Українська література 8 клас - В. І. Пахаренко - Грамота 2016 рік

Білий кінь Шептало - ВОЛОДИМИР ДРОЗД 1939-2003 - З УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

(Скорочено)

Босий підпасок1 тягнув через бригадне дворище батіг зимно блискало дротяне охвістя. Шенталові зсудомило спину: якось повесні він задрімав у приводі3, підпасок дошкульно хльоснув, дротинки порвали шкіру, ранка, уподобана ґедзями, досі не гоїлася. Хлопчак наблизився до загорожі та хвацько стрельнув батогом, аж луна прокотилась од клуні4, що па краю села, та сивою гадючкою повисла курява. Коні, гризучи й штовхаючи одне одного, сахнулись од пострілу в куток. Тією живою, наполоханою хвилею Шептала зім'яло, притисло до жердин; гостро тхнуло потом, він гидливо підібрав губи та весь зіщулився змалку ненавидів табун, гурт: і в загорожі, і па пасовиську волів бути сам. Спершу бригадні копі глузували з того, далі звикли й самі почали обходити Шептала. Хлопчик наблизився до конюшні, зазирнув у темпу ополонку дверей:

1 Підпасок — помічник пастуха.

2 Охвістя — кінці чого-небудь, що нагадують хвіст.

3 Привід — пристрій, що надає руху якій-небудь машині, механізму.

4 Клуня — будівля для зберігання снопів, сіна тощо.

— Дядьку Степане! Казав завфермою, щоб ви до привода конячину прислали. Бо назавтра свиням зелені нема.

Шептало нашорошив вуха. Неприємна, знайома млявість — провісниця всіляких прикростей — закрадалася в груди. Сьогодні суботній вечір, роботу скінчили раніше, і він насолоджувався спокоєм і тішив себе надією на завтрашній відпочинок. Звісно, якщо вранці не поженуть до міста. Але він сподівається на Степанову добрість. З конюхом у нього особливі стосунки. Інші коні це відчувають, тому й недолюблюють Шептала. Степан ніколи не б'є його, хіба ненароком у гурті зачепить пугою чи про стороннє око стьобне. Ніколи не посилає на важку роботу, якщо є кого іншого послати. Бо він, Шептало, кінь особливий, кінь білий, а коли й попав у це бригадне стовпище, то завдяки злому випадку, химерам долі Справжнє місце йому не тут, хтозна, де він може опинитися завтра. І Степан це розуміє. Степан що: маленький чоловічок, навіть не білий, а якийсь землисто-сірий, з брудними, корявими ручиськами. Але навіть вій своїм приземленим розумом тямкує тимчасовість своєї влади над Шепталом.

Коні заспокоїлися, розбрелися по загороді. Шептало знову лишився сам. У дверях з'явився Степан, спинився на порозі, пильно дивився на коней; від того погляду млявість обняла груди й покотилася до колін, що зрадливо затремтіти. Шептало вперше пошкодував, що опинився на видноті. Хотілося проштовхатися в середину табуна, загубитися між ребристих кінських тіл. Він удав, що не помічає конюха, схилив голову до прив'ялої трави.

„На мене вкаже, обов'язково на мене”, — думав полохливо, про всяк випадок, щоб прикрість не була несподіваною, хоч певно знав, що Степан його не потривожить.

— Шептала візьмеш, — сказав конюх хлопчакові. — Тільки зачекай, напою.

Білий кінь підвів голову й жалібно глянув на Степана великими водянистими очима. Привабливість теплого надвечір'я мертвіла, опадала, як зжовклий лист під буйним поривом осіннього вітру. Думка про роботу забарвлювала все в темпі, холодні тонн. Серед усіх робіт він найбільше недолюблював крутити привід і їздити до міста, хоч інші коні вважали це найлегшим. Цілісінький день, до темряви, ходити по колу, топтати власні сліди — у цім було щось принизливе. А ще принизливіше котити заставленого корзинами та бідонами воза серединою ранкової міської вулиці — колеса торохкотять по бруківці, торохкотять бідони, хитаються корзини, кудкудакають кури, ґелґочуть гуси. Навколо ж стільки святково вбраного народу, стільки коней із сусідніх сіл, і всі бачать сором його, білого коня. Коли вже бути відвертіш до кінця, то він соромився упряжі, соромився становища робочої худобини, яку вільно запрягати, поганяти, стьобати батогом кожному Степанові... (...)

Шептало старанно, щоб не виказати засмучення Степановим рішенням, жував скошену вранці траву, між якою хоч і попадались його улюблені конюшинки, але зараз здавалися прісними. „Я на базар завтра не поїду, та й не переробився вдень... Інші, ледь розвидниться, до міста почимчикують, дати перепочинок треба...” — міркував Шептало, і в кінських очах поволі випогоджувалося. Йому кортіло будь-що виправдати Степана, довести, що той не мав кого послати у привід і лише через безвихідь потривожив Шептала. Так було легше через гірку безнадію перекидався місточок. А може, конюх боїться, що ніхто з коней, окрім нього, не встигне до ночі порізати зелень і свині лишаться завтра голодні? Мабуть, саме так. Вони, люди, знають: на Шептала можна покластися. Такий покірний і роботящий, тільки віжок торкнись, уже чує, уже розуміє, підганяти не доводиться. Він свого досяг, зумів прикинутися; вони повірили — хіба не має пишатися своїм розумом і витримкою? Ще коли його, молодого й гордого, уперше осідлали, ганяли по царині до сьомого поту, хльоскали до кривавих рубців на боках і привели в загін геть вимочаленого, знесиленого, інстинкт білого коня підказав йому, що рано чи пізно люди зломлять його. Супроти вітру довго не пробіжиш, і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки. Перші роки упряжного життя він побоювавсь, аби люди не розгадали, що він тільки прикидається покірним, і рвав голоблі з останніх сил. До того ж краще тягти, не очікуючи на батіг, ніж ковтати принизливе підстьобування. У тій добровільній напрузі було щось від самостійності, від волі. Але тепер ніхто не сумнівався в його ретельності, і він іноді дозволяв собі стишувати крок, тягтися за червоними китицями конюшини на узбіччі дорога. Помітивши на дорожнім піску нетерпеливу тінь людини, докірливо косив оком, мовляв, ви ж мене знаєте, це я так, піджартовую, і спішно переходив на чвал1.

Завдання основного рівня

1. Як поводяться коні, коли чують звук батога підпасича? Що ця деталь може сказати про взаємини в табуні?

2. А як почувається в гурті Шептало? Його самотність — вимушена чи свідомо обрана?

Степан вийшов з конюшні, поцьвохкуючи довгим, наче гони спечного дня, батогом, відчинив ворота загорожі. Коні, боязко косячись на батіг, почовгали дворищем до бригадних воріт. Шептало, як завжди, перечекав, коли скінчиться тіснява в проході, і вийшов останній. З усього нинішнього життя чи не найважче гнітила його оця табунна, тричі на день подорож до колодязного корита. Уже багато років, відколи його забрано від матері, ніхто не питав Шептала, хоче він пити чи ні, а тільки відчиняли загорожу, хльоскали батогом і гнали вузенькими провулками, де од густої куряви було так само тісно та задушно, як і од пітних, гарячих кінських боків. З часом спрага почала нагадувати про себе перед загальним водопоєм. Води в кориті часто не вистачало; щоб не цідити крізь зуби іржаву каламуть, Шептало й собі змушений був штовхатись і лізти наперед, у тісняву, ніби звичайний кінь.

Хтось зачепив Шептала копитом — дві молоді кобилки затіяли посеред вулиці, за кілька кроків од Степана, жартівливу бійку. „Мало вас сьогодні ганяли, злісно подумав білий кінь, відходячи вбік. — І як цей Стенай терпить? Я навів би порядок. Водопій то водопій, нічого витанцьовувати, ніби в цирку”.

1 Чвал — швидкий біг навскач; галон.

Узагалі, він ніколи не розумів обмеженості деяких коней, котрі прагнуть на кожнім кроці суперечити, огризатися, показувати свій характер. Ніби цим чогось досягнеш, крім батога. Із сумовитою зверхністю спостерігав Шептало, як Степанів батіг розганяв у різні боки молодих кобилок; у цих вороних, сивих, гнідих, перистих так мало розуму, що просто дивуєшся. Особливо коли бачиш усе трохи збоку, як зараз. Скільки потрібно було днів тихої, непомітної боротьби, поки Степан змирився, що Шептало йде на водопій трохи збоку, трохи позаду, ніби він зовсім не бригадний, а сам по собі! Ні, він не бунтував, не ліз під батіг, а тільки відставав щодня на півголови, на півкроку й озирався на конюха, укладаючи в той погляд увесь розум білого коня: мовляв, ти ж знаєш, я не підведу, я інакший, ніж вони, нас з тобою таких тільки двоє... (...)

Він усе забуває, окрім одного: тремтливої ілюзії волі та влади. Попереду клубком куряви котить табун, за табуном — Степан, а за кіньми та Степаном — він, Шептало. І можна досхочу тішитися уявою, що це він, білий кінь”, жене до водопою і сірих, і вороних, і гнідих, і перистих. І Степана разом з ними, всесильного, милостивого й злого Степана, а сам ні від кого не залежить і нікому не кориться. (...) Страх провалюється все глибше, виколисана в стійлі довгими ночами ненависть розвіюється, і Шептало поглядає на конюха поблажливо: він не мститиметься Степанові за ті випадкові удари, без цього не можна, без цього ніякого порядку не було б серед коней. Солодке почуття прощення й солідарності з конюхом охоплює Шептала. Він піднімає голову й ласкаво, заклично ірже. Степан озирається і, ніби вперше помітивши Шепталову сваволю, люто блимає з-під рудих брів:

— Ах ти ж, ледаче зілля!

Батіг злітає в червонясте небо, довгий і в'юнкий, топким дротяним охвістям безжально обвиває Шепталові спину й гостро впивається в тіло. Білий кінь з несподіванки високо підкидає задні ноги, спотикається на рівному місці й, полонений страхом, що виринає з глибини тіла та пирскає холодним потом, забуває всі недавні думки, кидається в гущу, у гарячі кінські тіла гніді, вороні, перисті. А батіг наздоганяє білу спину, січе, жалить...

Образа була така несподівана, приголомшлива, глибока, що білий кінь не пам'ятав, як проминули донгу вулицю й розсипалися по піщаному косогору, нижче якого стримів колодязний журавель. (...) Шептало ще ніколи це переживав такого — несподівано все стало тим, чим було насправді, без попон, без прикрас, ніби відпанахана зненацька глиба чорнозему. Його повільно засмоктував глибокий, як прірва, відчай.

На косогорі Шептало спинився, підвів голову з тужними очима. Його чутливі ніздрі збрижились, ожили, губи тривожно оголили гостру підкову зубів.

Сонце сіло, луки димчасто синіли, а над лісом беззвучно, загрозливо росла кошлата грива невидимого вороного, що застиг перед велетенським стрибком на небо. Пахло травою, квітами, деревами, болотами, дощем, і всі ті запахи зливалися в один знайомий і безконечно далекий запах, що раптом стрепенув Шептала, підхопив, пружно кинув з косогору. І він побіг, збуджено форкаючи та загрібаючи копитами пісок, схожий на короткогривого стригунця. Матір упрягали в лісникову двоколку2, а він біг збоку зеленими розорами доріг, зазирав у зелені сутінки хащ, заходив по коліна в жовтогарячі лісові ромашки й, наполоханий птахом, що пурхав з-під копит, мчав лісовою дорогою навздогін ставній білій кобилиці. То було дитинство, і пахло воно молоком і конюшиною. Потім вони до самого вечора паслись удвох на лісових галявинах і просіках, і мати розповідала про гордих білих коней його дідів і прадідів, що гарцювали на залитім різноколірними вогнями помості, і милуватись їхньою красою щовечора сходилися людські натовпи. Усе життя цирк для нього манливо, запаморочливо пахнув святковістю міських ранкових вулиць. А в цих владних пахощах далечі ховався п'янкий дух забутої волі, що просочився крізь сотні поколінь білих коней і несподівано сколихнув Шептала. Він так і не підійшов до корита, хоч дуже хотів пити, але штовхатися зараз між пітних тіл було понад його силу. Стояв трохи осторонь, спрагло нюхаючи вологий пісок, і прислухався до своїх марень, схожих на полохкі досвітні сни. А в тих народжених запахом снах красиві білі коні бродили у виляглій сріблястими хвилями траві, купали сильні тіла в чистих річках і виходили з води на піщані коси, неначе на залиті вогнями циркові арени. Побіля вільних коней теж жив страх, але ж інший, не Шепталів страх перед Степаном, а будоражливий, живлющий страх, що кликав до відважної боротьби, до змагання.

Завдання освновного рівня

1. Чому коня гнітить щоденна подорож до водопою?

2. Як характеризує Шептала його реакція на жартівливу бійку молодих кобилиць?

3. Коли білий кінь відчуває ілюзію волі та влади? Поміркуйте, чи достатньо такої ілюзії для щастя.

Бач, не п'є бісова худобина, почувся хриплий Степанів голос, проганяючи видіння. Надівай недогнуздок2 та й веди, бо не встигнете. Коли б на дощ не зібралося, диви, яке суне...

Одразу почувся шерхіт босих хлопчачих ніг, чіпкі руки пригнули голову білого коня, спритно накинули недогнуздок і владно потягли до себе. Шептало бездумно, із звичною покірністю ступив кілька кроків за босим хлопчаком і раптом з болісною ясністю, як ніколи досі, відчув свою неволю. Перед очима попливла витоптана власними копитами, одноманітна, суха земля, диркотів привід, торохкотіло колесо по бруківці, свистів батіг і вибухав лапкою Степанів голос. Шептало задер голову ніздрі —дражнило гострим запахом волі.

— Но-но! суворо гукнув хлопчак, пробуючи пужалном3 конове стегно. —Не балуй!

І тоді сталося несподіване для хлопчака, для Степана й для самого Шептала. Од того поблажливо-зверхнього дотику його бридливо пересмикнуло та підняло. Білий кінь з нечуваною силою шарпнувся, вирвав кінець повода, дико звівся на задні ноги, біснувато стріляючи страшними, кривавими очима. Цієї хвилини він був справжнім білим конем, відважним та одчайдушним, як його далекі предки. Хлопчак відсахнувся, у грізнім подиві занімів Степан, а Шептало легко опустився на передні ноги, збив копитами сипкий пісок, перестрибнув рів і помчав через гусячу царину в лугову синь.

1 Двоколка — візок на двох колесах.

2 Hедогнуздок — вуздечка без вудил (з'єднаних залізних стрижнів).

3 Пужално — руків'я батога.

Незабаром форкання коней, Степанова лайка, тягуче рипіння журавля і плескіт води в кориті розтанули, згинули у вечоровій безвісті, ніби їх ніколи й не було. Навколо Шептала росла, ширилась аж до трав'яних, утаємничених обріїв воля; воля пахла живою вільгістю1, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна. Йому ще ніколи й житті не бігалося так легко. (...) Злегка світилися крізь сутінки пригладжені лігвища вітрів, темніли стрілки щавлю, і смачно вабила конюшина. Шептало пірнув у запахи. Мокрі мітлиці лоскотали черево та груди, вій нагнув шию, занурив голову в трави, що аж чвиркали під копитами. А темно-зеленим хвилям не було кінця-краю: тугі, кошлаті гриви хлюпали в груди, повивали ноги, хапалися за високо зведені копита й тяг ли в глибінь. Стомившись од напливу вражень, Шептало спинився, нашорошив вуха й сторожко скосив очі. Він був сам-самісінький на всю луку; мовчала трава, мовчало віддалік громаддя копиць, схожих на вершників, що поснули з піднятими забралами — нерухомими контурами лелек, усе потонуло в безобрійній, німій тиші. Білий кінь задер голову, сп'яніло заіржав, не в силі стримати буйної радості. На іржання білого коня коротким клекотом обізвався лелека —клекіт захлинувся в урочистій задумі, і знову все стихло, здавалося, навіки. Шептало впав на спину, покотився по м'якоті, з насолодою підминаючи траву та сміючись, як уміють сміятися тільки коні — голосисто й заклично. Над ним висіли зігнуті в колінах ноги, а над ногами — половина неба, волохатого, темного, половина густо-синього, з яскравими блискітками зір. Шептало гордовито кресонув копитом зірку й застиг, ніби чекав на іскру. Зненацька по волохатій хмарності цьвохнуло болюче білим, наче із сириці2, плетеним сяйвом. Шептало майже конвульсійно крутнувся, перевернувсь і різко звівся на ноги. Ще довго не міг отямитися, розгублено принюхуючись до вим'ятої трави, сьогодні вперше наполохався блискавки. Неприємний спомин засмоктав у грудях: спека, вигоріле небо, шелест соломи по стерні, щем спини, скусаної ґедзями, косарі при обіді. Шептало забродить у овес і відчайно котиться по хрускотливій сухій хвилі, батіг гострий, наче коса, з чіпкої білої сириці, вій біжить по стерні, а батіг жалить, жалить...

1 Вільгість — вогкість.

2 Сириця — дуже міцна, еластична шкіра.

Завдання основного рівня

1. Що стало приводом, а що — справжньою причиною Шепталової втечі? На вашу думку, це очікуваний його вчинок?

2. З чим асоціюється в Шептала блискавка? Які відчуття вона викликає?

(...) Але з кожним кроком до річки сінний дух відступав перед п'янкою повінню ще денного тепла її тривожної водяної вільгості, од якої глибше дихалось і кортіло бігти, брикатися, іржати. Коли ж берег упав, оголивши бронзову спину нерухомої, сонної води, Шептало не стримавсь і побіг, перечіплюючись об кореневища верболозів, грузнучи в піску та задихаючись од не знаної досі, нестерпної, та все ж солодкої спраги, яку вільно було вгамувати живою, а не іржавою водою. І він рвонув понад берегом, по мілині.

Молотив копитами теплуваті хвилі, бризки смачно лоскотали губи. Шептало шурхнув у глибінь і поплив, оглушений плескотом, пінистим виром, що зчинився навколо нього. Ніби перестиглі яблука, по небу прокотився невидимий гуркіт і впав десь поблизу, за лісом... Це були найкращі хвилини Шепталового життя. Ніколи досі й уже ніколи опісля білий кінь не відчував себе так близько та повно із стихією, течією — од трав'яних хвиль до білих громів у вишині. Вийшов на сизу піщану косу й, струсивши воду, відчув себе таким сильним, що знову заіржав, цього разу грізно та бойовито, перегукуючись з громами. Тепер йому захотілося спокійно напитись, і він пішов по сизій косі до затоки. Пив скупими ковтками, цідячи воду крізь зуби та шкодуючи, що втолив спрагу.

Раптом небо над Шепталом напнулося, наче віжки па косогорі, не втримало, тріснуло навпіл, у тріщину хлюпнуло яскравістю, і Шептало побачив у водянім дзеркалі себе незвично білого, але до щему в очах. Здивований, він перечекав, не рухаючись з місця, щоб не скаламутити води, поки небо знову засвітилось, і знову побачив свою чисту, прекрасну білизну.

Перші краплі крихітними копитцями промерехтіли затокою починався дощ. Шептало побрів до ліска гірка правда, несподівано відкрита, засмутила його. Протягом усього життя в конюшні обманював себе: він уже давно не був білим конем. Він був бруднувато-сірим, попелястим і тільки тепер, викупавшись у річці, знову став сліпучо-білим красенем, схожим на древніх предків, що царювали по циркових аренах. Тепер зрозуміло, чому Степан насмілився хльоскати ного батогом.

Завдання основного рівня. Який символічний зміст мають образи живої та Іржавої води?

Узлісся, наскрізь промите дощем і прочесане вітром, гривасто розгойдувалося, ніби голови коней у степу. У шепелявих заростях було темно, мокро й сиротливо. Білий кінь полохливо сахнувся сосни глухо гупали об землю молодими шишками. „Степан справді буває дуже злий. Немов щось находить на нього, але з ким цього не трапляється, та ще при такій службі. Скільки нас на одні плечі! А хіба ці гніді, сірі, перисті, вороні, сиві розуміють?” Шепталові раптом закортіло почути Степанів голос, ласкаво ткнутися мордою в його замахорчені долоні, хай навіть ударить, висварить. Білому коневі бувало завжди по-справжньому гірко, коли його зневажали та били, але незабаром у Шептала прокидалася винувата довірливість до кривдника. Раніше в подібному випадку він дорікав собі за відсутність гордості, але тепер, серед пустинного темного лугу, ця довірливість була бажана й приємна. Вона єднала його із селом, із Степаном, як і недогнуздок, що час від часу потеленькував. Шепталові подумалося, що весь сьогоднішній вечір і коли біг, вирвавшись із хлопчачих рук, і коли втулювався серед високих трав і в річці він відчував владну Степанову руку. Так застоялий жеребець змагається з вітром у прудкім бігу но колу, напнувши довгі віжки, один кінець яких тримають сильні руки. Але ця гірка правда вже не сколихнула Шептала, він тільки прищулив вуха та прискорив біг. Дощ ущух, тільки небо все ще спалахувало холодним білим полум'ям, вихоплюючи з темряви білого коня, що поспішав до села розмоклим путівцем. На вулицях, між типів, стояли широкі калюжі, і коли знову спалахнула блискавка. Шептало побачив у них своє відображення. Він заклопотано зупинився, думаючи, як то здивується Степан. І коні здивуються, бо ніколи не бачили його такого білого, гарного. Степан уважатиме, що він хоче виділитися, показати норов. А справді, кому й що доведеш? Тільки собі гірше зробиш. Краще вже й надалі прикидатися сіреньким і покірненьким. Сьогоднішнє перешумить. Хай завтра у привід відправить чи до міста, а згодом вони з конюхом порозуміються. Недаремно ж білим коням дано розум. Головне, щоб він, Шептало, знав про свою білизну, а про чуже око краще лишитися колишнім.

Шептало ступнів кілька кроків, гепнувсь у грязюку й покотився подорожній хлюпавці. Коли звівся на ноги, уже не був білим конем; до ранку земля підсохне, обсиплеться, і він стане таким же сірим, яким був досі. Колишній спокій і розсудливість повернулися до Шептала. Звичайно, бригадний двір замкнено, але перелаз між конюшнею та клунею з одної низької жердини. Двір знайомо пахнув перепрілою травою та вівсянкою. У конюшні не світилося. Степан спав. Коні дрімали в загорожі, під навісом. Біля комор сонно бив у рейку сторож. Шептало обійшов загорожу ворота щільно причинені й узяті на ошийник. Білий кінь, скільки зміг, просунув голову між двох жердин загорожі та й собі задрімав, стомлений нерозумною блуканиною...

1. Чи доводилося вам їздити верхи, годувати коня? Які емоції викликало у вас спілкування з цими тваринами? На вашу думку, який спосіб життя для них природний?

2. Яку роботу найдужче не любив Шептало й чому: через її тяжкість чи з іншої причини? Підтвердьте цитатами.

3. Перекажіть епізод, що справив на вас найбільше враження. Як розкривається характер Шептала в цьому уривку?

4. З якої причини Шептало протиставляє себе всьому табунові? У чому він убачає власну відмінність? На ваш погляд, це вагома причина?

5. Яким білий кінь згадує своє дитинство? Чи почувався він тоді щасливим? Чому?

6. Своєму сірому існуванню Шептало протиставляє циркові виступи предків. Чим вони так захоплюють коня?

7. Молодий Шептало вирішив: „Розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки”. Наскільки вдало він реалізував цю ідею?

8. Чи однаковим бачиться Шепталові Степанове ставлення до нього й до решти коней? Чи підтверджують це конюхові вчинки?

9. Коли Шептало побачив свій справжній колір? Про що це свідчить? Поясніть символічний зміст білого й сірого кольорів у творі.

10. Як ви оцінюєте міркування Шептала про те, що достатньо йому самому знати про власну білизну, а для решти краще лишитися колишнім? Чи гідна така позиція?

11. Що відбувається, коли мрії Шептала стикаються з реальністю?

12. Під час утечі, валяючись у траві, Шептало „гордовито кресонув копитом зірку й застиг, ніби чекав на іскру”. З'ясуйте значення фразеологізму дістати зірку й поясніть використання цього образу в оповіданні.

13. Який момент оповідання є кульмінаційним (тобто тим, що зумовить розв'язку) — розкошування Шептала на волі чи його страх перед невідомістю?

14. Чи логічною вам видається розв'язка твору? Які риси вдачі Шептала спонукали його повернутися в конюшню?

15. У літературі романтизму кінь — традиційний символ волелюбності. А чи можна Шептала вважати втіленням прагнення до свободи?

16. Який епізод твору намальований на ілюстрації? Доведіть, використовуючи текст.

17. Які емоції викликав у вас образ Шептала — співчуття, розчарування, захоплення, сум? Як змінювалося ваше ставлення до коня впродовж розгортання подій?

18. Випишіть з оповідання приклади зорових, запахових, слухових і дотикових образів. Яка з частин твору складається майже повністю із таких образів? Чому?

19. Перечитайте епізод купання Шептала під час грози. Які художні засоби роблять його виразним, емоційним, естетично довершеним? Випишіть із цього уривка кілька епітетів, порівнянь, метафор. Зробіть висновок про мовну майстерність письменника.

1. Ім'я героя твору перегукується зі словами шепіт, шепотіти. Поміркуйте, чи це тільки подібність звучання, чи в імені Шептало заховано глибинний сенс.

2. Які ідеї та образи оповідання засвідчують шістдесятницький світогляд автора та його захоплення химерною прозою?

3. Багато німців у 1930-х роках буквально обожнювали Гітлера. Під час похорону Сталіна мільйони людей у СРСР плакали, і не тільки з примусу. У психології існує таке поняття — „стокгольмський синдром”. Це стан, що характеризується симпатією жертви до агресора при захопленні заручників, викраденні або застосуванні насилля. Чи не спостерегли ви прикладу такої поведінки у творі? Доведіть цитатами. Як ви думаєте, що штовхає людину до такої дивної поведінки?

4. Об'єднайтеся з однодумцями в групу й висловте спільну думку та наведіть аргументи на її доказ.

5. Знайдіть у бібліотеці або в Інтернеті та прочитайте повість російського письменника й правозахисника Георгія Владимова „Вірний Руслан” (чи перегляньте однойменний фільм режисера В. Хмельницького). Визначте спільне й відмінне у характерах і долях Шептала та Руслана.

Підсумуйте вивчене

1. Який спосіб опору тоталітарній владі й відстоювання права на вільне життя обрав В. Дрозд?

2. Ви вже знаєте, що алегорія передбачає інакомовність, змалювання узагальненого явища в конкретному образі. Доведіть, що кінь Шептало — алегоричний образ.

3. Які проблеми порушені в оповіданні? Стисло розкрийте авторське бачення кожної з них.

4. Підготуйте цілісну характеристику Шептала, використовуючи цитати з твору

Прочитайте на дозвіллі

1. Дрозд В. Замглай, або В'язка небилиць а давньо! минувшини, колгоспним ковалем перекачаних.

2. Дрозд В. Ирій. — X.: Фоліо, 2008.

3. Жилетко І. Ношо feriens. Спогади. — К.: Смолоскип, 2011.