Літературне читання 3 клас - Віра науменко - Генеза 2014

ЛЕЛЕКИ - ЮРІЙ ЗБАНАЦЬКИЙ - Оповідання - СВІТ ПРОЗИ

„Уже багато років я не заходжу щоденно до класу, не вітаюся зі своїми учнями. Я розмовляю з ними у своїх оповіданнях, повістях. Незрима ниточка на все життя зв'язала мене зі школою. Я не втомлююся розмовляти зі своїми читачами-школярами” — так писав про себе Юрій Збанацький. „Незрима ниточка”, про яку говорить письменник, — це його любов до дітей.

Широку популярність серед юних читачів здобули такі твори Збанацького, як повість „Таємниця Соколиного бору”, збірка оповідань „Крилатий гонець”, казки та інші.

1 Країна — край, окрайок відрізаного хліба.

Коли твір відкриває свої таємниці

Під час читання розмірковую, уявляю, придивляюся, прислухаюся


ЛЕЛЕКИ


(Скорочено)

Скільки я пам'ятаю, у нас на городі, за хатою, на старезному суховерхому в'язі жили лелеки.

Одного прохолодного ранку я побачив, що наші лелеки кружляють над селом. Не можна було не задивиться на те, як вони викручували велике-велике живе коло. Хоч би й не хотів, то заспіваєш:

— Колесом, колесом, чорногузе, колесом.

Але я мусив перервати свою пісеньку. У чому справа? Чому в наших лелек не виходило оте чудове осіннє коло? Чому молоді розгублено снують у небі, а старі лелеки повертаються до гнізда?

Тільки тепер я помітив, що не всі пташата кинули гніздо. Одне з них сиділо на місці й заздрісно дивилось у небо. Аж затанцювало на гнізді, коли до нього повернулися батьки. Лелеченя, видно, ждало сніданку. Але старі лелеки не принесли з собою нічого. Вони посідали на гнізді та почали щось розповідати лелечаті. Клекотіли на все село, усе переконували в чомусь ліниву дитину. То витягували довгі шиї, то припадали дзьобами до лелечати. Мабуть, говорили: „А досить-но тобі, ледарю, сидіти на гнізді, розпростуй свої крильця, летімо з нами в небо”.

І старі лелеки справді замахали крильми, знялися з гнізда. Лелеча зосталось на місці.

Зробивши коло над нашим городом, старі знову впали на гніздо. Знову щось наказували лелечаті. Воно сиділо знічене, уже й їсти не просило в батьків. А ті, помахавши під носом у лелеченяти широкими крильми, знову знялися в повітря. Зажурене лелеченя сиділо в гнізді.

Тоді старі знову повернулися до нього. Тепер вони вже клекотали сердито, невдоволено. Але й те не допомогло. Розгнівані батьки кинули лелеченя і швидко полетіли в небо.

Довго вони кружляли в блакиті над селом, так високо, аж були ледь-ледь помітні для ока, а зажурене лелеченя сиділо нерухомо, уткнувшись носом у гніздо.

Десь аж в обід принесла лелечиха малому скупий сніданок. Нагодувала, покартала трохи, просила летіти разом, та швидко плюнула на все та й полетіла в луг.

Увечері лелеки повернулися до гнізда. Скільки тут було радості, скільки танців, як вони заливались на все село веселим клекотінням. І тільки одне лелеченя сиділо сумне, немов чуже на гнізді.

Так було і в наступні дні. Старі й молоді лелеки разом із сонцем відлітали в луг, високо кружляли в небі, поважно ходили по покосах, виловлювали прудких жаб у зеленій отаві1. А найменше лелеченя сумувало вдома. Воно то сідало, то зводилось на довгі ноги, ходило по краю гнізда, допитливо поглядало вниз. Ніяк не могло зважитися злетіти вгору.

Лелечиха не забувала своєї впертої дитини. Носила їжу, подовгу вмовляла летіти разом з нею. Лелеча винувато згинало шию, пробувало стріпувати крильми і не відривалося від свого гнізда.

Якось уранці лелеки довго кружляли в небі. Було їх дуже багато. Видно, з усього села зібралися до гурту. Лелеча мовчки спостерігало за тим рівним, плавним льотом своїх родичів і сумувало наодинці. Його цього разу не забули батьки. Принесли їжу, марно переконували піднятись на крила. Лелеча не послухало батьків.

Тоді вони знялися вгору, швидко приєдналися до того плавного пташиного кола і, кружляючи, відпливли за село. Три дні минуло, а лелеки не з'явились. Я зрозумів — жди похмурої осені, а за нею й лихоманки-зими.

1 Отава — трава, що відростає на місці скошеної.

Одиноке лелеча сиділо на гнізді. Воно було голодне й зажурене. Я вже не знав, що з ним і робити. Жаль було пташини — загине з голоду, уперте.

Та ось на четвертий день, так в обід, на гніздо притьмом впала стомлена стара лелечиха. Вона, видно, здалека повернулась, але не забула принести своїй ледачій дитині їсти. Лелеча жадібно глитало їжу, а лелечиха дивилась на нього сумовита, мовчазна.

Відпочивши трохи, лелечиха почала вмовляти свою дитину. Вона ніжно-ніжно так клекотіла, припадала дзьобом до лелечати, пробувала навіть зіпхнути пташеня з гнізда. Лелеченя вперто не здіймалось на крила.

І тоді лелечиха покинула гніздо. Але вона не рушила навздогін своїх. До самого вечора носила лелечаті в гніздо їжу. І ночувати з ним лишилась. Притулилась до нього близько, усю холодну ніч гріла своїм материнським теплом.

А на світанку з жалібним клекотом вона знялася з гнізда і полетіла на південь. її кликав той далекий і загадковий край, який усі зовуть ірієм. Лелеченя зосталося одне.

Ненадовго йому вистачило тієї їжі. Сиділо голодне, настовбурчивши пір'я. Ждало маму. А вона більше не прилітала.

І тоді я не витримав. Поліз на в'яза, дістав із гнізда упертого птаха. Коли зніс його на землю, ми побачили: та воно ж калічка! Одне крильце в нього чомусь зовсім засохло, зовсім безсиле.

Живе тепер те лелеченя в школі, у живому куточку. Ми його годуємо і доглядаємо. Воно, мабуть, дуже задоволене. Жде весни.

А разом з ним ждемо весни і ми. Хай тільки зійдуть сніги, хай заспівають жайворонки! Я відразу ж чоботи з себе та й полізу на того в'яза. Посаджу на гніздо лелеченя, а там і старі лелеки повернуться! Ото буде радості, ото щаслива буде лелечиха! Хіба ж не правда?

• Якими спостереженнями із життя лелек поділився з тобою автор? Коли він розповідає про лелек із захопленням, а коли — з тривогою?

• Яке горе спіткало лелечу сім'ю? Які думки й почуття викликала в тебе розповідь про це? Простеж, як змінювався настрій у лелеченяти.

• Якою була лелечиха? Що тебе найбільше вразило в її поведінці?

• Прочитай, що розповіла про лелек Галина Демченко. Знайди в тексті наукові відомості про цих птахів.


ЛЕЛЕКИ


(Скорочено)

Яке щастя мати дужі, міцні крила! Це добре відчув молодий Лелечич, коли вперше з батьками піднявся в осіннє небо і закружляв білою хмаринкою над гаями, людськими оселями, плавнями.

Розкинув він тоді на всю широчінь свої крила, мов хотів обняти увесь світ, що відкрився перед ним.

Синє небо загартувало його для далеких мандрівок і навчило над усе любити землю і той куточок на старій вербі, обабіч старого саду і білої хатини, де він виріс і змужнів.

Колись добрий чоловік поклав на ту вербу колесо. Відразу пара лелек змостила на ньому гніздо і щороку виводила дітей. Господар веселої хатини разом з ними зустрічав і проводжав теплі дні.

Ось і зараз він стояв серед двору з маленькою чорнявою донькою і, приклавши долоню до очей, слідкував, як у блакиті неба вели прощальний хоровод лелеки.

— Відлітають, — сказав батько доньці. — А там скоро і холодів виглядай...

Через кілька днів дівчинка разом з татом ішла вздовж берега річки...

Тільки-но перед ними виринула широка зелена луговина, дівчинка ледве не скрикнула від здивування. Ніколи їй не доводилося бачити стільки лелек разом. Уся луговина водночас забіліла, немов від снігу.

Білі мовчазні птахи з чорними каймами крил, на високих червоних ногах або походжали, або копирсалися довгими червоними дзьобами в мокрій, болотяній траві, чи стояли.

Це так щороку, кожної осені, з усіх усюд збираються величезною зграєю лелеки.

Молодий Лелечич також був тут. Він, як і всі його однолітки, відрізнявся від старших птахів тільки темним дзьобом і темними ногами, які ще не встигли зчервоніти.

Лелечич знав — усі злетілися сюди, щоб підготуватися до далекої подорожі.

Вони разом пробудуть деякий час, поки звикнуть одне до одного, здружаться, а тоді найстаріший поведе їх довічним шляхом на зимівлю, у вирій.

Та сонячна погода раптово змінилась. З півночі повіяв різкий вітер. Сірі холодні хмари затягли прозоре небо. Нічого хорошого все це не віщувало.

Ватажок занепокоївся. Він закружляв над луговиною, наказуючи всім підніматися на крила.

Щоб уникнути навісної зливи, усією зграєю вирішив піднятися вище хмар, прорвати їх, і першим ринувся вгору. Молоді лелеки знесилились. А Лелечич зовсім ослаб і почав відставати. Він ніяк не міг зараз пробитись крізь хмари.

Тоді ватажок, від зіркого ока якого ніщо не могло сховатись, усім наказав знижуватись і повернув до села.

Старі лелеки бігали по прогалинах і часто-часто, як могли, махали без упину крильми. Молодь почала і собі повторювати за ними. Усі пожвавішали. Пір'я підсохло, крила відпочили і кликали летіти далі.

А один сидів журний і невеселий.

Тоді старі птахи по черзі підбігали до нього, махали перед ним крильми, запрошуючи робити так само.

Лелечич наважився махнути раз, потім другий. Кров швидше запульсувала, і приємне тепло розлилося по тілу. Він замахав частіше. А ще через хвилину бадьоро забігав разом з усіма. „Я вже сильний, я вже відпочив! Бачите, як махаю швидко й вправно крильми! Я готовий летіти!” — говорили всі його збуджені й чіткі рухи.

Відлітаючи, лелеки ще раз попрощалися з рідною стороною, до якої неодмінно повернуться і принесуть весняне тепло, радість гаям і людям.

• Розкажи, як лелеки збиралися в далеку дорогу і яке лихо спіткало лелечу зграю. У чому виявилася турбота й справжня дружба між птахами?

• Поміркуй, що могло б статися з молодим лелекою, якби до нього поставилися байдуже.

• Порівняйте оповідання Юрія Збанацького та Галини Демченко про лелек. Якою темою їх об'єднано? Що спільного й відмінного в поведінці птахів у цих творах?

• Поділіться один з одним враженнями від оповідання Юрія Збанацького „Лелеки”.