Всі публікації щодо:
Грінченко Борис

Літературне читання 4 клас - О.В. Науменко - Генеза 2015

КСЕНЯ - БОРИС ГРІНЧЕНКО - Оповідання - ЖАНРИ ПРОЗИ - У КРАЇНІ ДИТИНСТВА

Борис Грінченко (1863-1910) - видатний український письменник і вчений, критик, мовознавець, освітній і громадський діяч. Народився він на хуторі Вільховий Яр Харківського повіту в небагатій сім’ї. Досить рано навчився читати й перечитав усе, що було в батьковій бібліотеці. Під виливом прочитаного почав писати вірші.

Його дружба із селянськими дітьми залишила в душі незабутні враження. Не раз він чув про тяжке життя, бачив сльози сиріт, прислухався до народних казок і пісень, багато з яких пізніше зібрав і надрукував.

Для дітей Борис Грінченко писав оповідання, вірші, казки.

КСЕНЯ

(Уривок)

Давні-давні дитячі літа!

Тоді легше жилося, легше дихалося!.. Материне пестування й любов, піклування батькове, - трохи суворий, але добрий він був, - дитячі забавки, радощі й горе - все докупи злилося, поперепліталося, і мов малювання любе ясно-радісне, - так тії дитячі літа перед очима встають. Але визначніш од усього на цьому малюванні відрізняється одна кохана постать, така кохана й дорога, що, здається, дорожча вона мені над усе, над усе на світі, опріч одного тільки... Це ти, Ксеню, тая постать, - ти, довіку дорога й кохана моєму серцю. Минули літа, минули радощі й люті муки, чимало час поруйнував і знищив у моїй душі, багато образів зникло з моєї пам’яті, а ти ніколи не зникнеш, ніколи... Та й тепер стоїш перед мене мов жива і така ж тиха, така ж люба...

(...)

- Василю, ходімо в ліс по ягоди!

- Ходімо!

Пішли, почали ягід шукати. Я скільки нарву, стільки й поїм. Як наївся, питаюся в Ксені:

- А ти наїлася?

А вона сміється з мене:

- Та я не їла, а ось квіточку нарвала. — І показує мені пучечок ягід.

-А вже час додому вертатися, - каже Ксеня.

- Чого там?

- Та мати будуть лаяти...

- Ой, лаяти! Ходімо далі!

І ми пішли ще далі в ліс. Бігали, гралися, забавка наздоганяла забавку, і хоч нам здавалося, що ми трошки походили, але ми й незчулися, як почало вечоріти. Тоді тільки побачили, що вже блукаємо в незнайомому місці.

- Василю, що ж ми будемо робити? — спитала Ксеня.

- Треба стежки шукати, - відповів я, - а то скоро смеркне.

- Скоро? А тут є... вовки?.. — промовила Ксеня, і великі її очі розкрилися від страху ще дужче, а біле обличчя зробилося ще білішим.

- Ну, вовки там!.. — одказав я, бадьорячися, хоч і сам щось не дуже себе спокійно почував. - Побіжимо краще назад! Ну!

Ми побігли кущами. Віти били нас по обличчях, шкрябали, босі ноги підколювалися. Незабаром Ксеня почала відставати.

- Василю, не кидай мене... Я боюся...

Я зупинився.

- Дай руку, побіжимо разом.

Але бігти серед густо порослих кущів, за руки побравшися, було зовсім погано. Ми ще трохи пробігли, поки обоє, спіткнувшися за коріння, попадали додолу. Повставали, дивимося навкруги - нема стежки. Ми забилися таки здорово; але ніхто з нас не заплакав: з ляку байдуже було про біль. Ми пішли помалу, шукаючи дороги. Дивимося, вже перейшли рубіж аж до старого лісу дійшли. Зовсім смеркло, а місяця ще не було, і ліс стояв такий чорний, страшний. Ми зрозуміли, що не туди йшли.

- Василю, що ж тепер робити?

- Будемо тут ночувати...

- У лісі?! А вовки?..

- Ну, там... - Я хотів сказати: «то дурниця», але не зміг. Обом нам схотілося плакати. Усякі думки снувалися в голові. А що як справді вовки нападуть?.. Розі- рвуть! Ксеня притулилася до мене і вже плакала.

Так проминуло кілька хвилин.

Коло того місця, де ми стояли, був великий дубок. Я догадався, що робити.

- Ксеню, зліземо на цього дуба - тут не так страшно ночувати.

- Та я не злізу - високий.

- Дарма, я тебе підсаджу. Лізь спершу ти!

І я, скільки було в мене хлоп’ячої сили, став підсаджувати її на дубок. На наше щастя, перша гілка була не високо, і Ксеня вхопилася за неї. За нею поліз і я, та тільки виліз на гілку, щось як крикне жалібно та голосно, аж по всьому лісі розітнулося. Я ввесь похолов. Дивлюся, вилетіла з лісу велика сова. Щось тріпалось, пищало у неї в кігтях. Вона кілька разів нечутно махнула своїми м’якими крилами і сховалася в темряві. Увесь трясучися з переляку, я поліз вище і сів на гілці біля Ксені. Чую, вона шепоче мені:

- Василю, що то таке?

- Нічого, то сова піймала пташку.

-Страшно, Василю!..

Сидимо, мовчимо. Я не знаю, чи довго ми там сиділи, тільки бачимо — на небі, під зрубом, щось зайнялося.

- Що воно? — шепоче Ксеня.

- Не знаю: може, горить де, — так проміття1 на небі від пожежі.

1 Промі́ття - заграва, відблиск на небі яскравого світла, пожежі, вогнів.

Ще трошки посиділи — палає все дужче та дужче. Ось уже видко, як щось округле витикається з-за кущового верховіття. Більше, більше...

- Та це ж місяць! — зрадівши, кажу я Ксені. — Тепер добре буде.

- А що хіба?

- Та видніше, а то, бач, як темно.

Місяць потроху вийшов, увесь червоний, вогняний. Далі почав більшати, підбивсь угору. Зробилося зовсім видко: листя на кущах заблищало, як срібне; пробиваючись крізь густе верховіття, простяглися додолу і по землі ясні смуги м’якого світу. Веселіше немов зробилося.

- Ксеню, про що ти думаєш?

- Так...

- А в мене думка про те, що нас, мабуть, шукатимуть.

-Хто?

- Татко мій.

«А що як справді не знайдуть?» - промайнуло в голові. Мені знову схотілося плакати. Тільки не заплакав: страшно та й сором Ксені було.

Сидимо, мовчимо... Минула година, друга...

Господи! Ми обоє здригнулися: тріщання, гук по всьому лісі... Що це? Вовки? Може, ведмідь навіть? Ох, страшно, страшно!.. Чую, Ксеня вчепилася за мене, тремтить уся. А ревіння чи гукання ще більше, ще дужче щось ламається, тріщить. Ox! Це ж, мабуть, лісовик...

-Агов!.. Василю-у-у!

- Чуєш? Немов кличуть, - шепоче Ксеня.

- Цить!

Знов:

- Василю! - Так це ж кличуть, їй-бо кличуть! Ще трохи підождав, послухав... Батьків голос зовсім добре чути. Знайшли, знайшли! Ми так зрадити, що трохи не попадали з дерева.

За кілька хвилин батько вів нас обох за руки з лісу.

• Прочитай уважно початок оповідання. Копи відбувалася описана подія?

• Хто згадує про своє дитинство?

• Хто для оповідача залишив у пам’яті найглибший слід? Назви імена персонажів твору.

• Прочитай описаний випадок із життя дітей. Назви слова, якими передано їхні переживання, почуття. Простеж, як вони змінюються.

• Прочитайте розмову дітей в особах.

Для героя твору Ксеня залишилася лише в згадках. Між ними були гарні, товариські стосунки. Хоч ровесники, як буває, дражнили їх, і Василькові доводилося захищатися. Але дружба міцніла.

Жили воші в різних умовах: Ксеня - без мами й доброго слова до неї вдома, Василько - у дружній родині. Тож дружба дівчинку зігрівала й давала силу жити. Що трапилося далі, ти дізнаєшся, прочитавши твір до кінця.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.