Українська література 11 клас (рівень стандарту) - Олександр Авраменко 2019

Модри Камень - Олесь Гончар (1918-1995)
Українська література 40-50-х років ХХ ст.
Воєнне лихоліття

Всі публікації щодо:
Гончар Олесь

Новела

І

Бачу, як ти виходиш зі своєї гірської оселі й дивишся вниз.

— Терезо! — гукає тебе мати, а ти стоїш не озиваючись. — Терезо!

А ти всміхаєшся комусь.

Вітер гуляє в Рудних горах. Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згір'ях, й облизане каміння сміється до сонця.

— Терезо! Кого ти виглядаєш?

А ти здіймаєш руки, мов хочеш злетіти.

— Мамцю моя! Пан Бог бачить, кого я виглядаю!

Високе небо над тобою гуде від вітру, мов блакитний дзвін.

II

Куди ти задивилася? У що заслухалася?

Було зимно, коли я постукав у твоє лісове вікно. Чув, що в хаті не сплять, але ніхто мені не відповідав. Там радилися. З-за причілка било снігом і засипало мені очі. Білий вітер стугонів у порожнечі гір.

Я постукав ще раз. Обережно, так, наче й справді цей стук могли почути там, далеко внизу.

— Просимо. Хто ви?

Що мені казати? Хто ми?

— Свої, — кажу й не чую власного голосу. Третю добу ми їли сніг. — Свої, — хриплю я щосили.

Тоді в хаті задзвеніло, мовби сонячний промінь зламавсь об шибку.

— Мамо, то руські!

Боязко й недовірливо відчинилися двері. Я зайшов до кімнати, тримаючи автомат напоготові. Увімкнув ліхтарик, і в смузі електричного сяйва завмерла біля столу злякана мати, а ти біля високого ліжка застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами.

Я загасив ліхтарик і сказав закрити вікна.

Мати засвітила лампу, а сірник дрижав у її руці. Ти стояла на стільці боса, закриваючи вікна.

Я соромився дивитися на твої білі стрункі ноги, але, відвівши погляд, усе одно бачив їх увесь час.

Скочивши зі стільця, ти стала навпроти мене. Тільки тепер я помітив, який подертий на мені був халат. Ти була в білій сукні, і на рукаві чорніла пов'язка.

— Так оце такі... руські?

— А якими ви їх уявляли?

— ...Такими...

Ти простягла мені свою білу руку. А мої були мокрі, червоні, незграбні, у брудних бинтах. Бинти нам правили й за рукавиці, котрі ми розгубили, митарствуючи в проклятих скелях.

— Хто у вас буває?

— Сьогодні нікого, пане вояку, — озвалася мати.

Вона стояла біля кахельного каміна й дивилася на мене сумно.

— А по кому ви носите траур?

— По нашому Францішеку, — каже мати.

— По Чесько-Словацькій республіці, — кажеш ти.

Виходжу надвір, минаю кошару, у якій глухо гуркотять вівці, і тихо свищу. Від скирти сіна відходить Ілля, білий, мов привид. Змерз, лається й питає:

— Що там?

— Можна.

— Брати й «баян»?

— Давай.

Знову заходимо до кімнати. Побачивши плитку, Ілля всміхається, ставить біля дверей свій «баян», обтрушується, здивовано вслухаючись у співучу словацьку мову.

— Так ми ж удома! — вигукує він вражений. — Я все розумію!

— Ми також вас розуміємо. Ми словаки.

(...) — Ми наче знову на Батьківщині.

Мати вказує на нашу скриню біля порога:

— Що то маєте із собою?

Ти здогадуєшся:

— Радіо.

— Радіо! — сплескує мати руками. — Просимо пана — не треба, не треба його в господі! Ви будьте, а його не треба. Від нього нам усе зло. Воно забрало нашого Францішека.

Її син Францішек завжди сидів над своїм радіо до глухої ночі. Слухав і Прагу, і Москву. Необережний, хвалився всім на роботі, що він чув. А прийшли собаки-тисовці, побили радіо та забрали і Францішека. У минулий четвер розстріляли його в кар'єрах. Штандартенфюрер каже: партизан. Для них що словак, то й партизан. Скажіть, на ласку, який з її мужа партизан? Лісник, та й годі! А також узяли з дому та погнали німцям рити шанці.

— Просимо пана, не треба нової біди.

— Мамаша, — утішає Ілля, — воно німе.

— Не треба, панове вояки!

Ілля бере рацію й волочить її з хати.

Тепла хвиля дихає на мене від каміна. Відчуваю, як з дрожем виходить з мене той холод, що ми його набралися в горах. З обережності ми за три доби ні разу не розвели вогню. Ми то плазували в камінні, високо над шосе, то забиралися на самий кряж, звідки видно було ще далі — у тилу — усі батареї противника. Викликаючи час від часу «Симфонію», передавали їй, що треба. З обачності часто змінювали стоянки. Це нас катувало. Перекочовуючи в ущелинах між горами, особливо вночі, ми щоразу зривались у якісь прірви. Якби було менше снігу, ми, мабуть, поскручували б собі в'язи. А так лише пороздирали руки, позбивали коліна, подерли одяг, що найприкріше, пошкодили рацію.

— Ось до чого доводять ці сальто-мортале, — сумно констатував Ілля, остаточно переконавшись, що рація не заговорить.

Але головне завдання все ж було виконане, і цієї ночі ми вирішили перебратися до своїх.

Ти налила в таз теплої води. Я розмотував свої руки, але закляклі пальці ніяк мене не слухалися.

— Давайте я!..

Твої пальці були вправні й повні ніжного тепла. Зовсім не боліло, як ти відривала закривавлений бинт. Відірвавши його, кинула десь у куток, а мої руки, попарені й якісь легші, зав'язала своєю марлею, сухою та м'якою.

— Просимо, панове з Руська, до нашого словацького столу, — каже мати. — Гаряча кава.

Ти подавала.

— Просимо ще одну кварту, — казала ти, коли я випив. — Ми ж вас так довго чекали... товаришу!

І пильно дивилась у вічі, і я виразно чув, як ти входиш до самого серця.

III

Куримо — спимо — хилимося. Шістдесят годин ми не змикали очей.

— Спіть, я стану на варті, — кажеш ти.

Ми сміємось і встаємо з канапи.

— Кам?1— питаєш ти благально.

— Не маємо часу, Терезо.

Мати, бліда й згорьована, щось шепоче, як черниця. «Молиться», — думаю я.

— Мамаша, — каже Ілля, — ми ще прийдемо!.. З «катюшами» і гарматами. Я поставлю вам новий приймач — і ви будете слухати весь світ!

— Дай-то Бог! — шепоче вона. — Терезо, проведи панів вояків.

Ми виходимо в сліпу вітряницю, залишаючи за собою в кімнаті і світло, і тепло, і людську ласку.

Далеко внизу, як у підземеллі, гримить, не вгаває фронт. Туманні, каламутні заграви жовтіють за Модри Каменем. Модри Камень — це по карті. «Мудрим Каменем» називають містечко бійці, бо довго не можемо його взяти.

Ти йдеш попереду, закутана шаллю, легко перестрибуючи з брили на брилу. Над шосе зупиняємося, мов над білою прірвою. Унизу, по дорозі, чорніють німецькі машини, і шофери стрибають довкола вогню, розмахуючи руками. Білі завії снігу вихряться при світлі багаття.

Ти розповідаєш, як краще добратися до млинів, і, скинувши рукавичку, подаєш руку на прощання.

— Як ви іменуєтеся?

Тонка рука, уся зіткана з чутливих жилочок, дрібно тремтить і гріє всього мене. Коли я глянув у цей момент на гори, на обшпугований (оббитий) вітрами камінь, він уже був мені не такий чужий, як досі.

— Ми ще зустрінемося, Терезо. Ми не можемо не зустрітися!

Ти стояла задумавшись.

— Маю гадку, що це сама доля звела нас тут.

— Ти будеш чекати?

— Хай пан Бог бачить, що буду.

1 Куди? (Словацьк.).

IV

Я вернувся.

Уже Модри Камень був наш, і шосе наше, і наші гори. Ще здалеку я побачив, що на вашому подвір'ї немає нічого. Чорніло згарище, і голий димар підіймався над ним, як сурма великого горя.

Підійшовши ближче, я побачив матір. Зігнувшись над попелищем, вона порпалася в ньому, витягуючи й перетрушуючи якийсь недотлілий мотлох. Зосереджено оглянувши його, тут же кидала та знову порпалася, і видно було, що думає вона не про нього, що ті недогарки їй зовсім не потрібні, а вибирає та перетрушує їх лише для того, щоб бути чимось заклопотаною.

— Добридень вам, — сказав я.

— Добридень, — відповіла вона та знову зігнулася над своєю роботою. Вона мене не впізнала.

А коли я їй нагадав, хто я, мати подивилася на мене, і її зібгані безкровні губи засіпалися. Вона похитнулася, схопившись рукою за кахельний камін, який тільки й зберігся від цілої хати. Виплакавшись, розповіла:

— Вони прийшли наступного дня вранці шукати мого чоловіка.

— Він утік від робіт, — кричали поліціянти, — і був уночі тут!

— Не був він тут, — відповіла Тереза.

— То зла неправда, — кричали ті. — Ми бачили сліди на снігу. Ти сама проводжала його з кимось, бо залишила там і свої дрібні сліди! — Та й почали все перекидати й на горищі, і в хижі, і в кімнатах, потрощили посуд і знайшли той закривавлений бинт.

— Чия це кров? — прискіпалися вони.

— То моя, пане поліцаю, — сказала Тереза. — Я порізала руку.

— Кажи дурням! — залементували вони. — Свіжа кров! Тут були партизани!

Як почув це слово німець, що був з ними, то відразу сказав:

— Ходи з нами! — І повели Терезу на Мікулов.

Я ледве встигала за ними на гору. А вона йде перед ними й не плаче, та тільки раз по раз оглядається.

— Вертайтеся, мамуньо, — каже, — бо вам тяжко йти вгору.

А як сходили на кряж, вона все частіше озиралася назад.

— Чого ти туди пнеш очі? — кричали ті.

— Я хочу подивитися на Модри Камень.

— Маєш там каваліра?

— Маю.

І зійшли на самий хребет до шосе, де воно повертає на Мікулов, і вже ось-ось наша сторона щезне з очей. Стала моя Тереза біла-біла й пильно дивиться сюди, на наш край. А вони гонять:

— Іди!

— Панове, хай подивлюся ще єдину хвилю. Хай візьму Модри Камень на пам'ять із собою.

— Ти не на вєсніцу1 дивишся, — зауважили вони. — Ти на інше глядиш. Де ще маєш каваліра?

Я теж бачу, що вона дивиться на інше.

— Ей! — раптом ужахнувся один, наче вжалений. — Вона глядить на Руське!!!

Та й ударили канчуками. А вона руками канчуки відбороняє, а сама все глядить-глядить. А вже видно було звідси, як далеко внизу, на виднокрузі, стріляють руські...

Схопили її попід руки й кинули перед себе. Штовхали, підганяли, грозили:

— Не оглядайся!

А вона мовчки втирає кривавицю з обличчя та все-таки оглядається.

— Гей, січи її! — крикнули ті й погнали бігцем.

А я спіткнулася, бігши за ними, та впала на камінь, та й ниділа там уже до ночі...

1 Село (словацьк.).

V

Померкло, стерлося все. Навіть те, що звуть незабутнім першим коханням. Чому ж ця випадкова зустріч, єдиний погляд, єдина ява у великій драмі війни, чому вона не меркне й, відчуваю, ніколи не померкне?

Ти — як жива. Бо далекі Рудні гори скрізь ідуть за мною, ближчають з кожним днем, щодалі ширше розгортаючись у своїй трагічній чарівності. Бачу вже їх не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, коли полонини, як сині озера, зацвітають тим першим цвітом весни, що по-вашому зветься небовий ключ.

Ти виходиш на дерев'яний різьблений ґанок у білій легкій сукні з чорною пов'язкою на рукаві й дивишся вниз, за Модри Камень, де колись пролягала наша оборона. Тепер скрізь уже поросла буйна трава. Уже через колишню нейтральну зону їдуть по асфальту словаки спокійними волами. Їдуть і дивляться, як підводиться із землі, пнеться до сонця, росте виноград, потоптаний, розстріляний тоді.

У такі години ми часто зустрічаємося з тобою й, сівши на теплому камені, розмовляємо.

Тереза. Де Ви так довго були?

Я. Уже все закінчилося. Тепер я вже не піду від тебе.

Тереза. Ніколи?

Я. Ніколи.

Тереза. Як це гарно, що ми будемо завжди разом! Я так довго чекала на Вас після тієї зимової ночі: мені здається, що не менше, як тисячу літ!

Я. А мені здається, що я стільки ж ішов до тебе після ночі.

Тереза. Нарешті ми знову зустрілися! Дайте мені Вашу руку. Ви відчуваєте, як та тисяча літ перемістилася? Тепер вона попереду, правда ж? Наша тисяча!.. Доки зеленітимуть ці гори та світитиме сонце, ми будемо жити. Я задихаюся від такого багатства!

Я. Нікуди тепер ми не будемо поспішати, як тоді взимку. Тоді ми майже ні про що не встигли поговорити. Лютий вітер, шугаючи в скелях, заважав нам.

Тереза. Зараз ми маємо час! Зараз я доскажу Вам усе недосказане тоді. Слухайте ж! Чуєте, як лущать зелені спини гір, гріючись на сонці? А небо над нами, весняне й високе, гуде від вітру, мов блакитний дзвін!.. Слухайте ж!







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.