Українська література 8 клас - Л. I Коваленко - Оріон 2016 рік

НІЧ ПЕРЕД БОЄМ - ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО (1894-1956) - Серце віддав Україні - Сила української прози

Скорочено

— Товаришу командир! Завтра ви поведете нас у бій. Ми всі ось тут — і старі, що вже по півроку на війні, і молоді, ось вроді Овчаренка, що йтимуть до бою вперше, — усі ми знаємо, що завтра бій буде великий і дехто з нас, звичайно, загине. Чи правду я кажу?

Іван Дробот, молодий танкіст із надзвичайно приємним і скромним лицем, хвилювався.

— Правду, — одповів просто і спокійно Герой Радянського Союзу2 знаменитий їхній командир Петро Колодуб. — Продовжуйте, Дробот, що ви хотіли сказати перед боєм.

— Я хотів спитать вас, хоча про вас і пишуть у всіх газетах і на зборах говорять як про людину безстрашну і невтомну, хоч ви на вид такий, пробачте, і маленькі, і не дуже неначебто й здорові, так от, звідки воно у вас береться, оте все, що говорять, і самі ми знаємо, що ви з любого пекла виходите переможцем, так от, що ви є така за людина, скажіть нам неофіціально, так, ніби ми і не на війні зовсім. Де ваш не бойовий, а, так би мовити, внутрішній секрет? Чи, може, я не так висловився, пробачте.

1 Друга світова війна — наймасштабніша світова війна в історії людства

(1 вересня 1939 — 2 вересня 1945). У рамках Другої світової війни відбувався радянсько-німецький збройний конфлікт протягом 1941-1945 рр.

2 Герой Радянського Союзу — найвищий ступінь відзнаки за заслуги перед радянською державою, пов'язані зі здійсненням героїчного подвигу.

Дробот почервонів од свого довгого запитання. Йому здалося, що він неясно висловився, і від цього він зовсім розгубився.

— Ні, дякую, Іване, ви прекрасно і тонко висловили свою думку, і я з великою охотою вам одповім, тим більше, що секрет таки у мене дійсно є.

Всі бійці і командири, — а їх було в землянці чоловік тридцять, — раптом заворушились і, розташувавшись для довгого приємного слухання, притихли. Командир умів оповідати. Вони були добрі бійці, і Петро Колодуб любив їх. Поклавши на похідний столик люльку, він трохи почекав, поки стало зовсім тихо.

— Це було на Десні, — почав знаменитий капітан, усміхнувшись. — Да... одним словом, звичайний наш український дід-рибалка перевернув мені тоді всю душу. Хто з бійців, що пізнали увесь тягар торішнього німецького вторгнення, не пам'ятає цього діда? Пригадуєте осінь? Що не ріка, то й драма, то й діди, мов добрі річні духи. Вони були сміливі, діди оті, сердиті і не боялися смерті. Дехто сказав би, що вони не любили нас. Часом їхня нелюбов і навіть презирство до нас не мали впливу. Було таке?

— Було, — зітхнули в кутку землянки.

— Ну, так от слухайте. [...] Ми відходили без зв'язку, без артилерії, ми одступали на схід день і ніч. Ворожі кліщі мали от-от замкнутися перед нами. Ми несли на плечах своїх поранених товаришів, падали з ними, проклинали все на світі і йшли далі. Ніде правди діти, були такі, що й стрілялися од розпачу, і гордості, й жалю. Були й такі, що кидали зброю і з гіркою лайкою повзли до рідних хат, не мавши сили духу пройти мимо.

Колодуб примовк замислившись.

— Нас було небагато, чоловік п'ятнадцять. Було кілька танкістів з розбитих танків, були кулеметники, політпрацівники, два бортмеханіки, навіть один полковник без полку. Я був тоді ще командиром танка, що залишивсь у німців з пробитим мотором. А до війни я був садівником. Сади колгоспам садив, співав пісень, дівчаточок любив та, мабуть, що й усе.

Капітан Колодуб так тепло і разом з тим з такою тонкою, знайомою всім іронією усміхнувся, що за ним тихо усміхнулася вся землянка.

— Ми вибилися з сил. Ноги вже не несли, наступала ніч. Перед нами за селом велика ріка. А німці були недалеко. Чимало з нас не вміло плавать. Нам показали хату перевізника.

— Тікаєте, бісові сини? — спитав нас дід Платон Півторак, що виходив уже з сіней з веслом, сіткою й дерев'яним ковшем для виливання води з човна. — Багато я вже вас перевіз. Ой багато, та здорові все, та молоді, та все — перевези та перевези. Савко! — крикнув Платон до сусідньої хати. — Ходім, Савко. Треба перевезти, нехай вже тікають. Га?.. Ходім, ходім! Це вже, мабуть, останні.

Савка вийшов із своєї хатки і дивився на нас, як намальований. Було йому літ сімдесят чи, може, й більше. Він був маленький, з підстриженою борідкою. Був би він сильно схожий на святого Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров'ячий кізяк, стара кепка не лежала у нього на ушах та землистого, так би мовити, кольору светр не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак. За дідом Савкою виходив чималий хлопець з двома опачинами.

— Еге-ге! Щось ви, хлопці, не той, не як його, не туди неначе йдете, — сказав дід Савка і хитро подивився на нас. — Одежа ось нова, і торбочки, і ремні, еге, і самі ось молоді, а звертаєте неначе не туди, га?!

— Ходім уже, годі! — сказав Платон.

Пішли. [...]

— Не знаю, чого вони оце так тікають, — сказав дід Платон, ідучи за Савкою до річки, так ніби нас тут зовсім не було. — Чого вони так тієї смерті бояться? Раз уже війна, так її нічого боятися. Уже якщо судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди.

— Еге! — погодився Савка. — Уже, казав той, ні в танку не сховаєшся, ні в печі не замажешся.

— Душа несерйозна, розбалувана, — сердився Платон. — Візьми мого Левка. Як він на Кохин-Голі1 тих, як їх, бачив? Всіх до одного вичистив. Читав листа? Полковник Левко Півторак — я понімаю! А це — казна-що, не люди.

Ми йшли стежкою мовчки у густих лозах. [...]

— Скажіть, а де ж річка? Далеко річка?

— А ось і річка.

Дійсно, лоза зразу кінчалась, і ми вийшли на чистий піщаний висип. Перед нами була тиха широка Десна. За річкою крутий берег, а далі, праворуч, другий висип і лози. За лозами темні ліси, а над річкою і над лісами вечірнє небо, якого я ніколи таким ще не бачив.

Сонце давно вже зайшло. Але його проміння освітлювало ще з-за горизонту верхи велетенського нагромадження хмар, що насувалися з заходу на все небо. Хмара була важка, темно-темно-синя, внизу зовсім чорна, а самий верх її, самий вінець майже над нашими головами, було написано шаленими крученими криваво-червоними і жовтими мазками. Величні німі зловісні блискавиці горобиної ночі2 палахкотіли, не вгасаючи, між шарами хмар. І все це одбивалося в воді, і здавалося, що ми стояли не на землі, що ріки немає, а є міжхмарний темний простір, і ми, розгублені в ньому, малесенькі, як річні піщинки. Небо було надзвичайне. Природа була ніби в змові з подіями і попереджала нас своїми грізними знаками. [...]

— Ну, сідайте, повезем. Чого стали? — сказав дід Платон. Він стояв уже біля човна з веслом. — Повезем уже, а там, що Бог дасть. Не вміли шануватися, так уж повезем, тікайте, чорт вашу душу бери... Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн! — загримав дід на когось із нас.

Ми розсілися у човні мовчки, і кожний думав свою невеселу думку.

— У тебе готово, Савко?

— Можна.

— А хмар наперло... Ач, що робиться! Страшний суд3, чи що, починається? — Дід Платон подивився на небо і плюнув у долоню. Потім він узяв весло і сильним рухом одштовхнувся од берега. [...]

1 Бої на Халхин-Голі — прикордонний збройний конфлікт 1939 р. поблизу річки Халхин-Гол на території Монголії між Маньчжурською державою та Монгольською Народною республікою. Основними учасниками конфлікту були Японія й CPCР Перша підтримувала маньчжурів, друга — монголів.

2 Горобина ніч — народна назва сильної і тривалої нічної грози; буряна ніч із градом, зливою та грозою.

3 Страшний суд, Судний день — у деяких релігіях і віруваннях — останній суд, що буде звершений над людьми з метою виявлення праведників і грішників та визначення нагороди першим і покарання другим.

Я сидів у човні близько коло діда Платона. Я дивився на тиху чарівну річку, і на берег, і на суворого кормчого діда, що піднімався наді мною на фоні урочистого неба. Мені здалося, що мене перевозять на той світ. Сором, і розпач, і невимовний жаль, і безліч інших гострих почувань охопили мою душу, і скрутили її, і пригнули. Прощай, моя рідна, дорога Десно.

Мене вивів із думи голос Платона. Він продовжував із Савкою свою розмову, образливу і гірку для нас. Видно, щось сильно його мучило, щось хотілось йому додумати до кінця. Він ніби думав уголос:

— Чорт його знає, що воно таке почалося. Сьогодні вранці заходить до хати якесь дермо собаче та все кругом у зброї та в ремінні, та не в абиякому ремінні1, а новому

— Еге! — почувся ззаду голос Савки.

— А це ж усе гроші!

— Еге!

— Вставай, — каже, — вези, годі спати. А я три ночі не спав, возив.

Платон трохи помовчав.

— А оце недавно, перед вечором, перевозив із Митрофаном одну партію. Так одно, чорти його батька бери нехай, вроді отого, що коло тебе в очках сидить, теж у новому ремінні, так ще револьвер витягло та кричить — вези, каже, мерщій, куркуль2! їй-богу, правда. А в самого руки тремтять і очі викарячені, немов у носаря чи в окуня, од страху. От пак людина, хай Бог милує.

— А, чорті-що.

— Еге. Так товариші заступились, спасибі їм. Що ж ти, кажуть, чортів син, діда обижаєш? Та чуть не побили. Так притихло. Отака пустота, ну ти подумай... О, здорово гуцає. — Прислухався Платон до гарматних пострілів. — Скоро, мабуть, появиться герман3.

Прогриміли постріли важких німецьких гармат. Пролетіли перелякані качки.

— „Діду, перевези...” — сердився Платон.

— Еге, — підхопив Савка. — А не знають, трясця їх матері, що вже кому на війні судилося вмерти, так не викрутишся, ніякий човен тебе не врятує. Не здожене куля, здожене воша, а війна своє, казав той, візьме... Бери вліво, бистра велика, — загрібав Савка опачиною.

— Беру. Коли б оце Левко із своїм полком та був тут, той би не одступив, ні. Той би цього човна повернув назад, та по шиях, по шиях! — розсердився Платон і наліг на весло. — Той не одступить, ні, чорта з два!

— Еге! Отакий і мій Демид. Його огнем печи, на шматки ріж, ну не одступить. Куди твоє діло! — сказав Савка і плюнув на долоню. — А ці думають урятуватися, а воно, мабуть, вийде на те, що харкатимуть кров'ю довго... Це ж усе доведеться забирать назад!

— А доведеться! — підхопив Платон і гребонув веслом з усієї сили три рази. — Шутка сказать, скільки землі доведеться одбирати назад. А це ж усе кров!

Я дивився на діда Платона і з насолодою слухав кожне його слово. Дід вірив у нашу перемогу. Він був для мене живим грізним голосом нашого мужнього народу.

1 Реміння (розм.) — збірн. до ремінь.

2 Куркуль — у СРСР — зневажлива назва заможного селянина.

3 Герман — тут: німець.

— Наша частина змушена була відступити, — сказав полковник.

— Балакай. Не вміли битися. От тобі і відступ, — сказав Платон. — Що у військовому статуті сказано про війну — ну? Хто скаже7 Мовчите, вояки. Сказано: коли цілиш у ворога, возненавидь ціль.

— А де ваша ненависть? — підхопив Савка.

— Еге, а вмирать боїтеся. Значить, нема у вас живої ненависті. Нема! — Дід Платон аж крякнув і підвівся на кормі. [...]

— Я, діду, ненавиджу фашизм усією душею, — крикнув Троянда і навіть встав од хвилювання.

— Значить, душа в тебе мала, — сказав Платон. — Душа, хлопче, вона буває всяка. Одна глибока і бистра, як Дніпро, друга — як Десна ось, третя — як калюжа, до кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив.

— Ну, а якщо душа велика, а людина нервова, — образився Троянда і розсердився сам на себе. Був він до чорта розумний і дотепний, а тут весь дотеп наче всох.

— А ти прикуй себе од страху ланцюгом до кулемета та й клади ворога мовчки до смерті, — сказав Платон. — А там уже живі розберуть колись, який ти був, нервений чи ні. А то виходить, що ненависті в тобі багато, а нервів і себелюбства ще неначе більше. От і — „перевезіть, діду”. А ненависть твоя на щось інше витратиться. Яка ж ціна їй, коли умирать не вмієш?

— Ну, це не всякий може, — пробелькотав щось збитий з пантелику Троянда.

— Отож-то й є. А треба, щоб усякий міг, коли ворог суне. Їсти ж хліба усякий требує. І язиком галакать усі навчились. [...]

— Ти собі подумай, Савко, як оце народу дивитися на отаке паскудство. Він же надіявся на їх усіх, як я на свого Левка, а воно он що виходить — „діду, перевези”!

— Еге, — промовив Савка. — Скільки літ їх учили, ти подумай, Платоне. А вони тікають. От він і каже тепер, що ж це ви, каже, робите? Стійте тікать! Чим же далі ви тікаєте, тим більше крові проллється! Та не тільки вашої, солдатської, а й материнської, й дитячої крові.

— Не знаю, як ти, Савко, — сказав Платон, — а мене б із Дніпра чи з Десни не те що Гітлер, а сам нечистий би не вигнав, прости, Господи, не при ночі згадуючи.

— Легко сказати, діду, а от побачили б ви танкетки! — виправдувався лейтенант Сокіл.

— Ну і що ж? — перебив його Платон Півторак, очевидно, не маючи ніякого бажання вислуховувати нас. — Скільки вона вас там може убити, тая танкетка? Все одно вам же доведеться її розбивати, не мені. Я своє одвоював. А от мій Левко на Кохин-Голі, чули, що зробив з тими, як їх?.. Танкетки, — розгнівався дід. — Людська душа молодецька сильніша за всяку танкетку! Була, єсть і буде! Як то в піснях про Морозенка співають: „Де проїхав Морозенко — кривавая річка”. О! Ото був воїн!

Я не витримав далі дідових розмов, — так важко було мені його слухати. В цю мить він здався мені жорстоким і несправедливим дідом.

— А хіба ви думаєте, діду, що нам не важко? Хіба ви думаєте, що біль і жаль не роздирають наші душі, не печуть нас пекельним вогнем? — простогнав я йому в самі очі.

— А що мені думати? — подивився на мене дід Платон. — Думайте ви. Життя-бо ваше вже, а не моє. А тільки я так скажу вам на прощання. Не з тієї пляшки наливаєте. П'єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п'єте Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль — це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі! — сказав дід Платон і примовк. Він висловив, нарешті, свою думку. Це була його правда. Він стояв на кормі з веслом, суворий і красивий, і дивився вперед поверх нас. [...]

Приїхали.

Човен м'яко уткнувся в річний пісок. Я вийшов із човна на берег абсолютно спустошений і разом з тим якийсь неначе зовсім інший, новий. Я неначе втопив у Десні і свій жаль, І тугу, і розпач відступу. Я оглянувся. За Десною горіло. І червона заграва пожежі якось по-новому освітила мою душу. Нестерпний огонь пропік мене наскрізь. На одну мить мені здалося, що кинься я зараз назад до Десни — і вода б розступилася переді мною. Цього я, хлопці, ніколи не забуду...

Ми стали прощатися з дідами, поспішаючи у лози.

— Постійте трохи, — сказав Платон, спершись на весло. — Так що ж прикажете передати герману? Як стрічать його, як у вічі дивитись?

— Передайте, що ми повернемось. Не дрейфте, діду. Повернемось! — спробував підбадьорити діда Троянда. [...]

Ми пішли в лози.

Я йшов останнім і думав про діда Платона. „Спасибі йому, — думав я, — що не пожалів нас, не окропив нашу сумну стежку сльозами, що викресав з мого серця огонь уночі... Правдо, чом же ти часом така гірка та солона!”

Потім я побіг назад, до Десни. Я мусив щось сказати на прощання дідові Платану. Я вибіг на висип.

Платон стояв на березі по кісточки у воді з веслом, як пророк, нерухомий, і дививсь, очевидно, нам услід.

— Прощайте, діду. Простіть нас, що не доглянули вашу старість, — сказав я, задихаючись. — Ми вас, діду, ніколи...

— Іди, не крутись перед очима, — сказав Платон Півторак, навіть не подивившись на мене. По сухому темному його лицю текли сльози і падали в Десну.

— Оце, друзі мої, і все. Оце і весь секрет, — сказав капітан Колодуб і запалив люльку. Всі в землянці зітхнули.

— Зараз я Герой Радянського Союзу. Багато я знищив ворога, що й говорить! Багато постріляв у наступі і гусеницями подушив багато. Часом бувало так, що нудно робилось од хрусту фашистських кісток. І сам попадав у бувальці не раз. Але, де б я не був, як би не гули навколо мене ворожі вихори, їм ніколи вже не затушить того вогню, що викресав з мене колись у човні дід Платон... Що наше життя? Що наша кров, коли страждає вся наша земля, увесь народ? — голос капітана зазвучав, як бойова сурма — Я, хлопці, у бою сторукий, помножений стократ на гнів і ненависть!.. Так. — Капітан Колодуб усміхнувся. — А все ж таки нічого в світі я б так не хотів, як після війни поїхати на Десну до діда Платона і...

— І сказати йому, що він помилявся, товаришу Герой Радянського Союзу. Моє шанування! Ну як? — почувся з боку дверей улесливий голос Троянди, що вже з півгодини як приїхав на фронт і зайшов до землянки.

— І поклонитися діду Платону в ноги за науку, — сказав капітан Колодуб, ніби і не почувши зовсім Троянди.

Стало тихо. Ніхто не рухався, наче всі танкісти були ще думками на Десні.

— Ні, товаришу капітан, не поклонитесь ви діду Платону, — зітхнув молодий танкіст.

Всі обернулись. Це був Іван Дробот. Він стояв у самому кутку землянки. Він був якось особливо схвильований.

— Діда Платона, товаришу капітан, уже нема живого, — сказав Дробот. — Ото як ви пішли у лози, через годину прибігли німці. Довго вони били діда, що перевіз вас, хотіли розстріляти, а потім був приказ негайно переправитися на другий берег. Ну повезли. Насіло їх вщерть. Випливли на середину Десни. Тоді дід Платон і каже:

— Савко, прости мене!

— Бог простить

— У другий раз!

— Бог простить.

— Прости утрете!

— Бог простить.

— Прости і ти мене, Платоне, — сказав дід Савка.

— Бог простить.

— У другий раз!

— Бог простить.

— У третій раз!

— Бог простить.

Та за третім разом як повиймали вони весла, та як стрибнули на правий борт, та й перекинули човна. Все потонуло — і кулемети, і німці, і діди. Один тільки я виплив на наш берег.

— А хто ж ти такий? — тихо спитав капітан Колодуб.

— Я онук діда Савки. Я сидів на другій опачині...

— Встать! — скомандував Колодуб.

Всі встали. Цілу хвилину сім'я бійців стояла мовчки. Колодуб був блідий і урочистий. Він стояв із закритими очима. Потім на мить він став на одно коліно, і всі послідували за його рухом.

— Готові до бою? — спитав Колодуб і виріс перед бійцями, як дід Платон на Десні.

— Готові на будь-який огонь!!!

Тихо стало в землянці. Тихо й на позиції. Тільки далеко на обрії гойдався в небі вогненний знак прожектора.

ПОМІРКУЙТЕ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Назвіть елементи сюжету оповідання. Підтверджуйте відповідь цитатами.

2. Порівняйте, коли відбуваються події у творі та коли Петро Колодуб про них розповідає. Свою відповідь обгрунтуйте.

3. Розкажіть, що ви дізналися про Петра Колодуба в епізоді розмови його з молодими бійцями. Який художній прийом використав автор для зображення образу командира і з якою метою?

4. Розкажіть, яким був бойовий дух бійців на момент зустрічі з дідами Платоном і Савкою. Чи виправданим був їхній відступ? Відповідь підтверджуйте цитатами.

5. Поясніть, як дід Платон охарактеризував усіх бійців, що відступали. Чи справедливою була така його оцінка? Чи жалів він їх? Свою відповідь обґрунтуйте.

6. Перевізники тричі згадують у розмові з бійцями про ново реміння. З якою метою автор акцентує увагу на цій художній деталі?

7. Проаналізуйте мовлення діда Платона. Чим ви поясните саме такий добір ним слів?

8. Прочитайте пейзаж — передвісник горобиної ночі. Яка його роль у творі?

9. Розкажіть, який урок патріотизму дали діди-перовізники бійцям. Зробіть припущення. якою могла буж поведінка Петра Колодуба в подальшому, якби він не зустрів Платона й Савку.

10. Поясніть, чому про дідів автор розповів устами Петра Колодуба через півроку після їхньої зустрічі.

11. Назвіть використані в оповіданні міфологічні та релігійні образи. Поясніть, що вони означають і з якою метою автор їх використовує.

12. Порівняйте характери дідів-перевізників. Що між ними спільне, а чим вони відрізняються? Відповідь підтверджуйте цитатами.

13. Розкажіть, у чому полягав подвиг дідів Платона й Савки. Поясніть значення сцени їхнього прощання. Що означали слова діда Платона „уміти умирать”?

14. Поясніть, з якою метою автор згадує у творі образ Морозенка. У чому його символічне значення? Відповідь обґрунтуйте.

15 . У своїх прозових творах О. Довженко використовував елементи кінопоетики:

• „крупний” план;

• монтаж епізодів-кадрів;

• виразні та лаконічні діалоги;

• переключення дії.

Визначте, які із зазначених засобів він використав в оповіданні „Ніч перед боєм”.

16. Поміркуйте, у чому актуальність цього твору. Чи можна провести аналогії між подіями 1941-1942 рр. і сучасністю? У чому вони виявляються?

Цікава думка

Сергій Ейзенштейн1 так охарактеризував О. Довженка: „...серед нас нова людина кіно. Майстер свого жанру. Майстер своєї індивідуальності. І разом І з тим майстер наш. Свій. Спільний. Перед нами була людина, яка створила нове в галузі кіно”.

Коли прочитано твір.

В оповіданні „Ніч перед боєм” художньо узагальнено об'єктивні картини початкового періоду війни. О. Довженко досліджував тему захисту рідної землі та героїзму людей у боротьбі з ворогом. Гасло „Ні кроку назад!” з офіційного наказу № 227 перегукувалося з художньою ідеєю твору, але втіленою емоційно та пристрасно. „Перемагають горді, а не жалісливі” — такий урок давав О. Довженко воїнам-захисникам.

1 Ейзенштейн Сергій Михайлович (1898-1948) — визначний радянський режисер. Його фільм „Броненосець “Потьомкін" у 1952 р. в списку десяти найкращих фільмів усіх часів і народів, складеному 58 кінорежисерами Європи й Америки за пропозицією Бельгійської синематеки, посів перше місце.

Оповідь у творі веде Герой Радянського Союзу Петро Колодуб. Автор зображує всього кілька годин у перші місяці 1941 року, коли окремі розрізнені загони радянської армії відступали під натиском ворога. У центрі твору — образи двох дідів, Платона й Савки. У своєму „Щоденнику” О. Довженко записав про них: „Діди-перевізники — це образ епохи. Діди-перевізники через ріки. Харони1. Їх багато. Вони сміливі, не бояться смерті і ніби зговорились”.

Чому автор для розповіді про українські воєнні реалії використовує образи античної міфології? Міфологічний образ річки Стікс, через яку переправлявся Харон, символізував зв'язок двох світів — живих і мертвих. В оповіданні „Ніч перед боєм” річка Десна — очищення душ, а Платон і Савка стали ніби духовними поводирями воїнів, провідниками від стану зневіри до впевненості в перемозі. Переправившись на другий берег, бійці були вже іншими, готовими скоро повернутися й визволити рідну землю. Після розмови з Платоном і Савкою вже не жалість до себе, а „нестерпний вогонь пропік наскрізь” їх і пробудив у них ненависть до ворога та прагнення до перемоги.

Література в колі мистецтв

1. На каналі YouTube перегляньте фільм „Земля”, реставрований Національним центром Олександра Довженка. Зверніть увагу, що музичний супровід до нього створив український етно-гурт „ДахаБраха”.

2. Визначний російський режисер Арсеній Тарковський, батьки якого — вихідці з України, — перед початком знімання нової картини обов'язково запрошував своїх колег переглянути „Землю”. Як ви думаєте, що саме надихало його у фільмі О. Довженка? Свою відповідь представте у формі есе.

1Харон — у давньогрецькій міфології перевозив човном душі померлих через річки Стікс та Ахеронт у царство Аїда.

ТИ — ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ

Творче життя О. Довженка було пов'язане з кінофабрикою Всеукраїнського фотокіноуправління, що пізніше була реорганізована в Київську кіностудію імені Олександра Довженка. Саме тут він зняв „Арсенал” і „Землю”.

Об'єднайтеся з однокласниками у творчу групу та проведіть дослідження цієї сторінки біографії митця. Підготуйте проект і презентуйте його в класі або оприлюдніть на сторінці в соціальних мережах.

ТВОЇ ЛІТЕРАТУРНІ ПРОЕКТИ

Об'єднайтеся з однокласниками у творчу групу. У мережі Інтернет знайдіть інформацію, як написати сценарій. За оповіданням „Ніч перед боєм” створіть кіносценарій. Оприлюдніть його в Інтернеті та організуйте обговорення. Удоскональте ваш сценарій пропозиціями інших творчих груп.

Читаємо із задоволенням

Тим із вас, хто зацікавився долею О. Довженка, радимо прочитати два твори самого режисера й письменника: геніальну автобіографічну кіноповість „Зачарована Десна” та найповніший варіант щоденника (Довженко О. П. Щоденникові записи. — Харків, 2015).

А в історико-документальній книжці кінорежисера та кінознавця Олександра Безручка представлено не відомі раніше документи про письменника (О. Безручко, Олександр Довженко: розсекречені документи спецслужб. — К.: Сучасний письменник, 2008).

Не залишать вас також байдужими надзвичайної емоційної сили твори О. Довженка „Мати” та „На колючому дроті”, присвячені періоду Другої світової війни.

МУЗЕЙНА МАПА УКРАЇНИ

Дізнатися більше про генія планетарного масштабу, українського Леонардо да Вінчі, красеня з обличчям пророка ви зможете, відвідавши (віртуально чи реально):

Сосницький літературно-меморіальний музей О. П. Довженка;

Музей Національної кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка