Українська література 11 клас - Семенюк Г.Ф.

„Найбільша з усіх таємниць — таємниця твого обличчя” (Дмитро Павличко) - Дмитро Павличко (1929) - Українська література другої половини XX століття

Якось Дмитро Павличко сказав, що „між музикою і словом в пісні... повинна існувати духовна єдність авторів, яка зринає з подібності їхніх устремлінь, з гармонійної сумірності їхніх людських і творчих прикмет”. Перша пісня Павличка, яка здобула популярність, називалася „Впали роси на покоси” (1958). Та визнаним поетом-піснярем він став завдяки пісні „Два кольори”. Дмитро Павличко згадує: „Був день, коли мій батько, почувши, як у Стопчатові по радіо зазвучала пісня „Два кольори”, не знаючи, що то мої слова, почав хвалити той твір і витирати сльози”. Павличко посів місце одного з найяскравіших поетів, яким судилося стати ще й піснярами. Всеволод Неділько наголошував: „Славнозвісна пісня „Два кольори” за популярністю конкурує з Малишковим „Рушничком”. Точна вказівка автора на традиційні кольори української вишивки в цьому вірші надзвичайно важлива. Знавці народної етнографії наголошують, що в усій Україні у вишиванні сорочок мотиви орнаментів, композиції, кольори передавалися з покоління в покоління, а в техніках вишивок завжди переважав чорний колір у поєднанні з червоним. Але йдеться у Павличковому творі не лише про материнську любов до сина й вишиту ненькою сорочку-оберіг”.

Поезія „Два кольори” — глибокозмістовна й естетично довершена. Віршовий розмір цього твору — п'ятистопний ямб, римування перехресне. Твір складається з п'яти катренів, два з яких завершуються рядками: „Два кольори мої, два кольори, / Червоне — то любов, а чорне — то журба”. Зміна наголосів „кольори — кольори” спричинює мелодійні переливи, створює додатковий звуковий ефект. До того ж, у пісні „Два кольори” надзвичайно цікавою і на час написання сміливою думкою була та, що вищими за „комуністичні далі”, які автор назвав „безвістями”, є споконвічні українські ідеали — „батьківські пороги”, тобто Вітчизна, рідний край, Україна. Образом сивочолого ліричного героя, увиразненого чудовою метафорою „мені війнула в очі сивина”, автор підкреслює плинність і короткотривалість людського життя, а водночас вічність і непроминущість родинних цінностей, серед яких мамин подарунок посідає особливе місце.

Олександр Білаш написав музику на вірші Павличка „Пісня про Україну”, „Віконце”. Особливою популярністю в сучасних слухачів користується його пісня „Явір і яворина”, складена на основі поезії „Я стужився, мила, за тобою”. Метаморфози (хлопець — явір, дівчина — яворина) цього твору народнопісенні, фольклорні, характерні для багатьох українських балад, що виникали ще в козацькі часи. Проте дух XX століття у вірші відчутний. У поезії йдеться про те, що у новій іпостасі дерева хлопець-явір складає пісні своїй милій. Майстри музичних інструментів шукають саме такі співочі дерева, бо тільки з них можна зробити скрипки чи цимбали, які вражатимуть шанувальників своїм звучанням. Фізична смерть для явора — це духовне народження безсмертних музичних шедеврів: „Він не знає, що надійдуть люди, / Зміряють його на поруби, / Розітнуть йому печальні груди, / Скрипку зроблять із його журби”. Трагічна розв'язка пісні тільки увиразнює ціну таланту обдарованої людини, підкреслює її унікальність і жертовність.

Часто по радіо на замовлення слухачів звучать пісні на вірші Павличка „Дзвенить у зорях небо чисте”, „Сріблиться дощ в тоненькому тумані” та „Розплелись, розсипались, розпались”. Ці поезії — філігранні взірці високої інтимної лірики, вперше опублікованої у книзі поезій „Таємниця твого обличчя”. Музику до них творили чимало композиторів,



Гуцульський рушник

але мелодії Олександра Білаша неперевершені, тому й пісні звучать переважно в його музичній інтерпретації. Поезія „Дзвенить у зорях небо чисте” тонко передає швидкоплинність людського життя, в якому — попри буденні клопоти, життєві справи, нагальні рішення — любов вивищується, як бездонне зоряне небо над головою людини в ясну ніч. Історію кохання поет показав як цілий природний цикл. У першій строфі літній герой уявляє себе „деревом безлистим” у засніжених полях, адже його почуття прохолодно-стримані, як і зимовий пейзаж, вдало відтворений оксимороном „Палає синім льодом шлях”. Всі інші строфи є спогадами героя про його повнокровне життя. Автор підкреслює відмінність юнацької і зрілої любові, проводячи паралелі з природою. Перше юнацьке захоплення подібне до гінкої тополі, яка котрогось дня у холодну провесінь може раптом зазеленіти набубнявілими від соку бруньками: „Як надійшла щаслива доля, / Збудила весняну снагу, / Моя душа, немов тополя, / Зазеленіла на снігу”. Любов молодої людини поет уявляє в образі ранньої черешні, яку, попри красу рясного білого цвіту, останній приморозок ще здатний оббити до пелюстки: „Як надійшла любов справдешня, / Хлюпнула пригорщу тепла, / Моя душа, немов черешня, / Понад снігами зацвіла”. І тільки зріла любов — всепрощаюча й водночас вимоглива, відповідальна. Вона, крім плотських утіх, ґрунтується на міцній дружбі та взаємопідтримці подружжя, вмінні відрізняти важливе від другорядного, проминущого, миттєве — від вічного, тому її пізні плоди (червоні яблука-йони, які на Гуцульщині обривають аж після першого снігу) чарують око й дивують серце: „Як надійшла і засіяла / Та дружба, що живе в літах, / Моя душа над снігом стала, / Неначе яблуня в плодах”.

Вірш „Сріблиться дощ в тоненькому тумані” основним мотивом туги за молодістю перегукується з попередньою поезією. Пейзаж у цій ліричній мініатюрі змінний, порівняння віртуозні: цівки дощу здаються нитками парчі в прозорім полотні, далечина — блакитна й міражна, як сон, як прийдешнє, туман постає волоттю, тобто китицею дрібних і м'яких, аж наче шовкових (наприклад, у ковили) колосочків, заквітчаних і дощем, і промінням сонця. Швидка зміна днів осінньої доби у співзвучній до попередньої поезії „Розплелись, розсипались, розпались” увиразнює стрімкий перебіг людського життя: „Розплелись, розсипались, розпались, / Наче коси, вересневі дні. / Ми з тобою ще не накупались, / А вже грає осінь у вікні”. Смак гіркої горобини, якою смакує довголітнє подружжя, передає гіркоту того, що вже не відбудеться ніколи, тугу за молодістю, ностальгію за красою безтурботної юності. Ліричний герой сприймає сивіюче волосся коханої як „зимові дні сріблясті”, але прикрашати голову милої зорями (як прикрашав світлячками Лукаш, уквітчуючи зоряним вінком свою Мавку) вже пізно.

Вірш „Був день, коли ніхто не плаче” тонко передає телепатичний зв'язок між закоханими. Ліричний герой несподівано здригається, відчувши, що в цю мить дуже потрібний своїй коханій, що вона тужить за ним, кличе, жде: „Був день, коли ніхто не плаче, / Був ясний день, як немовля. / Та я здригнувся так, неначе / Твоє ридання вчув здаля”. Тло грімкотливого світу, постійні й досить відчутні шуми якого можуть заглушити навіть людський крик, не стає на заваді голосу серця: закохані відчувають одне одного й на відстані, вловлюють тонкі біоструми душ так, наче знаходяться зовсім поряд. Тихий елегійний смуток притаманний багатьом інтимним поезіям збірок „Таємниця твого обличчя” і „Золоте ябко”. Серед свого покоління поетів Дмитро Павличко і Микола Вінграновський — найталановитіші співці глибокої любові чоловіка до обраниці свого серця.