Всі публікації щодо:
Літературознавство
Бажан Микола
Кисельов Леонід
Українська література 11 клас - Семенюк Г.Ф.
І строфи Пушкіна, і строфи Кобзаря... - Російськомовні поети в Україні - Сучасна українська література
Одним із найвідоміших в Україні російськомовних поетів є Микола Ушаков. Народився він у 1899 році в Ростові Великому (Ростов-на-Дону). Дитинство його минуло на Ярославщині (північ Росії), де хлопчик жив у маєтку своєї бабусі, вперше почув билини, російські та німецькі казки й пісні. У чотири роки він осиротів. Коли Миколці виповнилося дев’ять років, дідусь, Яків Панасович Ушаков, відвіз його до Києва та віддав навчатися до Першої київської гімназії — учбового закладу, який вивів у світ знаменитих художників, учених, лікарів — Миколу Ге, Михайла Булгакова, Миколу Зерова, Костянтина Паустовського, Олександра Богомольця та інших.
У 1923 році Микола Ушаков дебютував поезіями у київській газеті «Пролетарская правда». Незабаром його вірші друкували у Москві в «Комсомольской правде», «Молодой гвардии», «Красной Нови», «Новом мире».
Микола Ушаков захоплювався творами поетів-новаторів Олександра Блока, Володимира Маяковського, Павла Тичини, Михайля Семенка, Гео Шкурупія. Свої ранні твори Ушаков опублікував у футуристичних виданнях, зокрема в київському «Авангард-альманасі» (1930). Його перша поетична збірка «Весна республики» (1927) одразу ж привернула увагу критики. Усього ним видано близько п’ятдесяти книжок поезій, прози, статей про поезію та поетичну майстерність, перекладів. У 1972 році за збірки поезій «Я рифмьі не боюсь глагольной» та «Мои глаза» Микола Ушаков був удостоєний Державної премії імені Тараса Шевченка. Помер поет у 1973 році в Києві.
Блискуче знання української мови дало змогу Миколі Ушакову перекладати вірші Григорія Сковороди, Івана Франка, Лесі Українки, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Михайля Семенка, Миколи Бажана, Леоніда Первомайського, Євгена Фоміна, Андрія Малишка та прозові твори Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Андрія Головка, Юрія Яновського.
Микола Ушаков дуже любив Київ. Він знав його історію, досконально вивчив топонімію його вулиць та провулків. Улюбленому місту митець присвятив збірку поезій «Киев» (1936). До теми Києва він повертався і в інших книжках, зокрема у книзі ліричних нарисів про Київ «Повесть быстротекущих лет». У вірші «Старий Киев» (1936) Микола Ушаков змальовує старовинні «кривше улицы», «колокольни по холмам», «свечи нагорних золотьіх церквей». Завершується вірш строфою: « Их золоченые громады / пылали жаром / сквозь стекло. / даже и слепому надо, / чтоб было где-нибудь / светло». Тут вчувається перегук із поемою Павла Тичини «Золотий гомін», де також оспівуються золоті бані Києва. Із творчістю Павла Тичини Ушаков був знайомий ще з 1923 року, коли почув його вірші на засіданні літературного угруповання «Майна».
У 1961 році Микола Ушаков написав вірш «П. Г. Тичине», в якому зізнався: «Восторженнии Ваш ученик — / не первый меж учениками, — / пытаюсь следовать за Вами, / но тайны Вашей / не постиг. / И мне порою только снишся / недосягаемая высь, / неуловимая граница, / где музика и жизнь / слились».
У цьому вірші тонко і досить точно окреслено одну з основних рис лірики Павла Тичини — музикальність і життєва правда.
Ще одне захоплення Миколи Ушакова — Шевченкова поезія. У «Стихах о Шевченко» (1939) поет висловив парадоксальну думку: всеросійський імператор залишив свій чорний слід у біографії геніального Шевченка, щоб прославитися.
Натхненно Микола Ушаков працював над перекладами творів Шевченка. Великою підмогою в цій роботі було те, що українська мова стала для перекладача другим лексичним середовищем. Саме це дало йому змогу максимально зануритися в шевченківські шедеври, в їхню ритміку і відтворити своєрідність образів Великого Кобзаря та оригінальність його 14-складового вірша.
Серед російськомовних поетів в Україні вирізняється й постать Леоніда Вишеславського, який володів оригінальною поетичною манерою, своєрідною інтонацією. Народився він 1914 року в Миколаєві. Разом із батьками йому довелося жити і в Кривому Розі, і в Харкові. Після закінчення школи в 1930 році Леонід пробує оволодіти фахом електротехніка, потім біолога. Проте врешті віддає перевагу філології і в 1935 році вступає на філологічний факультет Харківського університету. Невдовзі факультет переводять до Києва, тож Леонід стає киянином. Як онукові священика Леонідові Вишеславському довелося пройти чимало випробувань у часи репресій і в 1937 році ледве уникнути арешту. Перший вірш Леонід написав в одинадцятирічному віці. Під час навчання у Харкові юнак відвідував літературну студію імені Василя Еллана-Блакитного, спрагло читав вірші Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Михайля Семенка,
Леонід Вишеславський
Миколи Бажана. У 1938 році з’явилася його перша збірка поезій «Здравствуй, солнце!». Здобувши диплом, Леонід Вишеславський став викладачем Київського педагогічного інституту. Коли розпочалася війна, він добровольцем пішов на фронт, зазнав поранень, проте воював до кінця війни, зустрівши перемогу в Чехо-Словаччині.
Збірку «Чайка» Леонід Вишеславський опублікував у 1946 році. Поет повернувся на роботу до Київського педінституту, 1947 року захистив кандидатську дисертацію. Продовжував видавати поетичні книжки. Особливого розголосу набула його збірка «Звездные сонеты» (1962), передмову до якої написав перший космонавт Юрій Гагарін. У 1983 році за збірку «Близкая звезда» поет був удостоєний Державної премії імені Тараса Шевченка. У 2002 році Леонід Вишеславський трагічно загинув.
В останній період життя Вишеславський почав писати вірші українською мовою, що ввійшли до збірки «Українська сповідь» (2004), яку готував до друку сам поет, а завершив роботу його онук Гліб. З-поміж інших вирізняється вірш, який і дав назву збірці:
Віталій Кравченко. Григорій Сковорода
У селі слобожанськім, на волі,
де життя мого ранній причал,
в дивно-рубленій, пам’ятній школі
я Тарасову мову вивчав.
Пощастило мені, Україно,
у надіями сповнений час
захопити, бодай на хвилину,
твій — двадцятих років — ренесанс.
Тільки все було знищено знову,
все невдовзі зійшло нанівець,
та Йогансена і Хвильового
я для себе обрав за взірець.
Як хотілося справжнього слова!
Як ми після пекельних боїв
ту нев’янучу слухали мову,
що лунала як ангельський спів!
Україно, де сонце і морок,
де жита від села до села,
кров’ю, працею, голодомором
і дитинства чаруючим колом,
наче Всесвіт, крізь мене пройшла.
Хуртовим, скаженіючим злетом
йшов за роком розбурханий рік...
Називавсь я радянським поетом,
називавсь я російським поетом
та назвавсь українським навік!
Любов до України, її міст і сіл, її мови і поезії лунає в кожній збірці митця. Він захоплено згадує Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Степана Руданського, Лесю Українку, Павла Тичину, Максима Рильського. У вірші «Мова» Вишеславський зізнається, що в українських піснях він, росіянин, відчував особливу українську тишу, стогін дніпровської чайки, скрип карпатських ялин, дзвін запорозьких шабель і гуркіт дніпровських порогів. Вважаючи, що мова — то душа народу, він підкреслював: українська мова жива завдяки творчості Шевченка і Франка (до речі, українською мовою цей вірш переклав Максим Рильський). Багато зворушливих рядків, присвячених Україні, її пісням, знайдемо у книжці «Сковородиновский круг» (1981). Передусім це вірші «Про украинское село...» та «Песня над полем пливет и вздыхает...». Поет пише про «многострунный песенный язык», про «сельских дней обыденный обряд», «щедрый праздник» жнив, про Всесвіт, який слухає пісню «Місяць на небі, зіроньки сяють...» — «песню земной любви».
Особливе місце в російськомовній поезії України посідає творчість харків’янина Бориса Чичибабіна. Він народився в 1923 році у Кременчуці Полтавської області. Справжнє прізвище Чичибабіна — Полушин, а псевдонімом стало прізвище матері. 1940 року Борис закінчив школу і вступив на історичний факультет Харківського університету. Проте з початком війни юнака забрали служити в Кавказькому воєнному окрузі. Повернувшись із війни, Борис вступив на філологічний факультет Харківського університету. У 1946 році його заарештували. Однією з причин арешту були вільнодумні вірші, які Борис охоче читав своїм однокурсникам. Серед них був і вірш «Мать моя, посадница», в якому висловлено критичне ставлення до тогочасної дійсності: «Проперчи страну дотла, / песня- поножовщина, / чтоб на землю не пришла / новая єжовщина! / Гой ты, мачеха-Москва, / всех обид рассадница. / Головою об асфальт, / мать моя, посадница».
П’ять років ув’язнення Борис Чичибабін відбув у Вятлазі (в Кіровській області). Пізніше він написав про цей період у своєму житті: «...мой дух возращивался в тюрьмах / этапных, следственных и прочих».
Після звільнення Чичибабін, розуміючи, що про вищу освіту йому слід забути, закінчив бухгалтерські курси і працював бухгалтером у різних організаціях, на заводах. У 1958 році він познайомився з московським поетом Борисом Слуцьким, за рекомендацією якого його вірші 1958 року надрукували в часописі «Знамя». У Москві Чичибабін зустрічався з Самуїлом Маршаком, Іллею Еренбургом, Віктором Шкловським, які підтримали талановитого митця. У 1963 році в Москві
Борис Чичибабін
побачила світ збірка поезій Чичибабіна «Молодость», а в Харкові — збірки «Мороз и солнце» (1963), «Гармония» (1965) та «Плывет Аврора» (1967). Лірика Чичибабіна набула популярності. Вихід книг дозволив йому залишити бухгалтерську роботу. Впродовж 1964—1968 років поет проводив заняття літературної студії. Після проведення студійцями вечора, присвяченого творчості Бориса Пастернака, студію закрили, тож Борис Чичибабін знову був змушений повернутися до бухгалтерської роботи. Його гострі, викривальні вірші поширюються через самвидав. Борис Чичибабін приятелював з поетами, філософами, літературознавцями, чиї погляди відзначалися критичним ставленням до радянської дійсності. Цього не могли не помітити спецслужби, тож Бориса Чичибабіна у 1972 році виключили зі Спілки письменників України — за антигромадянську поведінку й антирадянські вірші (серед них — і вірш «С Украиной в крови я живу на земле Украины...»).
Твори Бориса Чичибабіна після тривалої перерви почали публікувати лише з початком суспільно-політичних змін: у 1989 році з’явилася збірка «Колокол» (за яку автора було удостоєно Державної премії Росії), у 1990 — «Мои шестидесятые», у 1994 — «82 сонета и 28 стихотворений о любви» та «Цветение картошки». Помер митець у 1994 році, не дочекавшись виходу збірки вибраного «В стихах и прозе».
Борис Чичибабін виховувався в російськомовному середовищі. Любов до російської літератури йому прищепили у гімназії. Проте юнак усвідомлював, що живе в Україні. Він із великою повагою ставився до творчості Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, інших поетів. Російська та українська культура у його свідомості жили в нерозривній єдності. У вірші «Родной язик» (1951) поет зізнався: «У меня — такой уклон: / я на юге — россиянин, / а над северним сияньем / сразу делаюсь хохлом».
Отже, не випадковим у творчості Бориса Чичибабіна є вірш «Приготовление борща» (1964), який можна назвати гімном українській національній страві. Поет із любов’ю і захопленням спостерігає за приготуванням борщу, не пропускаючи повз увагу жодного етапу: ось у каструлю вкинуто м’ясо, потім моркву, перець і буряк, картоплю, сало, капусту, цибулю (поет пише «цибуля», а не «лук»). Завершується твір такими рядками:«Владика, баловень, кащей, / герой, закованний в медали, / и гений — сроду не едали / таких породистих борщей. // Лишь добрий будет угощен, / лишь друг оценит это блюдо, / а если єсть меж нас иуда, — / пусть он подавится борщем!...».
Окрім цієї колоритної замальовки, є чимало творів Чичибабіна, в яких він звертається до глибоких узагальнень, вдається до осмислення таких постатей, як Петро І, Тарас Шевченко, Микола Руденко, Ліна Костенко. У вірші «Тарас» поет зазначив, що творчість Шевченка для нього — взірець, «образ и пример». Він низько схиляється перед людиною, яка готова «за край свой ридный» віддати на розп’яття душу. Митець стверджує, що збірка «Кобзар» стала для українців своєрідною Біблією. І наголошує: «Светом его сердца вся земля повита, / жаром его мысли мир весь озарен, / слышат все народи строфи «Заповита», / голови склоняя перед Кобзарем».
Шевченковим духом просякнутий і вірш Чичибабіна «Проклятие Петру» (1970). Шевченко проклинав царя, який заборонив книгодрукування й навчання українською мовою в учбових закладах, «дабы народ малороссийский не почитал себя отличним от великороссийского». Борис Чичибабін також не шкодує гострих, дошкульних виразів на адресу імператора: це й «царь-христоубийца», і «ратник сатани», і «нравственный урод». Поет запевняє, що ніколи не сприйме такого деспота як значного історичного діяча.
Глибиною змісту відзначається вірш «С Украиной в крови я живу на земле Украини...», де лунають слова любові до землі, на якій живе поет, до джерела Григорія Сковороди, з котрого автор твору черпає життєдайну воду, до «соловьев запорожских времен». Митець вважає, що історія складалася б інакше, якби «городом престольним» став Київ, а не північне місто.
Спостерігаючи крах радянської імперії, Борис Чичибабін написав ряд віршів, у яких вчувається розгубленість і жаль, що між республіками, що входили до СРСР, з’явилися прикордонні стовпи, що тепер треба оформляти візи для поїздки до рідних і друзів. Він не сприйняв поривань колишніх республік до державної незалежності, хоча про це мріяли і Тарас Шевченко, і Микола Руденко, і Ліна Костенко, і багато поколінь українців та інших народів. Чичибабін зізнається, що не любить Львова через його явну європейську орієнтацію на Захід. Очевидно, він не міг перебороти в собі утопічного уявлення про СРСР як про єдину державу, де панує творчість великих російських письменників, для якої немає кордонів.
Яскравою зіркою на небосхилі російськомовної та україномовної поезії спалахнув Леонід Кисельов. Він прожив лише 22 роки (1946—1968), проте встиг за цей час створити поезії, позначені неповторним стилем, оригінальною образністю, своєрідним світобаченням. Леонід Кисельов був сином відомого прозаїка Володимира Кисельова. Письменницьке й наукове середовище, в якому зростав Леонід, сформувало його світогляд, розуміння життя у всіх його виявах. Спілкуючись із батьком, його друзями (серед них назвемо таких наукових і літературних світил, як Віктор Некрасов, Дмитро Затонський,
Леонід Кисельов
(Юрій Щербак, Мирон Петровський), Леонід визначив напрямки пошуків себе, вироблення своїх громадянських позицій, естетичних уподобань. Дебютував Леонід Кисельов десятикласником: за рекомендацією Віктора Некрасова «Новый мир» у 1963 році надрукував вірші початківця «Цари», «Стихи о Тарасе Шевченко», «Я позабуду все обиды...». Особливо гостро прозвучав вірш «Цари», в якому юний поет запропонував підірвати пам’ятник Петрові І, бо цей «державний конник» «розпинав нашу Україну» Леонід Кисельов вплів у канву вірша Шевченкові слова). Він висловив і своє переконання в тому, що в Росії за всю її історію не було «ни одного хорошего царя». На вірш «Цари» звернув увагу член-кореспондент АН СРСР Дмитро Благой, який стверджував, що цар Петро І і пам’ятник йому — це святині, отож чіпати їх не можна. Він дорікнув і школі, в якій навчався Леонід Кисельов, за виховання такого політично незрілого учня. Промовистими є також «Стихи о Тарасе Шевченко», де говориться про віру в майбуття, яка живила творчість Великого Кобзаря. Поет запевняє, що «будет об этом помнить и будет писать — так». Кисельов називає Шевченка «одним таким на свете... поэтом » і слідом за ним на адресу «вельмож... украинских, / Своих же братьев давящих и рвущих / Почище всяких турков и татар» кидає одне-єдине пристрасне слово — «Ненавижу!».
Сповідальні ноти звучать у вірші «Дом Шевченка». Тут поет говорить про чистоту рядків Шевченка, його прямоту і правдивість, про незворотність обраного ним шляху. Біля порога цього будинку Кисельов присягається бути вірним заповітам Шевченка. Свідченням того, що Леонід Кисельов свято дотримувався «великой присяги», є вірші «В пятьдесят втором, холодком, трудном...» та «Я позабуду все обиди...». Вони просякнуті співчуттям до простого люду, змушеного «милуватися» порожніми вітринами магазинів і портретом Сталіна, виставленим у них. У першому творі поет не побоявся сказати про те, що за Дніпром люди пухнуть із голоду (тематично споріднений також вірш «Я воспитьівался в очередях»). Другий вірш присвячений українській народній пісні. Автор усвідомлює, що милозвучна мова, на якій ті пісні написані — напівзабута. Водночас він певен, що «все на свете — только песня на украинском язике». Кисельов чудово знав творчість Григорія Сковороди, Павла Тичини, Івана Драча, Миколи Вінграновського та інших українських поетів. У вірші «Луна позолотила иней...», навіяному віршем Павла Тичини «О панно Інно...», Кисельов дозволив собі пофантазувати і уявити панну Інну в літах, бабусею, що няньчить онуків. У вірші «Язык не может сразу умереть...» ім’я Тичини постає в іншому контексті. Митець заявляє, що ми не маємо права занедбати українську мову, бо це мова, яка «вспвхивает пламенем в стихах / Тычины — гениального поэта». І саме це переконує його в тому, що «язык не может сразу умереть» (цю ідею висловлено і в україномовних віршах Кисельова «Катерина» та «І мати молода, і сонце юне...»): «Та не було народів без'язиких, /І ще німих народів не було!»
Перший україномовний вірш Кисельова датований 1967 роком. Загалом він написав 33 поезії українською мовою. Розмірковуючи над мотивами звернення митця до української мови, професор Манітобського університету (Канада) Ярослав Розумний висловив думку: «Нам здається, що перехід Кисельова на українську поезію треба розглядати як акт етичний, громадськи вмотивований і спрямований проти загрозливих симптомів збайдужіння великого прошарку української інтелігенції, а тим самим загалу населення до української ситуації... Як людина прямих доріг, він свідомо став на захист зведеного народу, виступивши проти всіх фальшивих міфів і богів».
Саме через це ми й вивчаємо творчість російськомовних поетів України, готових у найтяжчу хвилину підставити плече українській мові. Бо, за словами літературознавця Наталії Мазепи, «російський поет в Україні — це російський поет плюс українська культура, до якої він причетний». До цих слів слід прислухатися всьому російськомовному населенню України.