-

Українська література 10 клас (профільний рівень) - О. І. Борзенко - Ранок 2018

Збірка МІЙ ІЗМАРАГД - Іван ФРАНКО (1856-1916) - Титан духу і думки - УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА кінця XIX - початку XX ст.

Філософські роздуми про безсмертя

Поема „Легенда про вічне життя” увійшла до збірки І. Франка „Мій Ізмарагд” (1898). Пояснюючи назву, автор писав: „Ізмарагдом” звався в старій Русі збірник статей та притч, почасти оригінальних, а почасти повибираних із грецьких писань отців церкви, підібраних так, щоби цілість становила неначе повний курс практичної християнської моралі”.

Письменник скомпонував свій „Ізмарагд”, узявши за основу відомі у світовій літературі мотиви („...я здавна збирав потрохи або намічував собі для пізнішого вжитку поодинокі камінчики...”). У збірці він висловив власні погляди на важливі в людському житті морально-філософські проблеми.

Легенда зазвичай розповідає про щось чудесне, фантастичне. У часи Середньовіччя це був найпоширеніший жанр. Очевидно, рівняючись на середньовічний „Ізмарагд”, І. Франко деякі свої твори називав легендами. Але насправді „Легенда про вічне життя” — це епічна морально-філософська поема, написана на основі легендарного матеріалу. Вона також має виражений повчальний характер, що відчутно наближає її до притчі.

Серед героїв поеми є й історичні особи — видатний полководець Александр1 Македонський, засновник великої держави часів античності, його дружина Роксана, воєначальник Птолемей. Однак усі вони постають не в історичному, а в притчовому, філософському контексті. Автор „змушує” їх пройти через „випробування вічністю”, для чого використовує мотив „божественного дару”.

Спочатку через випробування проходить аскет-пустельник: він одержує від богині „чудодійний горішок”, що дарує вічне життя, однак усвідомлює марність безсмертя й передає свій шанс Олександру Великому. Але й могутній володар не прагне вічності без коханої Роксани: „Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай? / З нею жить! Або радше ти сам умирай!”.

Та серце красуні Роксани належить воєначальнику Птолемею — йому й дістається горішок вічного життя. А далі символ безсмертя потрапляє до куртизанки, у яку без тями закоханий сам Птолемей. Зрештою чарівний горішок повертається до царя: закохана куртизанка готова на все, щоб завоювати його прихильність. В останні передсмертні хвилини Олександр рішуче кидає символ вічності в огонь, бо не уявляє свого життя без кохання Роксани: „Не для нас, о богине, твій божеський дар! / Хоч над світом я цар, та над серцем не цар”.

Провівши своїх героїв через „випробування вічністю”, автор поєднав проблему безсмертя з проблемою щастя. Можна жити вічно, володіти світом, але не душею й серцем іншої людини. Вічність без кохання й щастя втрачає всі свої принади. Життя і смерть, сенс людського існування, справжні цінності — саме про це змушує замислитися „Легенда про вічне життя”.

Читацький практикум

Прочитайте поему. Виконайте завдання.

Легенда про вічне життя

1

Олександер Великий весь світ звоював

І отсе в Вавілоні мов бог раював.

А побожний аскет вік в пустині прожив

І молитвою й постом богині служив.

Наче сонце, що разом прогонює тьму,

Так богиня в опівніч явилась йому.

1 У тексті твору І. Франка — Олександер.

Прихилилась і мовить: „Мій вірний слуго,

Чим тебе вдовольнить? Чи бажаєш чого?”

Аскет мовить:

„Хоч яке се життя і трудне, і сумне,

Дай, щоб старість і смерть оминули мене”.

Богиня мовить:

„Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,

На ж тобі сей малий золотистий горіх.

Одну нічку не спи, один день промовчи

І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.

Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,

Дасть тобі молодим вічно жити воно”.

2

Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,

І готовивсь аскет на великую річ.

Ось огонь розпалив із пахучих полін,

І кадило в огонь щедро кидає він,

І закони Господні проходить умом,

Щоб очистити ум, не схибити притьмом.

Та ось сумніви в серці повстали страшні:

„Вічно жить — молодим — ну, пощо се мені?

Чи вертати у світ, де панує борба?

Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!

О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!

Та безцінний твій дар комусь іншому дам.

У нас цар молодий, богорівний наш цар!

Богорівним зовсім його зробить твій дар.

Міліонам він сонце, життя є нове,

Для добра міліонів хай вічно живе”.

3

Олександер Великий весь світ звоював,

Та дівчини рабом себе він почував.

Персіянки Роксани предивна краса

В його серці горить, мов пожар, не згаса.

У обіймах його та красуня горда

Наче тає, на груди його припада;

Та хвилина мине, і він чує, що ось

В її серці вороже ворушиться щось,

І в очах, ще вогких від любви і жаги,

Дикі іскри горять, наче злі вороги.

З її уст вилітають бажання страшні —

Се бажання пожарів, убійства, різні,

Їй опертись король не здоліє й на мить:

Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!

Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?..

День у день із небес його кидає в ад.

4

Олександер Великий богині моливсь:

„Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!

Або дай, щоб скінчилася мука моя,

Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?

Чом міняється так, кілько є в дні годин?

І чи в серці її я паную один?”

В тій хвилині аскет перед ним опинивсь

І покірно царю до землі поклонивсь.

„Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги

Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.

Не згордуй! Сей малий золотистий горіх —

Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх”.

І він все розповів, відки має сей плід,

Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

„Міліонам ти сонце, добродій єси, —

Будеш жить вічно юний, як плід сей з'їси”.

5

„Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!”

І великим, безсмертним почув себе цар.

„Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?

Постаріє, зів'яне, мов квітка марна!

Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?

З нею жить! Або радше ти сам умирай!”

Вже й не думає цар, до Роксани біжить:

„Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!”

І сказав їй усе, відки має сей плід,

Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

„Коли любиш мене, моє сонце ясне,

Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.

А не любиш... — урвав. — Кого хочеш люби!

Ось тобі сей горіх! Що захочеш — роби!”

Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, —

Олександер не ждав її слова — пішов.

6

Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?

Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?

Не про те! Інший жар в її серці горить!

Інший бог там живе! Інший цар там царить.

Він мета її мрій, осолода очей,

Над усіх милий їй генерал Птолемей.

Хоч не любить її і холодний, як лід,

Вона рада свій вік дать за сам його вид.

„Вічно жить молодій, а без нього? О ні!

Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!

Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!

А як ні, то мені краще в світі не буть”.

Птолемея знайшла і дала йому плід,

І сказала, який в нім лежить заповіт.

А як ніч надійшла, вона тихо пішла,

Олександру в вино трути-зілля влила.

7

Занедужав король, важко стогне, кричить,

А Роксана при нім не ридає, мовчить.

Головами хитають старі лікарі,

І тривога, як ніч, залягла у дворі.

По всім краю йде вість, наче змора та сон,

І сумує весь край, і рида Вавілон.

Ось у строях, білилах, рум'янах ціла,

В Олександрів покій куртизана ввійшла.

„Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!

Ось від мене тобі чудодійний горіх!

Се богині є дар. Як з'їси те зерно,

Вічно жить тобі дасть вічно юним воно”.

Спалахнув Олександер: „Нещасна, дрижи!

Від кого маєш плід сей? По правді скажи!”

Та дівча не дрижить, не спускає очей:

„Мені дав його твій генерал Птолемей”.

■ Довіра Александра Македонського до лікаря Філіппа. (Генріх Семирадський, 1870)

8

Олександер у болях жорстоких лежав

І в руці своїй плід чудодійний держав.

„Вічно жить і любить! День за днем! День від дня!

А життя — то борня! А любов — то брехня!

Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!

День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!

Не для нас, о богине, твій божеський дар!

Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.

Міліони людей можу вбить, погубить,

Та чи змушу кого мене вірно любить?

Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!

Вічне щастя чи дасть сей чудовий горіх?

А без щастя, без віри й любові внутрі

Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі!

Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!

Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!”

9

Серед болю в постелі підводиться цар,

І побожно цілує чудовий той дар,

І в тріскучий огонь із пахучих полін

Чудодійний горіх бистро кидає він.

І здалось, що вже біль не так люто палив,

Мовби в збурену кров охолоди налив.

Прояснів його ум, серце збулось химер,

А в опівніч саму Олександер умер.

Виявляємо літературну компетентність

1. До якої збірки ввійшла „Легенда про вічне життя”?

2. У чому полягає жанрова своєрідність твору?

3. Що споріднює „Легенду про вічне життя” з притчею?

4. Який фантастичний образ є у творі?

5. Які герої складають систему персонажів твору?

6. Чому всі вони відмовляються від вічного життя?

7. Які філософські проблеми порушив автор?

Досліджуємо самостійно

8. Звернувшись до тексту, поясніть, як пов'язані між собою проблеми безсмертя, щастя й сенсу життя.

9. Доведіть, що „Легенда про вічне життя” — епічна, морально-філософська поема.