Українська література - шкільні твори - 2026
Шляхами П. Тичини
Всі публікації щодо:
Тичина Павло
Павло Тичина належить до самобутніх, складних і незвичайних поетів української літератури XX ст. В епоху нових соціальних перетворень молодий Тичина змальовує буремні події того часу за допомогою символічно-планетарних образів (збірка «Плуг»). Плуг уособлює могутню силу революційних перетворень. Цей плуг переорює землю, готуючи її до нових засівів на оновленій землі. Тичина дуже вірив в свободу, в революцію, в свій народ. Саме поняття народу набуває у нього чіткої соціальної визначеності і цілком реального життєвого наповнення — це червоні партизани, які вирушають з «майдану коло церкви» на свій правий бій, це боєць-революціонер, який умирає в чистому полі, гордо пам’ятаючи, що «рубали ворогів та по всіх фронтах», це молодий робітник (чи робітниця), що йде з роботи «маніфестацію стрічать» («Ронделі»). Проте з часом у поета з’являються вірші іншого філософського змісту і звучання. Ось саме ці вірші нам і треба буде розглянути, щоб ми зуміли розкрити тему «Романтичний ідеал національного визволення та свободи в ранній ліриці Павла Тичини». Які ж це вірші? «Гей, ударте в струни, кобзарі», «Хто ж це так із тебе насміяться смів?», «До кого говорить?», «Ой що в Софійському заграли дзвони…», «Скорботна мати», «Золотий гомін», «Пам’яті тридцяти» та інші. Виявляється, їх не так вже й мало у Тичини, хоч вважалося, що він весь був «наповнений» радянськими гаслами.
Рання творчість Тичини — це звернення до біблійних мотивів у таких творах, як «Скорботна мати», «Золотий гомін». Але саме через ці образи він хоче передати ідеали свободи. Наприклад, у творі «Скорботна мати» головний персонаж — Марія — мати «Христоса». Вона йде полем і бачить, що робиться на Україні, тобто біблійні образи перенесені на українську землю. Треба зауважити, що вірш написаний у 1918 році, вже після революції. Що ж побачила Марія таке страшне, що навіть померла? По-перше, «чийсь труп в житах чорніє». І висновок страшний:
Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.
Але ж П. Тичина так любить рідну країну, тому і дає маленьку «підказочку»: що, можливо, ще не все втрачено:
— цій країні вмерти? —
Де Він родився вдруге, —
Яку любив до смерті?
Проте цей вірш ще не дає відповіді на це питання. Розвиток теми подивимося у «Золотому гомоні». У цьому творі вам треба знайти три моменти: по-перше, Україну та її серце — Київ — благословляє Бог, і навіть сходить на землю Андрій Перво-званний. Природа і все навкруги цьому радіє:
Над Києвом — золотий гомін,
І голуби., ісонце! І далі-
…Україну
За всіроки неслави благословляв хрестом
Опроміиний, Ласкою Божою в серце зранений Андрій Первозванний.
По-друге, в поемі з’являється образ чорного птаха. Він закриває небо, не дає знову розквітнути Україні. І так на ній самі каліки, які простягають до неба руки. Україну було сплюндровано, знівечено, люди перестали бути схожими на людей, і навіть від цього видовища «предки з жахом відвернулись». П. Тичина піднімає проблему національного відродження українського народу: доволі вже жити під владою «чорних птахів». Україна повинна бути суверенною державою:
Виростем! — сказали тополі.
Бризнем піснями! — сказали квіти.
Розіллємось! — сказав Дніпро.
Тополі, квіти і Дніпро.
В своєму творі вам треба наголосити на тому, що український народ відчув свою самостійність і вирішив більше не мовчати, а піднятися на боротьбу за національне самовизволення. Об’єднує людей романтичний символ — «невгасимий Огонь прекрасний, одвічний Дух». Народ іде до своєї свободи:
Вітай же нас ти з сонцем, голубами,
Я дужий народ! — з сонцем, голубами.
Вітай нас рідними піснями!
Я — молодий!
Молодий!
Ідея визволення українського народу від рабства звучить і в вірші «Ой що в Софійському заграли дзвони…» Цей вірш, як і «Золотий гомін», був написаний в 1917 році. В ньому відчувається радість від того, що йде революція. Тичина якраз бачить — знову, як у «Золотому гомоні» — Україну незалежною, суверенною державою. Це обов’язково слід підкреслити в своєму творі: «не буде більше пана у вільній Україні!» Зауважую, що мова поки що йдеться про справжніх панів, про самодержавство. У цьому вірші природа радіє разом з людьми, які йдуть «з хрестами, з корогвами», справляють «службу Божу» і линуть не з «Інтернаціоналом» на устах, а з «Заповітом» та «Славою». Народ йде захищати свою свободу:
«Гей, разом, разом станемо
На ворога ми, браття, — Завзяття! —
Хто зрадить неньку Україну —
Прокляття тим, прокляття!»
Здобування волі забарвлене символікою віри в Господа і рідної культури:
І суне військо лавою Від білих тихих брам. І з «Заповітом», «Славою» — Ввесь Київ наче храм. Продовження цієї думки ми знайдемо і в вірші «Гей, вдарте в струни, кобзарі…» Йде «вкраїнське військо на полях», хоч багато людей і може загинути. Для того щоб привітати і підбадьорити народ, і потрібно було звертання до кобзарів. Адже кобзарі, якщо ви пам’ятаєте, завжди надихали людей на подвиги. А подвиг в цьому становищі занепаду був дуже потрібний: Земля схотіла жити знов — Шумлять потужно ріки. Благословіть ви чесну кров, Хвала борцям навіки! Хвала борцям, що на зорі Лягли в холодні ями. Гей, вдарте в струни, кобзарі, Натхніть серця піснями! Відчуваєте романтичний настрій П. Тичини, настрій, який кличе до національного самовизволення, до свободи України? Автор дуже любив свій народ і плакав разом з ним, коли бачив, як помирають найкращі. У вірші «Пам’яті тридцяти» тридцять молодих синів своєї батьківщини загинули за щастя України, за її світле майбутнє. І тому Тичина говорить, що «по кривавій по дорозі нам іти у світ», що не все буде чудово на шляху до свободи — будуть і жертви. Але про ці жертви буде пам’ятати український народ, недарма ховають їх на Аскольдовій могилі.
На Аскольдовій могилі!
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців.
Славних, молодих…
У вірші «Хто ж це так із тебе насміяться смів?» П. Тичина гнівно осуджує криваву грабіжницьку громадянську війну, коли «курки спустили в матір і отця», «йшли брат на брата однімать, ділить». Автор викриває облудність обіцянок нової влади побудувати для трудового люду «світле комуністичне» майбутнє: сказали люди: годі нас дурить. ’ Будем ще й на волі у кайданах гнить: Ждали ми героя, а встав свинопас, — Хто ж так люто кинув на поталу нас? У розглянутих поезіях прослідковується романтичний ідеал національного визволення та свободи, бо дії героїв народу — тридцяти мучнів — супроводжуються усюди то «гоміном», то піснями кобзарів, то лікуванням природи, тобто романтичними образами.