаса Мирного й розкажіть, за яким із його творів ви зняли б кінофільм. Аргументуйте свій вибір.

Творчий доробок. Панас Мирний створив два великі романи — „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ і „Повія“, три повісті — „П'яниця“, „Лихі люди“, „Лихо давнє й сьогочасне“, увійшовши в літературу як основоположник українського соціально-психологічного роману й повісті. А ще в доробку письменника — вірші, п'ять п'єс (найвідоміша — „Лимерівна“), оповідання („Морозенко“, „Лихий попутав“), переклади В. Шекспіра, публіцистика. Більшість творів написано в 1870-1880-х роках.

Панас Мирний виявив потужний талант письменника-реаліста, майстра психологічного аналізу, він тонко простежив умови й чинники формування людини як особистості. Його героями стають різні соціальні типи: селяни, поміщики, міщани й інтелігенція.

Вершиною епічного мислення Панаса Мирного стали романи „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ і „Повія“, у яких письменник художньо досліджує неординарну людину, докладно простежуючи її психічний стан за різних обставин. Про перший роман ви дізнаєтеся далі, а зараз зупинимося на „Повії“ — широкому епічному полотні, якому Панас Мирний присвятив кілька десятиліть своєї творчості. Письменник так визначив художній задум роману: „Головна ідея моєї праці — виставити пролетарку й повію сьогочасну, її побут у селі (перша частина), у місті (друга частина), на слизькому шляху (третя частина), попідтинню (четверта)“.

У романі розповідається про знівечену долю жінки, яку виштовхнуло пореформене суспільство, роздерте гострими соціальними контрастами. Сільська дівчина Христя Притиківна спочатку стає наймичкою, а потім — міською повією. Дівчина опускається на соціальне дно, а згодом, повернувшись у рідне село, вона замерзає під корчмою, яка колись була її батьківською хатою.

Афіша до кінофільму „Повія“. 1961 р.

Письменник виразно розкрив не лише трагедію сільської дівчини, а й її вину у своїй біді. Заражена сифілісом, безноса Христя не кинула страшного ремесла, а й далі продовжувала заражати смертельною хворобою (соціальне дно, патологічна психіка, найтемніші фізіологічні сторони людської душі — ознаки натуралізму в романі „Повія“). У романі вирішується головна проблема всієї творчості Панаса Мирного — проблема „пропащої сили“. Цей твір засвідчив про актуальність тем і проблем, порушених Панасом Мирним.

Серед драматичних творів Панаса Мирного найвизначнішою є п'єса „Лимерівна“ (1892). Вона витримала творчу конкуренцію з найкращими драмами того часу й надовго ввійшла до репертуару „Театру корифеїв“. Головну героїню блискуче зіграла М. Заньковецька, яка називала цю роль найулюбленішою. Основний конфлікт драми розгортається навколо боротьби Наталки й Василя за своє кохання (дівчина змушена одружитися з багатим нелюбом Шкандибенком, який ще й „шкандибає на голову“), за своє щастя й волю.

Василь — сирота, наймит заможного козака — виявився міцнішим і стійкішим від спрямованого проти нього зла. Натомість Наталку злі сили не тільки доводять до божевільного стану, а й змушують закінчити життя самогубством. Такий розвиток подій виявляє деяку полегшеність, штучність у створенні образу Василя. Шекспірівської енергії для нього в письменника ніби не вистачило, адже герой виявився неспроможним боротися до кінця за Наталку. Наталка ж — справді шекспірівська Джульєтта, компроміс для якої — лише її смерть. Смерть головної героїні розставила все на свої місця: нещира й підступна подруга Маруся лементує, що пострижеться після цього в черниці, Лимериха зізнається, що це вона сама „пропила“ свою дочку, а Василь збирається йти за Дніпро в гайдамаки, адже там „правда карає кривду“.

Драмою „Лимерівна“, романами „Повія“ і „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ Панас Мирний виконав свою творчу програму — створив щось дуже суттєве в українській літературі, спонукав читача вжахнутися від кричущого суспільного зла, стати людянішим і милосерднішим. Центральним твором майстра дослідники вважають роман „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“.

4. Опрацювавши матеріал про роман Панаса Мирного „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“, заповніть літературний паспорт цього твору.

Роман „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“. У 70-х роках XIX ст. провідною темою українських письменників було, як уже зазначалося раніше, життя села. Реформа кріпосного права 1861 р., стрімка капіталізація принесли в селянський світ нові проблеми: хлібороб опинився перед складним вибором: господарювати по-старому чи йти в місто на заробітки; зберігати совість, давні моральні устої чи зректися всього цього заради виживання й збагачення; боротися за свої права чи підкоритися жорстокому світові... Нового забарвлення в літературі набули й характери селян.

Найпомітнішим здобутком українського красного письменства в розкритті цієї теми вважається роман Панаса Мирного та Івана Білика „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“. Це був перший „роман з народного життя“, у якому, за визначенням І. Франка, „змальовано майже столітню історію українського села“, розкрито тогочасну дійсність у всіх її складностях і суперечностях.

Історія написання роману. Роман „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ академік О. Білецький назвав „будинком із багатьма прибудовами й надбудовами, зробленими неодночасно й не за строгим планом“. Чому? Відповідь на запитання приховує історія створення цього широкого епічного полотна.

Поштовхом для написання роману став розлогий нарис1 Панаса Мирного „Подоріжжя од Полтави до Гадячого“, за основу якого взято розповідь візника про місцевого розбійника Василя Гнидку (цю історію письменник почув по дорозі до батьків на Великодні свята 14 квітня 1872 р.).

Нарис було надруковано у львівському журналі „Правда“ у 1874 р. У ньому розповідається, як заможний селянин із Заїчинців Василь Гнидка організував банду й кілька літ тримав у постійному страху чотири повіти. Панас Мирний назвав Гнидку „безталанною дитиною свого віку, скаліченим виводком свого побиту“, але він мав розум і силу для добрих справ: „На все вдатний, до всього здався, чи до ремества, чи до роботи якої його пошли, йому дай. Сам чоботи шив, у млині знав діло, і стрілець з його запаленний був!“

У нарисі Панас Мирний розглядає людину як сукупність суспільних відносин, але Іван Білик порадив братові: „Прочитай ще раз "Чіпку" — і ти побачиш, що життя, виведене в повісті, жахливе. Але хіба ж теперішнє життя не становить нічого, крім п'янства, дурості, заздрості, розбою, убивства?“ Критик переконував брата, що суспільство тримається не на грішниках, а на святих, „воно тримається людською сутністю людини, а не звірячою. Звіряча сутність — злочини — лише є протестом проти мерзенного устрою людської сутності. Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Йов)“. Так метафора з біблійної Книги Йова, яку підказав Іван Білик, стала назвою майбутнього роману.

У листопаді 1872 р. Панас Мирний закінчив повість „Чіпка“ — першу редакцію майбутнього роману, написану на основі нарису. Згодом письменник погодився на переконання брата створити „народний роман на основі щирого реалізму“. Сам Іван Білик також долучився до роботи над новою версією твору. У романі переплелися два художні підходи — публіцистичний (Іван Білик віддавав перевагу соціальному аспекту) і суто художній (Панас Мирний). Тому в історії української літератури обох братів Рудченків уважають співавторами твору. Під час доопрацювання задуму автори дедалі більше заглибилися в історію, унаслідок чого й з'явилися ті „прибудови“, про які писав академік О. Білецький. Після вдосконалення повість стала широкоформатним, панорамним, реалістичним романом, час дії в якому сягає від катерининських часів до пореформених 1860-х років.

Через сумнозвісний Емський указ 1876 р. роман зміг надрукувати М. Драгоманов тільки за кордоном — у Женеві в 1880 р. на кошти українських громад. Після виходу у світ твір одразу потрапив до списку книжок, заборонених у Російській імперії.

Панас Мирний та Іван Білик. 1881 р.

1Нарис — оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому автор показує помічені ним у житті дійсні факти (реальних людей, події).

Уперше легально роман було опубліковано в 1903 р. в журналі „Киевская старина“ під назвою „Пропаща сила“.

Ідейно-тематичний зміст. Роман „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ став першою в нашому письменстві монументальною селянською епопеєю, усебічним змалюванням життя українського села. Автори сміливо утверджують важливу в усі віки ідею: народ жив би мирно, якби не нестерпне гноблення (воли б не ревли, якби ясла були повні), але разом із тим за допомогою насильства світ не вдосконалиш. Відповідаючи на зло злом, людина лише посилює його й замикає коло, з якого немає виходу.

Сучасні літературознавці визначають тему роману як зображений на широкому суспільному тлі життєпис злочинця Чіпки від його народження до ув'язнення на каторгу.

Жанрові й стильові особливості твору. У романі порушено суспільно значущі соціальні проблеми, тому за характером він — соціальний. Крім того, соціальні процеси зображено через психологію героїв, їхні думки, прагнення й переживання, звідси глибокий психологізм. Отже, це яскраво виражений соціально-психологічний роман.

Теорія літератури

Соціально-психологічний роман — це жанрова форма роману, надбання реалістичного мистецтва. Найвидатнішими майстрами роману були О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер, I. Тургенев, Ф. Достоєвський, Л. Толстой. У реалістичному полотні Панаса Мирного й Івана Білика трапляються й романтичні вкраплення, особливо в першому ліричному розділі „Польова царівна“.

Поява соціально-психологічного роману засвідчує про зрілість літератури й культури того чи того народу.

Композиція та сюжет. Композиція роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ складна: він має чотири частини, тридцять розділів.

Основні сюжетні лінії роману:

• рід і життя Чіпки;

• рід і життя Максима Ґудзя;

• Грицько та його дружина Христя;

• пани Польські;

• історія села Пісок.

Сюжетні лінії то розгортаються окремо, то перетинаються. Вони розвиваються на тлі суспільно-історичних подій та тісно з ними пов'язані. Початок роману ліричний, з інтригою: у першому розділі („Польова царівна“) автори знайомлять нас із Чіпкою, Галею, Мотрею, але хто вони й чим живуть — ми ще не знаємо. А далі розповідається про батьків Чіпки, його дитинство та юність, а також про Грицька й Христю. Перша частина переважно виконує роль експозиції.

А ось друга частина переносить читача в далеку історію закріпачення села Пісок, яка в основному розвивається трьома сюжетними лініями: історія села, роду Максима Ґудзя та панів Польських. Отже, перші дві частини — це фактично експозиція й передісторія.

Зав'язку автори подали в третій частині, яка починається розділом із промовистою назвою „Нема землі“, — тут Чіпка Варениченко втрачає землю. Саме з цього моменту й починається напружений розвиток подій, що досягає кульмінації в епізодах реакції Чіпки на вигнання його із земства, у його духовному зламі. І відразу після кульмінації йде розв'язка — знищення козацької родини Хоменків та арешт головного героя.

Особливої уваги заслуговує друга частина роману, яка забезпечує йому панорамність, до того ж вона найбільш самодостатня. Крізь призму долі села Пісок у ній показано понад столітню українську історію. Тут ідеться про перетворення козаків на „покірних волів“. Згадуються історичні події: скасування Гетьманщини; гайдамаччина; зруйнування Січі генералом Текелієм, Очакова — турками; польське повстання під проводом Т. Костюшка; запровадження Катериною II кріпацтва на землях України; повстання декабристів („тоді саме царська гвардія з масонами забунтувала...“) і навіть революційна хвиля 1848 р., що прокотилася Європою.

Козацька слобода Піски втрачає волю. Село віддають колишньому шляхтичу-поляку, який вислужився в російській армії до генерала. Селян же за принципом „поділяй та володій“ ділять на козаків і „генералових“.

У другій частині оповідь ведеться за законами хроніки. У ній з'являються нові персонажі, як, наприклад, останній січовик Мирон Ґудзь, чия туга за волею передалась онукові Максимові. З хроніки села Пісок виринає й історія Чіпчиного батька, Івана Вареника, незаконнонародженого панського сина. Час від часу оповідь набуває сатиричного забарвлення. Саме так змальовано зверхню щодо піщанських „хахлів“ і „мазеп“ генеральшу та її „кацапський“ почет. Проте й сцени, у яких селяни принижуються перед панею, теж не позбавлені гірких сатиричних нот. Сумирність „волів“ викликає в авторів роману досаду.

Співавторство І. Білика виявилося в наповненні роману історичним і суспільствознавчим змістом. Цей твір присвячено праці українського селянина. Щодо персонажів, то на перший план тут дедалі помітніше виступає Максим Ґудзь з його баламутством, історією перебування в „некрутах“, а потім поверненням у рідне село. Загалом друга частина сюжетно мало пов'язана з трьома іншими. „Прив'язкою“ є та обставина, що Максим Ґудзь — батько Галі, майбутньої дружини Чіпки Вареника. Суттєвим є також вихід через ретроспекції на значний історичний часопростір.

Образна система. У центрі роману — образ Чіпки. Його історія охоплює три частини твору. Чіпка (Ничипір) Варениченко — найпомітніший, особливо детально виписаний образ революціонера, бунтаря у вітчизняній літературі другої половини XIX ст. Панас Мирний та Іван Білик докладно простежили, як потенційно добру, чулу, чесну й совісну людину затята революційність, мстивість неминуче ведуть до страхітливого морального краху. Доля й суспільство дуже несправедливі до Чіпки. Однак чи можна через це зневірюватися й мстити? Він обирає саме такий шлях. Безвихідне узагальнення „немає правди на світі“ підказує йому більшовицьку ідею: „Куди не глянь, де не кинь — усюди кривда та й кривда! Коли б можна, увесь би світ виполонив (тобто виполов, знищив. — Авт.), а виростив новий! Тоді б, може, і правда настала!“

Разюче символічна кінцівка роману: Чіпки зрікаються, його проклинають і Галя, і мати — найдорожчі люди, для яких, власне, він і шукав ножем правду й щастя. З пекучим докором на устах: „Так оце та правда?!“ — дружина накладає на себе руки. А мати сама віддає на кару свого сина-убивцю, щоб зупинити його злочинні діяння. Адже для Мотрі заповідь добра, любові до ближнього „Не вбий!“ вища, ніж материнські почуття. Зрозуміло, і Мотря, і Галя — то сама Україна, душа нашого народу, що однозначно засуджує кривавий шлях боротьби з несправедливістю.

Автори наголошують, що, незважаючи на все, Чіпка міг зробити й інший вибір. Життєві умови, які формували його як особистість, не такі вже й однозначні, одновимірні. Якісь обставини тягли Варениченка в прірву морального занепаду, а інші оберігали його від „слизької дороги“ (порівняйте їх за допомогою таблиці).

Негативні впливи

Позитивні впливи

дитинство байстрюка

добродійна поведінка й повчання баби Оришки та діда Уласа

отроцтво наймита

кохання до Галі

відсудження землі

материні протести проти непристойної поведінки сина

концепція Пороха про панування неправди у світі

родинний затишок

лихе товариство, що штовхало до злодійства

обрання Чіпки в земство

поразка в земській боротьбі проти панства

господарські успіхи

Отже, негативні й позитивні впливи в житті Чіпки зрівноважені — це значить, що не самі лише зовнішні причини штовхали його на „слизьку дорогу“.

Злети й падіння Чіпки Вареника нагадують синусоїду. Його звивистий шлях має принаймні чотири виразні віхи.

1. Ідилія. З неї починається роман. Знайомство з Чіпкою відбувається в момент, коли він закохується в „польову царівну“ Галю.

2. Душевний занепад. У Чіпки незаконно відсуджують землю — і він із властивою йому категоричністю вирішує, що „правди немає“. Після цього Чіпка запиває, зв'язується з „трійцею“ сільських гультіпак і мріє про помсту кривдникам. Уже тепер він ладен чинити розбій. Утім, це ще не остаточне спустошення душі.

Усе, що відбувається з Чіпкою, найкраще розуміє Христя, дружина Грицька Чупруненка. Вона каже, що Чіпка — це „боляща душа“. Справді — боляща, адже йдеться про неприйняття неправди, болісну, імпульсивну реакцію на „дурні умови“, про бунт, хоч і химерний. У Чіпці живе органічне хліборобське начало, яке теж нагадує про себе (добро він легко спускає з рук, а хліб продати не може!).

3. Нова ідилія. „Воскресіння“ Чіпки мотивується:

а) його розчаруванням у дружках-гультіпаках;

б) докорами сумління, каяттям перед матір'ю, якій він завдав страждань;

в) тугою за звичайним людським щастям.

Чіпка стає полотенщиком Никифором Івановичем — поважною комерційною людиною. Він прагне служити громаді й навіть балотується до земської управи.

4. Катастрофа. Її причина — комедія з виборами до управи — ще одна несправедливість, якої Чіпка стерпіти не в силі. Образа, тяжке почуття пережитої кривди породжують злість, стають рушієм тотальної помсти. Сам того не помітивши, Чіпка виходить на розбійницький шлях, вороття з якого вже немає.

В. Євдокимов. Малий Чіпка. Ілюстрація до роману Панаса Мирного та Івана Білика „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“

Звісно, „дурні умови“ у цій драматичній історії відіграли не останню роль. Проте вони однакові для таких різних людей, як Чіпка Вареник і Грицько Чупруненко. Тим часом Грицько — сумирний, терплячий хазяїн, а Чіпка — бунтар, правдоборець, який, зрештою, виявляється „пропащою силою“ (ще одна опозиційна пара героїв у Панаса Мирного).

Розбійництво Чіпки, отже, коріниться в його індивідуально-психологічних особливостях, розкритих письменниками надзвичайно цікаво.

У сцені першої зустрічі з героєм автори виокремлюють кілька містких психологічних портретних деталей: „Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах і селах. Одно тільки в нього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою...“ Туга — це складне, змішане почуття, яке вбирає тривогу, сум і нудьгу. У „хижій тузі“ Чіпки вгадується передвістя його подальшої долі. У цій деталі — і натяк на майбутню трагедію Чіпки, його пропа- щість, й обіцянка чогось зловісного.

Що ж до причин такої незвичайної туги молодого Чіпки Вареника, то й вони очевидні:

• комплекс байстрюка; пережиті дитячі образи, що позначаються на поведінці й душевній структурі хлопчика (невеселе, вовчкувате, тихе...);

• суперечливість реакцій та душевних поривів малого Чіпки: він прагне бути добрим, здатен поетично відчувати красу — і легко засліплюється якимось почуттям, буває жорстоким (як в епізодах із горобцями чи з Бозею, зображеним на іконі);

• мимовільна жорстокість, імпульсивність, безоглядність, прихована злість — цим рисам Чіпки автори приділяли належну увагу в „дитячих“ розділах роману;

• Чіпка не такий, як усі; для Грицька він узагалі „парень добрий, та тільки чудний собі“.

Те, що Чіпка випадає із загального ряду, теж зумовило моторошне перетворення правдошукача на розбійника.

Грицько Чупруненко мав приблизно такі ж стартові позиції, як і Чіпка, чи навіть гірші: сирота, батьки померли під час епідемії холери, змалку жив біля далекої родички-удови, а вже потім у діда У ласа. Його життя в підпасичах таке ж, як і в Чіпки, — голодне роздолля із сухарями чорними, як земля. Деякі його риси промовисто виявляються вже в дитинстві: десь не було видно Грицька, коли вовк на отару напав; „сидів, рота роззявивши, коли дід повідав, що пани знову забирають його до двору, і не журився долею У ласа“.

Разом із тим хлопець виростає роботящим, адже мріє жити заможно, одружитися й мати „діток маленьких...“. „Купивши грунт, почув себе Грицько зараз іншим... зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда“. Мав намір одружитися з багачкою, але з того нічого не вийшло, узяв собі сусідську наймичку Христю. „І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою“, яку старші молодшим за приклад ставили (сироти, наймити, а стали хазяїнами!).

Однак автори роману мають сумнів щодо того, чи треба з Грицька брати приклад, бо його життєва філософія — „своя сорочка ближче до тіла“. Найяскравіше вона дала про себе знати під час розправи з кріпаками: па заклик Чіпки заступитися за скривджених Грицько, не сказавши ні слова, зник у чужому городі, а вдома хвалився перед Христею своїм „вчинком“, називав кріпаків злодіями й голотою.

Дружба Грицька з товаришем дитинства „коливається“, як стрілка барометра: коли він повернувся із заробітків із грошима, то гордував Чіпкою, коли ж Варениченко поправив господарство, Грицько поновив із ним товариські стосунки.

Дуже привабливим зовнішністю й молодечим запалом є Максим Ґудзь: „Як же дійшов до літ та убрався в силу — біда з ним та й годі! Високого зросту, бравий, широкоплечий, як із заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун... Хороший з лиця — повновидий, рум'янець на всю щоку, з чорними веселими очима, лискучим усом — він був перший красень на селі“. Ні Максим, ні його батьки не знали кріпацької неволі (його дід Мирон зумів свого часу відстояти козацьке звання), тому родина жила у відносному достатку. Максим виростав жвавим і непостійним: за все брався із запалом і швидко охолоджувався до тієї чи іншої роботи. Найбільшою розвагою для нього, малого, була гра в бої з татарами. Так він виховував у собі сміливість, яка виразно виявилася в поєдинку з панським бугаєм. У парубоцькому віці Максим верховодив усіма: красивий, сильний, веселий, сміливий, гострий на язик хлопець подобався всім ровесникам.

Однак витівки його ставали все дошкульнішими: заніс ворота на верх дуба, вимазав удові дьогтем ворота, звів молоду дівчину... А коли полюбив горілку й почав допікати кріпакам, батько змушений був віддати Максима в солдати.

Солдатською наукою він оволодів швидко й дослужився до унтер-офіцера. Так само швидко й опанував нечесний промисел — „прокормлєніє“: рота виряджала кількох солдатів, щоб ті збирали милостиню в населення, щоправда, цю „милостиню“ то випрошували, то відбирали, а то й крали. Максим одружився із злодійкуватою Явдошкою. Він збирав данину з „прокормлєнія“, а жінка перепродувала крадене. Під час Кримської війни Максим, скориставшись пораненням, вийшов у відставку, потім повернувся в рідний край та збудував біля Пісок дім-фортецю. Тут він продовжив своє злочинне життя: грабував заможних і ділився зі спільниками „здобиччю“. Під час одного з пограбувань його вбили. Здібному, кмітливому, фізично дужому, проте аморальному чоловікові така доля судилася не випадково. Промишляючи розбоєм, він не мстить за зло, не шукає правди і саме цим відрізняється від Чіпки: грабує тільки заради наживи. Отже, Максим уособлює інший, так би мовити, чистий тип тієї ж „пропащої сили“.

Надзвичайно трагічним постає в романі образ Галі. Вона уособлює дівочу красу, подружню вірність і моральну чистоту. Саме в стосунках із Галею якнайповніше розкриваються багатий внутрішній світ Чіпки, його найкращі людські якості. Дівчина не сприйняла способу життя свого батька й поставила коханому умову для одруження — покинути розбійництво. Отже, людина може бути сильнішою за долю, вона здатна вибирати шлях добра.

Галя мріяла тільки про чесне господарське життя, у своєму домі сама все робила з радістю: „І яке воно тобі те щастя здасться, коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся біля всячини?“ Дівчина щиро вірила, що коханням відверне Чіпку від злодійства, але боротьбу за нього вона програла: останній злочин Чіпки не пережила, збожеволіла й учинила самогубство.

Ідеєю пошуку правди освітлений у романі й образ Христі. Змалку стала сиротою, була доброю й співчутливою. Одружившись із Грицьком, Христя зажила в родинному затишку. Проте чи було її існування по вінця наповнене спокоєм? Ні, передусім тому, що її чоловік не співчував людям, був байдужим та егоїстичним. Христя відчувала, що Грицько за потреби може зректися правди й легко змиритися з кривдою.

Мотря — Чіпчина мати — справжня жінка-страдниця. Автори виписали цей образ на широкому соціально-історичному тлі. На початку роману ми дізнаємося, що ця жінка проживе своє життя трагічно: „Не судилося Мотрі щастя. Не знала вона його змалку; не бачила й дівкою, жінкою“. Скільки горя вона зазнала, коли її син пропивав майно, ображав її злими словами: „Як підстрелена горлиця тіпається-б'ється, тихо туркоче й стогне, так мати затіпалася на печі в куточку“. Однак кривду від сина Мотря забуває: дізнавшись, що його посадили до „чорної“, вона хоче побачитися з ним, розрадити його. Світлих днів у її житті було зовсім мало, щасливою була лише тоді, коли Чіпка став господарем та одружився з Галею. Її куце щастя перервала „поновлена“ любов Чіпки до горілки, а крапку в її материнській долі поставив син своїм кривавим злочином. Цього жінка не змогла пережити й викрила його. Чесне, хоч і нестерпно болісне рішення Мотрі має символічне значення: це сама українська душа не приймає кривавого, мстивого шляху боротьби зі злом.

Опозиційними до розглянутих вище образів є пани Польські й представники чиновництва: генеральша, її син Василь Семенович, голова повіту Кряжов, попівський син Шавкун, судовий секретар Чижик, становий Дмитренко. Ця група образів репрезентує такі актуальні на той час проблеми:

• зречення національності;

• зросійщення;

• виродження дворянських родин;

• формування української буржуазії.

У романі майстерно виписана сцена селянського протесту, яка розкриває суть реформи 1861 р. Селянин і далі залишався безправним, мусив відробити ще не один рік панові, а через невдоволення його публічно карали нагайкою.

У романі „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ зовсім немає романтизації „благородного розбійництва“. Якщо в літературі романтизму українських Робінів Гудів, типу Гаркуші й Устима Кармелюка, залюбки зводили на п'єдестал, то Чіпка Вареник, створений художньою уявою Панаса Мирного та Івана Білика, прозаїків- реалістів 1870-х років, — це альтернатива Робінам Гудам. Роман заперечував можливість кривавих способів утвердження правди. У творі питання про мету й засоби боротьби зі злом було поставлено з великою силою художнього передбачення майбутнього. Своїм романом письменник задовго до більшовицького перевороту попереджав людство про загрозу комуністичних утопічних теорій, що ґрунтуються на мстивості, класовій ненависті, ворожнечі й насильстві.

5. Прочитайте уривок із роману Панаса Мирного та Івана Білика „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“.